Це перебільшені помилки мислення, до яких, час від часу усі ми схильні, особливо коли перебуваємо у стані емоційного збудження.
В цілому вони відображають нормальні коливання у наших стилях оброблення інформації, а проблемою стають лише тоді, коли викривлення стають хронічними або надмірними.
Наприклад, у поданому нижче переліку викривлень перше - «дихотомічне мислення» - стиль мислення «все або нічого», який не включає можливої наявності відтінків сірого. Цей тип оброблення інформації зростає з рівнем стресу, однак, він може бути доцільним, коли ми перебуваємо під загрозою.
Якщо машина звертає в мій бік, цілком логічно, що я думаю «життя або смерть» і швидко повертаю кермо в іншу сторону - нелогічним було б втрачати дорогий час, розмірковуючи про менш драматичні варіанти.
Проте, якби це був мій звичний спосіб реагування на помірно стресові ситуації, то, ймовірно, у мене могла б розвинутись проблема, повʼязана
з тривогою.
Тобто, частіше за все, когнітивне викривлення вказує нам не на конкретну об’єктивну ситуацію (неупереджений зв’язок з реальністю), а на наш спосіб/наратив/звичку реагувати на неї тим чи іншим чином.

Табличка містить чотири групи когнітивних викривлень: екстремальне мислення, вибіркова увага, покладання на інтуіцію і самозвинувачення.
Можете виділити собі з якими думками ви стикаєтесь частіше за все в кризових або помірно кризових ситуаціях, і також можете одразу спробувати проаналізувати (вже постфактум) наскільки правдиві ці думки були, чи дійсно вони відповідали ситуації.

Почну з себе.
Я народилась і виросла в Дніпрі, багато часу в дитинстві проводила у бабусі в Запоріжжі (з бабусею взяти книжку, щось поїсти, і на весь день на Хортицю, читати та теревеніти - моє улюблене, а якщо зайти потім в макдональдс на Металургів - просто свято).
Не дуже часто, але навідувала дідуся в Черкаській області (село Єрки) - там самі соснові ліси, дуже гарно.
З батьками кожне літо їздили на ЮБК (Ялта, Гурзуф, Массандра , Феодосія, Коктебель - обожнюю) або на Азовське море - на Федотову косу та Арабатку.
Рік я жила у Львові (на Личаківській, біля Винниківського риночку), часто їздила до Києва на навчання, майже 2 роки дуууже часто бувала в Черкаській обласній психіатричній лікарні (на навчанні:), також часто була на навчанні (та і на відпочинку) в Одесі (завжди зупинялась на Грецькій і там якраз моя улюблена «Тишина» і трасу здоров’я обожнюю).
В Карпатах, доречі, всього раз була і жалкую. Треба буде поназдоганяти це упущення.
В 2008-2009 роках, по робочих справах, була досить часто в Донецьку, лишились чудові спогади: про місто, людей, атмосферу.
Бердянськ влітку, зі студентськими друзями, - святе діло).
Вінниця - конференції від Української спілки психотерапевтів, музей Коцюбинського та на сніданок у Львівську цукерню)
Харків - моя любов. Просто їздили на вихідні погуляти по місту, зайти в Художній музей (там доречі виставлена та сама «козаки пишуть листа турецькому султану»), та на вечерю в Італійську редакцію і зупинитись на «Дачі»)
Полтава - затишна. Там також навчання було) А ще музеї Коцюбинського та Панаса Мирного.

Фух, ну я норм поїздила свого часу:))
Розкажіть про своє, впевнена, нам всім тут буде цікаво❤️

В усьому винні батьки?

Привіт, друзі.
Сьогодні поговоримо про те, як насправді відбувається робота з батьківськими фігурами в терапії, розвінчаємо міфи про те, що вся терапія зводиться до сакраментального: «вітаю, в усьому винні батьки, з вас мільйон дєнєг» і про те що проживати гнів і називаті зло злом дуже важливо.

Також важливо розуміти, чому саме ми копаємось в тому дитинстві, чому терапевт так багато розпитує про сім’ю, як ви порались зі стресами, які були стосунки з батьками, чи були сильні переживання і таке інше.
Ми робимо ми це тому що це ключ до усвідомлення ваших поведінкових патернів, здатності до емоційної регуляції та адаптації. Нам важливо розуміти, який наратив вами був засвоєний.
А засвоєний він був точно в дитинстві і саме в сім’ї. Чому? Тому що ваша лобна доля, яка відповідає за всі вищеперераховані функції, починає активно розвиватись з раннього дитинства і до пізнього підліткового віку (потім також потрошку розвивається, але найактивніша фаза все ж таки, років до 18).
Так от, по суті, в ранньому дитинстві функцію лобної долі для дитини виконують батьки - і все що вони там навиконували з тим і будемо мати справу в дорослому віці.

Ну добре.
Почнемо з міфів про те, що всі терапевти просто звинувачують батьків в усіх смертних гріхах, кажуть клієнту, що всі його проблеми через них і взагалі присвячують багато часу цим обговоренням.
Так, ми дійсно присвячуємо досить багато часу темі дитинства і травми, розумінню того як закладались ті чи інші поведінкові патерни, а також тому, які важливі базові емоційні потреби не були задоволені. Але робиться це точно не для того, щоб визначити переможця в конкурсі «найгірші батьки дисятеріччя».

Ми робимо це для того, щоб нащупати та розпакувати той травматичний досвід, що відбувся в дитинстві, прожити всі заборонені почуття в безпечному просторі (а в заборонених почуттях, сюрприз сюрприз, частіше за все, якраз і знаходяться: і гнів, і сором, і сум, і роздратуванння).
Ми повинні валідизувати почуття з якими стикалася людина, назвати зло злом, а деструкцію деструкцією. Знову ж таки, кінцевою ціллю тут не є звинувачення батьків, а є відокремлення їх здорової частки від деструктивної.

Бо якщо дитина, що стикалась з фізичним насильством, виросте і буде й надалі його толерувати: «зате людиною виріс, це мене так виховували, ну я ж інакше не розумів». Яка ймовірність, що вона повторить ці сценарії зі своїми дітьми чи буде терпіти це від своєго партнера?
Досить висока, нажаль.
Тому так, ми повинні навчитись бачити батьків в комплексі зі всіма їх частками. Бути вдячними за всі їх гарні, здорові, люблячі прояви та не толерувати і мати змогу проявляти свої почуття з приводу їхніх проявів несправедливості, жорстокості або занедбання.
Це дуже важливе надбання, навчитись бачити людину цілісно, не ідеалізувати і не знецінювати. Нам всім є що згадати хорошого, нам всім є що згадати болісного з дитинства. І ті і ті почуття важливі. І також важливо мати змогу ці почуття відреагувати.
Звісно, найкращий ефект досягається, якщо і батьки можуть бути в діалозі і вчаться витримувати складні почуття своїх вже дорослих дітей. Я бачила в практиці як змінюється емоційний стан клієнтів, батьки яких змогли визнати те, що з чимось не впорались і просто вибачитись за це.
Коли людина вибачається вона дає вам простір і валідацію ваших почуттів. Вони правдиві, вони важливі, ви маєте на них право, навіть якщо вони «незручні».

Наступним етапом для нас є розуміння того, які базові емоційні потреби наші батьки нам не закрили. І отут якраз, замість звинувачення, ми вчимося брати на себе відповідальність за задоволення цих потреб, ми самі вчимося бути для себе тими батьками, яких в нас не було (репарейтінг).
По факту, це така собі зміна інтроекта та внутрішнього голоса.
Про інтроекти та підтримуючи послання я вже писала тут❤️.
Мені дуже подобається фраза, що коли ми дорослішаємо, ми беремо відповідальність за те, що ми зробимо з тим, що вже зробили з нами.

Взагалі, як бачите, в терапії кінцева ціль - це привласнення відповідальності за своє життя, а не перекладання її на інших. В цьому і є ключ до свободи, як на мене.

І ще гарна новина в тому, що травма не вирок і наша психіка налаштована на самозцілення, головне їй в цьому допомагати та плекати свою здорову дорослу і мудру частку.