Друзі, рада вітати вас в своєму каналі.
Він буде присвячений нашому психічному та ментальному здоров’ю, розумінню психоемоційних процесів та навичкам самодопомоги. Я роблю коментарі відкритими, щоб у вас була змога ставити питання та дискутувати один з одним.
Контракт на взаємодію стандартний - взаємоповага, доброта та делікатність один до одного.

Сьогоднішні матеріали будуть присвячені моєму воркшопу по проживанню емоцій під час травматичних подій.
Я буду використовувати матеріали з чудового посібника з біодинамічної самодопомоги від проекту “Основи групової та індивідуальної роботи в бодинамічному підході з людьми, які перенесли травму” та з навчальних проектів по роботі з травмою.

Список літератури, котру я рекомендую, якщо вам хочеться більш заглибитися в тему механізму травми та самодопомоги

Вище наведені біодинамічні вправи для саморегуляції.

Фундаментальною філософією біодинаміки є те, що ми маємо унікальний баланс гідності та відчуття зв’язку з іншими. Цей баланс сприяє цілісному, тобто: тілесному, емоційному, інтелектуальному та духовному розвитку людини. Він може бути порушеним внаслідок важких життєвих подій. Відповідно, саморегуляція найбільш ефективна, коли залучає тіло та психику.

Виконання будь-яких вправ, що описані далі, доцільно починати з «тілесного сканування», як навички спостереження та покращення контакту і відчуття власного організму. Також це допомагає працювати із болем , збільшує відчуття тілесного задоволення, дозволяє заспокоїтися і навіть заснути. Для більш ефективного формату, ви також можете записувати виконані вправи та відмічати свої тілесні реакції.

В слайдах, у верхньому правому куті, ви побачите кьюар код - він приведе вас до відео-інструкції вправи, в ютубі).

Підтримуючи послання

Друзі, вітаю.
Сьогодні я би хотіла поговорити про опори та підтримку.
В терапії, особливо коли говоримо про дитячий досвід, ми досить часто використовуємо терміни: «внутрішня опора», «внутрішні об’єкти», інтроекти і т.д.
Давайте розберемося що це взагалі таке і як ми можемо використовувати ці знання для більшого розуміння своїх процесів та самодопомоги.

По суті - всі три терміни знаходяться в одному контексті, всі вони означають процес, коли в дитинстві, під впливом значущих дорослих (батьків/родичів) ми включаємо у своє світосприйняття (свої психічні процеси) - їх мотиви, бажання, правила життя, думку про нас самих та наші можливості.
Найпростіший приклад таких «правил життя» від дорослих, котрі передаються дітям, а потім цими дітьми беруться за основу - це приклад гендерних уявлень сім’ї, якими повинні бути «справжні хлопчики» або «гарні дівчатка», хлопчики - не плакати, не бути слабкими, вміти постояти за себе (фізично, частіше за все), поступатися місцем або віддавати свою іграшку іншій дитині «бо вона дівчинка». «Гарні дівчатка», в свою чергу, обов’язково ввічливі, усміхнені, причепурені, не стрибають в калюжі «бо ти дівчинка!» І таке інше.
За ітогом, ми бачимо «сильних чоловіків», котрі тримають всі сильні почуття при собі, не звертаються за допомогою, коли того потребують і відчувають багато тиску сприводу того що ж там повинен робити «справжній чоловік» (спойлер - багато всього), при цьому навіть не замислюються про те щоб обговорити з партнером свої почуття або бажання трохи розподілити обов’язки, або попросити про підтримку.
Також ми потім маємо змогу побачити дорослих «гарних дівчат», котрим супер складно відстоювати свої особисті кордони, казати «ні» людям чи ситуаціям, котрі змушують їх почуватися некомфортно і проживати вільно свою агресію, брати своє, конкурувати.
Хочу одразу сказати, що це дуже усереднений приклад, тому що в житті ми стикаємося з великою кількістю дуже різних інтроектів, там і навпаки - «сильні жінки», і «нікому не можна довіряти», і «хочеш зробити добре - роби сама» і таке інше.

Гарна новина - інтроекти можуть бути і позитивними, коли в сім’ї просто вірять в свою дитину, її можливості, приймають її особливості, дають багато підтимки.

Вже будучі дорослими, ми можемо легко протестувати свої внутрішні інтроекти.
Згадайте свої найстресовіші події або дуже складний період життя чи ситуацію де, як вам здається, ви супер сильно помилилися - саме в ці моменти, найгострішого стресу, ми почуємо голос своїх «внутрішніх батьків».
Той, у кого історія прив’язаності була благополучною, почує: «Нічого страшного, все налагодиться, постараєшся і зможеш, ніхто в цілому світі не має права тебе ображати!» (зафіксуйте, доречі, свої почуття, коли читаєте цю фразу, якщо хочеться плакати - скоріш за все, такої підтримки було дуже мало в вашому житті).
Ті ж, у кого історія взаємовідносин з батьками була не дуже безпечною або підтимуючою, почує всередині: «Та звісно ти ні на що не здатна! Дурепа якась. Я завжди це тобі казала от і іншим це тепер помітно»!
Як ви вважаєте, хто з цих людей буде краще справлятись с життям? Долати стреси, бути добрим до себе?

Як бути тим, в кого інтроекти були не підртимуючими?
Або погодитись з ними і продовжувати карати себе або відмовитись від них.
Процес «відмови» досить складний і може зайняти багато часу, але якщо бути уважними і чутливими до себе, є всі шанси побудувати нову, підтримуючу опору.
Слідкувати за своїми «внутрішніми діалогами» під час стресових подій, звертатись за підтимкою до людей, котрі не засуджують вас, підмічати ситуації де ви кльово впорались з чимось або змогли захистити себе, не дали образити.
Якщо ми потроху переміщаємо свій фокус уваги на позитивний образ себе, це запускає нові нейронні процеси реагування, новий «сценарій», де помилятись - не страшно, бути собою - безпечно, просити про допомогу - нормально, бути вразливим - приємно.

Наостанок, бонусом, пропоную вам зробити класну вправу.
Я прикріпляю список «підтримуючих послань» для діток, котрі вони повинні отримувати від батьків.
Взагалі я даю цей список саме молодим батькам, щоб їм було трошки легше розуміти потреби своїх дітей, але в терапії я помітила, що потім ми ще кілька зустрічей присвячуємо їхнім особистим почуттям при ознайомленні з цими посланнями.

Що робити?
Прочитайте уважно всі ці послання (краще вголос) і зверніть увагу, які з них визивають у вас найбільше почуттів (сльози, ком в горлі, радість, сум - що завгодно), саме вони, скоріш за все, були важливі, але не отримані вами в дитинстві. Відмітьте їх, або випішіть кудись, і намагайтесь дейкий час собі їх казати (також бажано вголос).
Слідкуйте за змінами)

Буде кльово, якщо в коментарях ми обміняємось своїми інтроектами, підтримуючими чи не дуже. Можливо це і буде також класною підтримкою для нас ❤️

Друзі, привіт!

На цьому тижні трошки випала зі свого телеграмно-блогерського життя)

Останні кілька років так склалося, що більша частка моєї роботи проходить онлайн, бо маю клієнтів, що живуть в різних куточках нашої країни та світу.
Але цього тижня я була вдома, в Дніпрі, тож мала змогу, вперше, з 24 лютого, приймати людей у себе в офісі.
Дуже складні відчуття - і радості, що побачила своїх любих клієнтів вживу. І смутку, тому що не знаю коли знов опинюсь вдома наступного разу.
Тому вчу і сама навчаюся - жити життя з усіма його проявами, дякувати за все добре що маю і гідно витримувати те що змінити не можу.

Доброго ранку!
Тепер про корисне)

Останнім часом, до мене звертається багато пар саме на партнерську терапію і я, подумки, виділяю для себе основні інструменти, котрі можуть допомогти пізнати себе та свої емоційні процеси в стосунках і, як слідство - налагодити контакт (або якісний діалог) зі своїм партнером.

При цьому, завжди зауважую, що не може бути ніякого чесного і відкритого діалогу з іншим, поки він не побудований з собою.
Як у літаку: «спочатку кисневу маску на себе, потім на дитину», в нашому випадку «спочатку на себе, потім на партнера».

Наразі готую 2 пости: один про типи прив’язаності, де розкажу як ранні стосунки людини з близькими людьми (особливо з батьками) – сильно впливають на романтичні стосунки в дорослому віці і що з тим робити.
А другий - такий собі пост-шпаргалочка з конкретними питаннями для якісного «тестування реальності» в сім’ї та побудови класного діалогу і «нащупування» речей, котрі можуть бути зоною підвищенної конфліктності в парі.

З чого почнемо, друзі?)

Види прив’язаності

Фууух, друзі.
Думала що швиденько так напишу пост про види прив’язаності, бо стикаюсь же постійно з цією темою в практиці, але зрозуміла, що знати - це одне, а іншим розказати - це взагалі інше.
Виявилось - це така об’ємна тема, що мабуть буде низка постів, щоб всибічно розкрити її належним чином.
А між ними зроблю таки пост-шпаргалочку, щоб всі були задоволені.

І ще, перш ніж почну, невеличкий камін аут - я перейшла на українську, в побуті та в роботі, не так давно, мабуть місяці зо три, тому коли пишу пости, ще десь разів 5 їх перечитую))
Перехід цей нелегкий, але важливий для мене, тож знаю за що борю всі ці труднощі.
Якщо у вас схожа історія - обіймемося!)

Так от, прив’язаність.
Почнемо з того, що у дорослих, як і в дітей, прив’язаність проявляється у трьох типах прийняття близькості у коханні та реакції неї:

1. надійність
2. тривога
3. уникання

Надійний тип прив’язаністі - таким людям комфортно і спокійно поряд з коханими, вони ніжні та дбайливі.
Тривожні особи - сильно потребують близькості, дуже багато думають про стосунки та турбуються про взаємність.
Схильні до уникання особистості - прирівнюють близькість до втрати незалежності та старанно тримають дистанцію.

Особи трьох типів розрізняються за такими параметрами:
* думка про близькість і відносини;
* поведінка в конфліктних ситуаціях;
* погляди на секс;
* вміння висловити свої бажання та потреби;

Вважається, що кожна людина, так чи інакше, відноситься до одного з перерахованих типів або, рідше, поєднує характеристики двох типів (тривожного та уникаючого).

Звідки беруться ці типи прив’язаності?

Раніше вважалось що тип прив’язаності формується виключно в дитинстві. Таким чином народилася гіпотеза, що тип прив’язаності залежить від того, як про дитину дбали в дитинстві: у чуйних та уважних батьків, виростають діти з надійним типом прив’язаності; у непослідовних (то теплих і люблячих, то холодних і відштовхуючих) - скоріш за все, будуть тривожні діти; а відсторонені, жорсткі та байдужі батьки - виховують дітей уникаючого типу.
Але зараз відомо, що тип прив’язаності у дорослих пов'язаний з безліччю факторів і батьківська турбота лише один з них (особисто я вважаю, що він, все ж таки найважливіший, якщо чесно), а до інших факторів належить життєвий досвід людини.

Теорія прив’язаності базується на припущенні, що потреба у близьких відносинах закладена генетично. Психоаналітик Джон Боулбі висловив геніальний здогад, що еволюція запрограмувала нас любити кількох обраних. Ми народжуємось із залежністю від важливих для нас людей; ця залежність починається ще в утробі матері і закінчується з останнім подихом. Боулбі припустив, що здатність до прив’язаності еволюціонувала в ході генетичного відбору як додатковий засіб виживання. У доісторичні часи беззахисні одинаки ставали жертвами хижаків. А ті, про кого дбали, виживали та передавали дітям свою схильність до близьких зв'язків. Потреба близькості така істотна, що в мозку є біологічний механізм, відповідальний виключно за створення та підтримку зв'язків (з батьками, дітьми та близькими).
Він називається «механізм прив’язаності» і складається з емоцій та поведінки, спрямованих на забезпечення близькості коханих людей, що дають безпеку та захист. Механізм пояснює, чому розлучена з матір'ю дитина відчайдушно шукає її чи невмовно плаче, доки вона не повернеться. Ця реакція називається «протестною поведінкою», і дорослі також її демонструють. У доісторичну епоху від близькості коханої людини залежало життя, і механізм прив’язаності вважає її абсолютною необхідністю.

Найважливіший аспект еволюції – гетерогенність. Люди помітно варіюються за зовнішністю, поглядами та поведінкою. Цим ми здебільшого зобов'язані нашій чисельності та здатності зайняти майже будь-яку екологічну нішу на планеті. Якби ми були однаковими, найменша зміна навколишнього середовища відразу знищила б усіх. Варіабельність дає шанс у чомусь унікальній частині населення вижити там, де інші загинуть.
І типів уподобання це теж стосується. Потреба близькості є у всіх, але ми по-різному до неї підходимо.
У небезпечному середовищі - надто затратно вкладати весь час і сили в одну людину, оскільки є ризик її втратити; краще не прив'язуватись і швидше знайти йому заміну (уникання).
Інший варіант для агресивного середовища - діяти протилежним чином: невпинно і наполегливо триматися ближче до об'єкта прихильності (тривожність).
У мирному середовищі, тісні узи формуються у процесі прояви турботи та дають перевагу людині та її потомству (надійність).

Сьогодні ми не бігаємо від хижаків, як наші предки, але в масштабі еволюції відтоді пройшла лише мілісекунда. У нас той самий емоційний мозок Homo sapiens, і він видає ті ж реакції, що на небезпеці доісторичного світу.

Це була вводна теоретична частина, далі, в наступних постах, буде вже більш практично)
Але сподіваюсь, ви такі самі задроти, як і я, і любите почитати всяке цікаве про мозок і як він формувався.

А завтра вже чекайте постик-шпаргалочку, отака я продуктивна блогерка))

Доречі, про теорію прив’язаності.
Під час навчання в університеті, мене вразила історія, що розповіла наша викладачка з антропології.

Вона розказала про припущення, що навела відома вчена-антрополог Маргарет Мід.
Під час лекції її запитали, який момент або які здобуття вона вважає початком нашої цивілізації.
Вона відповіла: «Стегнова кістка, що зрослася».

Стегнова кістка — найдовша кістка в організмі, що з'єднує тазостегновий апарат і коліно.
У суспільствах, позбавлених досягнень сучасної медицини, стегнова кістка зростається приблизно за шість місяців спокою. Стегнові кістки показують, що хтось дбав про постраждалого, полював і добував їжу, був з ним поруч, охороняв його доти, поки перелом не заріс.
Маргарет Мід пояснила, що там, де діє закон джунглів — правило виживання найсильнішого — археологи не знаходили стегнових кісток, що зрослися, тому що члена племені, що ставав недієздатним і не приносив жодної користі - просто лишали помирати.

Таким чином, перша ознака цивілізації — співчуття та прив’язаність, яка виразилась в переломі кістки, що зрослася.
Це момент, коли ми стали людьми.

Мене чомусь дуже надихає ця історія.

Партнерські стосунки

Як і обіцяла, роблю пост-шпаргалочку з питаннями для діалогу в парі.

В сімейній терапії, ми з колегами, частіше за все, стикаємось з ситуаціями кризи в стосунках, яка спричиняється досить довгим періодом непорозумінь, відсутності діалогу між партнерами, або незадоволеними емоційними потребами одного (або одразу двох) людей в парі.
Я зараз не берусь за аналіз складних випадків або випадків, коли дійсно єдиний вихід це розлучення, а розкажу про інструменти для пар, котрі просто переживають чергову життєву кризу.
Одразу оговорюсь, що ми не беремо в терапію (і як слідство - в цих випадках наврядче якось допоможуть рекомендації з цього посту), якщо один або обидва партнера в парі:

- мають алкогольну або наркотичну залежність (і не лікуються),
- піддають свого партнера фізичному або сексуальному насильству,
- мають психіатрічний діагноз,
- мають ще одні стосунки на стороні

Чому?
Тому що парна терапія - це про підвищення вразливості та чутливості один до одного, а в усіх перерахованих вище випадках - підвищення вразливості тільки зашкодить.

Але повернемось до інструментів.
В першу чергу, хочу зауважити, що дуже сильно гармонізуює відносини просте усвідомлення - ви з партнером прийшли в ці стосунки з зовсім різних сімейних систем, вас по різному виховували, ви бачили різні засоби взаємодії в сім’ї та між чоловіком і жінкою. Тут нема вірних і невірних сценаріїв, є просто різні. І початок партнерських відносин може стати дуже кльовим стартом остаточного діференціації від батьківської родини, тим відправним пунктом де ви можете почати писати історію своєї власної сім’ї, беручи все те класне що вам відгукується і лишаючи позаду те, що вам точно не підходить. Якщо з цікавістю підходити до питання сімейних установок свого партнера - можна віднайти нові сімейні ритуали та традиції.

Але в сімейних сценаріях ховається досить багато конфлиіктогенних та чутливих тем, такі як - фінанси (хто і як вкладається в сімейний бюджет, як він взагалі розподіляється), виховання дітей (і взагалі бажання їх заводити та в який строк), розподіл обов’язків тощо.
На мою думку, це якраз ті теми, котрі необхідно обговорювати на самому початку відносин, щоб уникнути болісних розчарувань.

Ще дуже важлива тема, це усвідомлення своїх емоційних потреб та готовність і спроможність про них казати, бо найголовніша проблема - це відсутність діалогу в парі.
Дуже часто я стикаюся з ситуацією, коли в процесі терапії, ми підходимо до теми усвідомлення своїх потреб у відносинах, і я прошу озвучити їх своєму партнеру - майже завжди після цього ми чуємо у відповідь: «я навіть не знав/ла, чому раніше ти про це мовчав/ла?».
Тому я составила список питань для якісного прояснення ситуації у відносинах, та побудові відкритого діалогу.
Маю надію, що вони стануть вам у нагоді ❤️