А згадайте як ми переживали коли Джонсонюк залишав посаду прем'єра. А тепер їх двоє 😁

Війна все розставляє на свої місця, змиває всі відтінки, залишаючи тільки біле і чорне.

Ілон Маск - підарас.

Майже хокку.

Водітєль - ваш найкращий військовий експерт 😁

Це тільки початок 🙃

Я сьогодні був запльований патріотами українчиками, які не вірять що солдатів не миють по місяцю поспіль 😁 сказали що я русня і пиздабол. Отаке )

Ну і як покращувати країну і армію, якщо ніхто навіть не хоче визнавати шо існують проблеми? Аналогічно в скотоублюдні є турбо-патріоти, які досі кричать про мощь расєйскай армії. Чим ці люди відрізняються по суті?

По екіпу хтось в коментах прям вимагає написати, а я вже навіть забув що я там хотів розказати 😁

Приїхав на курси підвищення кваліфікації, а тут читають радянський статут погано перекладений українською мовою і розказують як перед ВОПами встановлювати заборонені в Україні ОЗМ-72.

Україна була п'ятим в світі оператором протипіхотних мін по кількості (більше 10 мільйонів мін різного типу). Ми добровільно відмовилися від них в 1997 році і з тих пір послідовно і по сьогоднішній день їх утилізуємо. Фінансування цього цирку надавалось нам Євросоюзом.

США, Китай, Росія, Ізраїль, і ще кілька країн ратифікувати ций договір відмовились.

Сюр.

Дійсно, а нахуя нам у війні на виживання засоби ураження, які спрацьовують без участі людини, і бережуть життя наших військових.

Білий кінь, на якому ми так хочемо кататись буде залитий нашою ж кров'ю по шию. А нам і так нормально.

Знаєте, питання перемоги більше не стоїть в моїй голові. Це просто перейшло в розряд аксіом, і просто тупо не підлягає спростуванню, тільки осмисленню.

Єдина змінна в цьому прикладі - час. Ми переможемо, я знаю це точно, просто не знаю коли. Хочеться пошвидше. І через це мене стали турбувати питання, які перемогу віддаляють.

Тому так багато "зради" і тому я так різко реагую на всю ту хуйню, яку спостерігаю.

Нам треба тверезо оцінювати себе. Нам ще далеко до того стану суспільства, яким би ми хотіли бути. Дуже далеко. І боротьба з внутрішнім ворогом не менш важлива, за боротьбу з йобаною русньою.

Я продовжую боротись, і мені болить душа за кожен зайвий день війни, за кожне втрачене життя.

Забудьте "не на часі", забудьте "після війни все зміниться". Нічого не змінюється саме по собі, і якщо далі тікати від відповідальності - майбутнє не настане ніколи.

Золотий фонд цитат ЗСУ:

- Я не дивуюсь, я просто в ахуї.

Невідомо, на якому рубіжі вийде зупинити ворога. Якщо він зуміє захопити Бахмут, вимусивши українські підрозділи відійти, це моментально перенесе бої в сусіднє м. Часів Яр, що спричинить його руйнування. Покращиться й оперативне становище ворога — він зуміє сконцентрувати сили на охоплення Торецька з Півночі, намагаючись вийти до Клебан-Биксьского водосховища, та на охопленні Сіверська з півдня та заходу. В цьому й полягає важливість Бахмута — через неможливість лобового штурму він надійно прикриває собою сусідні населенні пункти й примушує ворога до небезпечних та довготривалих охоплень по навколишнім селам. Сили оборони використали це місто для стримування ворога від реалізації його загарбницьких та геноцидальних планів, істотно виснажив його та завдавши важких втрат — тепер на себе цю ношу можуть перейняти наступні міста на шляху ворога, за бажання руйнування котрих він буде вимушений платити своєю кров'ю до його повного та невідворотного краху.

Стримування — справа невдячна. Довготривала оборонна операція, постійні ворожі штурми, низька пріоритетність напрямку, болісні відходи з позицій, котрі не виходить утримати, та тіла побратимів, що не виходить забрати. Замість лавр переможців після успішного наступу — сирі шанці на околиці знищеного селища. Й втома. Але не тільки це — є дещо ще.

Стримування — справа найсвятіша. Зло не буває слабким — воно схильно до розростання. Беззаконний ворог, що хотів знищити якнайбільше українських міст, ламає зуби об сталеву впертість українських захисників — звичайних людей, багато з котрих не могли уявити, на що їх очікує — що стали святим щитом, котрий утримує диявольське зло від його прагнення проникнути в кожне українське місто, будинок та сім'ю. Їх слава не знає меж та навіки викарбувана золотом в історії людства, а їх боги завжди будуть посміхатися їм — живим, пораненим та загиблим.

Ми маємо ніколи не забути цього. Ніколи.

Епічна пиздячка, автор цього відео заслуговує на всю славу, яку він отримав. Людей з такими яйцями буквально одиниці.

Зверніть увагу - ванька встанька шотаке чмобік піздує в нормальній плитоносці, має РПС, має тюнінгований калаш, носить активні навушники, зимовий камуфляж. Це ілюструє кілька речей:
1. Якщо ти дибіл, то ніякий тюнінг калаша тебе не врятує від смерті.
2. Ваньки встаньки смішні і потішні - поки вони не полізуть в твій окоп.

А його друг, до речі, це ходяча відповідь усім хто пиздить "який з мене буде толк якщо я боюсь". А отакий. Будеш набивать рожки, короба подавать, і заряджати РПГ.

І ще. Пам'ятаєте я недавно писав про міни протипіхотні, і про те як вони рятують життя? Бо не всім щастить так, як герою на відео. Більшість подібних випадків закінчуються зовсім інакше.

Але канєшно оце "я уважаю врага, троьхсотим даємо вийти, ми ж не ви", це йобаний стид, як на мене. Кажіть що хочете, але я вважаю що носити білий піджачок це вже давним давно недоречно.

Поважати їх за що? За те що напали на світанку? За Маріуполь, Бучу, Оленівку? За те що воюють зеками? За те що відрізають яйця нашим військовим? За те що крадуть наших дітей?

Русню треба різати, вбивати, знищувати, і насміхатись, а не уважать.

Ми всі дивились сьогодні промови, слухали очевидні і неоднократно вже сказані речі, і пропустили початок нової війни, на яку ми всі так довго чекали 🙃

Розпочалась ліквідація ПВК "Вагнер". Євґенія Вікторовіча скоро знайдуть в канаві з простріленою головою, пляшкою в жопі, і конвертом новічка в зубах.

Спостерігайте 🙃

А наші нові штурмові бригади круто виглядають.

DW: - Якщо ми вже згадали про помилки і про те, що їх треба аналізувати, то що є найбільшою помилкою за ці останні 12 місяців для України?

Михайло Подоляк: - Найбільшою помилкою є те, що іноді ми дозволяємо собі достатньо м'яко розмовляти між собою. Я маю на увазі держава як інституція і суспільство. А на мій погляд, треба все ж таки жорстко розмовляти і говорити відверто про те, що це не просто якась абстрактна війна, де воюють Збройні сили України, якими ми пишаємось. Ми ж любимо говорити. Це війна країни проти іншої країни. Це війна мобілізації. Мобілізація має на увазі ресурсу країни, психологічного ресурсу, в тому числі проти мобілізації іншої країни.

І ця війна - це не про донат просто, і таким чином ти вважаєш, що ти береш участь у війні. Це війна про те, що ти точно маєш розуміти, що доведеться платити величезну ціну всім, не тільки Збройним силам. От ми дуже м'яко це говорили. І я вважаю, що це ключова помилка.

Ми з першого дня хотіли все ж таки дати певний психологічний захист країні, сказати, що все ми контролюємо, не переживайте. Так, ми контролюємо, як інституція, контролюємо, але треба переживати. Тому що, дивіться, це питання виживання. Це питання, чи хочемо ми існувати в рамках української концепції світу.

👏👏👏