Мені захотілося показати, що уражена радіацією місцевість — не порожнеча, це досі живий світ, зі своїми законами, проблемами, зі своїм специфічним фольклором.

Одна з найулюбленіших розваг дитинства — розказувати страшні історії, зібравшись компанією на лавці.

В хід йшли й сюжети недавно бачених фільмів, і почуті в літніх таборах, і підслухані від дорослих. Коли згадую ті посиденьки, дивуюся, як багато ми знали тих історій, адже збиралися часто, а вони рідко коли повторювалися. Шкодую, що більшість із них стерлася з пам’яті. Часто історії були архаїчні, як перестороги, наприклад, коли жінка прала пелюшки в п’ятницю — традиційний жіночий день, — а потім щось примарне мучило її дитину. Та

наймоторошніші історії були про чорнобильських мутантів

— двоголових телят, восьминогих поросят і, звісно ж, спотворених немовлят. Нас вони вражали чи ненайбільше, бо ми розуміли, що жінка, яка ходить прати на річку, — це про давнішнє, а мутанти — це про те, що сталося геть недавно, що існує поряд, у цьому місці й у цьому часі.

В романі я використовую легенду, в яку злилися дві історії: одна газетна, друга — місцева.

Їх об’єднала саме народна творчість, до того вони були цілком самостійними одиницями.

Перша була опублікована в обласній газеті

— це нібито були свідчення лікаря, що займався лікуванням військових, які гасили реактор у перші дні.

Одним пацієнтом був юнак-строковик у тяжкому стані, його батьки вмовили лікаря дати померти пацієнту вдома, на що той погодився та попросив повідомити дату смерті. Не отримавши звістки в очікувані терміни, лікар навідав родину. Хлопець був живий, та його тіло змінювалося. Кілька візитів потому батьки почали просити забрати юнака назад до лікарні, бо боялися його — він начебто переродився в іншу істоту. Тепер хлопця доглядала його наречена, батьки відмовилися. І в останній візит лікар чимось розлютив пацієнта, він вбив своїх батьків, викрав наречену і зник. І нібито цей лікар анонімно оприлюднює історію в газеті, щоби попередити людей. За його теорією, юнак вже не людина, а мутант, якому для життя необхідна радіація, тому він втік до зони відчуження. У цієї істоти на максимум виставлені інстинкти й величезна сила, яку він продемонстрував під час вбивства.

Звісно, така стаття викликала резонанс, її обговорювали всі, старі й малі. Адже в той час, а це десь середина 90-х, люди ще мали велику довіру до друкованого слова. На фоні цієї паніки почали з’являтися історії про те, як щось схоже на людину, але не людина, переслідувало людей або чатувало в темряві за хвірткою, коли дівчина поверталася увечері з клубу, а потім перескочило тин і втекло.