Досліджуючи родовід, зіштовхнувся з проблемою майже повної відсутності джерел часів до Другого Поділу Речі Посполитої (себто до 1793 року) Найбільш раннє джерело, в якому вдалося відшукати інформацію про селян Київської губернії (до яких належала моя родина), це ревізька казка російської імперії 1795 року. Проте мене не полишає відчуття, що мають бути й інші джерела. Напевно найбільш значимою подією на Правобережній Україні на початку і в середині 18-го століття були селянські повстання, зокрема Коліївщина, заради придушення яких і були запрошені російські війська, що окупували, а потім за Другим Поділом і анексували територію Київського Воєводства РП. Отож я і подумав, чи не можуть архівні матеріали про події Коліївщини містити якісь генеалогічно значимі дані? Наприклад списки селян що приймали участь в тих подіях, чи список розграбованих і спалених маєтків поміщиків. Було б дуже добре поєднати загальну історію, про яку нам розповідали в школі з власною, сімейною історією. Думаю це могло б якоюсь мірою наблизити історичні події, щоб ми перестали дивитися на них як на щось, що було не з нами.
А як ви вважаєте, чи є перспективним спроба такого дослідження?

Моє дослідження сімейної історії і родоводу почалося з легенди про те, що мій прапрадід Йосип хитрістю зміг повернути свої воли, які через недогляд зайшли на поле старої поміщиці, що доживала віку в своєму маєтку в селі. Через цю хитрість він став відомий як "бідний Йосип" хоча був досить багатою людиною. Якщо ви пропустили цю історію, то дуже раджу почитати ось вона: https://t.me/archivist_notes/9
І от вчергове зіштовхнувшись з відсутністю генеалогічних джерел які б я ще міг дослідити, вирішив трохи "копнути" в сторону того, а хто ж володів селом Куманівка, звідки походить моя родина. Насамперед мені вдалося відшукати в ДАКО документи про скаргу селян на поміщицю Феліцію Чеконську, яка після того як було відмінене кріпацтво і селяни мусили викупити у поміщиків землю для своїх потреб, чинила їм всілякі перепони і давала погані землі. А далі випадкова знахідка допомогла мені копнути трохи глибше. Я дізнався що в 19-му столітті Куманівкою володіли поміщики з промовистим прізвищем Кумановецькі. А саме Теодор Кумановецький (1800 - 1853) що був одружений з Анієлою Потоцькою (так так, з тих самих Потоцьких) і вони мали двох доньок, Кароліну і …. Феліцію.

На фото Теодор Кумановський з донькою Кароліною

Про Теодора, якщо в мене стане сил і злості я колись напишу окремий пост, зараз лише зазначу що його вбили селяни за те, що безчестив їхніх дочок і дружин. Мене ж більше цікавила доля його доньок. Старша, Кароліна, виїхала в Варшаву де її нащадки живуть і донині. А молодша, Феліція, вийшла заміж за Леона Чеконського. Феліція і Леон не мали дітей і після смерті чоловіка стара Феліція доживала віку в своєму маєтку в Куманівці.
Також мені вдалося відшукати фото цієї жінки і її сестри. Судячи з підпису справа на фото, сидить в кріслі Феліція Чеконська, в дівоцтві Кумановська. Виглядає вона вже досить старою жінкою, тож думаю десь саме такою її побачим мій прапрадід Йосип, коли прийшов забирати своїх волів.

А тепер маленька загадка для любителів генеалогії, географії та історії. Читаючи про рід поміщиків Кумановських я дізнався, що їхнє родове гніздо село Кумановці (не плутати з "моєю" Куманівкою. Кумановці - Літинський повіт, Куманівка - Махнівський повіт) було надане їм 1563-го року королем Сигізмундом ІІ Августом. І цими Кумановцями поміщики Кумановецькі володіли і в 19-му столітті. Коли і за яких обставин в їхньому володінні опинилася ще й Куманівка невідомо. Враховуючи співзвучність назв, підозрюю що Кумановські отримали своє прізвище по назві родового гнізда Кумановці (Літинського повіту) Але як в їхніх руках опинилася Куманівка?
Тут, як на мене, є кілька варіантів:
1. Кумановські заснували село Куманівка і дали назву селу по своєму прізвищу.
2. Кумановські побачили село з схожою назвою до свого прізвища і вирішили його придбати
3. Колись село мало іншу назву, але після того як опинилося в власності Кумановецьких, назва змінилася.

Як ви вважаєте який з варіантів є найбільш імовірним?

Абсолютно випадково, від сторонніх людей дізнався, що в місцевій газеті "РІА-Козятин" 28-го січня надрукували статтю про мій телеграм-канал. Ну точніше передрукували декілька моїх постів, які я готував для каналу. Звісно ж без мого відома і моєї згоди. Регіональна журналістика це вам не те місце де будуть дотримуватися стандартів ВВС, тут можна і без врахування авторських прав ;) Але я на автора статті зовсім не ображаюся. Надрукували і добре, може більше людей зацікавиться дослідженням власної сімейної історії і генеалогією.
Але щоб дотриматися паритету, я без дозволу редакції викладу їхню статтю на своєму каналі. Так би мовити, рахунок матчу між командами "Записки диванного архівіста" - "РІА-Козятин" 1:1

Зазвичай ми звикли, що джерелом генеалогічної інформації є метричні книги, сповідні розписи, переписи населення чи ревізькі казки. Проте ніколи не варто обмежуватися тільки цими місцями для пошуку. Нещодавно я, абсолютно випадково, натрапив на інформацію про те що в ДАВіО зберігаються справи Вінницького окружного суду. В одній з цих справ я знайшов цікавий заголовок: "Справа за проханням селянки Мотрони Йосипівни Тимощук (за чоловіком Широтоної) про затвердження до виконання домашнього духовного заповіту Йосипа Тимощука; с. Великий Острожок" звісно дивлячись на назву села можна зрозуміти що це не те місце, що мені потрібне. Проте від Великого Острожка до Куманівки лише 46 кілометрів. У мене була теорія, що Мотрона могла б бути донькою мого прапрадіда, яка, вийшовши заміж переїхала до чоловіка в інше село. Брати не поділилися з нею спадком, тож вона подала до суду через три роки після смерті батька. Проте моя теорія виявилася хибною. Мова в документах йде про Йосипа Петровича Тимощука (а не про мого Йосипа Павловича), цей Йосип Петрович помер дійсно в 1910-му році (а не в 1907-му як мій Йосип Павлович)
Але тепер я можу поділитися з вами документами з цієї справи, хоча в моїх пошуках вона і не допомагає, проте з неї можна зрозуміти кілька цікавих моментів: як велося судове діловодство в 1910-му році, що для того щоб заповіт почав діяти потрібно було звертатися до суду, а також те, що майже ніхто з людей, що згадані в цій справі не були письменними: ні сама Мотрона, ні її покійний батько Йосип, а ні всі свідки, які підписувалися під його заповітом. Підпис під документом замість Мотрони поставив її чоловік Петро Широтон, зверніть увагу на цей невпевнений трохи ломаний почерк, хоча він і старався писати літери з такими ж завитушками як і писар що складав документ. Для когось з його нащадків цей власноручний підпис в судовій справі міг би стати справжньою знахідкою. Сподіваюся колись мені пощастить знайти щось схоже про моїх рідних.

Пам'ятаєте історію, про яку я писав минулого року, коли досліджуючи сповідні розписи я раптом побачив як на два роки вся моя родина раптово змінила прізвище і була записана як Лежнюк? (Якщо ні, от вам посилання: https://t.me/archivist_notes/30) Так от ця історія не давала мені спокою і постійно мучила, але здається я нарешті таки розплутав цей клубок.
Отож в сповідному розписі за 1800 рік, вказано, що окрім Андрія Тимощука (мого прапрапрапрадіда) і його родини в будинку спільно проживали його брат Іван, а також сестра Катерина з чоловіком Яковом. Прізвище цього Якова не вказане, лише в ревізькій казці 1795 року він теж згадується як Яків Іванович, чоловік Катерини Федорівни. Але досліджуючи найбільш ранні метричні книги доступні в архівах по Куманівці я знайшов декілька записів про Якова Лежнюка. Це записи про народження дітей, в який Яків Лежнюк був «воспреемником» тобто перекладаючи на сучасну мову хрещеним батьком:

«Року того (мається на увазі 1795 рік) мця (месяца) Сентября Дня 6
Азь ієрей више речений, крестил миромъ святимъ помазал млдца (младенца) Филемона (Данила?) у родителей законно венъчаных Андрея сина шлязи(?) Евгена(?) и жени его Марии. Воспреемниками быша (були) Яковъ Лежнюк и Евгения Недоли невестка»

Також маю ще один запис за 1800-й рік, де також згадується Лежнюк але цього разу Андрій

«Крещен младенец Никифоръ рожденный от родителей законно венчаныхъ Иоанна Тимофеевого сына и жены его Іуліанни (Уляни). Воспреемником быша того же села житель Андрей Лежнюк»
І наостанок в метричних книгах згадується Катерина Лежнюк (чи Лезнюк), яка теж ставала хресною матір'ю для багатьох дітей:

«У посполитого Клима Недолюка младеница наречена Анастасия. Восприемницею была сего села жителька Катерина Лезнючка»

Тож виходячи з усіх вищенаведених фактів я думаю саме Яків, чоловік Андрієвої сестри Катерини є причиною такої плутатини. Адже на той час батько Андрія, Федір уже помер, Андрієві як найстаршому сину випала доля бути «головою роду», а саме хазяїна в ті часи в сповідному списку записували першим. В 1795-му йому було 25 років, його рідному братові Івану – 20 років, а їхній сестрі Катерині 30. Чоловік Катерини, Яків (можливо саме цей Яків Лежнюк який згадується в метричних книгах) мав 46 років. Отже формально був найстаршим з усіх, хоча і не був «хазяїном» так як він не є прямим нащадком Федора Тимощука. Я допускаю можливість того, що саме наявність старшого родича з іншим прізвищем стала причиною того, що деякий час родина послуговувалася обома прізвищами.
Після того як я зустрів цих загадкових Лежнюків в сповідних розписах і кількох метричних книгах, я вирішив ще раз передивитися метрики за період кінця 18 і початку 19 століття. Адже раніше просто не звертав уваги на це прізвище, тому міг щось пропустити. Яке ж було моє здивування, коли я побачив що Яків і Катерина Лежнюк удвох, в період з 1780-го до 1804 року хрестили 59 дітей! Ви тільки вдумайтеся в цю цифру! П’ятдесят дев’ять охрещених дітей! Як на мене, це дуже, дуже велика цифра, бували деякі місяці коли Яків і Катерина хрестили 3-4 дитини з інтервалом в кілька днів. Не знаю точно в чому причина такої великої кількості похресників, є лише одна непідтверджена теорія це те, що Лежнюки були в гарних стосунках з священником і саме він радив сімейним парам, що хрестили дітей і не мали когось на приміті Якова і Катерину. Фактом, що опосередковано підтверджує теорію може також бути те, що імовірно Катерина і Яків, жили недалеко від церкви. Тож в разі потреби священник просто просив когось збігати і покликати Якова чи Катерину, бо треба було охрестити чергове дитя.
А як ви вважаєте, якою могла бути причина такої нереально великої кількості похресників? Голосуйте за пропоновані варіанти, або пишіть свої в коментарях

​Сьогодні, 23-го березня виповнюється 114 років з дня смерті Йосипа, тому я хочу розповісти історію смерті Йосипа Павловича.

Як я уже розповідав раніше, Йосип був досить заможною і шанованою людиною, як для свого соціального стану. Він вирощував хліб, за непідтвердженими поки даними працював в бердичівському суді присяжним і в міській раді, мав золото в одному з бердичівських банків. Він не мав ніяких проблем з законом, проте спілкування з царською поліцією не уникнув. Одного разу, на хутір, де проживав Йосип з родиною напали грабіжники і вкрали у нього якісь гроші, сільськогосподарський реманент та інші цінності які могли бути в господарстві. Поліцейські, які приїхали на хутір, оглянули місце злочину і помітили слід від підводи, якою грабіжники вивезли награбоване. Прослідувавши по цьому сліду жандарми вийшли на «будку» станційного робітника біля сусіднього села Кордишівка. Раніше для догляду над залізничною колією кожні дві версти розміщували спеціальні маленькі будиночки («будки») де жили колійні доглядачі, на старих картах початку 20-го століття можна помітити такі позначки вздовж залізниць. Жили в цих будках робітники залізниці, в обов’язки яких входило слідкувати за справністю залізничного полотна на своїй ділянці. І от слід вивів поліцейських до одного такого місця, вони оглянули будиночок станційного доглядачі і знайшли в ньому речі вкрадені на хуторі Йосипа. Речі і гроші які не встиг розтринькати грабіжний Йосип забрав, але доводити справу до суду не захотів, він чомусь вирішив пробачити злодію і обмежився лише тим, що повернув собі своє майно.
Наступний епізод трапився 10 березня за старим стилем (або 23 березня за новим стилем) 1907-го року. Того ранку Йосип повертався з Бердичева додому на хутір, так як він працював в Бердичеві і часто вів там якісь справи, то часті поїздки були цілком звичною справою. Ввечері 9-го числа Йосип уже був в Козятині, але вирішив не добиратися додому затемна, а дочекатися ранку. Тому Йосип переночував в Козятині, а рано вранці, поснідавши на вокзалі в ресторані «Імператор», пішов додому на хутір вздовж колії. Близько 7-8 години ранку Йосип проходив повз невелику долинку, недалеко від села Кордишівка, як раз поруч з «будкою» того грабіжника, що його Йосип вирішив не карати. Люди, що йшли вранці на роботу, пізніше розказували родині, що бачили як колійний доглядач тягнув чиєсь тіло до залізничної колії. Скоріш за все цей чоловік затаїв зло на Йосипа за той невдалий грабунок і в такий спосіб захотів помститися, вбивши його і поклавши тіло біля колії, ніби це поїзд збив Йосипа. Зараз уже неможливо достовірно встановити чи дійсно це було вбивство, чи Йосипа збив поїзд. Але в метричній книзі записали саме останню версію: "убит поездом". Поховали Йосипа 13-го березня за старим стилем (26 березня за новим стилем) на кладовищі в Куманівці. Можливо такий великий інтервал між датою смерті і датою поховання пояснюється тим, що проводилося якесь розслідування смерті, але архівних даних про це мені не вдалося відшукати. Проте якщо вбивство справді було, сини Йосипа не стали мститися за смерть батька. Враховуючи, що Йосип мав золото в банку, вони взялися ділити батьківський спадок, кожен отримав свою частку грошей і землі то ж розпорядився отриманим на власний розсуд. Найстарший Гнат – так як був дуже віруючою людиною, використав гроші аби поїхати в паломництво в Єрусалим, в святу землю, а по поверненню збудував невелику хату на своїй частині землі. Петро і Олексій побудували собі великі будинки, куди переїхали з родинами. Мій прадід Тимофій побудував собі трохи меншу хату і за сімейною легендою здійснив свою мрію – купив справжнього трактора, через те що за 20 років він не захоче віддавати того трактора в колгосп, Тимофій і загине. А наймолодший, Антон, за давнім звичаєм залишився жити в старій батьківській хаті. Щодо їхньої сестри Килини, то скоріш за все їй дісталася стара хата Павла Тимощука в Куманівці.
Так і закінчилося життя "бідного Йосипа"

Одна маленька мотузочка, з якої починаєш розплутувати клубок сімейної історії може призвести до неймовірних результатів. Одна загублена, а потім віднайдена галузка, маленька крихта великої родини, може призвести до такого великого збурення в серці, що в мене досі трохи тремтять руки, коли я це пишу. Почути від геть сторонньої людини, він старожила села, фразу: "А я знаю того бідного Йосипа, його син жив отут навпроти мене…" - дуже хвилююче.
Проте вже ж розкажу по порядку. Мені пощастило довідатися, що Петро Йосипович, один з синів "бідного Йосипа" похований у сусідньому з Куманівкою селі Великий Степ. Сьогодні ми з татом вирушили на старе кладовище, аби знайти це поховання. Нам пощастило, після нетривалого блукання між рядами хрестів і надгробних каменів, ми знайшли потрібну могилу. Доглянута, із фарбованим хрестом і табличкою, на якій поруч з надписом "Тимощук Петро Йосипович" та роками життя було фото мого двоюрідного прадіда. Я стояв і вглядався у це фото, намагаючись знайти спільні сімейні риси і спробувати уявити як виглядав рідний брат цього чоловіка на фото - мій прадід Тимофій, якого я ніколи не бачив.
Після кладовища ми вирушили додому, але спочатку захотіли проїхатися селом. Тато зупинив авто у момент, коли побачив стару бабусю в сільському дворі: "Ану, запитаю у неї чи жили тут в селі Тимощуки…" Я не дуже вірив у можливість щось дізнатися таким чином, запитуючи навмання, тому навіть не виходив з автомобіля. Жінка нічого не знала, але махнула в сторону сусідки, що йшла вулицею: "Спитайте он у неї, вона все знає". Друга жіночка справді знала трохи більше, але і вона не могла розповісти дуже багато. Вона пригадала, що Тимощуки справді колись тут жили та відправила нас до дідуся, який точно мав розказати більше. Цим стареньким виявився 95-річний Сергій Петрович Долюк. Він уже не ходить, пересувається на візку, але має чудову пам'ять. Дід розповів, що прямо навпроти його хати колись жив Олексій Йосипович Тимощук - ще один син "Бідного Йосипа". Олексій переїхав сюди після того, як комуністи зруйнували хутір в 30-х роках. Грошей на те, аби побудувати хату не було, тому він збудував землянку, де вся родина його й жила. Згадав Сергій Петрович і про самого Йосипа, хоча він народився 1924-го а Йосип помер 1907-го року, але видно Олексій розповідав сусіду про те хто він з звідки. Старенький пригадував, що до Йосипа з сусіднього села Черепашинці приїздив місцевий пан, аби купити зерна на засів свого поля. Тому Сергій Петрович, посміюючись казав: "Ото такий він був бідний той Йосип, що сам пан в нього зерно купляв". Казав, що Йосип тримав в Куманівці корчму, а тут на сусідньому полі біля села Великий Степ, випасав свою худобу. Йосип купував худеньких корівок, за літо відгодовував їх на траві з лугу, і наступного року віз продавати цих корів аж у Київ. Звісно розповідь його була фрагментарною, він пригадував то той, то інший епізод. Ми говорили не дуже довго, близько половини години, за цей час він встиг розказати кілька історій про Йосипа і Олексія, а також і про своє життя.
Враз старий згадав ще щось і лице розпливлося в посмішці, бо він згадав свою маму. За хвилину він сказав, дивлячись на мене:
- А одну історію пам'ятаю добре, бо розказала мені її мама. Казала вона, що якось Йосип купив квитки на всі місця в поїзді на Київ. Став біля поїзду і гукнув: "Люди, кому треба до Києва ідіть сюди! Беріть у мене квитки, сідайте і їдьте, грошей платити не треба!" Я запитав маму, навіщо ж Йосип витратив стільки грошей на те аби купити квитки. Мама відповіла, що от вона розповіла цю історію мені, а я розкажу ще комусь і так люди будуть пам'ятати ту добру справу і того Йосипа.

​Також Сергію Петровичу вдалося доповнити нашу сімейну легенду. Я уже розповідав, що попри офіційну версію, що Йосипа збив поїзд, люди бачили, що його тіло якийсь чоловік тягнув до залізничної колії. А, отже, Йосипа було вбито. Старий згадав, що колись Олексій Йосипович розказав про смерть свого батька. У той день Йосип повертався з Києва, він якраз продав в Києві худобу, яку відгодовував минулого року. При собі він мав багато грошей, тому вбивці не просто хотіли помститися Йосипу, а ще і пограбувати його. Це дійсно трохи проливає світло на історію зі вбивством, яка передається в нашій сім'ї з покоління в покоління.
Проте найбільшу таємницю Сергій Петрович розказав мені наприкінці розмови. Коли він це говорив, то навіть трохи подався вперед, ніби не хотів щоб хтось сторонній це почув:
- А ще скажу от що… той Олексій, він був ну… як то кажуть "за Самостійну Україну". Він колись дав мені газету, з жовтого такого, поганого паперу, а там був написаний вірш "Ще не вмерла України…" і він каже мені "Ти цю газету нікому не давай, вірш вивчи, а газету мені поверни"
Це знання Сергію пригодилося, у 1950-х його засудили до висилки в Карелію. Там, у тюрмі, він познайомився із хлопцями зі Західної України. Хлопці ті не приховували своїх політичних поглядів і прямо казали: "Ми - за Україну". Вдягнені вони були краще, аніж люди яких до того зустрічав Сергій, та й виглядали серйозними і солідними. До одного з них підсів Сергій і почав розпитувати, аби зав'язати знайомство. Проте бандерівець поставився до чоловіка з недовірою:
- А ти часом не "підсадний"? - запитав
- Та ні, непідсадний… - відповів Сергій
- А як доведеш? Знаєш "Ще не вмерла…"?
- Знаю!
- Тоді прокажи.
Сергій розказав по пам'яті вірш, якого його навчив Олексій Тимощук і так довів, що говорив правду, бо знати такого вірша чекіст не міг. З того часу, аж до амністії в 1953-му вони із хлопцями зі західної України трималися разом.
Дуже щемко мені стало від цих слів цього старого дідуся, якому довелося знати мого двоюрідного прадіда. І дуже приємно від того, що навіть без належної освіти, навіть попри важку і непросту долю, той Олексій зміг зрозуміти за ким правда.
Я стояв і дивився на місце де була хата Олексія, де він жив, спав, працював, хата в якій однієї темної ночі на початку 40-х хтось з похідної групи ОУН, що рухалася на схід залишив листівку з видрукуваним віршем "Ще не вмерла…", дивився і думав як же все таки багато можна дізнатися, якщо почати розплутувати клубок сімейної історії.

Колись мені здавалося, що я добре знаю історію. Я знав хронологію подій, розумів їхні причини і наслідки, до яких ці події призводили, Я читав багато історичної і "навколоісторичної" літератури українських і зарубіжних дослідників. Але коли почав займатися генеалогічними дослідженнями, зіштовхнувся з певною проблемою: розуміючи загальну тяглість історичних процесів, я зовсім не був знайомий з історією місцевості, звідки походять мої предки. Відсутність знать щодо цієї локальної історії дуже гальмувала дослідження родинної історії.
Коли я знайшов інформацію про свого пра-пра-пра-пра-прадіда, що помер 1797-го року, я дуже зрадів. В голові промайнуло "Вау це ж 18-те століття! Це ж виходить предок народився ще за поляків! … Чи ні?" і тут я задумався, а що я взагалі знаю про період, коли після другого поділу Речі Посполитої? Як жили тодішні люди? Чи після анексії імперією тут зникли всі польські поміщики чи може залишилися? Чи стало легше жити селянам, а може навпаки, життя їхнє тільки погіршилося? Популярна історія, яку викладають дітям в школі, про яку говорять на кухнях, розкаже тільки про загальні відомості, але змовчить про зміни в житті тогочасних людей. Тож мені довелося пірнати трошки глибше в дослідження історії свого рідного терену. І в цій справі мені дуже стала в пригоді книга Даніеля Бовуа "Трикутник Правобережжя: царат, шляхта, народ. 1793-1914рр." найперше через те, що вона охоплює саме той період, що найбільше мене цікавить. Це справді ґрунтовне і дуже професійне дослідження. 800 сторінок відбірних історичних фактів, дбайливо зібраних руками дослідників по архівам і замішаних в чудовому тексті. Даніель Бовуа, витратив близько 40 років свого життя на дослідження Східної Європи в цілому і Правобережної України зокрема. Його книга - це певний підсумок багаторічної праці історика.
Звісно, мене найбільше в цій праці цікавили українські селяни, бо читаючи книгу, я постійно тримав в пам'яті мою потребу зрозуміти історичне тло, на якому жили мої предки. Проте найбільше уваги приділено в тексті шляхті. Думаю це не дивно, адже вони залишили по собі набагато більше документів, аніж неписьменні селяни. І більш активно комунікували з владою. Французький дослідник ретельно проаналізував стосунки між російською адміністрацією, польськими багатими землевласниками, що після анексії Правобережжя скорилися імперській владі і стали їй на службу. Проте він не забув і про дрібну шляхту, про так званих "чиншовиких" яких росіяни, що не були готові до такої кількості шляхти в анексованих воєводствах, частково декласували і звели до рангу селян чи міщан. Бовуа розвінчує міф радянської історіографії в якій завжди існували тільки бідні українські селяни, що мріяли про визволення і прилучення до "братнього російського народу" (тьху! Аж гидко це писати) і багаті поміщики-експлуататори. А в реальності становище "гербової голоти" збіднілої шляхти, яка крім гербу і старої заржавілої прадідової шаблі часто не мала нічого, навіть власного дому, було не набагато кращим за становище селян. Розповідає він також і про польські повстання листопадове 1830-1831 рр і січневе 1865-го року і про причини їх поразок, проте найцікавішим для мене, було те як Даніелю Бовуа вдалося показати що при усіх цих змінах влади, українські селяни завжди були тільки розмінною монетою в стосунках між поляками і росіянами. Після прочитання "Трикутника Правобережжя" стали набагато зрозуміліші архівні справи про позови селян до поміщиків в 1865-му році, про "товстішання" метричних книг про народження в 60-80 роках 19-го століття, коли населення імперії після скасування кріпацтва виросло на 58%. Я зміг узагальнити своє уявлення про родинну історію і прив'язати її до визначних подій в історії країни.

Безперечно читати цю книгу дуже непросто. Все таки це не історичний роман і не адаптована для широкого кола читачів "популярна історія" це справжня наукова праця, про що говорить уже те, що посилань на джерела в ній - 28 сторінок! Але ця книжка справді дозволяє подивитися за грань звичної історії і розгледіти за безжальними датами і статистичними даними розповіді про долю людей. Саме такі тексти дозволяють поєднати велику Історію з маленькими історіями.
Тож пам'ятайте, досліджуючи ваші родоводи, крім вивчення архівних джерел читайте історичні матеріали про той період, саме вони створюють те історичне тло, на якому події вашої сімейної історії стають вплетеними в історію світову.