​​Друзі!
Перед святами завжди одне й те саме питання: що подарувати людині, яка цікавиться історією, архівами чи генеалогією?

Відповідь проста — книгу “Люди без облич”.

Це не роман у класичному розумінні й не суха наукова праця, а родинна сага, яку я складав по шматочках із архівів і переказів майже десять років. Всі персонажі — реальні українці, чиї долі омиваються бурхливими подіями української історії. Це реконструкція життя однієї родини, склеєна по клаптиках із документів, переказів і тих випадкових архівних знахідок, які, здається, самі знаходять людину, коли треба. Від середини XVIII століття — і аж до сьогодення. Всі герої — реальні люди. Усі події — реальні події.
Окремо в книзі я розповідаю де саме знаходив документи, як виходив на сліди окремих людей, що шукав у архівах та що — в оцифрованих матеріалах. Тобто це не тільки історія родини, а й невеликий путівник для тих, хто хоче зрозуміти, як взагалі шукають предків.

Читачі кажуть, що читається легко, а після неї хочеться й своє коріння дослідити. Відгуки тут: https://www.goodreads.com/book/show/60885644

Чому це хороший подарунок:

— підійде всім, хто любить історію та краєзнавство;

— любителям генеалогії тим паче — бо це дуже впізнаваний досвід;

— і просто тим, хто хоче почитати правдиву, захопливу родинну історію.

👉 Замовити книгу: https://forms.gle/AqUjSczD6mdUtAEK6

Завданням каналу "Записки диванного архівіста" на цей рік було зібрати 1000 підписників. Як бачите зараз ми майже досягли цього результату, нас 970 за що я вам неймовірно вдячний.
Думаю ми можемо досягнути мети, залишилося лише 30 дослідників, краєзнавців, генеалогів і просто тих хто цікавиться історією, але не знає про наш канал.

Їм треба допомогти дізнатися про "Записки..." тож ось мій план. Хай кожен з вас знайде свій улюблений пост в цьому каналі, можна за минулий рік, можна за весь час, скидайте його в коментарі до цього посту і обовʼязково пересилайте вашим друзям які цікавляться генеалогією.
Подивимося що вам найбільше подобається з дописів і приведемо нових читачів 🙂

Продовжую тему опрацювання справи про маєтності Тишкевичів із бібліотеки Литовської академії наук — і сьогодні маю для вас цікавинку, на яку натрапив учора. Документ, який я перекладав, написаний латиною та польсько-українським суржиком і стосується розподілу маєтностей, що належали Янушеві Тишкевичу.

За всією цією пишною риторикою — «світлої пам’яті», «його-мосць», «чесно й без примусу» — ховається доволі земне бажання: максимально точно описати, що саме переходить у спадок. І коли справа дійшла до переліку всього «рухомого й нерухомого», писар вирішив перерахувати буквально все.

Ось фрагмент:

”… maietnosciami w Woiewodztwie Kiiowskim y tu wzsemi Chelmskiey iako y w Wielkim Xięstwie Litewskim lęgące mi dworami wlosciami, miastami, zamkami, polame, gruntami, wodami, stawami, mlynami, oziorami, pasiekami, ludzmi, mieszcanami, chlopami, zagrodnikami …”

Переклад:

”… маєтності, що лежать у Воєводстві Київському і в землі Холмській, а також і в Великому Князівстві Литовському — з дворами, волостями, містами, замками, полями, землями, водами, ставами, млинами, озерами, пасіками, людьми, міщанами, холопами, загородниками …”

Що тут цікавого?

З містами та замками все зрозуміло. Але мене здивувало, що в переліку немає сіл (wioski), зате є волості (włości). Окремо згадані й «двори» — очевидно, щоб наголосити: дім, у якому живеш, разом із земелькою навколо — це все ж таки панське добро, а не твоє.

Далі йде перелік основних джерел прибутку: поля, землі, води, стави, млини, озера, пасіки.

Зверніть увагу: поля (pola) та землі (grunty) подані окремо — ймовірно, мається на увазі оброблена та необроблена земля.

А наприкінці — найцікавіше:

люди, міщани, холопи, загородники.

- міщани — мешканці міст;
- холопи — селяни;
- а хто ж такі «люди»?

Найімовірніше, йдеться про тих то служить: особисто вільних людей, що працювали на пана — керуючих, кухарів, конюхів, гінців, різну двірську прислугу.

Окремо виділені загородники — це загородна, околична або застінкова шляхта, яку пан «садив» на свої землі, щоб вони несли сторожову чи охоронну службу. Формально вони були вільними, але цікаво, що в документі вони перелічені поруч із міщанами й селянами — тобто фактично передавалися новому власнику разом із рештою маєтностей.

А тепер загадка

Відкрийте Google Maps і подивіться на села навколо міста Овруч.

Зверніть увагу: їх там неймовірна концентрація, вони переходять одне в одне майже без перерви.

І ось питання для уважних читачів:

Чому, на вашу думку, саме тут така щільність поселень?

Де всі ці люди мали мати поля — і чому в інших місцях такої концентрації немає?

Пишіть свої здогадки у коментарях — дуже цікаво послухати ваші версії.

Документ, про який я писав вище, продовжує мене дивувати. Ось ще один чудовий фрагмент:

”[…] a na szczęście swoje każdy [z nas] podzieliliśmy się bez inwentarzów, tak tylko jako się specyficuje w działowych kartach […]”

Переклад:
”[…] а на своє щастя [кожен із нас], поділилися ми без інвентарів, лише так, як це зазначено в роздільних грамотах […]”

І от дивіться, які розумники. На їхнє щастя все обійшлося без інвентарів!
А на моє — ні, бо тепер я не можу просунутися на два покоління вглиб, бо якийсь пан Жлоб, гербу Скупердяй, у XVII столітті вирішив, що інвентар йому не потрібен.
Якщо ж без іронії, то цей маленький фрагмент дуже добре показує, чому інвентарі збереглися далеко не по всіх маєтках. Складання інвентаря було дорогою справою — тому, де тільки можна було уникнути витрат, там їх і уникали.

А ми з вами тепер сидимо та мучимося…

Пожежа в церкві – подія, що рятує родоводи?

Чому варто передивлятись справи про пожежі в церквах - за посиланням: https://telegra.ph/Pozhezha-v-cerkv%D1%96--pod%D1%96ya-shcho-ryatuye-rodovodi-12-10

#цікавинки #поради

Ще одне корисне генеалогічне джерело, яке дуже сильно недооцінене дослідниками це "Київські Єпархіальні Відомості" - офіційне періодичне видання Київської єпархії рПЦ, що виходило друком в 1861-1918 рр. Тут можна знайти не лише справи про священників, дяків та псаломщиків, але і про звичайних селян, що так чи інакше були дотичні до церкви.

Ось наприклад знайшов в випуску за 1876 рік замітку про своїх двоюрідних прапрадідів:

Друзі, хочу поділитися з вами інструментом, яким користуюся сам і який точно стане в пригоді всім, хто має справу з транскрибуванням чи індексацією архівних документів.

Мова про CoBook — https://cobook.today/

генеалогічний сервіс, розроблений українцями для українських дослідників.

CoBook стає вашим надійним супутником від тієї миті, коли ви отримали скани архівної справи, і аж до моменту, коли вирішуєте поділитися результатами своєї праці. Він допомагає пройти весь тернистий шлях транскрибування та індексації документів — без зайвого болю й хаосу.

Сервіс дозволяє транскрибувати тексти практично будь-якого типу: від метричних книг початку ХХ століття до латинських чи старопольських актів про поділ спадщини XVII століття. Є зручна клавіатура для старих і рідкісних символів, можливість працювати як у текстовому, так і в табличному форматі. А ще — надзвичайно корисна функція ШІ-перекладача: одне натискання кнопки, і ви отримуєте свій текст українською.

Окремо варто згадати індексацію. CoBook допоможе створити індекс персон, про яких ідеться в документі, зокрема й за допомогою ШІ. Це пришвидшує роботу зі справою в рази. До того ж сервіс має набір готових шаблонів для підстановок, систему автозамін і розумні підказки для редагування.

Та, мабуть, найбільша перевага CoBook — це можливість кооперативної роботи. Ви можете залучити колег до спільної праці над документом і рухатися значно швидше. Усі зміни надійно зберігаються, а за потреби можна в будь-який момент повернутися до попередньої версії. І що важливо — ви, як автор, зберігаєте повний контроль над своїм проєктом.

Ну і, звісно, експорт. Один клік — і ви маєте готовий PDF-файл, у якому зібрані скани, транскрибований текст, переклад та індекси. Неймовірно зручно, особливо коли потрібно показати результат замовнику або колегам.

Особливо приємно, що розробники сервісу постійно його вдосконалюють і активно додають нові функції. Якщо виникає якась потреба, не доводиться писати в підтримку й тижнями чекати відповіді. Ідеї оцінюють швидко — і корисні речі справді з’являються в сервісі. Особисто я вже так «замовив» кілька покращень, які стали в нагоді не лише мені, а й іншим користувачам.

Щиро раджу спробувати CoBook і переконатися в правдивості моїх слів:

👉 https://cobook.today/

Життя на межі. Родинні історії про життя поміж імперіями і депортаціями

Уявіть собі родину, в якій за одне покоління змінюється кілька держав — без переїздів і валіз. Де кордон приходить сам, а разом із ним нові закони, нові папери й нові назви для тих самих людей. Де церква через дорогу може бути «не та», але всі туди ходять, бо так звикли ще діди. А в родинних спогадах обов’язково є фраза: «про це краще не питати» — за якою ховаються депортації, втрати й життя, зібране наново на чужому місці.

Саме про такі родині історії 22 грудня о 19:00 будуть говорити в прямому ефірі генеалогині Камілла Косенко та Тетяна Мікула.

Це буде розмова про Закерзоння — регіон, де генеалогія швидко вчить дослідника смиренню. Тут життя родини ніколи не вкладалося в одну схему, а простих і зручних пояснень зазвичай не існувало. Родинні історії часто обривалися раптово й продовжувалися вже в іншому місці — з нових адрес, нових початків і тривалого мовчання у спогадах. І з часом саме це мовчання починає важити не менше, ніж ті поодинокі факти, які вдалося знайти в архівах.

У межах ефіру ви зможете дізнатися, як у одній родині співіснували православні, уніати й католики — і чому це не виняток, а норма прикордоння. Почуєте про дивне слово «Бєженство», за яким ховаються долі людей, що зникли з сіл під час Першої світової, але залишили по собі несподівані згадки в різних куточках імперії.

Зможете розібратися з депортаціями після Другої світової: як «добровільні» переселення ставали безальтернативними і як родинна пам’ять навчилася мовчати там, де архіви говорять надто голосно.

Також підніматимемо тему особливостей генеалогічного пошуку по Закерзонню: де й як шукати документи, на що звертати увагу, як читати записи, які часто суперечать одне одному, і де ховаються сліди родин, що пережили переселення, виселення та зміни кордонів. Ці практичні поради допоможуть зорієнтуватися в хаосі архівів і зрозуміти, де починається реальна історія.

Ефір не про «великі події», а про життя звичайних родин, які опинилися між імперіями, кордонами й чужими рішеннями — і все одно залишили по собі сліди, якщо знати, де шукати.

Обовʼязково виділіть час і приходьте послухати ефір 22 грудня о 19:00 на каналі

https://www.youtube.com/@genealog_i_ja

Стрім скоро розпочинається! Ходіть усі слухати мою прекрасну дружину і її розповідь про Закерзоння

Посилання на трансляцію тут: https://www.youtube.com/watch?v=EWLT8uXNVjM

​​Пʼятнична генеалогічна мудрість

Можливо ви дивуєтеся чому я так довго не пишу нічого про Інвентаріум.
Звісно я про нього не забув, він активно розвивається і змінюється. Просто основна комунікація по проєкту переїхала на фейсбук-сторінку. Тож раджу на неї підписатися і шукати нові анонси тут: https://www.facebook.com/inventarium.org.ua/

Ну і до речі ми зробили великий редизайн сайту, заходьте подивитися як тепер виглядають ваші улюблені інвентарі

Архівна справа № 2025: "Велика інвентаризація"

Кінець року — це той рідкісний момент, коли диванний архівіст може дозволити собі відірватися від справ, відкласти старі документи і спробувати підсумувати не кількість опрацьованих аркушів, а сенси. 2025-й виявився роком дуже продуктивним: із відкриттями, несподіваними поворотами, серйозними темами й легким архівним гумором, без якого все це було б неможливо пережити.

Простір і пам’ять
Цього року з’явилася мапа «Географічні кутки» — доказ того, що навіть найменші точки можуть мати власну памʼять, а географія часто підказує те, чого не видно в метричних книгах:
👉 https://t.me/archivist_notes/220

Минуле як дзеркало теперішнього
Важливим етапом стали збори на ЗСУ, які ми поєднали з читанням справи про повстанців 1920-х років. Це був момент істини: читати документи про спротив столітньої давнини в умовах теперішньої війни — досвід непростий, але надзвичайно потрібний.
👉 https://t.me/archivist_notes/223

Сама справа розгорталася як справжній детективний серіал:
🔹 Ч. 1. Загадковий лист і кульгавий курʼєр — як дрібна деталь тягне за собою ланцюг подій: https://t.me/archivist_notes/224
🔹 Ч. 2. Бердичівські чекісти беруться до роботи — холодна і методична машина системи: https://t.me/archivist_notes/225
🔹 Ч. 3. Історія про контрреволюційні блузки — коли «ворогами режиму» стають речі: https://t.me/archivist_notes/226
🔹 Ч. 4. Та хто ж такий цей Комарницький!? — фінал, де запитань більше, ніж відповідей: https://t.me/archivist_notes/228

Повернення історії малих містечок
У 2025-му я мав честь опублікуватися в «Локальній історії» зі статтею «Забутий простір. Віднайдена мапа Білопілля кінця XVIII століття». А щоб історія не лишалася тільки на папері, план міста було передано до місцевого музею. Бо архівні знахідки мають жити там, де їм місце.
Стаття тут: 👉 https://t.me/archivist_notes/250
Про музей: 👉 https://t.me/archivist_notes/248

Ера Інвентарів
Цей рік став переломним для розуміння інвентарів як частини генеалогічного дослідження. Все почалося зі статті-прологу (👉 https://t.me/archivist_notes/238), а переросло у щось значно більше:

- 29 червня — народився проєкт «Інвентаріум» (👉 https://t.me/archivist_notes/251).
- Перший Інвентарний Марафон — довів, що читати старі описи можна з азартом (👉 https://t.me/archivist_notes/267).
- Курс «Інвентарний детектив» — перетворив складні документи на захопливу логічну задачу (👉 https://t.me/archivist_notes/295).

Живі ефіри
Окремою радістю стали наші з пані Каміллою стріми. Якщо ви пропустили — дуже раджу переглянути, це база:
«Як пробити генеалогічну стіну»
👉 https://www.youtube.com/live/T7Esfn6A3p4?si=z4QpWKi2c3q9g06J
«Наші сармати: українська еліта»:
👉 https://www.youtube.com/live/Sh4FkHCckyk?si=AZc6-lswOj0YOyHM
”Життя на межі” (ефір моєї неймовірної дружини про дослідження Закерзоння):
👉 https://www.youtube.com/live/EWLT8uXNVjM?si=wB5-tMahq2P3P4Io
Ну і якщо ви ще не підписалися на канал Камілли, а чекаєте якогось знаку - ось він, ходіть підписуйтеся

📚 Люди без облич
Ну і, звісно, дякую всім, хто придбав і прочитав мою книгу. Це для мене окрема, тиха і дуже щира радість.

Дякую, що були зі мною в 2025-му. Сподіваюся, у наступному році ми разом знайдемо ще більше дивних, важливих і несподівано живих історій.

Архіви, як відомо, безкінечні — і це справді хороша новина.

Пʼятнична генеалогічна мудрість:

Друзі, хочу підняти обговорення важливого питання про розробку функціоналу спільнокошту для оцифрування інвентарів.
Але оскільки питання фінансів є досить чутливе, спочатку хочеться обговорити це з спільнотою. Чи вам це потрібно і в якому вигляді воно має працювати.

Тому прохання прочитайте допис і приєднуйтеся до обговорення: https://www.facebook.com/groups/425347154227812/?multi_permalinks=25709984032004109&hoisted_section_header_type=recently_seen

​​Пʼятнична генеалогічна мудрість

​​Читати старі фінансові документи корисно не лише для практики розуміння старопольської мови, а й для усвідомлення того, скільки насправді заробляв власник маєтку у XVII ст. Наведу фрагмент справи, яку я зараз перекладаю:

“… oprócz czynszów od poddanych ze zboru, to jest od kramarzów, z jatek, od piekarzów, od szewców - złotych siedemnaście, groszy dwadzieścia i trzy; łoju ćwierć kamienia; na roki ozory, flaki. Przez trzy miesiące arendy dorocznej od Żyda - złotych dwieście pięćdziesiąt.”

Орієнтовний переклад зі спробою точніше передати сенс виглядає так:

«… окрім чиншів від підданих, зі збору маємо, а саме: від крамарів, з яток м’ясних лавок, від пекарів, від шевців - сімнадцять злотих двадцять три гроші; лою чверть каменя; на терміни виплат: язики, фляки рубці. За три місяці щорічної оренди від єврея - двісті п’ятдесят злотих».

Отже, власник містечка Войславичі (а саме про нього йдеться в документі) отримував чинш від підданих, причому доволі скромний. Окрім цього, селяни відбували панщину - в середньому два дні на тиждень, з плугом або пішо. Додатково сплачувався грошовий податок від міщан: торговців, м’ясників, пекарів, шевців - разом 17 злотих 23 гроші на рік. Був і «натуральний» податок. Лій (жир) та тельбухи - рубці й язики - сьогодні звучать дещо дивно. Чесно кажучи, важко зрозуміти, чому не брали чогось ціннішого, але джерело фіксує саме це.

І тепер найцікавіше. За три місяці оренди власник маєтку отримував від єврея-орендаря 250 злотих, тобто близько 1000 злотих на рік. Думаю, не потрібно окремо пояснювати, що йдеться про корчмаря, бо іншого способу заробити таку суму в містечку просто не існувало. Якщо зіставити цифри, картина виходить промовиста: по 17 злотих з усіх ремісників і торговців - і 1000 злотих з одного корчмаря. Саме в таких сухих фінансових записах дуже добре видно, на чому насправді трималася економіка ранньомодерного містечка і де концентрувалися справжні гроші.