Чим більше у нас буде цікавих сімейних досліджень - тим краще ми будемо розуміти і наше минуле і самих себе.

Тому якщо цікавитеся такою темою рекомендую вам #aboykohistory - проект про творчість бабусі Гані і діда Михайла який веде @Ola_Suprun

Це:
🔸книжка спогадів ба (част.1) - http://goodreads.com/uk/book/show/42276175

🔻блог-сайт - http://aboykohistory.com.ua

🔹FB-сторінка - http://facebook.com/aboykohistory

🔺YouTube - http://youtube.com/channel/UC-_Pu-p1RdNvnI0qi7Ect7Q


🔸insta - http://instagram.com/aboykohistory

P.S. До речі книга «Історія життя Анни Бойко» стала для мене одним із джерел натхнення для написання «Люди без облич»

Чи не найбільшою моєю мрією, коли я писав і готував до друку книжку “Люди без облич”, було знайти загублені родинні гілки. Так сталося, що життя розкидало нащадків Йосипа Тимощука, головного героя книги, по всьому світу, про деяких з них я нічого не знаю, втратився, обірвався зв’язок у мене не було можливості запитати у них їхню версію сімейної історії.

Але інколи трапляються дива, й ім’я цим дивам “ДНК-тестування”. Я зробив ДНК-тест кілька років тому, а потім ще й протестував свого тата. Зрідка нам приходили невеликі збіги, нічого особливого. Проте все змінилося нещодавно, коли я отримав повідомлення про ДНК-збіг з дівчиною, на ім'я Ксенія. Мій збіг з нею був невеликий, проте у мого тата з нею збіг виявився втричі більшим, а значить наш спільний предок ховався десь в глибині віків. Я написав Ксенії й дуже швидко отримав відповідь, а коли відкрив її повідомлення…

Читачі книги “Люди без облич” мають пам’ятати історію Антона Тимощука, наймолодшого сина Йосипа, якого репресували разом з дружиною в 1930-му році та вислали в Амурську область. Мені вдалося відшукати інформацію про те що там в Сибіру у них народився син, а також фото на якому був Антон з дружиною, сином та іншими родичами орієнтовно в 50-х роках, тобто йому вдалося повернутися зі заслання. Проте далі мої пошуки обірвалися, я не знав що було з Антоном і його родиною, де вони оселилися, чим займалися. Тому уявіть мій стан, коли я відкрив повідомлення від Ксенії і побачив що вона є правнучкою Антона, тобто моєю 4-юрідною сестрою.

Ми змогли обмінятися контактами і трохи поговорити. Але якщо ви думаєте, що на цьому нововіднайдені рідні закінчилися, то ви дуже помиляєтеся. За деякий час мені написали Олександр і Інна, нащадки Олексія Йосиповича (історію Олексія теж мають пам’ятати читачі книги). Олександр зі свого боку теж займався пошуками рідних і зміг знайти родину Ксенії. Він же підказав мені контакти нащадків інших гілок родини. Тож за останній тиждень я поговорив з багатьма новими родичами, дізнався від них декілька цікавих історій про Йосипа Тимощука, та найголовніше тепер я знаю що сталося з усіма дітьми Йосипа, після знищення хутора і розкуркулення.

Нічого цього не сталося б, якби не ДНК тест, який в різний час зробили я, мій тато і Ксенія. Тому я щиро закликаю вас, за можливості робіть тести! Бо ось приклад того, як вони насправді допомагають в пошуках.

P.S. На фото - киця Панна Котта, яка допомагає Ксенії розпаковувати посилку з книгою “Люди без облич”

Інколи в описах фондів ЦДІАКу можна знайти дуже цікаві документи. Ось, наприклад лист який свідчить про те, що польський король дуже боявся чарівниць :)

Останні декілька місяців я активно займаюся дослідженням історії церкви на Правобережжі, зокрема в моїй Куманівці. Серед опрацьованих документів є особливо цікаві - греко-католицькі візитації, які містять, окрім інформації про церкву, також багато генеалогічно корисної інформації. Мені вдалося знайти опис церковних земель де вказано, що вони межували з землею мого пра-пра-пра-пра-прадіда Федора, також я знайшов дані про власників села в 1750-х і про те, що священника в Куманівську церкву висвячував сам Атанасій Шептицький митрополит Руської унійної церкви.

Свій досвід пошуку візитацій я описав в цій невеличкій статті, можливо комусь з вас вона буде корисна у ваших власних дослідженнях: https://telegra.ph/Un%D1%96jn%D1%96-v%D1%96zitac%D1%96i-cerkov-na-Pravoberezhzh%D1%96-u-18-st-05-01

Любі друзі, сьогодні в онлайн-версії журналу «Локальна історія» вийшла моя стаття «Несправедлива справедливість. Справа про вбивство поміщика Кумановського».
Це маленький крок для краєзнавства Правобережжя, але великий стрибок для автора цих рядків. Невимовно радий цій події, та запрошую усіх до читання:

https://localhistory.org.ua/texts/statti/nespravedliva-spravedlivist-sprava-pro-vbivstvo-pomishchika-kumanovskogo/

Опис справи просто фантастичний 🙂 Уявляю як пан Маргуліес дістав лікаря!

​​Уважні читачі каналу “Записки диванного архівіста” памʼятають, що всі мої генеалогічні пошуки почалися з легенди про “Бідного Йосипа”, мого пра-прадіда який насправді був досить багатим селянином, аж таким, щоб мати свій власний хутір. Запис про цей хутір можна знайти в книзі “Статистическое описание Киевской губернии” за 1900-й рік, в цій книзі в короткому дописі вказується що “Хутір належить селянину Йосипу Тимощуку, будинків на хуторі два, а живе там 15 людей”, проте назви самого хутора в книзі немає.
В навколишніх селах його називали просто “хутір бідного Йосипа”, я тривалий час думав, що хутір просто не мав офіційної назви. До сьогодні… Отримані з ДАВіО скани метричних книг принесли мені цікаву знахідку. В записі про народження одного з Йосипових синів Петра є дуже і дуже цікава примітка в розділі де записувалися батьки новонародженого. Наведу запис повністю:
”Футора Гуляй-Поле, собственник Иосифъ Павловъ Тимощук и законная его жена Харити нанасправді Христина Иванова насправді Яківна оба православные”

Тобто хутір таки мав власну назву та ще і яку цікаву! Щодо причин, чому хутір міг отримати таке імʼя можна дискутувати, проте найімовірнішим видається версія проте, що така назва повʼязана з тим, що поруч з хутором, на дорозі яка до нього вела було розміщено дві корчми (однією з них до речі й володів Йосип Тимощук). А в шинках, як відомо, люди “гуляли”, звідси й назва 🙂 Якщо ви маєте інші ідеї чому хутір міг так називатися, пропонуйте їх в коментарях до допису.

​​Цікаві речі можна знайти, читаючи метрики. Отож дивіться яка дивина. На вулиці 1890-ті, існує собі звичайне село Куманівка Бердичівського повіту Київської губернії.
Цілих сто років до цього місцеві селяни зазвичай одружуються з місцевими ж селянками, або максимум з дівчатами з сусідніх сіл. Так само дівчата з Куманівки виходять заміж хіба в сусіднє село, не далі. Зрідка з'являється в метриках запис про шлюб з кимось з сусіднього містечка Махнівка.
Аж раптом, починаючи десь з 1890-х в шлюбних записах раз по раз виникають чоловіки з міста Ніжина, що одружуються з місцевими селянками. Хоча звісно не тільки з Ніжина, є і з Києва один і з Бердичева два, але з Ніжина найбільше. Можна було б допустити, що відколи скасували кріпацтво, селяни почали більше їздити й, відповідно, шлюбна географія розширилася.
Проте найбільш загадкова подія трапилася 2 квітня 1894 року коли в селі Куманівка помирає 70-річний "потомственный почетный гражданин" Чернігівської губернії міста Ніжина Фердинанд Іванович Гажман. Що міг робити цей почесний громадянин в маленькому селі? Можливо хтось досліджує Ніжин і зможе підказати чи був там такий Фердинанд Гажман, чим він займався і якого чорта потягло його на старості років в Куманівку?

Сьогодні редакція телеграм-каналу "Записки диванного архівіста" працює в читальному залі ДАВіО

Якщо ви думаєте, що ми в нашому прогресивному 21 столітті ми пішли дуже дадеко від наших предків, перевершили їх у всьому і досягли значно більше ніж вони, то подумайте ось над чим. Багато наших прадідів записані були в метричках як «крестьянин собственник», тобто той хто працює сам на себе, на властній землі і з того живе. Але це в термінах кінця 19 ст., а от в наш час їх би називали просто - ФОП.

Не раз дивувався я, як це так сталося, що за один рік є метрична книга в архіві, а за інший немає. І особливо прикро мені було, коли в ті пропущені роки могли народжуватися предки мої. Аж тут читаю в книзі відомого письменника Володимира Дрозда "Листя землі" отакі рядки:

"Відтак почав Нестірко із полиць книги знімать, од руки писані. Були яни на кожен рік прономеровані і прошнуровані, ще і з печатками сургучними. А папір тих книг був гербовий, як на грошах царських, з орлом двухголовим. То були книги із записами подаянь на церкву, а також книги, у які записували померлих, новонароджених та заручених, з описами родів пакульських. Дак я гомоню до Нестірка: «Може, сеє усе, що ми палити збираємося, ще комусь треба буде, бо туточки уся наша минулість, з якої ми виростали, показана. Розповідав нам учитель Гриневич у школі, що Пакуль — давнішнє село, козацьке, і треба нам свою історію пам'ятать та берегти, як душу свою. А йон як визвіриться на мене, секретар наш комсомольський, ніколи ще таким сердитим його не бачила: «Забудь. Оришко, що там учитель Гриневич учням своїм харамаркав. Бо націоналіст йон і найманець капіталу, по ньому давно радянська тюрма великими слізьми плаче… І душі ніякої нема і буть не може, душу вигадали експлуататори трудового народу, а куркулі і підкуркульники брехні їхні повторюють! Нове життя ми починаємо з чистої сторінки, а все, що досюль було, тольки на попіл і годиться!..»

Друзі, сьогодні хочу представити вашій увазі мою невеличку статтю про селян Житомирського повіту та їх службу в надвірних полках магнатів Потоцьких засновану на архівній справі ЦДІАК. Ця справа буде цікава усім, чия родина походить з Житомирського повіту Київського воєводства останніх років існування Речі Посполитої.
З неї можна дізнатися перелік рекрутів набраних до полку Потоцьких, а також деяку іншу цікаву інформацію.

Посилання на статтю: https://telegra.ph/Selyani-ZHitomirskogo-pov%D1%96tu-na-sluzhb%D1%96-v-nadv%D1%96rnomu-polku-Potockih-08-08

Друзі, Сергій абсолютно правий, давайте разом допоможемо архівам! Саме завдяки тому що працівники архівів десятиліттями зберігали документи ви маєте можливість читати на цьому каналі цікаві історії.
Хочете більше цікавинок? Закиньте кілька гривень нашим архівам.

Збори на ЗСУ потихеньку йдуть, а от збір Державної архівною служби України на значно скромнішу суму якось занадто повільно рухається

Тому я до вас з твітерськими запитами (майже)

Панове, дайте архівній службі 100к грн (ну, там направду вже 93к лишилось зібрати на цей кейс), а можна і більше

Благодійний рахунок тутой http://surl.li/dqcqm

Дослідники знають, що більшість інформації про родину до 1917 року можна отримати з церковних записів. А от після того як Україна була окупована більшовицькими військами, записи ці стають нерегулярні, тому основний масив інформації про предків починаючи з 1920-х - 1930-х років можна отримати з кримінальних справ НКВС. Я спробував провести таке дослідження на прикладі двох архівних справ з ДАВіО і ДАЧгО про Тимощука Арсенія Івановича.

Ця історія розкриває долю звичайного українського вчителя початку 20 ст. і розповідає про його протистояння з репресивною машиною Радянського Союзу.

https://telegra.ph/%D0%86stor%D1%96ya-Timoshchuka-Arsen%D1%96ya-%D0%86vanovicha-08-15

Друзі, зараз канал “Записки диванного архівіста” налічує 347 учасників, а чат нашого каналу (до речі приєднуйтеся: https://t.me/+UBOmvXkduvqAJpXX), де можна обговорити цікаві дописи на каналі 39 учасників. Проте я більше ніж впевнений, що у каналу є непоганий потенціал для росту, наша наступна мета 500 учасників!
Тому маю до вас невелике прохання. Якщо вам подобається контент, що я тут публікую, по можливості, розішліть по своїм власним каналам чи у приватні повідомлення друзям наступний пост.