Набережні Челни. Татарстан. РФ. Завод КАМАЗ теж не обрав папу. Потужна пожежа. Причина невідома (хех). Мабуть, травневі шашлики пішли не за планом.
З Днем перемоги тварі.

Я не знаю, як ми можемо святкувати або навіть просто відзначати День закінчення Другої світової війни. Чесно — не розумію. І не тільки “ми”, як українці. А “ми”, як Європа, як об’єднана цивілізація.

Ніщо не звучить більш безглуздо і цинічно, ніж фраза “ніколи знову”.
Бо вже 11 років, а навіть для найзатятіших скептиків — щонайменше три роки, як ця війна триває щодня.
Бомби. Ракети. Кулі. Танки. Без пауз. Без припинення.

І от ми вже майже наблизилися за хронологією до тривалості Другої світової. Принаймні, радянської її кампанії проти нацизму.
Ми у війні довше, ніж тривала Друга світова. І бачимо те саме:
масові вбивства цивільних, катування, депортації, нові концтабори — під виглядом російських тюрем. Це все вже було. На цих же самих землях. Тими ж методами.

То яке “ніколи знову”, коли “знову” вже триває?

Переосмислені плакати з маком нікого вже не зворушують.
Я не знаю жодного українця, якого би сьогодні щиро зачепив “День пам’яті”. Це звучить приблизно як згадка про Наполеонівські війни. Було. Страшно. Але не актуально. Бо те, що відбувається зараз, — гірше.

І найстрашніше — що пам’ять стала кліше.
Що пафос минулого перекриває біль сьогодення.
І ми втрачаємо не тільки людей — ми втрачаємо гідне вшанування тих, кого втрачаємо щодня.

Це проблема інерції. Шаблонного мислення.
Спокуси здаватися, а не бути. Іти за звичкою, а не за правдою.
А правда в тому, що світ має змінюватися разом із нами.

Ми не маємо просити уваги до своєї війни — ми маємо диктувати нові підходи.
Ми можемо і мусимо бути тими, хто встановлює нові стандарти пам’яті.
Так, ми шануємо загиблих у Другій світовій. Але сьогодні ми зобов’язані показати світу: “ніколи знову” — це порожній звук, якщо не зроблені висновки.

Це вже не пам’ять. Це показуха. Це страх визнати, що перемога в минулому не означає миру в майбутньому.

Тому — не “ніколи знову”, а “знову й знову”.

І якщо ми хочемо, щоб це припинилось, ми маємо змінити сам підхід.
У кожній європейській столиці ми могли би провести справжнє вшанування:
– майстер-класи з сучасної зброї,
– навчання з такмеду,
– зустрічі з нашими Героями,
– виставки просто в центрі міста.

Щоб показати, як насправді вшановується пам’ять.
Готовністю протистояти злу.
Бо зло — знову тут. Реальне, як ніколи. Руйнівне, як найгірші приклади з минулого.
І воно повернулося. Попри маки. Під георгіївськими стрічками.Тут і зараз.