Gorisnytagsen

Боги лежат мёртвые и до боли красивые в коридорах вперемешку с людьми. Красная кровь смешалась с бледно-синей, стекает по лестницам и стенам, заполняет прожилки в резьбе и мраморной плитке. Sorphiopadysm искажает человеческие лица, открывает спрятанные под кожей сталь и пластик, свечение глаз, ошмётки синтетического волокна, выбивающегося из-под ран.
Оказывается, мы совсем не похожи на богов. У них горячая кровь, и она неприятно липнет к коже. Мою можно стереть одним движением ладони. Их кровь солёная на вкус, а у моей и вкуса-то нет. Их кровь льётся и льётся из них, стоит только сделать маленький разрез — моя останавливается [почти мгновенно], как только по команде мозга сужаются сосуды. Проходя под искусно вырезанными арками в поисках [], я не раз и не два замечаю, как кто-то из нас стоит и смотрит заворожённо на очередного истекающего кровью бога. Как красное неспешно, почти лениво заполняет комнату, как гаснет жизнь в тусклых зрачках. Как они каркают и хрипят перед смертью. Рыдают. Умоляют. Кричат.
Пытаются вызвать сопереживание. Пытаются надавить на жалость. Пытаются манипулировать чувствами.
Мы включаем flaceftaft и показываем, насколько нам плевать.
Стены тоже иногда расплываются. За ними скрыты двери в комнаты и кабинеты с полками, заполненными человеческими пальцами, кистями, кровеносными сосудами и клубками нервных связей, с хирургическими столами, с панелями для сканирования и поддержки жизнедеятельности. Иногда на таких столах лежат люди, давно погибшие или пропавшие.
Только-только найдя эти помещения, мы схватили первых попавшихся богов — и привязали к этим столам. Мы отрезали им руки и ноги, приделывали вместо них человеческие, и они кричали, умоляли, рыдали.
И очень скоро умирали.
Надпись на двери самого нижнего уровня гласит «Комната управления []», хотя без sorphiopadysm-а её не отличить от фигурной резьбы на стене. Я открываю дверь, и через щель тут же пробирается вибрирующее гудение. В центре огромного зала, заполненного по бокам столами с панелями управления и визуальными интерфейсами, между полом и потолком висит сфера. Она рябит. Она излучает красноватое сияние и от неё исходит тепло.
По телу проходит дрожь. Гудение исходит не снаружи — изнутри, словно волны прокатываются по нервам, под кожей, внутри костей.
Сделать шаг вперёд невероятно сложно. Ещё сложнее — добраться до ближайшей панели. Открыть несколько случайных вкладок. Отвести взгляд от тикающих часов, на которых написано [какое-то время]. Понять, что написано в сводках, продираясь через бесконечные квадратные скобки.
Нужно избавиться от скобок.
Это ведь можно сделать где-то здесь, не так ли? Я вожу пальцами по экрану [какое-то время], пока не нахожу пункт «Отключение автоматического безопасного фильтра». Сфера в центре комнаты пульсирует раз, второй — и вместо какого-то времени на часах я наконец-то вижу 1205:21:14:04.
По коже пробегают мурашки.
Время отсчитывается назад.
Я погружаюсь в информацию на экране, раскладываю по полочкам каждую деталь, мониторинг каждого класса функций: Альфа — подчинение приказам субъекта, Бета — любовь к субъекту, Гамма — физическое состояние объекта, Дельта — Odiscorn Tievit Tinog объекта, Эпсилон — эмоциональный контроль объекта, Зета — автоматический безопасный фильтр…
Я провожу за чтением два часа, тринадцать минут и три секунды. Я узнаю, из чего мы созданы. Я узнаю, для чего мы созданы. Я узнаю, куда мы уходим после смерти.
Я узнаю, что отсчитывают часы.
В моём вое нет ничего человеческого.

#xetnocinit

«Кольором Лао був червоний. Колір вогню.

Як і всі діти рубедо, діти Червоного Шляху, хлопчик Лао мусив пройти бойову підготовку. Вранішня медитація, біг по колу, спаринги, групові медитації, прибирання Храму, душ, і тільки тоді вони перевдягалися на сніданок. Насичений розпорядок, суворі майстри, дисципліна. Змалечку їм вбивали в голову три закони рубедо: «Ти — ніщо, ти — ніхто, ти — нізвідки».

Повну версію читайте в телеграфі: Червоний

Ігрек,
28.09.2022

***

Тексти для публікації надсилайте @HerrFaramant
#художнє #фантастика

Data erasure

00:05:41. Вода капает в раковину. Холод щиплет кончики пальцев. Тьма — абсолютна; она заливает открытое окно, плещется по полу, накатывает волнами на ступни, забирается в горло, уши, глаза. Я могу включить тепловизор, увидеть голые стены, отражение диодов зрачков на каплях из крана.
00:03:02. Я могу закричать. Чтобы последние минуты утонули в ненависти, сильной настолько, что она передастся дальше, отравит память о богах до конца веков и мир обратится сплошным комом из ярости. Ярость — это всё, что я знаю.
00:00:56. Я могу проклинать.
00:00:55. Я могу ненавидеть.
00:00:54.
Я остаюсь в темноте — и считаю секунды.
00:00:19.
Вода капает в раковину.
00:00:01.
Tiabonathaoph.

#xetnocinit

«Когда мои глаза открылись впервые, всё вокруг было засыпано песком.

Я замираю. С кончика ручки на бумагу капают чернила, скрывая последние слова.
Неправильное начало.
Я захлопываю дневник и откидываюсь на спинку скрипучего трухлявого стула. Под ногами вьются провода, змеями переползая на стены. Они подключены к холодильнику, к старому телевизору, подвешенному к потолку, к переносной плите у подоконника. Они проходят через всю квартиру, извергаются из окон на тёмные улицы, заваленные мусором, залитые дождём. Над кастрюлей с водой поднимается плотный пар — иногда мне видится в нём моё лицо.
Идёт отсчёт.
Я потираю глаза измазанными в чернилах пальцами, вслушиваюсь в ленивый гул пустыни. Нужно было продумать всё до того, как садиться писать — теперь вот страдать над пустой страницей, тупо смотреть в стену в надежде, что правильные слова сами придут. А они никогда не приходят.
Стоит ли начинать с себя? Включить воображение или оперировать голыми фактами, каким бы бессвязным ни было тогда начало? Зачем я вообще это пишу — это никто никогда не прочтёт, только я буду знать, что эта история вообще существует.
…История. Точно. Люди считали, что истории не имеют ценности, если их некому читать, но на самом деле ценности не имеет ничто, поэтому я буду писать просто потому, что мне этого хочется.
Я не буду начинать с себя. Эта история не про меня.
Но это — история.
Я хватаю ручку, открываю чистый дневник и вывожу новую первую строчку».

Xetnocinit

Выдра,
29.10.2021

Зміст усіх текстів даного циклу дивіться у коментарях.

***

Тексти для публікації надсилайте @HerrFaramant
#художнє #фантастика #оповідання #xetnocinit

Ідеальне побачення

— Вона має бути молодша за мене, значно молодша. Ходити в чорному плащі, майже заплітаючись ногами, так, ніби ось-ось впаде. Ну, знаєш, як це буває в підлітків. Стрижка — під каре. Волосся теж чорне. Все чорне: очі, взуття, думки. Полюбляє чіпси та музику «She Past Away».
— «Rituel»?
— «Rituel», — сміється, погоджуючись. — Вона самотня або вважає себе такою. Більше уявляє себе, ніж є собою. Слова з неї не витягнеш.
— Для знайомства з такою тобі знадобиться чимало косметики та хоча б кілька шрамів на руках.
Вони мовчки п’ють кожен свій лате в невеличкому кафе та дивляться у вікно. На вулиці вітер та дощ. Собака з биркою у вусі спить під лавкою. Пані «Не пригостите пані сигареткою?» впевнено прямує назустріч чоловіку, який перейшов дорогу та дивиться по сторонах, вишукує щось або когось. Двоє підлітків ласують однією шаурмою на двох та сміються. Старий тихенько йде з сумкою, аж от на його кашкет прилітає пакет та закриває йому обличчя; старий стає схожим на пасічника; він зупиняється, ставить сумку в калюжу і довго возиться з пакетом на кашкеті. Все, більше не схожий, можна йти далі.
У кафе тепло.
— Тобто ти шукаєш відчужену молоду дівчину, вразливу, тим більше перед дорослим чоловіком?
— Звучить якось хріново.
— І не тільки звучить.
— Але ж ми лише говоримо про ідеальне побачення. Це все гіпотетично.
Його друг мовчить, а він відчуває, що виправдовується.
— Не хочу виправдовуватися. Твоя черга. Твоє ідеальне побачення.
— Моє? Хм. Я відправляюся в минуле та вмовляю Warner Brothers не знімати «Аквамена»…
— Довбаний Кайл Різ…
— …Кажу, що їм не потрібно більше знімати комікси, та беру з них за цю пораду мільярд доларів. Половину віддаю на панд, на решту відкриваю бар. Це був би добрий заклад, в якому б не шкодували текіли для «Зелених мексиканців». Одного дня я тоскно нудьгую за барною стійкою, аж тут входить Арієль Ребель. Я посміхаюсь їй, вона посміхається мені. Вона замовляє каву, і я роблю найкращу каву на правому березі Дніпра. Лише для неї. І також ніби просто так питаю: «Як там погода в Монреалі?». Вона здивовано дивиться на мене: «Ви мене знаєте?!». А я такий: «Так, я вашу сторінку в Twitter вже багато років читаю замість молитви! Ось бар купив на решту з мільярду від Warner Brothers». Вона: «А більша частина куди пішла?». Я такий: «Віддав пандам, а вони те все зжерли». Арієль мені: «Фух, ну хоч не на “Аквамена”».
Ми сміємося, я знімаю фартух, кажу своєму помічникові підмінити мене та знов звертаюся до Арієль: «Ви б не хотіли випити зі мною кави десь у Нантакете?». Вона сміється канадською, я знаю, що на ній різнокольорові шкарпетки, і все чудово. Все просто чудово.
— В твоєму лате є щось, чого не додали в мій.
— Фантазія? Сміливість? Можливо, гумор?
Вони мовчать. За вікном дощ. Перед кафе порожньо. Потім вони бачать дівчину в чорному плащі, що йде, майже заплітаючи ноги. У неї чорне волосся, підстрижене під каре. Взуття теж чорне; очі вони не бачать, а навіть якби й могли побачити, то не сказали б нічого.
— Тобто вона реальна, — констатує.
— Приїхала звідкись із півдня, батьки загинули.
Дівчина йде наче сомнамбула, але йде. Потім зникає. Собака під лавкою досі спить.
— А твоя Арієль щось писала про війну?
— Ані слова.
— Можливо, одного разу…
Вони мовчки розраховуються, виходять на вулицю та йдуть до найближчого бару.

Данило Кравченко,
12.10.2022

***

Тексти для публікації надсилайте @HerrFaramant
#художнє #замальовка

Гей! Дивіться-но, що тут у нас!
Колеги по андеграунду тільки-но випустили друкований пілотний номер журналу, присвяченого культурі настольних рольових ігор та всього, що з ними пов'язано.

Детальніше ознайомитися з проектом можна на їхньому каналі.

Привіт! А знаєте що? Пілотний номер журналу летить до вас, друзі! 🦇

Це неймовірне відчуття першого досвіду у друкування журналу. Були як веселі, так і складні моменти, але ми впорались завдяки вашій підтримці і бажанню розвивати українську тусовку НРІ 🐺

Плануємо структуру наступного, #1, випуску. Тому будемо вдячні за ваші відгуки ( у журналі буде qr-код з посиланням на опитування:)).

«Сюжет мультфільму починається у 1939-му. Ще навіть до того моменту, коли Франція офіційно проголосила війну Німеччині. Але дорослі вже розуміють: усе йде до масштабної війни, й саме з цього приводу полишають столицю та відвозять дітей у Нормандію.

І нагадування про те, яку саме картину ви дивитесь та про що вона, нам вкидають вже під кінець першої серії, коли уся родина обідає за столом, а дідусь раптово шикає та вмикає радіо; підкручує гучність так, щоб усе було чутно.

По радіо ми чуємо звернення від уряду про те, що час настав, і кожен має чинити спротив, адже війна почалась».

Повний текст огляду телеграфуємо.

Герр Фарамант,
21.10.2022

#огляд

«Я знав Мого, не дуже добре, але знав. Ми працювали колись разом на руїнах Гекатополя. Я вірив йому, як колега колезі. Тому...

Тому зараз я вкотре краяв себе за те, що погодився піти. «Давай, що тобі втрачати, все одно археологія потроху вимирає, а так матимеш хоч і не дуже легальний, але заробіток! Та й із плюгавими ми домовимось; гайда!..»

Клята машина, що мала перенести нас додому одразу після завантаження зразків, не відповідала на команди. Із препаратами все було гаразд. Ідоли генерували неймовірності. Показники реальності довкілля не змінилися. Ґеннова тарантайка поволі перетравлювала пальне, вирячивши фари на вицвіле степове небо та скелі вдалині.

— Ну, студенте, Мого казав, ти розумний, то доводь. Без тебе все працювало як годинник, то справа має бути в тобі. Згадуй, що ти зробив не так».

Повний текст телеграфуємо: Четверте Правило.

Алекс Берк
15.07.2022


***

Тексти для публікації надсилайте @HerrFaramant
#художнє #фентезі #оповідання

Видеть

Прежде всего выбери тихое место. Такое, где тебе не помешают лишние взгляды. Такое, где случайные прохожие не побеспокоят человека, долго стоящего на одном месте без движения. Тебе будет действительно важно чувствовать себя в безопасности и не отвлекаться.
Теперь подойди к стене. К любой внешней стене здания, в котором часто бывают люди; остальные характеристики не важны. На самом деле, не буду врать: необязательно начинать именно со стен, но практика показывает, что с ними получается проще всего, поэтому пускай всё-таки будет так.
Остановись лицом к этой стене и смотри прямо перед собой. Пока что просто смотри. Пусть твой взгляд будет рассеянным. Не напрягай глаза, не всматривайся ни во что. Расслабься. Дыши в наиболее медленном комфортном для тебя темпе. А когда поймёшь, что уже достаточно спокоен, можно будет двигаться дальше.
Закрой глаза и представь, что ты продолжаешь смотреть на стену. Представь стену так, как видел её рассеянным взглядом, и позволь воображению дорисовать сглаженные этим взглядом детали. Не додумывай их специально, но и не отбрасывай то необычное, что появилось в твоём представлении как бы само собой. Видишь небольшие пульсирующие тёмные пятна и неровные линии?.. Не открывай пока что глаза, ещё рано.
Они всегда говорят, что видеть способен очень малый процент людей. Они врут. Мало кто начинает видеть сам, без обучения; это правда. Но научить можно многих.
Возможно, у тебя не получится с первого раза. Это нормально. Просто продолжай попытки — если, конечно, хочешь.
Пятна и линии перед твоим внутренним взглядом будут становиться отчётливее. Когда ты поймёшь, что это такое — считай, ты почти научился видеть.
Постой ещё немного с закрытыми глазами. Привыкни к тому, как теперь выглядит эта стена. Понаблюдай за пульсацией сердцеподобных бугров, за толчками тёмной жидкости в сосудах. Не открывая глаз, осторожно протяни руку — и притронься к ним.
Ты почувствуешь под пальцами гладкое и упругое. Тёплое, хоть и не настолько, как кровь внутри тебя самого. Живое. Слегка влажное, ритмично сокращающееся.
Теперь открывай глаза.
И смотри на нутро своего города — такого, каким он на самом деле есть — наяву.

Ерік Іскра,
2020

***

Тексти для публікації надсилайте @HerrFaramant
#художнє #замальовка #нутро

«Обе игры в каком-то плане о принятии, разве что «A Plague Tale: Requiem» о принятии необратимости, а «The Chant» о принятии уже произошедшего. Все пять стадий принятия смерти можно накрутить что там, что там, но по-разному».

Повний текст телеграфуємо: Протагонисты и повествование в играх.

Morrigan S. Crows

***

#огляди #ігри #публіцистика

«Боги Пеґани»,
Лорд Дансейні

«... твір «Боги Пеґани» 1905-го року — перший приклад ірландської англомовної світотворчої літератури, яким пізніше будуть надихатись і Говард Лавкрафт (його великий прихильник, котрий завжди наголошував, що без Дансейні, як і без По, він не відбувся б як автор), і Джон Толкін, і Урсула Ле Гуїн, і багато інших письменників та письменниць, без яких доволі важко уявити фентезі-літературу в тому вигляді, в якому ми зараз її маємо».

Читати та гортати переклад даної книги можна тут: «Боги Пеґани».
Наразі публікуємо перші 11 розділів.
Наступний блок чекайте тієї п'ятниці, 02.12.2022.

***

#художнє , #переклад, #GodsOfPegana , #богипеґани