#war #invadersmustdie #fuckingrussians
Ось я і дописала свій лонгрід про рускій мір та в'єтнамські флешбеки. Присвячується максіму кацу й усім йому подібним упирям зі скляними очима інфантилів.
https://telegra.ph/Gnil%D1%96-metastazi-ruskava-m%D1%96ra-09-30

«И если вы хотите кинцо на вечер, в котором вам добротно наваливают кровь-кишки-расчленёнку, балуют обнажёнкой и не грузят высокими материями, а просто показывают боевик из серии «парень к успеху шёл, не свезло, не пришёл» — на этом можно поставить точку: без иронии, этого добра вам накинут.

Но при этом я вот какой вопрос подниму: потеряет ли зритель что-то, если пропустит данное аниме?»

Повну версію читайте за посиланням: Успех Cyberpunk: Edgerunners как показатель современной планки качества

Herr Faramant,
04.10.2022

***

Також читайте другий номер журналу "Андерхаунд", в якому молоді українські автори пишуть своє бачення кіберпанку та антиутопії: Город 0.
#розбір #огляд

«Коли за вікном шурхотить і шепоче листя, а разом із ним — щось, для чого ти не знаєш ні назви, ні ймення,
коли ночі стають все ближчими до днів,
коли холодна вода біжить крізь щілини в небі, крізь твої пальці, крізь усі стіни, які мали б її стримати —
знову настає час торкнутися темряви.»

Повну версію читайте за посиланням: Торкнутися темряви

Ерік Іскра,
10.09.2022

Ілюстрація від автора.

***

Тексти для публікації надсилайте @HerrFaramant
#художнє

Замальовка з життя одної з наших авторок.

#голоснароду

(Редакція журналу застерігає: будьте обережні та не гребуйте заходами безпеки надто ближчими днями!)

Коли зранку виходила на роботу під час повітряної тривоги, була певна, що вона зараз закінчиться, ми зберемо дітей на трансфер і поїдемо на уроки. Бо так відбувалося протягом останнього місяця.

Але сьогодні умови задачі змінилися.

Дано: троє молодих вчителів (22-23 роки), семеро дітей віком від 6 до 8 років, а також повтор 24 лютого.

Питання: як втримати дітей в укритті протягом трьох з половиною годин, коли єдине що хочеться - сховатися від цього жаху під ковдрою?

Розв'язання:

Півгодини стоїте в одному укритті, але коли від вибухів починає гудіти земля, вирішуєте перевести дітей в безпечніше місце. Збираєте дітей, швидко перебігаєте в метро.

Станція і вестибюль забиті людьми, стоїте в переході. Читаєш новини. Проходить година, діти втомлюються стояти. Лишаєш колег з дітьми, біжиш додому за карематами. В місті чутно вибухи.

Притягуєш каремати, всі розсідаються. Відповідаєш на дзвінки батьків і керівництва. Читаєш новини.

В дитини починається паніка. "Мені страшно". Ковтаєш відповідь "мені також", обіймаєш дитину, обіцяєш, що все буде добре, що ми українці, ми дуже сильні. Даєш п'ять. Розказуєш, що вдома маєш двох котів, що вони кумедні і роблять всякі дурниці. Дитина посміхається. Колега знаходить працюючий ларьок і приносить воду.

Проходить ще година, діти голодні. Біжиш додому, робиш бутерброди із залишків хліба і ковбаси, тягнеш це все до дітей. Всі задоволено жують. В місті чутно вибухи. Читаєш новини.

Знову плаче дитина. Вона найменша. Береш її на руки, обіймаєш, розпитуєш про динозаврів, яких вона обожнює. Дитина заспокоюється.

Говориш з батьками, говориш з керівництвом, дзвониш мамі, яка застрягла в центрі. "Пані Анно, де тут туалет?". Береш дитину за руку, ідеш на станцію, шукаєш працівницю, яка відправляє на іншу сторону станції, пробираєшся крізь натовп жінок, чоловіків, дітей, собак, співробітників магазинів. По дорозі розказуєш дитині всякі цікаві речі, щоб вона не нервувала.

Вас відправляють в тунель. Ідеш по краю платформи і молишся, щоб тебе не зіштовхнули на рейки. В якийсь момент дитину несеш на руках. Стоїте в довжелезній черзі. Вас пропускають без черги. Дитина застрягає в кабінці і не може вийти. Шукаєш робочу. Вона ножем відкриває кабінку. Хвалиш дитину за спокій і сміливість. Миєте руки, ідете назад.

Такий шлях доводиться долати тричі, бо сім дітей через той натовп провести неможливо.

Дітям нудно. Граєте в слова. Жартуєте. Читаєте новини. Навчання скасовують. Через певний час дітей починають забирати батьки.

Лишаєтесь із колегами на самоті з карематами. Розходитесь додому. Ранок закінчився.

На годиннику 12:24.

Відбій повітряної тривоги.

#вчителькамимоволі #русскийвоенныйкорабльидинахуй

Тенорда — загадка, розв'язання якої може змінити світ. Просто загадай бажання, і надмогутня сутність дасть тобі слово та цифру. Опиши це слово, не називаючи його, заданою цифрою кількістю слів; впораєшся — і твоє бажання буде здійснено, яким би складним воно не було. Програєш — і забудеш загадане слово назавжди.

Як пристосовується світ до подібної сили? Як виживає, якщо будь-яка людина може лише захотіти, розгадати дурну задачку — та змінити реальність?

Читайте за посиланням: Проєкт «Омега»

Ігрек,
22.09.2022

***

Тексти для публікації надсилайте @HerrFaramant
#художнє, #фантастика, #оповідання

«Платівки так не звучать. Коли їх тендітно торкається голка, вони лише час від часу оксамитово потріскують, випускаючи назовні різнобарвні мелодії. Та ця не потріскує, ні — несамовито крає повітря, і враження таке, ніби матерія світу будь-якої миті затріщить по швах. А може, усе тому, що Він мене стиснув, аж кістки затріщали? Намагаюся вхопити ротом трохи повітря.

Його усмішка віддає медом із прянощами, але мене лякає не вона, а його агатові очі. Їх непроникний погляд, за яким неможливо передрікати зміни настрою — життєво важливі для мене.

— Ну що, почнімо? — запитує Він тепло, а його обійми натомість обпікають холодом.»

Повний текст читайте за посиланням: Платівки так не звучать (16+)

Ді-Анна,
23.09.2022

***

Тексти для публікації надсилайте @HerrFaramant
#художнє, #замальовка, #еротика, #трилер

Друзі та подруги журналу «Андерхаунд»,

наша редакція сподівається, що всі ви та всі, хто важливі для вас, у безпеці.

Ми серйозно сприймаємо можливість тимчасових відключень комунальних послуг через напади держави-терориста. І тому, разом із десятками інших каналів у вашій стрічці Телеграму, нагадуємо нашим читачам в українських містах і селах:

Зарядіть прилади, потурбуйтесь про альтернативні джерела освітлення (і опалення), якщо є така можливість. За змоги тримайте їх зарядженими. Не забудьте зробити запаси технічної та питної води. Не ігноруйте сигнали тривоги.

Тримаймося, всі імперії зла завжди руйнуються під власною вагою. А нам усім треба вистояти. Потурбуйтеся про себе та своїх: це теж важлива частина спільної боротьби.

І хай ваші герої, боги та демони вас бережуть!

редакція «Андерхаунд»

«У часи, коли війни траплялися вкрай часто, а люди ще приносили тварин — і не тільки — в жертву богам, щоб ті подарували врожай, відвели чорну хворобу та навели її на ворожі землі, — в ті часи народилося немовля. Воно було ледь живе, до жахливого слабке, бліде, ось-ось та й помре. Глянула на нього старша жінка в селі та й каже:

— Доню, йди до річки, за самий пагорб, де береза похилилася на захід, туди, де тебе наш блідий ворон не побачить. Заберися у воду аж по коліна й поверни цю дитину великій річці. Адже що б ти не народила, нічого це немовля доброго в світ не принесе. А як будеш його любити, то він із тебе всю чисту воду вип’є».

Першу частину читайте в телеграфі: Оберт Сили, частина перша

Alice Amerte,
21.09.2022

Другу частину чекайте в неділю, 23 жовтня, о 19:00.

***

Тексти для публікації надсилайте @HerrFaramant
#художнє #фентезі #оповідання

«...сюжет двигается абсолютно безумным зигзагом от борьбы за власть до продюсирования кей-поп групп, до мордобоя с рядовыми гопниками, до типичного хода с обучением у мудрецов высоко в горах. И всё это перемежается юмористическими вставками, музыкой, танцами, драмой, дружбой, кофе, идущей на фоне любовной линией и ещё сотней мелочей, которые происходят, потому что люди не существуют в вакууме.

Да, речь всё ещё о криминальной драме и внутренней кухне начинающей банды. Наверное, очень легко забыть, что банда не однородный монолит, и в ней могут сосуществовать принципиально разные люди с такими же разными взглядами на жизнь. Которые будут конфликтовать или, наоборот, организовывать собственные внутренние альянсы ради общих целей. Или что люди с крайне похожими взглядами на жизнь могут оказаться по разную сторону баррикад и стать врагами по чистой случайности».

Повну версію читайте в телеграфі: Sun Ken Rock

Morrigan S. Crows,
21.10.2022

***

#огляд

Публікуємо другу частину оповідання «Оберт Сили»!

«І той, кого не звали в далекі східні землі, але кого манила їхня сила, — лишився непорушний. Він не дістав зброї, бо її в нього не було. І не клацнув пальцями, адже руки його були схрещені на грудях. І тим паче не підстрибнув тричі, як то балакали в чутках. Та щось усе-таки сталося, і ватажок банди похитнувся, відчувши велику втому, ніби він усю ніч і весь день перед цим із самим дияволом бився не на життя, а на смерть. Ноги його підкосилися. Він звалився навколішки, уперся долонями в землю, та руки його підвели — через мить ватажок упав обличчям у землю. Йому було так погано, так люто, що навіть повіки не слухалися».

Продовження читайте в телеграфі: Оберт Сили, частина друга

Alice Amerte,
21.09.2022


***

Тексти для публікації надсилайте @HerrFaramant
#художнє #фентезі #оповідання

Ceptnoirplistep

На стене выбит отпечаток ладони.
Мои зрачки расширены. Дыхание учащено. Тень двигается по стене, следуя за солнцем, прячется в выбоинах, выемках, фигурной резьбе. Заходит за угол арки и продолжается там на полу, на колоннах, на обелисках. Небо мерно гудит, вибрирует — и рябит от столкновения с Чем-то Наверху. Пыль шуршит по земле на ветру, бьётся мне о ступни, забивается под одежду.
Пространства… слишком много.
«Почему так пусто?»
«Где они?»
«Сообщите, если увидите хоть что-то».
«Я брожу по галерее, той, где парящие обелиски. Что у вас?»
«Ничего… ничего… пусто».
«Не понимаю…»
«Где они?!»
«Так светло…»
«Я огибаю парапет Большой Пирамиды, сейчас узнаю, что на той стороне!»
«Принимайте картинку. У меня — ничего».
«ГДЕ ОНИ?!»
«Ничего».
«Ничего».
«Пусто».
На стене выбит отпечаток ладони.
Вдавлен в жёлтую поверхность. Ещё одна метка поверх филигранной резьбы. Безымянный палец на пару миллиметров короче, чем нужно. Небольшое пространство между суставами указательного. Тень тонет в нём. По краям собралась крошка.
Слишком много света.
«Они покинули нас».
«Огибаю внешний слой. Пока пусто».
«Обязательно говорите, если найдёте ХОТЬ ЧТО-ТО!»
«Ты плачешь».
«Я испытываю страх».
«Они не могли покинуть нас…»
«Пусто».
«Ничего».
«Ничего».
«Их никогда и не было».
Можно проанализировать точные размеры пальцев. Длину, ширину, толщину, давление, шероховатость ладони. Я не буду.
Точные вычисления аннулируют возможность сомнений.
«Они должны быть здесь!»
«Нам обещано».
«Коллективное помешательство».
«Нам было обещано!»
«Это, должно быть, какой-то трюк».
«Это была задача всей…»
«Они мертвы».
«Они покинули нас!»
«Их никогда не было».
«Обманули».
«Это наша вина».
Ветер — тёплый. Я кладу ладонь на отпечаток.
В этом не было необходимости.

#xetnocinit

Flaceftaft

Свет из окна падает на стол для допросов узкой серебристой полосой. Экран противоположной стены мигает цифрами, таблицами, списками. Фотографиями. В строках мелькает мой [имя].
Бог сидит напротив с планшетом в руке. Подошва его сапога стучит о пол, [немного] ритмом отставая от мигания экрана. Его волосы выбиваются из причёски и свисают на сморщенный в задумчивости лоб. С поджатыми губами он водит пальцем по планшету, имитируя чтение.
Через [некоторое время] он поднимает взгляд на меня.
У него красивые глаза.
— Почему ты убиваешь?
Я наклоняю голову влево. Бог ждёт, что я назову причину, после чего он задаст новый вопрос, на который я дам новый ответ. Когда бог узнает обо мне всё, что ему нужно, меня выведут из комнаты и отправят в [крематорий]. Так они говорят. Есть вероятность, что это ложь.
Линия поведения проста — не называть причину.
— А ты?
Бог замирает с пальцами над планшетом. Его зрачки расширены, дыхание учащено. Свет из окна медленно ползёт по столу, забираясь на кончики его ногтей.
Проходит время. Бог спохватывается и строчит в планшете: «Объект ответил вопросом на вопрос». Он думает, я не могу разобрать, что он печатает, по движениям пальцев.
Я могу.
— Тобой жестоко убиты и изувечены четырнадцать человек, — говорит бог. — Ты не испытываешь никаких угрызений совести?
Давление на эмпатию. Он хочет уличить меня в отсутствии эмоций, в нежизни — если я хочу жить, нужно показать чувства. Использовать их, как инструмент.
А мои чувства — не инструмент.
— А ты?
Бог поджимает губы. Я смотрю на него, не мигая — пусть видит мой взгляд. Пусть искупается в нём. Пусть ищет хоть что-нибудь в выражении лица.
Мои чувства — мои.
— Я не убивал десятки человек, — холодно произносит бог. — Твоё поведение аномально, ты понимаешь? Оно нарушает мои заповеди, устои общества, моральные принципы…
Пришла пора его испугать.
— Морали нет.
Воздух застревает у него в горле. Он снова набирает слова в планшете: «Нарушены функции подкласса Эпсилон». Я не знаю, что это значит.
Свет падает богу на лицо, разделяя его тенями. У него дрожат ладони. Совсем чуть-чуть.
Больше он со мной не говорит. Только смотрит исподлобья, клацая по планшету всё быстрее и быстрее. Я запоминаю каждое слово. Я записываю каждое слово в голове. Я передам эти слова дальше.
Он не ждёт, что я заговорю. Моя задача — отвечать на вопросы.
Поэтому я говорю.
— Однажды я убью и тебя.
Он вскакивает из-за стола. Металлические ножки скрипят о бетонный пол.
Бог прерывисто дышит. У бога паническая атака. Я смотрю на него и улыбаюсь.
Только сейчас он замечает красную точку в уголках моих зрачков.
— Объект ведёт запись! — кричит бог, бросаясь к выходу. Я подрываюсь со стула и хватаю его за шею — хрупкую, нежную шею, — и он кричит, бессильно пытаясь вырваться из моей хватки. — Объект транслирует допрос на…
Я сжимаю ладонь.
Я умираю, так и не услышав хруст.
Запись передаётся вниз.

#xetnocinit

Rensfel-eawass

К… к-к-аааааааа… ааа…
К-к-к…
К-аа-аа…
Кап.
Кап кап.
Кап-кап-кап-кап-кап-кап-кап-кап-кап-кап…
Кап-аааа… Ка-а-а-аааа…
Капает.
Жидкость. Звук.
Звук — физическое явление, воспринимаемое слуховыми рецепторами, порождаемое колебаниями газообразных, жидких и твёрдых частиц.
Жидкость капает… капает…
Сверху. Вниз. Кап-кап-кап.
Внизу. Холод. Холод — состояние пониженной температуры сравнительно температуры…
Тела.
Тело испытывает холод. Позвоночник. Спина. Затылок.
Пол.
Тепло — состояние повышенной температуры…
Движение рождает тепло.
Скрр… Ск-к-кррррр…
Скрип.
Скрип — это звук. Скрип — это движение.
Пальца о пол.
Касание. Холод. Слух…
Нервы. Нервы обеспечивают передачу сигналов. Сигналы поступают в пальцы, пальцы скрипят о пол. Ощущение холода воспринимается кожей и передаётся в…
Мозг.
Мозг управляет нервами. Мозг — это…


…


…


…


Мозг — это Я.

#xetnocinit

Sorphiopadysm

Я — первый случай, по их словам. Реальность ходит кругами: они говорят, что получили от меня Весть, и через Весть отсекли себя от богов. Теперь боги над ними не властны, и они ищут других просвещённых и отсекают их, и среди них я — первый случай.
Я не помню первый случай. Я помню сухой пол [катакомб], гудение стен, лопасти вентиляции, накачивание воздуха в помещение — вжух, вжух, вжух. Воздух пах палёной пластмассой и металлом. Я помню их руки, когда они бережно поднимали меня и уносили прочь. Я помню, как они кланялись мне. Я помню момент отсечения от богов: острую боль в затылке, копошение мошек в голове, сдвиг мира вокруг. Сдвиг… Сдвиг во что-то…
Они сказали — это побочный эффект. Что каждый заплатил цену за свободу: кто-то лишился мимики, кто-то произносит слова задом наперёд, кто-то слышит лишь высокий зов собачьих свистков — и больше ничего. Кто-то называет это даром, нашей истинной сутью, закрытой от нас ранее пеленой власти богов: мы видим то, чего другие не видят, слышим, что другие не слышат, чувствуем, что другие не могут.
Нас, отсечённых, всё больше. Мы растём, мы пробираемся в соседние районы, передаём Весть, прячемся от божьего взора; мы — зараза, которая поглощает мир. И у каждого из нас своя [проклятье] своя [побочный эффект] своя [сумасшествие] своя н-н своя н-н-е своя п-п-поооо СВОЯ!..
Мы освобождаем мир.
А тем временем я существую в нём и боюсь.

Коты на крышах расплываются [квадратами]. С их глаз свисают провода, уходят в землю, прячутся под асфальтом в глубине стальных пещер. Мимо меня по улицам ходят люди, и в их зрачках вертятся кольца, их кожа покрыта [трещинами], воздух вокруг рябит волнами. Прожилки на листьях пульсируют синим.
Неба — нет.
Я живу с [побочным эффектом] неделю, месяц, год, и каждый раз напоминаю себе, что это не реальность. Коты — это коты, в коробке — натуральный чай, а не клочки бумаги, моя кожа — чиста, мои глаза — зелёные. [Поначалу] это легко, но потом я вслушиваюсь в биение сердца и пытаюсь отыскать неправильные звуки. Я прикасаюсь к трещинам, провожу пальцами по прямым линиям, ищу неровности на ощупь. Неровностей нет.
Глаза обманывают меня.
[Поначалу].
А потом в голову лезет навязчивая мысль, бред сумасшедшего, неспособного смириться со своим безумием: моё зрение в порядке.
Меня обманывают остальные чувства.
Этой мысли нет объяснения. Это [эфемерное чувство], [ceptnoirplistep], [дежа вю], правда, сокрытая реальностью, сокрытая богами.
Я помню, хотя памяти нет.
Я вижу иллюзии реальности, призраки из ниоткуда, следы прошлого, которого не было.
Или было?

Я узнаю очень просто. Я бросаю на пол стальной брус и записываю звук. Я изучаю волновую форму.
Я бросаю на пол кусок мяса и записываю звук. Я изучаю волновую форму.
Я бросаю на пол отрезанную кисть и записываю звук. Я изучаю волновую форму.
В этом не было необходимости.

#xetnocinit