Зізнавайтесь хто купив би таку дакімакуру

У мене скоро буде психоз

Психоз

Вибачте

Сос ніжки Марко

Мені здається мистецтво без контексту не має сенсу. Я насолоджуюсь своїми скетчами з поїздок коли переглядаю їх набагато більше ніж найкрутішими закінченими діджитал артами.

Дуже хочу змінити те як я роблю мистецтво, бо більшість часу хоч я і насолоджуюсь процесом і це найголовніше, але загалом воно не приносить мені почуття закінченості та наповненості. Малювання відчувається еквівалентом скролингу, я вимикаю мозок і щось в кінці виходить, але це лише продукт часу. Не натхнення, не сенсів, точно не цінностей, не бажання щось сказати.

Я вже казала це, та малювання напів голих тьоть і дядь в смішних ситуаціях для мене це суто зняття стресу. В цих малюнках нема сенсу, нема ідеї, палкості, коментарів. Вони цінні лише візуально (і те, залежить від людини бо комусь може не подобатися стиль, десь неправильна анатомія, щось криве і тд і тп).

Коли я дивлюсь на чужі арти у мене виникає те ж саме почуття. Я люблю дизайни і люблю чужих осок, але коли я не бачу за ними сенсу, я дуже швидко втрачаю інтерес.

Мене дуже харить, що через моє мистецтво взагалі не видно яка я людина або які теми мене цікавлять або хоч щось про мене. Мені здається це найцінніше в мистецтві (і більшість людей це не усвідомлювало, і всі просто хотіли гарної картинки, допоки не з'явився ШІ і тепер не знаєш чи твою картинку зробила людина з бекграундом чи ні). Багато відомих художниць і художників малювало гірше ні ВИ або я. Але суть не в картинці, або не завжди в картинці. Це приємно і гарно коли візуально щось чіпляє, але це лише частина шарму яка може бути оманливою. Я часто малюю жінок дуже сексуалізовано, часто зображаю якісь сумнівні стосунки особливо з ейдж гапом або явно нездоровими динаміками, дисбалансом сил і тп, і неможливо сказати чи це я дурачусь, чи я реально таке хочу, чи за цим стоїть щось більше ніж наярювання на циці і лантентна фурійність. Мені шкода що я не можу розповісти про це все. Мені шкода що у мене є відчуття, наче більшість не стане з цим взаємодіяти бо у більшості і так є інші справи, та й у мене теж. Тому я й обираю лише малювати щось візуально окейне, тупо набір пікселів чи рисок які виглядають наче я знаю що я роблю. Мені шкода що більшість, як би це зараз зверхньо не виглядало, не розуміє цінності думок що стоять за малюнками.

Люди люблять голих тьоть і дядь, бакудеку, спайдермена (Дію вибач це не особисте якщо ти це читаєш) та Міку. Арт суспільство дуже зорієнтоване на споживання, хоч тут всі і творять. Ми дивимось на чужі арти і думаємо ого яка краса, я теж так хочу, а дайте пензлі свої а зробіть гайд і тд і тп.

А коли ви востаннє малювали автопортрет. Або те як ви почуваєтеся. Або свої думки. Щось абстрактне або щось на глибшому рівні ніж щось фактичне? Коли я думаю про зустріч з новими людьми, я часто фантазую про глибокий зв'язок та творчу захопленість одне одним, а тоді усвідомлюю, що мені нічого показати. Я і те що я роблю наче знаходяться в двох абсолютно різних контекстах, хоча це геть неправда. Знаєте, кажуть що якщо ти свою історію не розповіси, за тебе це зробить хтось інший (хто матиме з цього вигоду, наприклад, як якісь корпорації, та ж сама росія або мужикиойвибачте патріархат).

Це так абсурдно складно вкласти себе в своє мистецтво. Це неприємно та дивно. Таке завжди відчуття, що я недостатньо успішна, недостатньо гарна, недостатньо розумна і цікава для цього, не там народилась чи не там живу, не те роблю, не того віку. Але в чому сенс? Я так багато відчуваю та переживаю, у мене так багато ідей і я так сильно їх люблю, що не реалізувати їх і натомість робити те що просто виходить відчувається зрадою та гіршим за скролінг.