Натрапила на цю тезу й знов проговорю вам, чому зараз настала справжня ера форматів «говоряща голова» та максимально простого живого контенту.

❓Чому такі відео слухають до кінця? Чому після них хочеться тиснути «стежити»?

Бо людина по той бік екрана не намагається зобразити з себе щось, а бере і розказує, розкладає свої думки.

Вона просто сідає й говорить про те, що її насправді хвилює. І в глядача всередині клацає: «це ж точно про мене! Вона висловлює те, про що я думала».

Зараз у тренді суперпростота.

Не треба годинами монтувати складні спецефекти, вигадувати штучні сценарії чи змушувати себе писати за жорстким шаблоном.

Щоб ваш контент працював, треба лише дві речі:
1️⃣Писати й говорити про справжні сенси з власного життя.
2️⃣Дозволити собі бути живою людиною, з якою хочеться вступити в діалог.

Коли ви перестаєте переконувати й починаєте просто ділитися от тоді і з'являється той самий внутрішній відгук

Зранку мене кинули на 8 тисяч гривень.

При тому, що я настільки обережна й вважала себе обізнаною в шахрайських схемах на всі 200%.

Але ні...

Спочатку думала написати вам суть "разводу", але не хочу знов занурюватись в цю тему і так живемо в постійних тривогах ..

✔️Отже, що викладати в контент коли ресурсу мінус нуль ?

Звісно, дописи мають виходити регулярними і це правильна схема бізнесу, треба працювати, що б не сталося.

У такі моменти я використовую власний підхід до контенту: прив'язку будь-якого власного стану до своєї теми.

не треба грати роль ідеальної людини. Достатньо просто повернути фокус на реальне життя.

Ділюся трьома прийомами, як робити контент, коли ти в «НЕресурсі», але робочий режим повинен йти за графіком ↩️↩️↩️

1️⃣прийом «Побутовий вайб»
Контекст: ви зробили щось спонтанне й трохи безглузде через стрес (купили десяту чашку, вирішили переставити вазони о 23:00, з'їли тістечко замість нормального обіду та будь що інше своє).

Про що писати: «Чому спонтанний хаос корисніший за будь-яку вилизану дисципліну»

Суть: Пояснити, що в блозі не обов'язково бути серйозним на постійній основі. Іноді маленькі спонтанні бешкетні вчинки це єдине, що тримає нашу психіку в нормі.

2️⃣прийом «Парадокс спостереження»

контекст: Побачили дивну чи кумедну ситуацію на вулиці, у магазині чи кав'ярні.

Про що писати: «Люди — дивовижні створіння. Один факт про те, як ми влаштовані».

Суть: Зробити легкий висновок про те, як ми всі в соцмережах намагаємося здаватися «ідеальними та продуманими», хоча в реалі нас зачіпають абсолютно прості, живі речі.

3️⃣прийом «Тепла ностальгія»
контекст: Згадали якусь кумедну дитячу звичку (як шукали бузок із 5 пелюстками, збирали вкладиші, чекали мультики по телевізору).

Про що писати: «Річ із минулого, яка сьогодні здається абсолютним розкошем».

Суть: Переведітт це в розмову про те, як змінюються наші цінності. Раніше розкішшю здавалися складні речі, а сьогодні це просто можливість виспатися й посидіти в тиші.

І найважливіше: не потрібно ставати суперкреатором у моменти, коли немає сил.

‼️Достатньо просто повернути фокус на звичайне життя.

Дуже вдячна вам за вподобайку 🙏

Я викладаю IT-технології вже більше 20 років. І за цей час ... тільки знали б ви, скільки разів я крутила в голові одну й ту саму думку: «Я хочу піти працювати тільки на себе». 

Я пройшла цілий шлях... і до карт Таро ходила розкладати, і через психологію намагалася збагнути: та що ж мене так тримає в тому наймі?

Чому я не роблю цей «рішучий крок»?

А потім я просто відстала від себе. Взагалі
відстала

Цього літа я вперше по-справжньому розслабилася і почала слухати себе.

Я дуже плідно працювала з контентом, стабільно вела Інсту, повністю ввійшла в онлайн, проводила консультації, активно доповнювала свої навчання інструментами штучного інтелекту... Все йшло ідеально. 

І раптом у середині серпня я спіймала себе на дивному відчутті суму..

Я фізично відчула, як сумую за живими людьми. Мені потрібні їхні очі, їхні живі емоції , і не через екран монітора чи зум, а прямо один на один. 

І тут мене осяяло: а чому ми взагалі вирішили, що найм або офлайн-робота це щось погане або не таке як у багатьох ?

Звідки це тавро: «Ти просто боїшся піти»? 

Зізнаюся, я довго жила з цією нав'язаною думкою.

Мені раніше було якось ніби соромно або боязко нагадати в блозі, що я викладаю, що я паралельно в наймі.

Бо зараз же довкола так хайпово й модно показувати свою «абсолютну незалежність», писати про успішний успіх, шалені заробітки та вільний графік.

Ніби показувати варто лише тріумф, а все інше винести за дужки. 

Подивіться навколо скільки зараз вигорання, скільки прихованих депресій саме через цей тиск.

Люди банально бояться ділитися своєю реальністю, бо вона не дотягує до успішних стандартів соцмереж.

Вони заштовхують свої справжні бажання глибше, аби просто відповідати картинці. 

Але за цим фоновим шумом стає майже неможливо почути: а як зручно й комфортно самій людині?  Як хоче і вирішила саме вона?

✔️Мій висновок дуже простий.
Так, я поєдную офлайн та онлайн.

І це мій СВІДОМИЙ вибір, а не страх. 

Свобода для мене це не про те, щоб гордо звільнитися з найму і опинитись в чотирьох стінах перед ноутбуком, бо так роблять багато експертів.

Свобода це дозвіл собі жити так, як відчуваєш саме ти.

📍Відчуваєш тут і зараз

Якщо для мене живі очі це джерело енергії, то це і є мій шлях. 

Я знаю, що серед моїх читачів є ті, кого теж тихо тривожить ця чужа бездоганна картинка в соцмережах.

Коли дивишся на чийсь ідеальний запуск чи життя мрії, відчуваєш, що в тебе все зовсім по-іншому, і від цього всередині росте тиснуча провина: «мабуть, зі мною щось не те, якщо я не можу так само». 

Якщо ви зараз це відчуваєте то видихніть. З вами все так. 

якщо захочете поділитись, запрошую в коментарі на "пагаваріть" чи буває у вас таке відчуття тривоги від чужого «ідеального» контенту?