Щодо пропозиції заборони так званих «слів ненависті».

Лунає наче класно, заради всього гарного проти всього поганого.

Але будь-яке «добро», що йде через обмеження свободи треба бачити, як симулякр турботи.

Заборона - це простіше ніж навчання людей більш складному мисленню, яке й створює імунітет до будь-яких вербальних атак.

Замість ускладнення мислення пропонують ампутацію цієї можливості. Бо мислення повʼязано із свободою розглядати різні точки зору, задля чого потрібні не обмеження, а методи вдосконалення та їх втілення у життя.

Ми - люди маємо схильність наслідувати тих, хто нам здається успішним, повторюючи за ними те, як нам здається, є причиною удачі.

Та у цьому копіюванні трапляються баги.
Наприклад, колі діти злизують з дорослих не дуже вдалі форми, що ведуть у протилежний від успіху бік - навчаються, як ображатися, жалітися, соромитися та безліч всього іншого. Дорослий сильніший та міцніший за дитину, лише тому й здається належним зразком для копіювання.

Або те, що дослідники назвали карго-культом. Це відоме спостереження за туземцями, які з прильотом літака отримували їжу та інші корисності, а коли манна небесна закінчувалася, копіювали те, що, на їх розсуд, було причиною благодаті та має її «належним чином» викликати - робили солом’яні літаки та повторювати рухи тих, хто спрямовував посадку рукотворних птахів.

Ах, та ж це туземці!
Колись ми б сказали, пардон, що це відстала культура та притаманна їй магічна свідомість.

Й зазвичай ніхто не хоче уявляти, що так само може наслідувати пусту форму, що ніякім чином не пов’язана з надбаннями та успіхами більш досконалої людської істоти чи більш розвиненої культури.

Але якщо спиратися на якесь переконання, робити те, що з нього виходить але при цьому жодного разу не пропустити через сумнів, не перевірити розумом, як воно працює, чому це власно не карго-культ?

Вчора у таксі.
Водій: чи ви не проти музики?
Я: вмикайте.
Вмикає та каже посміхаючись: будуть українські пісні.
Я: авжеж, гаразд.
Щось лунає, але попри очікувань, що це буде щось сучасно-драйвове, відчуваю, що тхне якимось ресторанним егегейчіком 90их.
Прошу поставити щось інше.

Водій чемний хлопець, відкриває додаток у якому обирає ніби інший альбом…

Але й нова мелодія складається з таких самих надпростих тра-та-та, та все яскравіше відчуваю ту саму шорсткість, що проходить по сприйняттю.
Даю водію шанс на поліпшення ситуції - прошу ще перемотати.
Нарешті - відома ще з часів пішки-під-стіл грайлива пісенька "Ти ж мене підманула…" але замість головного сенсу, що дівчина хлопця "…з уму-розуму звела" лунає "первака не налила…", й так кожен приспів.

Ось що цепляло - в усіх ціх піснях була нав'язлива алко-тема!

***

Стало цікаво, якщо взяти ставлення до пияцтва - прийняття у надмірних дозах тяжкого наркотику, то його хоча засуджують, але відносяться з якимось розумінням (й ці пісню цьому доказ): ну, що поробиш… хоче людина розваг!
Так, такі розваги, коли маємо пригнічену сексуальність.
Це підсвітилося на тлі скіпання у захисників моралі щодо недавньої пропозиції легалізувати більш здорові дорослі втіхи.

Те, що люди колись винайшли нікуди не зникає, лише змінюється антураж, а сутність вдалого винаходу залишається. От візьмемо, наприклад, тотемну ініціацію.

Її людство винайшло задля того, щоб інфант ставав дорослою людиною, а саме міг виходити за межі внутрішніх обмежень, долати ірраціональні страхи та спрощені уявлення, як наприклад, що існує добро та зло. Нехай останнє додалося вже на великій відстані від первісних суспільств. Сам винахід полягає у тому, щоб задля становлення дорослим членом суспільства треба зіткнутися з уявним чудовиськом та подолати його.

Й постає питання, чи є таке чудовисько зараз? Бо умовою його існування є те, що усі члені суспільства про нього знають. Неініційовані члени суспільства мають боятися та поважати, бути впевненими, що з ним не можна гратися, що зіткнення з ним передбачає смерть. А ініційовані - навпаки, граються, експериментують з ним (бо хто інакше змінює антураж?), та останні, на перший погляд, помовкують про його істину сутність. Але усі чудовиська у нас зараз ніби для розваг, хіба у кіно на них подивимося та пограємося з ними у комп'ютерних іграх або у кімнатах жахів.

Що ж залишається для сучасного суспільства? Таке чудовисько - це ідея рівності, про яку більшість не може поміркувати, як над чимось відносним - боїться й поважає. Й поки людина вірить у ці балачки, то вона залишається залежною дитиною, яка ототожнена з уявленням, що сильніший має із нею ділитися усім, що їй потрібно - "мамо, тато, я хочу цю іграшку…" Люди що потрапили на ролі батьків бува щось дають умовній дитині, щоб бавилася, але дорослою така людина так й не стає. Часто - ніколи…

Та чого це я усім це сповіщаю, якщо не можна про такі речі казати неініційованим?
От візьмуть та прочитають!
Пишу бо пізніше до цього винаходу додалося наступне розуміння, що люди, які не готові до ініціації, які не хочуть міркувати про відносність свого чудовиська, зовсім не помічають підказки, хіба можуть образитися, що хтось зазіхнув на цілісність їх уявлень…

Задля чого люди займаються езотерикою?

Щоб продертися за межі нормальності - уявлень, що утворюють проблеми, які непомітні з точки зору цієї нормальності. У цій нормальності нема ані слів, ані вимірів для міркування про ці проблеми.

Мова про ситуації, що повертаються знов і знов - випадкові граблі, на які неодмінно наступає та чи інша людина або суспільство, яким притаманні застиглі уявлення про себе.
Хіба у нас у суспільстві нема таких грабель?…

Й цікавість до езотерики зростає саме через бажання побачити й зрозуміти - що утворює таке болюче коло. Людина починає шукати неочевидне. Пробує щось дивне.

Але. Дивне не означає, що недієве. Нехай інколи дія буде лише у тренуванні бажання дивитись за межі звичного. На тлі необхідності продертися за межі проблем здатність до такого погляду - це не тільки особиста, а й суспільна потреба.

Але «нормальність» захищає себе запевняючи людину у тому, що ця тема їй не потрібна - наче це якась дурня, а також - що людина потребує захисту й регулювання, тобто обмеження, там де вона йшла самостійно шляхом пошуку й покладання на власні почуття. «Нормальність» просуває замість цього тільки свої застарілі, а тому ніби безпечні шляхи - релігії, які гарантують залишитися у нормі…

Такі інтенції та втручання у особисте бажання пошуку - це вбивство суспільного потенціалу до переосмислення та зміни себе.

Це щодо нещодавнього проекту закону про регулювання езотерики 🤯

Зараз нав'язливо популяризують упередження "Не стримуй свої емоції" з сумнівним поясненням, що начебто шкідливо їх у собі тримати.

Якщо слідувати за цією установкою, то ледь з’явилися емоції то їх слід висловити, що не передбачає зупинитися й подивиться у себе глибше: до чого я прагну, до яких цілей, як ця ситуативна й поверхнева реакція співвідноситься з моїми глибинними мотивами, ким вона була викликана та нащо... Типаж, якій утворює така установка - це людина наче прозора ззовні, але дуже напружена всередині, яка через неусвідомлення й незадоволеність внутрішніх мотивів завжди готова сполохнути на гнів чи образу.

Це напруження має місце тому, що людина, яка дотримується цього упередження, привчається бачити себе плоскою, зводячи себе до рівня неконтрольованих реакцій, що провокуються зовнішніми обставинами і відсутністю навичок самоконтролю, яка ж внутрішня культура коли будь яку незрілу реакцію відразу назовні?

Що не враховує це упередження, наприклад те, коли хочеться, щоб з кимось були конструктивні відносини, то слід докладатись саме в конструктив - пропонувати зміни, що передбачають взаємні довготривалі інтереси. А цей троянський кінь несе у собі ще й уявлення, що якщо висловлювати образу чи роздратування, то відносини мають поліпшитися. Але хто тут міркує про те, як це має статися?

Ще треба зауважити, що протилежність до висловлювання вскіпаючих емоцій це не терпіти дискомфорт. Протилежність від висловлювання поверхневих емоцій, це більш глибоке дослідження ситуації, яке врахувує свою відповідальность у тому, що щось пішло не так.

Якщо ця установка привчає до того, щоб не обміркувавши усі чинники реагувати, то кому це вигідно? Людина, яка некритично проковтнула цю ідею стає легкою здобиччу для тих, кому на руку скубати за емоції. Наприклад для тих, хто веде інформаційну війну.

Ще на початку війни співвідносила
поведінку нашого північного сусіда з важким підлітком.
Тоді часто лунало співвідношення їх з ГОП-стоп, тоді нехай - буде ГОП-підлітко, щось інфантильне, підле та немаюче статі.
Як нам відомо, для цієї істоти притаманно коїти щось жорстке та не напробачне… але у ситуації, коли його ось-ось покарають, воно наражається, наче несподівано, на небезпеку, кидається під авто, розбиває собі голову на рівному місці. Лише заради одного - щоб йому пробачили те, що було жорстким та непробачним. Але якщо повестися на цей розвід на співчуття, то це буде лише підкріпленням того, що й далі воно зможе коїти свої злочини…

Вітаю ❤️
Прошу відповісти нижче на декілька запитань щодо емоційного забарвлення декількох категорій, тобто для вираження якого ставлення ви чи інші люди скоріше їх використаєте ⤵️

Дякую усім, хто проголосував!
Це стане у нагоді для роздумів про українську ідентичність. Під час війни стало очевидно, що не можна ігнорувати питання: Хто такий українець? Яка має бути його ідентичність, щоб перемагати зараз та рухатися у краще майбутне? Як правильно пробудовувати себе та гідно нести себе у світ?

Вважаю, що це не влучна ідея розглядати ідентичність саму по собі, а варто розглядати її у більш широкому контексті, як прояв світосприйняття - розуміння себе та світу, з якого вже зростають окремі риси, як наприклад, нам притаманно бути дещо принциповими. Нещодавно розповіли, що іноземці характеризують нас, як чесних, але хіба хтось принциповий робить поправку на витончену політкорректність таких натяків?

Окремі прояви переплітаються та зумовлюють вибори та дії. Зростають вони з бачення світу і свого місця в ньому, де є орієнтири що мають особливе й поважне значення, а якісь - навпаки, не беруться до розгляду, оскільки сплавлені з неприємними емоціями, як наприклад, огидою чи соромом.

Та ще маленька вишенька.
Світосприйняття не слід плутати зі світоглядом. Останній потребує особистих ментальних зусиль для побудови, й тому він буде ідивідуальним. А світосприйняття формується стихійно з «нормальностей», які люди ковтають несвідомо.

Останне ближче до того, що виноград чи кава формують свій смак з ґрунту, на якому вони зростають. Якщо у землю потрапляють речовини, що погано впливають на смак, то процесу зростання це байдуже.

Поки людина просто живе зі своїм світосприйняттям, то не помічає пастки через емоції, які «допомагають» уникнути переосмислення себе. А безлад у упередженнях, що було увібрано, може стати помітним лише у плодах - тобто результатах багатьох виборів. Незадоволеність цим результатом часто супроводжується образливим до світу - чому хороші люди страждають?

Але навіть ця емоційна завіса нам стане у нагоді. Як й відсутность індивідуального зусилля у побудові світосприйняття, тому що це відкриває двері, щоб дотягнутися до рис, що притаманні суспільству в цілому.

Накину трохи роздумів про притаманне нашій культурі світосприйняття.
Носій світосприйняття це - мова, у якій, для більшості людей підсвідомо, закарбовано сенси та емоційні ставлення до будь-чого. Тому через етимологію слів можна дослідити, що вважається у суспільстві за норму, а що - ні.

З нормою, як зі здоров'ям - його визначити важче, ніж хворобу, а щоб нормальність стала більш опуклою, пропроную придивитися, що вважається за відхилення від неї.

У нас це - збочення. Етимологічно тут все зрозуміло - хтось опинився з-боку від норми (маємо справу з чергуванням приголосних). Хіба це не та сама сакраментальна хата з краю? Так - вона самісінька. Але де починається той край?

Як визначається, хто збоку, а хто - ні, залишається незрозумілим, бо топографічні виміри переносяться на внутрішній світ людини, а потім та соціальну реальність, а останні існують за іншими правилами ніж матеріальний світ.

Для розуміння можна взяти таке саме слово за значенням, та порівняти сенси - як то «знайдіть стільки-то відмінностей». А взяти його - з іншої культури. Вважаю, що варто порівнювати себе з кращіми, тими, хто значно вплинув на світ.

Домінуючі культури сьогодення - англійська та її міцна донька - американська. Куди зараз без англійської мови? У англійській відхилення від норми це - девіація, що означає відхилення від шляху, подробиці тут.

Головне, що слово "девіація" має у собі рух, стверджуючи таким чином, що нормальна людина має йти, рухатися, та мати якусь культуру керування собою, щоб цей рух був правильним…

Цікаво, що у слові "збочення" нема натяків на рух, навпаки можна замислитися, мабудь хтось мав тихенько сидиті серед інших, а тут собі кудись пішов. Мабуть, мав справу з якоюсь рушійною силою…

Міркую щоб змінити опис каналу на «не для втіхи пихи», як вам?

Не стала зупиняти опитування на каналі вище, але зафіксую поточні результати для цього допису. Почну зі свавілля.

Етимологічно тут усе зрозуміло, буквально свавілля - це своя воля.
Добре чи погано мати свою волю? Дивно, якщо не погодитися з першим.
Але до цього чудового сенсу додалися емоції, що виокремили значення від первинного сенсу й перевернули його у сприйнятті людей показавши прикру статистику:

На власний розсуд 260 підписників каналу 83% вважають, що свавілля - це про те, що заслуговує на засудження.

А щодо суспільного сприйняття цієї категорії, то проголосувало 264 людини й 96% визначили своє відчуття щодо суспільного відношення до свавілля, що це про щось погане.

Дійсно, вже не етимологія, а визначення цієї категорії підкреслює всепоганство влади, якщо вона задовольняє свої інтереси незважаючи на інших, але не тільки влади – якщо хтось діє покладаючись у виборах тільки на себе, то йому погрожує вказівний палець з колективного підсвідомого - ай-ай-ай, не можна. Але чому?

У коментах до опитування мені написали, що свавілля погане, якщо це свавілля влади, а якщо свавілля це - протидія їх свавіллю, то з ним усе гаразд…

Виходить якась амбівалентність у сприйнятті цієї категорії: у тих хто має владу - це погано, ніби свавілля у них не має бути, а для себе, якщо ти знизу та якимось чином знедолений владою – гаразд.
Може закипіти мозок.
Так, якщо не побачити у цьому певну логіку: люди хочуть бачити у інших те, що відповідає неусвідомленим уявленням про себе. Якщо у мене нема - так нехай і у них не буде, ось тоді й буде усе гаразд… За цією роздвоєністю погляду стирчать вуха реактивної, на протилежність від проактивної, позиції, ніби своя воля виникає тільки у відповідь на тиск, а інакше свавілля - якась погана штука. Але чи можна казати про повноцінну свою волю, котра виникає лише у відповідь на тиск? Вважаю, що ні, за такого ставлення до свавілля - це лише захисна реакція.
Далі буде.

Нарешті подивилась «Головоломку 2»
Купа дівчат.
Пубертат.
Нема жодного натяку про цікавість до хлопців.
А також нема натяків на присутність хлопців, які б проявляли увагу на зміни дівчат.
Але стільки тривоги…

Тобто на прикладі «Головоломки 2» цікаво бачити частку того явища, яке згадує Еліот Аронсон у своїй книзі «Епоха пропаганди».
Коли картини реальності, що малює телебачення, а зараз - його похідні, створюють вже у головах людей картину світу, у якій щось стає за норму, а щось спотворюється, або зовсім зникає.

Кожного дня, або у стрічках соціальних мереж, або на вулиці лунає
«ах, як мені погано з того, що у мене занижена самооцінка…»
Але чомусь не чую, щоб хтось пожалівся з того, що переоцінює себе. Такий собі однобічний погляд…