По-йоговски 💪🏻

Зараз популярно говорити щось про меншовартість. Але хочу нагадати, що війна відбувається не тільки на полі бою, а це ще боротьба інтерпретацій. Від того яка інтерпретація переможе й залежить те, як ми будемо бачити світ, перемагати та як надалі будемо жити - "як ми яхту назвемо, так вона і попливе".

Сама етимологія "меншовартості" як би натякає на якісь ринкові відносини: що можна поторгуватись - бо здається що, хтось комусь не доплатив, та хтось комусь винен, можна пред'являти комусь купони страждання через відсутність «більшовартості» та списувати будь які проблеми на її брак...

Авжеж – за допомогою цієї категорії можна займатися такою вправою, як підіймати свою "вартість" (самотужки або із психологом), це ж звісно теж саме, що підіймати самооцінку. Але те що ця діяльність не має сенсу можна збагнути через питання - як це має допомогти у вирішенні справжніх проблем?
Коли займаєшся меншовартістю, то це вирішує одну проблему - відволікає від справжніх проблем, це такий різновид прокрастинації.
А чи є насправді проблема?
Так.
Але побачити її та насправді вирішити можна лише через іншу інтерпретацію.

Ми дійсно можемо спостерігати час від часу брак впевненості. Тут правда постає питання, чому треба брак впевненості називати ще якимось іншим словом? На мою думку, саме щоб відволікти від справжньої проблеми. Бо навіть сам брак впевненості це ще не проблема, а - симптом. А пошук засобу як її підкачати - це не вирішення. Проблему варто шукати у тому, як ми прийшли до такого стану, за яких власних помилок, та ще за відсутності яких якостей певні події призвели до втрати впевненості. Тобто ми мали та маємо проблеми через якусь нерозвиненість… Так, так – нарцисування від того, що я звешнена ідеальна істота, а лише якесь зло мені перешкоджає, має йти лісом.

У якому разі у нас є впевненість. Якщо є якісь надбання, досягнення. Але чи можна так щось та колись надбати, щоб назавжди мати впевненість?
Ні не можна.
Якщо триматися ідеї, що щось можна досягти та розслабився, відпочити на лаврах, то завжди знайдеться хтось більш злий та активний, хто розповість, що усі твої надбання належать йому або вони нічого не варті, тобто купити їх можна за нуль грошей, та ти ще залишишся винен.

А проблема дискурсу меншовартості у тому, що впевненість якби сама стає якимось надбанням чи ресурсом, її треба знайти десь назовні. Але впевненість це процес, коли ти не зупиняєшся, навпаки ти знаходишся у безперервному зусиллі та кайфуєш від того, що ти діяч творець своєї впевненості. Бо впевненість існує тут і зараз, вона створюється тобою кожної миті.

Близькі ідеї лунають частіше від військових але дещо вводять у розпач цивільних, що треба бути готовим до нескінченої війни. Але впевненість дійсно народжується від усвідомлення, що війна це невід’ємна частка життя, коли ти постійно готовий до цього. А якщо хтось постійно готовий до війни, то достатньо легко побачити що відбувається із вірогідністю, щоб хтось захотів підійти до такої людини чи спільноти людей, щоб принизити або щось відібрати.

Та ще одне. Коли починається мова про меншовартість, то від неї один крок до ресентименту: злоби та обідки… і це програш. Бо це концентрація на ідентичності жертви. Задля перемоги та впевненості треба формувати у себе такий погляд: раніше ми мали виклики, з якими не впорались, та цей досвід ми можемо використати задля висновків, це саме наша відповідальність та нерозвиненість, а зараз, коли ситуація повторюється та ми маємо новий шанс, щоб пройти цю ситуацію гідно, усвідомив та виправив свої помилки, саме ми можемо розвинути у себе такі якості та погляд на світ, яких раніше не мали.

«Хороший русский» - лише хайп або майбутній постріл собі у ногу?

Звідси це - не буває «хороших русских», бо всі вони хворі на вірус імперськості? Начебто той вірус знищується тільки разом із носієм…

Це голос емоції ненависті.

Емоція будь-яка - це хибний шлях для рішень. Хто міркує куди він призведе? Якщо трошки протверезити, то можна побачити, що будь які емоційні рішення, це шлях у нікуди. У емоційних рішеннях немає розвитку - подивіться на північно-східного сусіда, який через саме такі рішення робить собі тільки гірше.

«Але ми ж не вони!»
«Наші емоції - це не безглуздя!»
«Ми ж ненавидемо, бо нам є за що!…»
Так у нас є та стає дедалі більше привидів для ненависті… Але.

Яка це нафіг свобода, коли не можемо навіть звільнитися від діктатури емоцій? Ненавість, як будь яка інша емоція має йти за руським кораблем. А щоб пояснити цю думку пропоную один цікавий приклад, який маркує відношення щодо схожого питання у США.

У Германії за часів другої світової війни був видатний науковець Вернер Фон Браун - саме він був розробником ракет… якими за часів тієї війни бомбардували Лондон... Наприкінці війни він приклав певні зусилля щоб здатися у полон саме американцям - через знання їх здорового прогматизму на відміну від срср із його безглуздими репресіями. А що було далі? Так, американці не стали вимагати його фізичного знищення, замість того його прийняли, створили безпечні умови та надали можливість працювати саме у тій галузі де він був найкращім. А що далі? Саме Вернер Фон Браун очолив Місячну програму США «Аполон». А якщо б рішення йшло від емоцій «геть усіх клятих фашистів!», то привидів для гордощів у Сполучених Штатів могло би бути меньше.

Тобто, якщо подивитися на стратегії сильніших, то виявляється природня позиція брати до своїх лав тих, хто зможе підсилити нас у майбутньому.
Тому треба забирати із того лайна людей, які хочуть та можуть зробити щось значне, та корисне для нашої держави. Тим паче, що значна кількість потенційних вже сама поїхала звідси, та шукають своє найкраще місце у світі.

🤯

Крок до двохвилинок ненависті за Орвеллом…

Накручування емоцій це - небезпечний симулякр, що відволікає від конструктивних дій.

Кажуть, що та петиція 👆🏻начебто гумор, але справжній гумор це НЕ різновид агресії.

Та цей канал задля того, щоб відрізняти гумор від агрессії, провину від відповідальності, істину від пропаганди.

В основе русского мира живет паразитическая идея. Она представляет человека, как существо опасное, как для других, так и для себя самого, которому если дать волю, то он пустится во все тяжкие: будет убивать, грабить, жрать и насиловать. И убеждает самого же человека, что ему, мол, нужны бородатые дяди на небесах, которые на всякий случай будут обкладывать человека всякими запретами: начиная с наказания за обжорство и заканчивая запретом на кружевные трусы и любое попрание традиционных ценностей. А на земле кто-то будет суетиться и огнём мечем гнать человеческое стадо в «нужном» направлении. Вопрос только в том, кому нужны эти загоны, удерживающие людей?

Суть паразита в том, что хозяин для него - это только способ размножиться. А чтобы его носитель в какой-то момент не одумался и полечился, то паразитическая установка подтверждает саму себя. И мы сейчас воочию наблюдаем, как этот баг крошит дома, жизни и судьбы - убивает, грабит, насилует посредством тех, кем паразит полностью завладел, лишив человечности. И тут так легко сделать выводы, которые вновь заложат следующий цикл паразитарной активности.

Чтобы перерасти болезни русского мира, то стоит рубить корень паразитической идеи в самих себе и растить человеколюбивый взгляд, в котором есть вера в самого человека, в то, что он может воплотить свои качества в самых прекрасных формах. А для этого нужно не запрещать, а давать возможности.

Конечно, чтобы создать возможности - нужно больше усилий и умений, чем если угрюмо грозить расправой за непослушание. И кто-то скажет, не до этого сейчас…
Да, сейчас не до того. Но есть и промежуточный вариант - выпалывать человеко-ненавистные запреты. Взять их и отменить. Особенно в сфере сексуальности, которую в первую очередь душит тот паразит.
И вот отличная петиция 👍🏻

А в отношении «А как же эта петиция и дети!?», то такое могут воскликнуть только взрослые, которые не читали «Сексотрясение» Станислава Лема.

Психологічний портрет рашистської потвори.
Це хтось, хто затримався розвитком, як підліток, й якого рве зсередини через це. Та ось ознаки цієї затримки:

Несамостійність - усе найкраще запозичено у дорослих - західних країн.

Відчуття себе більш значущим, ніж ти є насправді.

Щоб якось узгодити між собою несамостійність та відчуття своєї значущості відбувається привласнення того, що сам не вмієш зробити.

Несамостійність компенсується через нав'язливу потребу у увазі - най всередині безлад, але дуже треба пустити пилюку в очі - продемонструвати себе більш розвиненим істотам, який ти начебто крутий.

Самоствердження через підщемлювання слабкіших.

Напружене відношення до сексуальності - через те, що підліток не має гадки, що з нею робити.

Брехня - за допомогою якої воно ховається від реальності, за допомогою брехні понурює у ще давнє дитинство, коли вигадував у кімнаті бубу та потим поводився із кімнатою так, начебто вона там насправді живе.

Принциповість - то начебто істеричне «Ах так! Якщо ви мене не хочете любити!… то я зараз таке всім пороблю!» та починає коїти щось таке, що у майбутньому не зробить кращого ставлення до нього.

Щодо інформаційної війни. Чи зрозуміло, де вона відбувається?

Якщо хтось вважає, що в Інтернеті - це помилка, поле битви полягає у людській свідомості, та за цю свідомість.
Помилка у інформаційній війні це - не дослідивши вважати, що напевно знаєш, де ворог, а де свої.

Помилка спрощувати уяву про ворога, що він завжди заляпаний гряззю, та смердить, а через це начебто його легко побачити.

Помилка вважати, що саме на тебе ворог не має вплив, що ніякі власні дії не відбуваються за його планом, та йому на користь.

Ворог маскується, намагається пролізти у ті щілини свідомості, що не були усвідомлені їх носієм, як щось загрозливе.

Та щодо тих щілин - протягом століть ворог й підтримував у тих, ким колись заволодів такий стан, щоб мити відстрочені механізми впливу, що дають йому впевненості «далєко оні нє уйдут». Він має вплив через религійну свідомість, яка уразлива до пропаганди, тому що має тяжінння до спрощення, религія підтримує у пастві ідею, що можна мати причетність до розумінь, як правильно, а як - ні, не доклавши зусиль - через це ворог залишив собі таємні підкопи.
Та ось одне таке спрощення, коли людина вважає, що вона тотожня своїм уявленням, тобто «Мої уявлення про себе звичайно вірні! А як ще?!». Але звідси вони ці уявлення? Чи були ці уявлення виведені власним зусиллям із досвіду, та перевірені судом розуму? Якщо ні, то треба вважати, що уявлення про себе зовсім не свої. Та варто дослідити звідси вони взялися.
Це стосується й уявлення, що начебто природньо ненавидіти ворога.

После того, как сегодня петиция набрала нужное для рассмотрения президентом количество голосов, и информация об этом появилась в новостных каналах, то примерно 1/3 реакций на неё положительная.

И даже, несмотря на то, что примерно 2/3 отметили негативную реакцию — это все же хороший знак, что наше общество постепенно выходит из средневековой зашоренности, отдаляется от тех человеко-ненавистнических скреп, которые так дороги нашему агрессивному соседу.

По свежим следам скандала с Amnesty International разбор Юлией Латыниной их боевых приёмов, основа которых - использование фрагментов правды. Эти приёмы - не изобретение этой организации, а старше и вездесущей.

Как болезнь легко попадает в ослабленный организм, так и эти приёмы ориентированы на изначальную леность мышления адресата, на то, что многим хочется простых решений, чтобы не заморачиваться - не исследовать историю вопроса и не искать более целостной картины происходящего…

https://m.youtube.com/watch?v=zhyUKV6VshY

Зі святом - тридцять першим роком Незалежності 🇺🇦🇺🇦🇺🇦!

Бажаю нам вистояти та перемогти у випробуванні, що ми проходимо вже півроку, а з якихось точок зору - вже й декілько століть.

Також бажаю нам розвивати своє прагнення свободи зі "свободи від" у "свободу для", та не вестися на те, щоб хтось (знаємо хто) у різних виразах не відволікав від цього "для".
💛💙

Війна зробила опуклою тему мови, розкривши емоційне напруження навколо неї. Бачу доцільним сказати дещо відносно цих емоцій.

Почну з того, як людина приручає диких тварин, а саме примушує їх служити собі проти їх воли: травмує - стриножує чи підрізає крила, або простягає в ніздрі кільця, щоб завжди була можливість смикнути за вуздечку, коли скотинка має намір піти у своїх справах. Це підпорядкування через підкалікування, мета якого - обмежити свободу через біль й нагадування про цей біль.

Травмування використовувалась з давніх часів людьми й щодо себе. Мова про травмування під час тотемічних ініціацій та їх похідних, що зберегли релігії, які спонукають представників того чи іншого племені йти тим шляхом, що проклав хтось з предків. Навіть померши, він спрямовує свідомість нащадків певним чином, зосередивши їх увагу через біль...

Так йдуть люди кудись, не звертаючи увагу на поклики часу, доки не з’явиться хтось, хто скаже:
«А нащо так? Від зараз ми будемо йти іншим шляхом!»
Каже так незважаючи на свій власний біль від старих травм, які поступово вже перетворилися на звичку, та інколи були піднесені до рівня традиції. Та ці травми хоча б були заподіяні із наміром, що так одноплемінникам буде краще, принаймні, так здавалося у ті часи. Але як то буде, якщо травму навмисно робить ворог - той, хто не має ніякого доброго наміру?

Але спершу про те, що відбувається із тим, кого травмували та й смикають за боляче. Травма притягує до себе всю активну, творчу увагу людини, стає чимось сенсотворчим і надзначущим. Вона захищає сама себе - вибухами люті по відношенню до тих, хто не вшанував її святість. Через біль, який вже повторює себе у уявлені, травма захоплює владу над свідомістю людини і створює таку самоідентифікацію, що начебто людина - і є ця травма…

Якщо біль стає основою ідентичності людини, то той, хто завдав травму – той кат, підсвідомо сприймається, як зразок для наслідування, тому травмований починає діяти, як той агресор щодо інших: калічить тих, хто трапляється під руку.
Нічого не нагадує?

Тому, якщо маємо болісні відчуття, навколо яких вибудовуємо багато своїх смислів, то вбачається доцільним замислитися, хто був засновником хворобливої ідентичності? З якою ціллю вона (ця ідентичність) була утворена? Та яким чином вона діє на користь її засновнику?

Мабуть ви вже здогадалися, що травмування не обов’язково відбувається фізично, це може й заборона мови, чи мистецтв, що є виразом найвищих потягів якоїсь спільноти.

Ворог щось забороняє та послаблює не скільки забороною - таким собі ментальним пораненням, а специфічним привертанням уваги до цього поранення. Бо слабкішим у зіткненні виявиться не той, в кого рана, а той, чия увага через травму відволіклася від складніших цілей, що ведуть у майбутнє.

А складні цілі це такі, що неможливо досягнути поодинці, точніше без інших людей, які у чомусь відмінні один від одного. Так ось через травму ворог додає у внутрішній код людей звичку скипати з привиду надзначущої для себе теми, читай тут - теми своєї травми, якщо хтось має якесь інше відношення до неї, не вшанував її якимось, відомим тільки для носія травми, чином. Так ворог унеможливлює об’єднання людей до чогось складного, залишає їх увагу на повторенні знов та знов чогось звичайного та хворобливого…

Саме цим архаїчним шляхом йшла російська імперія - підкалічувала народи що підкорювала через заборону їх мови та мистецтв. Та що ми через це маємо, то величезний біль та крик:
«Вони забороняли нашу мову!»
«Через це - болить!»
«Хочу позбутися цього болю!..»

Мотивація позбутися болю діє лише у короткостроковій перспективі, тому варто постійно вирощувати у собі дещо більше за намір позбавлення – задля чого більшого це? Звісно, комусь легше усю увагу зосереджувати на своїй травмі, ніж дивитися у невідоме та зростати, незважаючи на обмеження.
Але сподіваюсь, що зараз прагнення до розвитку за допомогою рефлексії та самоусвідомлення переможе.

Відносно холмогорівського "..В чем наша истинная оборонительная цель? В том, чтобы не допустить завершения украинского этногенеза… "

Його текст - виразник того, як сама ерефія уникає свого розвитку: це така невротична потреба обкластися тими, кого перед цим поставили у залежне та пригнічене положення, щоб на їх фоні здаватися великою державою. Бо Америка далеко - на неї завжди можна лаяти, мов би, вони недороблені. А от коли хтось поблизу стає все більш розвиненим, то постають питання щодо себе, що можуть піти у супереч з їх внутрішнім кодом, який рефлекторно викликає огиду до будь-якого розвитку.

Але досить про них.
Дійсно, що там відносно нашого етногенезу?
Вважаю, що в них дещо виходить - у тому плані, що вони добре відволікають нашу увагу від суттєвих кроків, які нам варто б зробити для випалювання у собі коріння та насіння того ж несумісного з розвитком коду.
Задля цього не варто палити книжки – це дурниця. По-справжньому винищує ворожий код - його осмислення у собі. Бо як можна сподіватися на краще не обміркувавши, що зводило на коліна попри всі надії раніше? Як розвиватися, не дослідивши залишки тієї ідентичності, що залишила російська імперія та срср у нашій свідомості? Баги, що глибоко вшиті у життєві функції суспільства та погляди людей, не розсмоктуються самі.

Є дещо, така собі священна корова, до осмислення якої більшість не наважується підійти. Це те, що пов’язує з росією значно більше ніж використання російської мови. Це спільність, яка лежить на рівні релігії – у затертому, казна якого року випуску ортодоксальному православ’ї. Наш оскаженілий сусід захищає його трухляві цінності та ними ж виправдовує свою агресію рясно цитуючи святе-письмо.

Хтось скаже – «не чіпайте віру - бо буде війна!»

А не бачите, що вона вже йде?

Саме час чіпати, бо якщо не зробити цього зараз, то війна буде повертатися знов…

Таке осмислення буде збільшенням прірви з рф на відстань, яку можна порівняти лише із виокремленням України від срср. Насправді, значно більшу від неї.

Пропоную підштовхнути свій етногенез з того, щоб поміркувати, з чого складається спротив до перегляду цього застарілого коду.

🔥По-перше, ця релігія застерігає від осмислення її самої – мов, не можна ставити під сумнів її постулати. Але чому ні – в останні сотні років розвиток людства відбувався через вихід з цих «аксіом». Чекали на мертвих, які повстануть з могил – не могли різати та досліджувати трупи. А чому ні? - маємо розвиток медицини. Не могли вагатися відносно площини Землі. А чому ні? - маємо розвиток технічних наук… Це страшилка, як та, що вигадують діти про темну кімнату. Та у випадку із релігією наче їм ще кажуть – у ту кімнату заходити не можна… ой, страшне покарання буде, якщо зазирнеш…

🔥По-друге, у людей з цією релігійною прошивкою підтримується звичка покладатися на над-істоту, яка на землі звісно ж представлена царем-батюшкою, за цих часів він відомий як путлер... Звичка покладати відповідальність на над-істоту, цупко тримає людину, бо в ній ховається інфантильний намір отримати більше, ніж було докладено своїх зусиль. Вважаю, що саме через це релігії й розповсюджується так широко... А ось переосмислення своїх вірувань має підвести до того, щоб відмовитися від покладання, наприклад, на готову відповідь – як мені варто жити своє життя у сучасному світі – начебто хтось «там» піклується саме про мене та транслює вірні вказівки…

🔥По-третє, поклоніння комусь над-могутньому з надією, що він вирішить проблеми, чомусь не супроводжується питанням, чим буду сплачувати? Чи, хтось вважає, що це безоплатно?
Сплата йде через обмеження внутрішніх свобод людини - як наприклад, обмеження внутрішнього права думати про відносність картини світу та місця людини у ній, що транслюють релігійні інститути. Авжеж, платня накладається й на бачення сексуальності, її завжди калікають релігії.
Те, що це саме платня важко помітити через запевнення, що це начебто правильно – відмовитися від того, чого у тебе ніколи не було, що начебто це на користь: не думати, не насолоджуватися життям у його повноті. Чи замислюється при цьому хтось, що психічні та емоційні функції, які не використовуються, атрофуються, як кінцівка, що не виконує рухів. Але виявляється, що відмовитися від чогось легше, навіть якщо це призводить до страждань, ніж розвивати себе, тому людина може до останнього тримається за цю хибну користь.

🔥Вчетверте, ця релігія запевняє людину у тому, що все, що людина їй віддає - то йде не через страх або жадобу користі, а через любов. Дійсно, ми відчуваємо любов тим сильніше, чим більше віддаємо свої зусилля комусь, бо все більше сприймаємо одержувача, як продовження себе. Та ще погоджуся із Фроммом – що любов це активна зацікавленість у розвитку того, кого любиш. Та ще, що зріла любов - це свідомий вибір віддавати та змінювати себе задля когось.
Але якщо ця віддача – це примушення вогнем і мечем? Якщо це не було свідомим вибором – похрестили у дитинстві, а тепер ти винен… Якщо та істота, яку здається що любимо, прагне не розвитку, а повернення разом із своїми обожнювачами у якійсь стан обкладений сумнівними обіцянками – начебто рай? То це вже не любов, а якійсь стокгольмський синдром.
Відчуття, що виникає таким чином хоча й відчувається у грудях, на відміну від справжньої любові трошки гірке, начебто підкрашене журбинкою.

Це інфантильне сприйняття любові - жертвування собою не зна для чого – дуже схоже на збільшене у масштабі мазохістське й незріле «б’є значить любить». А супротив для переосмислення полягає у романтизації таких відносин – ніби там є справжня любов.

Справжня любов може початися там, де є власна відповідальність, роздуми та рішення. Релігія що не утримує людину у інфантильному стані, а сприяє переліченим переживанням – це свобода. На відміну від релігії наших ворогів, свобода вимагає постійного осмислення, в ній самій є розвиток, якій не має кінцевої зупинки.

Оці всі наміри про референдуми на окупованих територіях - це наче ствердження за усіх людей, хто там є, ніби вони всі хочуть жити у минулому.

Що не більш ніж проекція. Пу і Ко поспішають транслювати своє гіпнотичне «раніше було краще», щоб самим не розбачити своє марення.

Ещё в добавку к диагнозу рф…

Много попутешествовав по миру (около 100 стран), я заметил одну особенность. Страны, которые какое-то время находились под влиянием коммунистической идеологии несут на себе некую печать травмы. Сложно точно сказать что это. Чуть более потрескавшийся асфальт, чуть более угрюмые люди… Чуть менее дружелюбный сервис… Не могу сказать точно, но я начал это чувствовать давно. Причем эта травма не связана с реальным уровнем жизни. В достаточно богатых странах восточной Европы я это чувствую, а в бедных кварталах Индии — нет. Это не привязано к континенту. Советскую травму Лаоса и Вьетнама я чувствую так же, как и Польши или Чехии. Кстати, это ощущение невероятно хорошо можно актуализировать, перейдя через Мост Дружбы, связывающий Лаос и Тайланд. В Тае этого ощущения нет совсем… С годами пребывания в нормальном обществе эта травма ослабляется. В Чехии 2000-х я чувствал ее сильнее чем в 2015. Какова же природа этой травмы? Долгое время я думал, что она связана с аномальностью самой коммунистической идеологии. Но не все из стран находившихся под влиянием совка реально строили коммунизм. Особенно в Африке. В последнее время я начинаю думать что дело не в коммунизме, а самой россии. Действительно, можем ли мы вспомнить хотя бы один случай, когда путь страны, оказавшейся под влиянием россии был удачным. Тем более, что сравнить несложно. Северная и Южная Корея. Северный и Южный Вьетнам. Процветающее ФРГ и замученное гебешниками штази ГДР. Ангола и Ботсвана… Легко заметить, что страны оказавшиеся под влиянием россии приобретали только тоталитарных людоедских диктаторов, нищету, экономическую отсталость. Кстати про людоедство это не всегда только метафора. Вспомнить поддержанного СССр Бокасу, кушавшему своих оппонентов. Он даже в Артеке бывал… Ни одной, подчеркну, ни одной! стране дружба, а тем более влияние россии не принесло счастья. Афганистан, Ангола, Корея, Сирия, Ливия, ЦАР, Никарагуа… Сколько стран страдает до сих пор, живя в войне, нищете и религиозности. И только разрыв с россией давал шанс на восстановление. И то без гарантии. Китай, опираясь на колоссальный духовный и людской потенциал смог восстановить экономику. Но вот уйти от авторитаризма так и не смог. Помощь Ирану заморозила его в духовном средневековье. Афганская война добила экономику этой страны и способствовала прорастанию религиозного фундаментализм. А вот финны победив россию на поле боя и отстояв большую часть своей территории построили нормальное процветающее общество.
Нельзя забывать также, что усиление фашизма в Германии произошло при непосредственном участии российских ресурсов. Да и немецкие летчики тренировались на советских военных базах. Возможно, не будь этой сырьевой и идеологической поддержки (очень серьезной кстати) Второй Мировой войны и не было бы.
Самое удивительное состоит в том, что в отличии от колониальных стран Европы 18-19 вв, разрушение сателлитов никак не повышает уровня жизни и счастья в самой россии. Россияне забиты, бесправны и являются по-сути крепостными режима. Есть и еще одно отличие от колониальных стран типа Англии. Последняя, конечно, ломала традиционные культуры колоний, но при этом насыщала своей — передовой культурой. И индийцы и пакистанцы если хотят подчеркнуть качество говорят: «это еще британцы строили (придумали)». Россия же нигде не давала толчка к прогрессу, поскольку сама всегда отставала в этом смысле.
Удивительно и то, что росии ни разу не удавалось воспользоваться историческим шансом и начать строить нормальное (для собственных граждан) демократическое и сытое общество. НЭП, хрущевская оттепель, ельцинское десятилетие — все это снова заканчивалось периодом закручивания гаек, диктатурами, репрессиями, войнами.
Может россия и есть главный источник мировых проблем в последние 150 лет? Или ее кармическая задача — показывать как не надо делать. Последнее возможно. Но лично я уверен, что для разделение россии на несколько более мелких государств — единственная возможность выйти из порочного круга диктатур и отставания. Для людей, которые живут на этой территории это точно так.

Невозможно найти рациональное объяснение тому могилизационному абсурду, что происходит сейчас в рф. Рациональное - невозможно, зато можно - метафорическое.

Чем это не сакральная жертва старым богам для спасения от наступающего будущего, в котором нет места авторитарным режимам и империям, будущего, где нужно делать собственный выбор?

Все более и более сбор дров для огня войны обретает черты виктимности. Толпа снимает на телефоны, то, как других забирают в автозаки. Хотя в толпе больше людей, чем жнецов человеческого урожая. Почему толпа остается, казалось бы, в роли зрителей на этой мистерии?

Потому что следующими будут забирать этих зрителей. И они, внешне сопротивляясь, все же внутренне готовы идти на заклание - покончить с существованием, в котором нет места личному выбору, нет воли и нет свободы. И тут еще вопрос – это империя хочет защититься от будущего или же люди таким странным способом пытаются избавиться от имперскости в себе?

И как-то понятно, что здравый выход для людей из этого театра абсурда не в смерть, а в осознание ложности собственного выбора, когда ложный выбор или его отсутствие осознается тоже, как СВОЙ выбор.