Колосс на глиняных ногах.
Несколько штрихов к психологическому портрету.

1. Оправдание рашистской агрессии "Вы нас к этому (к спецоперации) вынудили".
Если вдуматься, то кто здесь субъект принимающий решение?
Субъекта как бы и нет.
Но на самом деле - есть, только субъектность замаскирована, во-первых, за вариациями от пассивного залога, и, во-вторых, за словом "нас"- где нет ни интересов, ни ответственности отдельных людей, а только сверх-идея кремлевского сумасшедшего и его подпевал.
Почему люди на такое ведутся?
Психологическая основа этого великорашистского шовинизма - все тот же нарциссизм присущий массам человеческих существ, которые воспринимают любой свой эмоционального взбрык, как правильный. И главный прием в управлении ими в том, чтобы подсунуть нарциссу такое объяснение, в котором не будет ничего сложного, не будет других людей и их мотивов, которые отличны от собственных.
Из таких людей сложен этот колосс.
2. Заявленная цель "спецоперации" денацификация и демилитаризация.
Национальная идея - это аспект государственной идентичности. Сопоставляя с личностью - это ответ на вопрос "кто я?", который предполагает понимание своих отличий от других, своих отдельных интересов. Человек не может быть взрослым, если не обладает идентичностью, в противоположность этому инфантильность - это отождествление себя с тем, от кого есть зависимость.
Наличие сильной армии - это необходимый атрибут независимого государства. Армия - та пружина, которая помогает сдерживать давление других идентичностей, позволяет сохранять целостность. Призыв рашистов сродни тому, что какой-то сосед начинает возмущаться и бросать камни в окно другому соседу, потому что он в своей квартире поставил железную дверь, поменял ключи и, заключив договор с охранной фирмой, подключил сигнализацию. Этот рашистский призыв основывается ни на чем ином, как на непереносимости того, что кто-то рядом независим, обладает своей идентичностью, имеет внутреннее право вступать в союзы с кем-то, кто может усилить его позицию.
О чем это говорит? Только об глубинном чувстве ущербности и слабости у тех, кто дергает этот колосс за нитки.
3. Закон про военную цензуру. Это также признак неспособности к коммуникации с сильными людьми со своим мнением и идентичностью, только уже, как неспособность возглавлять общество, состоящее не из рабов, а из людей со своими разнородными позициями. На мой взгляд управление в больших масштабах, таких как государственный, нужно именно для согласования разнородных интересов, за пределами тех моментов, где люди могут сами между собой договориться. Но ведь проще держаться во главе - царствовать отняв свободы у своих же, чтобы они никуда не ушли - такое себе крепостное право версия 2022.

Эта ситуация проверяет нашу стойкость. Но еще она и учит тому, что пока зыбко в нашем личном и коллективном опыте. Она учит эмпатии - способности сопереживать другому человеку, глубоко понимая его чувства и мотивы.

Все мои дедушки и бабушки, родные и двоюродные, прошли вторую мировую и те, кто выжил рассказывали об ужасах войны: взрывах, ранениях, смертях. Кроме того, с младых ногтей было пересмотрено десятки фильмов про войну... Но после были ситуации проверки, стал ли этот ужас понятен или нет - какой была реакция на вооруженные конфликты, которые выдалось наблюдать со стороны уже в своей жизни? Когда та же россия бомбила Сирию, было ли сочувствие к жителям той страны или ленивое - ну да, далеко от нас и слава богу…
И вот сейчас стало до боли ощутимо, что чувствовали и родные переживавшие события 1939-1945 годов, и что ощущали незнакомые люди в тех странах, куда приходил ужас войны.

Меня поразило, что знакомые живущие в регионах, где вооруженных конфликтов не было уже несколько поколений глубоко сопереживали нам - мне писали те, с кем поверхностные контакты были порядка десяти лет назад. Их сочувствие было не формальным, что остро ощущалось. А это говорит о том, что у них та самая эмпатия уже наработана, стала их опытом, у этих людей в сознании есть механизм, сдерживающий от повторного наступания на грабли развязывания войны.

С другой стороны, мы столкнулись с тем, на сколько неэмпатичны оказались большинство родственников по ту сторону линии огня. Но их неэмпатичность - это не повод, чтобы ответить им тем же. Эмпатия не снимает с виновных ответственность, ее ни в коей мере не нужно путать с ударили по щеке - подставить другую, это способность не затуманивать взгляд ненавистью. Эмпатия делает нас мудрее той стороны, что совершает фатальные ошибки и уже сейчас дает следующие понимания:

- как токсична пропаганда: если не развивать в себе антидот - навык критического мышления, она напрочь выедает способность мыслит.

- как опасна изоляция: если ни разу не путешествовал (не в счет путешествие, когда тебя под белые ручки в отель в Египте), когда не погружался в другую культуру, не общался с местными в разных странах, не общался без предрассудков с представителями других культур и религиозных взглядов, то как легко попасть под гипноз демонизации.

- как опасно во всем полагаться на авторитет: якобы упрощая себе жизнь снимать с себя ответственность, но это кажется верным только в короткой перспективе. Потом такой положившийся будет разделять плату за ошибки тех, на кого положился. Санкции, которые сейчас вводит мир против россии – яркий тому пример.

- как опасно упиваться своим самомнением и успехами. В этом самовосхвалении и самоупоении россияне "преуспели". Даже в ситуации, где ты победил или выиграл, ты обязан и чьей-то помощи или благоприятному стечению обстоятельств. Забывать о последнем называется ошибкой выжившего. Потому что любой успех, это лишь превышение доли результатов удачных ходов над долей результатов ошибок. И даже если в чем-то есть успех, нужно все равно работать над ошибками.

И очевидно, что многое еще предстоит понять, ведь ситуация еще в разгаре…

Плюс к выводам, которые можно сделать уже сейчас: следует тотчас же посылать вслед за русским военным кораблем всех тех, кто пытается навязать роль жертвы - в любом виде и под любым соусом, будь то мифическое спасение страдающих русскоязычных граждан или подаваемая с гиперопекой культура ресентимента - по сути нытья по мнимым поводам типа абьюза и прочего.
А в силу того, что кроме личных интересов, у зрелой личности есть еще и бОльшая идентичность, отвечающая на вопрос, на чьей я стороне, то нужно посылать куда и русский военный корабль тех, кто слезливо навязывает роль жертвы нашей идентичности, как украинцев.
Украина - не жертва.
Наше государство - это субъект, который отстаивает свои интересы.
И отстаивает без нытья, а весело и на драйве!

Почему народ, в сознании которого прописано
«Кто с мечом к нам придёт, от меча и погибнет!» полагается на то, что в обратную сторону это не сработает? Такие они ментальные противоречия подкрепляемые только тем, что с ними Пох…

Ценность, за которую мы сражаемся - свобода. Она воспета в нашем гимне и зажигает сердца украинцев. Но метафоры, пусть и самые вдохновляющие - штука зыбкая. Для победы нужно постоянно подбрасывать дровишки в топку размышлений.

Свобода - некая абстракция, которую нельзя потрогать и показать на нее пальцем, коренится в языке в виде символа - слова, которое может незаметно менять свой смысл: разменивая благородную ярость на перетягивание одеяла. И фокусы со смыслом постоянно выполняются ловкими руками тех, кто заинтересован в ослаблении и обуздании боевого духа. Потому сверяем себя: на ту ли свободу продолжаем ориентироваться?

Для этого нам нужны измеримые координаты, через которые проходят смыслы присущие свободе.

Первая мерность - время. В нашем гимне "…душу й тіло ми положим за нашу свободу…" - выражается намерение, декларируется воля текущего момента, которая настраивает нас на дальнейшую активность. То есть желанная свобода создается в настоящем времени и стремится в будущее.

Можно пойти от обратного и сместить свободу в прошлое. Что очень легко. Стоит только помыслить ее, как нечто уже достигнутое или же по умолчанию нам присущее.

Если свобода уже состоялась, то внимание отвлекается от созидания. Ведь в прошлом есть более простая псевдо-деятельность, с поправкой на изначальную энергетичность свободы, это - гордиться собой. А чтобы гордость и ее мумифицированный объект не подвергалась эрозии, появляется еще одна активность - спекулировать на интерпретациях прошлого и давать по рогам тем, кто сомневается. Не сложно заметить, что подобной гордостью больно государство, напавшее на нас. Они отвлеклись от конструктивной активности, улучшающей жизнь граждан, и застряли на идее своего былого "величия"…

Пафос по поводу прошлого, даже самый маленький и даже по поводу самого свежего прошлого, говорит о том, что движение остановилось. А если взгляд задержался на прошлом чуть дольше - что началось разложение. Противостоит тлену только одно - жизнь, которая всегда деятельна и активна, а это значит, что - сопряжена с усилием. И это усилие подсвечивает, еще одну смысловую плоскость, где живет свобода.

Продолжение следует…

По-йоговски 💪🏻

Зараз популярно говорити щось про меншовартість. Але хочу нагадати, що війна відбувається не тільки на полі бою, а це ще боротьба інтерпретацій. Від того яка інтерпретація переможе й залежить те, як ми будемо бачити світ, перемагати та як надалі будемо жити - "як ми яхту назвемо, так вона і попливе".

Сама етимологія "меншовартості" як би натякає на якісь ринкові відносини: що можна поторгуватись - бо здається що, хтось комусь не доплатив, та хтось комусь винен, можна пред'являти комусь купони страждання через відсутність «більшовартості» та списувати будь які проблеми на її брак...

Авжеж – за допомогою цієї категорії можна займатися такою вправою, як підіймати свою "вартість" (самотужки або із психологом), це ж звісно теж саме, що підіймати самооцінку. Але те що ця діяльність не має сенсу можна збагнути через питання - як це має допомогти у вирішенні справжніх проблем?
Коли займаєшся меншовартістю, то це вирішує одну проблему - відволікає від справжніх проблем, це такий різновид прокрастинації.
А чи є насправді проблема?
Так.
Але побачити її та насправді вирішити можна лише через іншу інтерпретацію.

Ми дійсно можемо спостерігати час від часу брак впевненості. Тут правда постає питання, чому треба брак впевненості називати ще якимось іншим словом? На мою думку, саме щоб відволікти від справжньої проблеми. Бо навіть сам брак впевненості це ще не проблема, а - симптом. А пошук засобу як її підкачати - це не вирішення. Проблему варто шукати у тому, як ми прийшли до такого стану, за яких власних помилок, та ще за відсутності яких якостей певні події призвели до втрати впевненості. Тобто ми мали та маємо проблеми через якусь нерозвиненість… Так, так – нарцисування від того, що я звешнена ідеальна істота, а лише якесь зло мені перешкоджає, має йти лісом.

У якому разі у нас є впевненість. Якщо є якісь надбання, досягнення. Але чи можна так щось та колись надбати, щоб назавжди мати впевненість?
Ні не можна.
Якщо триматися ідеї, що щось можна досягти та розслабився, відпочити на лаврах, то завжди знайдеться хтось більш злий та активний, хто розповість, що усі твої надбання належать йому або вони нічого не варті, тобто купити їх можна за нуль грошей, та ти ще залишишся винен.

А проблема дискурсу меншовартості у тому, що впевненість якби сама стає якимось надбанням чи ресурсом, її треба знайти десь назовні. Але впевненість це процес, коли ти не зупиняєшся, навпаки ти знаходишся у безперервному зусиллі та кайфуєш від того, що ти діяч творець своєї впевненості. Бо впевненість існує тут і зараз, вона створюється тобою кожної миті.

Близькі ідеї лунають частіше від військових але дещо вводять у розпач цивільних, що треба бути готовим до нескінченої війни. Але впевненість дійсно народжується від усвідомлення, що війна це невід’ємна частка життя, коли ти постійно готовий до цього. А якщо хтось постійно готовий до війни, то достатньо легко побачити що відбувається із вірогідністю, щоб хтось захотів підійти до такої людини чи спільноти людей, щоб принизити або щось відібрати.

Та ще одне. Коли починається мова про меншовартість, то від неї один крок до ресентименту: злоби та обідки… і це програш. Бо це концентрація на ідентичності жертви. Задля перемоги та впевненості треба формувати у себе такий погляд: раніше ми мали виклики, з якими не впорались, та цей досвід ми можемо використати задля висновків, це саме наша відповідальність та нерозвиненість, а зараз, коли ситуація повторюється та ми маємо новий шанс, щоб пройти цю ситуацію гідно, усвідомив та виправив свої помилки, саме ми можемо розвинути у себе такі якості та погляд на світ, яких раніше не мали.

«Хороший русский» - лише хайп або майбутній постріл собі у ногу?

Звідси це - не буває «хороших русских», бо всі вони хворі на вірус імперськості? Начебто той вірус знищується тільки разом із носієм…

Це голос емоції ненависті.

Емоція будь-яка - це хибний шлях для рішень. Хто міркує куди він призведе? Якщо трошки протверезити, то можна побачити, що будь які емоційні рішення, це шлях у нікуди. У емоційних рішеннях немає розвитку - подивіться на північно-східного сусіда, який через саме такі рішення робить собі тільки гірше.

«Але ми ж не вони!»
«Наші емоції - це не безглуздя!»
«Ми ж ненавидемо, бо нам є за що!…»
Так у нас є та стає дедалі більше привидів для ненависті… Але.

Яка це нафіг свобода, коли не можемо навіть звільнитися від діктатури емоцій? Ненавість, як будь яка інша емоція має йти за руським кораблем. А щоб пояснити цю думку пропоную один цікавий приклад, який маркує відношення щодо схожого питання у США.

У Германії за часів другої світової війни був видатний науковець Вернер Фон Браун - саме він був розробником ракет… якими за часів тієї війни бомбардували Лондон... Наприкінці війни він приклав певні зусилля щоб здатися у полон саме американцям - через знання їх здорового прогматизму на відміну від срср із його безглуздими репресіями. А що було далі? Так, американці не стали вимагати його фізичного знищення, замість того його прийняли, створили безпечні умови та надали можливість працювати саме у тій галузі де він був найкращім. А що далі? Саме Вернер Фон Браун очолив Місячну програму США «Аполон». А якщо б рішення йшло від емоцій «геть усіх клятих фашистів!», то привидів для гордощів у Сполучених Штатів могло би бути меньше.

Тобто, якщо подивитися на стратегії сильніших, то виявляється природня позиція брати до своїх лав тих, хто зможе підсилити нас у майбутньому.
Тому треба забирати із того лайна людей, які хочуть та можуть зробити щось значне, та корисне для нашої держави. Тим паче, що значна кількість потенційних вже сама поїхала звідси, та шукають своє найкраще місце у світі.

🤯

Крок до двохвилинок ненависті за Орвеллом…

Накручування емоцій це - небезпечний симулякр, що відволікає від конструктивних дій.

Кажуть, що та петиція 👆🏻начебто гумор, але справжній гумор це НЕ різновид агресії.

Та цей канал задля того, щоб відрізняти гумор від агрессії, провину від відповідальності, істину від пропаганди.

В основе русского мира живет паразитическая идея. Она представляет человека, как существо опасное, как для других, так и для себя самого, которому если дать волю, то он пустится во все тяжкие: будет убивать, грабить, жрать и насиловать. И убеждает самого же человека, что ему, мол, нужны бородатые дяди на небесах, которые на всякий случай будут обкладывать человека всякими запретами: начиная с наказания за обжорство и заканчивая запретом на кружевные трусы и любое попрание традиционных ценностей. А на земле кто-то будет суетиться и огнём мечем гнать человеческое стадо в «нужном» направлении. Вопрос только в том, кому нужны эти загоны, удерживающие людей?

Суть паразита в том, что хозяин для него - это только способ размножиться. А чтобы его носитель в какой-то момент не одумался и полечился, то паразитическая установка подтверждает саму себя. И мы сейчас воочию наблюдаем, как этот баг крошит дома, жизни и судьбы - убивает, грабит, насилует посредством тех, кем паразит полностью завладел, лишив человечности. И тут так легко сделать выводы, которые вновь заложат следующий цикл паразитарной активности.

Чтобы перерасти болезни русского мира, то стоит рубить корень паразитической идеи в самих себе и растить человеколюбивый взгляд, в котором есть вера в самого человека, в то, что он может воплотить свои качества в самых прекрасных формах. А для этого нужно не запрещать, а давать возможности.

Конечно, чтобы создать возможности - нужно больше усилий и умений, чем если угрюмо грозить расправой за непослушание. И кто-то скажет, не до этого сейчас…
Да, сейчас не до того. Но есть и промежуточный вариант - выпалывать человеко-ненавистные запреты. Взять их и отменить. Особенно в сфере сексуальности, которую в первую очередь душит тот паразит.
И вот отличная петиция 👍🏻

А в отношении «А как же эта петиция и дети!?», то такое могут воскликнуть только взрослые, которые не читали «Сексотрясение» Станислава Лема.

Психологічний портрет рашистської потвори.
Це хтось, хто затримався розвитком, як підліток, й якого рве зсередини через це. Та ось ознаки цієї затримки:

Несамостійність - усе найкраще запозичено у дорослих - західних країн.

Відчуття себе більш значущим, ніж ти є насправді.

Щоб якось узгодити між собою несамостійність та відчуття своєї значущості відбувається привласнення того, що сам не вмієш зробити.

Несамостійність компенсується через нав'язливу потребу у увазі - най всередині безлад, але дуже треба пустити пилюку в очі - продемонструвати себе більш розвиненим істотам, який ти начебто крутий.

Самоствердження через підщемлювання слабкіших.

Напружене відношення до сексуальності - через те, що підліток не має гадки, що з нею робити.

Брехня - за допомогою якої воно ховається від реальності, за допомогою брехні понурює у ще давнє дитинство, коли вигадував у кімнаті бубу та потим поводився із кімнатою так, начебто вона там насправді живе.

Принциповість - то начебто істеричне «Ах так! Якщо ви мене не хочете любити!… то я зараз таке всім пороблю!» та починає коїти щось таке, що у майбутньому не зробить кращого ставлення до нього.

Щодо інформаційної війни. Чи зрозуміло, де вона відбувається?

Якщо хтось вважає, що в Інтернеті - це помилка, поле битви полягає у людській свідомості, та за цю свідомість.
Помилка у інформаційній війні це - не дослідивши вважати, що напевно знаєш, де ворог, а де свої.

Помилка спрощувати уяву про ворога, що він завжди заляпаний гряззю, та смердить, а через це начебто його легко побачити.

Помилка вважати, що саме на тебе ворог не має вплив, що ніякі власні дії не відбуваються за його планом, та йому на користь.

Ворог маскується, намагається пролізти у ті щілини свідомості, що не були усвідомлені їх носієм, як щось загрозливе.

Та щодо тих щілин - протягом століть ворог й підтримував у тих, ким колись заволодів такий стан, щоб мити відстрочені механізми впливу, що дають йому впевненості «далєко оні нє уйдут». Він має вплив через религійну свідомість, яка уразлива до пропаганди, тому що має тяжінння до спрощення, религія підтримує у пастві ідею, що можна мати причетність до розумінь, як правильно, а як - ні, не доклавши зусиль - через це ворог залишив собі таємні підкопи.
Та ось одне таке спрощення, коли людина вважає, що вона тотожня своїм уявленням, тобто «Мої уявлення про себе звичайно вірні! А як ще?!». Але звідси вони ці уявлення? Чи були ці уявлення виведені власним зусиллям із досвіду, та перевірені судом розуму? Якщо ні, то треба вважати, що уявлення про себе зовсім не свої. Та варто дослідити звідси вони взялися.
Це стосується й уявлення, що начебто природньо ненавидіти ворога.

После того, как сегодня петиция набрала нужное для рассмотрения президентом количество голосов, и информация об этом появилась в новостных каналах, то примерно 1/3 реакций на неё положительная.

И даже, несмотря на то, что примерно 2/3 отметили негативную реакцию — это все же хороший знак, что наше общество постепенно выходит из средневековой зашоренности, отдаляется от тех человеко-ненавистнических скреп, которые так дороги нашему агрессивному соседу.

По свежим следам скандала с Amnesty International разбор Юлией Латыниной их боевых приёмов, основа которых - использование фрагментов правды. Эти приёмы - не изобретение этой организации, а старше и вездесущей.

Как болезнь легко попадает в ослабленный организм, так и эти приёмы ориентированы на изначальную леность мышления адресата, на то, что многим хочется простых решений, чтобы не заморачиваться - не исследовать историю вопроса и не искать более целостной картины происходящего…

https://m.youtube.com/watch?v=zhyUKV6VshY

Зі святом - тридцять першим роком Незалежності 🇺🇦🇺🇦🇺🇦!

Бажаю нам вистояти та перемогти у випробуванні, що ми проходимо вже півроку, а з якихось точок зору - вже й декілько століть.

Також бажаю нам розвивати своє прагнення свободи зі "свободи від" у "свободу для", та не вестися на те, щоб хтось (знаємо хто) у різних виразах не відволікав від цього "для".
💛💙

Війна зробила опуклою тему мови, розкривши емоційне напруження навколо неї. Бачу доцільним сказати дещо відносно цих емоцій.