Настав час для питання номер два. Чи підтримуєш ти створення на Донбасі вільної економічної зони? 25 жовтня рішення залежить саме від тебе!

​​Можна багато говорити, а можна просто робити те, що обіцяв. Реальне право власності на землю – на сто відсотків у українців. Землі сільськогосподарського призначення передані з державної до комунальної власності. Тобто на рівень місцевих громад. Відповідний указ я підписав сьогодні на Чернігівщині.

Скажу відверто, це був дуже непростий крок. Було багато спротиву. Не менше – брехні та маніпуляцій. Все як завжди. Але, на мій погляд, це один із цілком логічних і справедливих кроків, які наша команда зробила для повернення українцям реального права власності на землю. Яке було відібране понад століття тому.

Дивно, але Україна аж до цього року залишалася чи не єдиною державою у Європі й однією з небагатьох у світі, де було неможливо реалізувати право власності громадянина на землю. Взагалі. Але як можна говорити про сталий розвиток держави, коли у людей відібрали ключове право власності?

Саме через це українська земля залишалася недооціненою, а її справжні власники – в бідності. Із семи мільйонів власників сільськогосподарської землі в Україні близько мільйона так і не дочекалися можливості реалізувати своє право. В той самий час у нас з’явився потужний прошарок «тіньових агробаронів».

Уся провина за такий вкрай негативний стан речей лежить виключно на відомих політиках, які протягом десятиліть активно блокували земельну реформу.

Зрозуміло, що на телекамери вони показово, з пафосом, «щиро» цілували землю. А паралельно вони дозволяли своїм родичам і бізнес-партнерам заробляти на сірих схемах перепродажу землі. Деякі з них і самі змогли стати аграрними баронами з величезними банками родючої землі. Прізвища всі відомі. А от звичайним громадянам вони категорично не дозволяли бути справжніми власниками.

Відсьогодні всі їхні маніпуляції не мають більше жодного сенсу. Бо ніякі іноземці не вивозять українську землю вагонами, як дехто лякав селян. Ніхто не відбирає землю в людей, як «вангували» у численних корумпованих телеефірах. І тим більше було помилкою з їхнього боку казати, що громади не зможуть розпоряджатися землею ефективно. Можуть і будуть. Це вже нова аксіома.

Україна оновлюється. Завдяки нашим рішенням в інтересах людей, а не заради невеличкої групи «відомих політиків» та їхніх кланів держава повертається на шлях до цивілізованого та забезпеченого життя.

Ось три фінальні запитання з опитування:

Чи потрібно скоротити кількість депутатів у Верховній Раді до 300?
Чи підтримуєш ти легалізацію в Україні медичного канабісу для зменшення болю у важких хворих?
Чи потрібно Україні на міжнародному рівні підняти питання про використання гарантій безпеки, визначених Будапештським меморандумом?

Підтримуєш їх? Тоді приходь 25 жовтня на дільницю та дай нам знати твою думку!

​​Сьогодні історичний день у наших відносинах з Туреччиною: ми ще ніколи не просувалися так далеко у співпраці, як вдалося зараз. Ми розташовані на різних берегах Чорного моря, але в нас один попутний вітер.
Перше – у військовій сфері. Двигунобудування, розвиток систем протиповітряної оборони, спільне виробництво корветів... Потенціал і бажання співпраці у Києва та Анкари величезні.

Тому сьогодні в Туреччині зафіксували це у важливих документах і спільній заяві президентів про стратегічне партнерство.

У ній Туреччина підтримала перспективу членства України в НАТО.

Підписання документів – це не просто бюрократія чи заяви. Це наше спільне бачення, розуміння й фактично закріплення дружби на папері, адже попутний вітер може рухати армаду кораблів.

Президент Ердоган щиро радий, що вже понад 80 днів на Донбасі зберігається «тиша». Лідер Туреччини знає, наскільки вона важлива. Анкара сприятиме поверненню наших полонених і підтримує відновлення територіальної цілісності України. Хто б що собі не думав, але у співпраці з Туреччиною можна сказати фінальне слово щодо стану речей у Чорноморському регіоні. Запропонував долучитися до Кримської платформи, яка може стати майданчиком для деокупації нашого півострова. Ця ідея була дуже позитивно сприйнята.

Після закріплення стратегічного бачення та підписання трьох важливих документів сьогодні рухаємося до базової торговельної угоди між нашими країнами – про вільну торгівлю. Чітко розуміємо, що це можна буде зробити вже найближчим часом. Вона дасть змогу здійснити нашу мрію про $10 мільярдів товарообігу швидше.

Турецький бізнес уже показав якісну роботу та завзяття у фінансуванні інфраструктурних проектів. І ми хочемо бачити більше турецьких компаній у нас в Україні. Турецькі інвестори можуть брати участь у приватизації, суднобудуванні, проектах в інших сферах, які точно зроблять наші народи багатшими, а держави – сильнішими. Разом плисти завжди надійніше. Особливо в Чорному морі.

Ця молодь робить те, чим має пишатися не тільки вся Україна, а й цілий світ. Я у захваті від їхніх ідей, підходів, наполегливості та цілеспрямованості. І точно знаю, що за належної підтримки вони зроблять усе, щоб Україна стала одним з інноваційних лідерів.

​​Вітаю з професійним святом працівників автомобільного транспорту та дорожнього господарства України.

Щодня ви робите непросту та дуже важливу справу – ви з’єднуєте Україну. Зводите мости між українцями та робите нас ближчими одне до одного.

Парадоксально, але ви і будуєте, і руйнуєте одночасно: будуєте нові, якісні дороги та руйнуєте стереотипи, що такі дороги в Україні неможливі.

Можливі!

Сьогодні суха статистика та звіти є зайвими – результати вашої роботи українці чудово бачать на власні очі. А ваша сумлінна праця дасть змогу бачити їх і через багато років.

Ви зробили чимало, але це – далеко не межа. І попереду на нас чекає ще дуже багато роботи.

Вірю, вона буде нам до снаги. І ми доведемо, що місія «Сучасні, комфортні та безпечні дороги по всій Україні» – здійсненна!

Зі святом усіх вас!

На відміну від деяких наших сусідів ми дійсно маємо велику розкіш – вільні вибори. Так, я чудово розумію, що наша виборча система ще далеко не ідеальна – нечисті гроші та нечесні медіаресурси, на превеликий жаль, усе ще впливають на результати. Але ж ми точно рухаємося в правильному напрямку. Кожні наступні вільні вибори – це ще один доказ того, що Україна назавжди вільна.

З іншого боку, в нас завжди занадто багато передвиборчих емоцій. Ми все ще не навчилися спокійно дискутувати та слухати один одного. Шукати компроміси. Співпрацювати. І тому, коли передвиборча кампанія наближається до фінішу, втома від виборів у суспільства безмежна. Якщо сьогодні запитати в людей на вулицях, що вони думають про вибори, більшість українців відверто скаже: та швидше б усе це закінчилося! Хочемо тиші і... правди. Відповідальності. Щирості. Ось, до речі, чого й досі бракує в нашій великій політиці.

Але ще раз наголошу на тому, яку все ж таки розкіш ми маємо. У світі немало «демократій» – за самовизначенням. Справжніх демократій не так уже й багато. Таких, де вибір людей дійсно має значення. У нас вибір точно є. І дійсно має велике значення. Проте добре відомий парадокс: коли в тебе щось є – часто не цінуєш. Особливо це стосується нашої молоді. Думають: вибори – то не важливо, тим більше місцеві. Це ж не Президента обирають. Хочу нагадати кожному: все в цьому житті справді залежить від того, як вирішиш ти. Або – як вирішить хтось за тебе. Ось чому вибори важливі. Маємо цього навчитися. Сьогодні. Завтра. Завжди. Особиста відповідальність за будь-який вибір – тільки так формуються зрілі й конкурентні суспільства.

Окремо відзначу, що мер міста та місцева рада часто впливають на якість життя безпосередньо набагато більше, ніж Президент. Порядок і чистота на вулицях, стан комунальної сфери, робота громадського транспорту, підтримка місцевих громадських проектів – усе це та багато іншого не в повноваженнях Президента. Це те, що можуть і повинні робити мери та депутати місцевих рад. За останні роки завдяки децентралізації місцева влада отримала в рази більше бюджетних можливостей, щоб працювати для людей. Але чи працюють вони на тебе? Чи будуть вони працювати в нових реаліях? Зрозуміло, що я жорстко стежитиму за новообраною місцевою владою. Це вкрай важливо для країни. Бо це – саме про якість життя. Про те, з чим пересічний громадянин стикається щодня і що формує його уявлення про професійність влади загалом. Але наголошу. Президент – це стратегія, це напрямок, це візія країни, це загальні правила, а також загальнодержавний розвиток. Місцева влада – це конкретні питання «тут і зараз», це комфорт та якість життя, це вигляд наших домівок і навколишньої інфраструктури. Тому завжди правильно ставте наголос у тому, хто й за що відповідає в країні.

Вірю, що українці сформують відповідальну та ефективну місцеву владу. Обіцяю співпрацю на умовах чесності та щирості між центральною владою та місцевими представниками.

І пам'ятаймо: ми – вільні й ми маємо право самостійно обирати свій шлях. Україна – це ти!

​​У першу неділю листопада своє професійне свято відзначають соціальні працівники.

Це не просто професія, це – місія. Це насамперед поклик душі і серця, адже робота працівників соціальної сфери охоплює всі вікові та соціальні категорії населення.

Завдяки турботі патронатних вихователів діти, які залишилися без батьківського піклування, отримують сімейний затишок і знову вчаться довіряти й любити.

Соціальні працівники є рушієм реалізації інклюзивної освіти. Ви адаптуєте дітей з інвалідністю до повноцінного життя та прибираєте штучні кордони між дітьми, які так необачно створили дорослі.

Саме соціальний супровід на роботі дає змогу людям з ментальними порушеннями працевлаштуватися й виконувати свої обов’язки.

У центрах протидії домашньому насильству сім’ям повертають повноцінне моральне та психологічне здоров’я.

Своїми діями соціальні працівники реалізують у суспільстві милосердя, опікуючись людьми, котрі опинилися на вулиці.

Пандемія коронавірусу принесла в наше життя суттєві обмеження, які найбільш гостро переживають одинокі люди з інвалідністю та громадяни похилого віку. І місточком для безбар’єрності є соціальні працівники. Кожен ваш візит додає життєдайної енергії та допомагає уникнути відчуття самотності.

Шановні працівники соціальної сфери! Нехай цей день зігріє вас теплом вдячності від кожного українця, якому ви віддали частинку свого серця. Завдяки вам ми щодня переконуємося – світ тримається на доброті! Сил вам і наснаги!

Щиро вітаю з професійним святом!

Давайте скажу кілька слів про наш Конституційний Суд, який на цьому тижні вирішив протиставити себе державі та суспільству. Відверто. Віч-на-віч. Як між своїми. Тому що це вже зовсім не про чесну політичну конкуренцію. І зовсім не про Конституцію, верховенство права, законність. І точно не про справедливе майбутнє. Швидше, це про традиційну нашу брудну політику, коли своїм усе, а суспільству – злидні. Це про змову старих еліт, які взагалі не хочуть нормальної держави тут. Це про те, як не можна робити в сучасному світі.

Так от, сьогодні на одній шальці терезів – знищення всього того, заради чого боролися на всіх наших Майданах. Хіба ми не хочемо, щоб чиновники звітували перед суспільством? Чи щоб вони не нахабнішали все більше від безкарності? Чи щоб державний ресурс розподілявся справедливо, а не тільки для обраних олігархів? Ми, суспільство, вже неодноразово казали – так, хочемо нових відносин. А от Конституційний Суд, судді якого були призначені старою системою та моїми попередниками, тими самими, які завжди «руку на серце» й сорочку готові рвати за країну, вважають інакше. Всім їм конче потрібне збереження «касти недоторканних». Вони (судді) довго сиділи в засідці. Поки не почалися, нарешті, перевірки декларацій чиновників. Поки НАБУ вже від нашої влади не отримало право на повноцінну оперативно-розшукову роботу. Поки не запрацював Вищий антикорупційний завдяки зміні влади у 2019-му. І ось тут їм усім стало страшно. Дуже. І відразу захотілося вийти з усіх домовленостей про створення іншої, прозорої реальності. Формальні приводи знайдені. І раптом Суд у прискореному форматі починає розглядати та скасовувати фундаментальні закони. Всю антикорупцію. НАБУ, якому ми дали можливості. НАЗК, яке почало прискіпливо дивитися, хто й скільки заробив і витратив. На черзі – той же Вищий антикорупційний, який саджатиме топ-крадіїв за ґрати. Ну не хочуть старі еліти платити за будь-якими рахунками. Не хочуть відповідати за свої шикарні роки безконтрольного життя.

На іншій шальці терезів – повноцінна свобода. Повноцінні права людей і гарантії справедливості. Повноцінна сучасна держава, де будь-який чиновник може й повинен декларувати свій дохід та відправлятися у в'язницю, якщо його витрати сильно перевищують доходи. На іншій шальці терезів – усі ми, громадяни вільної країни. Тієї, яку ми досі намагаємося вирвати в олігархів. Тієї, де не можна нахабніти, обкрадати, скуповувати міністрів і депутатів.

Я точно знаю, що сьогоднішній демарш Конституційного Суду – це публічний прояв змови частини старих еліт і олігархів проти Президента і проти країни. Ніяк інакше. Конкретно проти. Бо тільки слабкий Президент і слабка держава – запорука збереження їхнього корупційного способу життя. Інакше вони не вміють. Як там кажуть – на Хелловін всі чорти з політичного пекла відкривають свої справжні обличчя. Так співпало. Прізвища чортів ви прекрасно знаєте.

Розумію, Сарік, що це дійсно болить. І що моторошно стає, коли на власні очі бачиш, що таке справжня війна. І що хочеться рвати й метати, аби не було цього у твоєму домі. Так? Але... Ну точно не треба брати на себе роль носія чужих фейків. Розумію, що й чому робить російська пропаганда, і чому вона тотально бреше. Але тебе не розумію абсолютно. Бо Україна ніколи й нікуди не постачала ніяких фосфорних бомб. Взагалі. Особливо в місця, де вже гаряче, і де вже багато гарячих голів, які хочуть там щось «геополітично порєшать»...

Такі вкиди з’являються не вперше. Спочатку так брехали про Україну та війну на Донбасі. Потім так брехали про Україну та війну в Сирії. Тепер це з’явилося в контексті війни у Нагірному Карабасі. І все роблять одні й ті самі люди. Невже ти не розумієш, навіщо це роблять?

Тому, перш ніж казати щось про Україну, потрібно правдиво відповісти самому собі на просте питання: кому вигідно брехати про війни і про Україну?

Чесно кажучи, мені особисто дуже шкода, що ти, людина, якій я відкрив двері свого дому і яка чудово знає мій внутрішній світ і мої цінності, так легко повівся на чужу пропаганду. Можна ж було запитати в мене особисто? Чи ні?

А взагалі правду можна зрозуміти, просто критично оцінивши інформацію у медійному просторі з огляду на те, скільки фейкових вкидів було за останні роки. Тому дуже коротко дозволю собі окреслити аксіоматичне.

По-перше, Україна виступає проти будь-яких кривавих конфліктів. Ми не підтримуємо ескалації. І не підживлюємо протистояння. Просто тому, що самі переживаємо вже сьомий рік дуже жорстоку війну. І це інший емоційний фон. Ми категорично проти війн і проти провокацій на військову тематику. Підтвердженням цього є наше прагнення до миру.

По-друге, нам прекрасно відомо, хто й чому вкидає подібну «інформацію». У нас вже є імунітет до всього цього. Є він і у Європи. А вам потрібно якнайшвидше його сформувати. Бо це як ковід – дуже підступний ворог, який не знає кордонів. Тому частіше мийте руки після контактів з відомою пропагандою.

По-третє, я переконаний, що завдання всіх митців, усіх діячів культури – допомагати деескалації, гасити агресивні емоції, не посилювати суперечності й тим більше не поширювати фейки. Коли говорять митці, мають замовкнути гармати. Так?

По-четверте, в Україні проживає велика вірменська громада, яка є органічною частиною українського суспільства. Для нас це надзвичайно важливо.

І все ж таки в мене є до тебе, Сарік, одне питання, яке саме зараз можна поставити. Питання непросте. Бо це про цінності, про людську нормальність, про щирість. Де ж був ти, коли війна прийшла до України і коли гинули наші діти? Коли гинули громадяни України вірменського походження, а їх не один і не два, а десятки! Що особисто ти сказав тоді проти агресії? Нічого? Розумію. Тому що це була не твоя війна! А сьогодні страшно стало, тому що цей жах прийшов і до твоєї домівки. Для мене особисто все чітко й просто: я завжди за справедливий мир. І Україна точно не підтримує будь-яке постачання зброї будь-кому. На відміну від іншої відомої країни, яка якраз і постачає зброю всім. Бо війни для неї – це хліб і кров.

Мораль не може бути подвійною – для себе та для інших. Подумай про це.

І, до речі, мого сина не звуть Марком.

Віталій Марків вільний!

На ці кілька слів більше трьох років чекала Україна.
Сьогодні рішенням апеляційного суду міста Мілан Віталія звільнено від усіх звинувачень – і він повертається на Батьківщину.

«Я українець, а отже моя держава – мене ніколи не залишить! Ким би я не був, де б не опинився, Україна боротиметься за мене 24/7. І неодмінно поверне додому. Просто тому що я її громадянин».

Від самого початку я намагаюсь робити все, аби цей принцип став фундаментальним стосовно держави до людей. Аби кожен громадянин про це знав і пишався цим.

Я дякую всім, хто повернув захисника України додому. Хто не просто працював, а реально бився – і за свободу Віталія Марківа, і за перемогу правди та справедливості.

Це Міністрество внутрішніх справ, уповноважений з прав людини, наші дипломати, юристи, адвокати, волонтери, журналісти, громадські діячі, наша діаспора в Італії, Європі та світі!

Ця новина додає всім нам сили і віри в успіх подальшої боротьби за кожного громадянина України, які досі, на жаль, незаконно перебувають в полоні або у в’язниці.

Ніхто з них не забутий.
Повернемо кожного.
Тільки так і ніяк інакше.
Бо ми – Україна.
І своїх не залишаємо.

Це дійсно спільна перемога, і перш за все – перемога країни. Радий вітати Віталія Марківа на батьківщині. Ми своїх у біді не кидаємо!

Украй жахливі новини з мого рідного Кривого Рогу. Невимовний біль, смуток, відчай, страждання. Двоє вбитих, є поранені, серед них – дитина. Це ж хроніка одного мирного дня в одному мирному місті. Світ точно божеволіє! Щодень – новини про подібні безумства. До цього точно ніколи не можна звикнути, але, на жаль, у будь-якій країні є покидьки, які можуть просто взяти й забрати життя звичайних людей у вихідний день на вулиці міста. З будь-яких абстрактних причин принести трагедію відразу в багато родин. Ми маємо про це говорити відверто й маємо це зупинити.

Не сумніваюся, що сьогоднішні події у Кривому Розі є проявом абсолютного тероризму – за сенсом, за суттю, за наслідками, за жахом, який прийшов у наші домівки. Навіть якщо за Кримінальним кодексом цей конкретний злочин, який стався сьогодні, буде потрактований інакше. Але саме так – це тероризм, варварський спосіб залякати людей. Тому жодного виправдання й жодної поблажливості до виродків роду людського.

Абсолютно зрозуміло, що силовики повинні зробити все для того, щоб вулиці наших міст стали безпечнішими. Превенція злочинів – ось це вважаю найголовнішим завданням для правоохоронців. Ми, суспільство, маємо чітко розуміти, хто й де може становити загрозу. Принаймні частина з таких негідників, які зненацька йдуть зі зброєю на людей на вулицях наших міст, точно якось демонстрували в попередньому житті, що можуть зробити подібне. Ми маємо про це знати.

Безумовно, треба на таке реагувати жорстко й одразу, як з'являється хоча б найменша підозра, що можливий напад. Безумовно, сподіваюся на швидке розслідування та справедливий вирок цьому покидьку. Вірю, що саме так і буде. І щиро вдячний патрульним, які швидко, професійно, оперативно його затримали.

Мої найщиріші співчуття родинам загиблих земляків, і обов’язково бажаю швидкого одужання всім постраждалим!

Я народився у Кривому Розі, в російськомовній сім’ї. Пішов до школи за шість років до здобуття Україною незалежності. Я завжди з теплотою згадую шкільні та університетські роки, що подарували мені кохану дружину, вірних друзів, дали знання та вміння.

І була тільки одна річ, яку з часом я усвідомив та про яку жалкував, – у ці роки мені не випало щастя й можливості добре вивчати рідну українську мову. Вивчати так, щоб не лише розуміти, а й спілкуватися нею. Вільно та правильно. Не нагадуючи при цьому одного колишнього Прем’єр-міністра 😉

Та з іншого боку, в усьому цьому є й позитив. Бо опановувати українську в дорослому віці – це неймовірні емоції. Це ніби вперше в житті підкорити гірську вершину й затамувати подих від краси навкруги. Ніби вперше побачити найкращі світові полотна, почути найкращу музику, відвівати легендарні місця нашої планети. І я по-доброму заздрю всім, у кого ці відчуття попереду.

Є чимало наших громадян, які змалечку чули материнські колискові іншою мовою. Які промовляли свої перші слова, навчалися, освідчувались у коханні іншою мовою. Які в побуті спілкуються російською, угорською, кримськотатарською, румунською, вірменською, болгарською та багатьма іншими мовами.

Чи значить це, що вони не люблять або не поважають українську? Ні. Чи значить це, що вони не патріоти України? Ні. І, на відміну від політичних трибун та студій ток-шоу, в окопах на передовій, серед наших героїв, що з 2014 року захищають Україну, мовного поділу не виникає. Так само як і серед наших лікарів, які сьогодні мужньо протидіють коронавірусу, рятуючи життя людей.

Всі ми однаково кладемо правицю на серце, коли лунає «Ще не вмерла…». А коли чуємо «Ти признайся мені…», неодмінно підхоплюємо: «Звідки в тебе ці чари…» Всі ми захоплюємося силою рядків Тараса Шевченка, Івана Франка, Лесі Українки, Василя Стуса, Василя Симоненка, Ліни Костенко та багатьох інших велетнів українського слова.

Є чимало громадян, які з багатьох причин не могли й поки що не опанували українську мову.

Але булінг, агресія, примус – точно не сприятимуть її вивченню.

Давайте сьогодні, в День української писемності та мови, зробимо одну корисну річ. Майже в кожного з нас є друг, товариш або колега, якому не пощастило володіти українською. Станьте для них провідником у цей світ, покажіть їм скарб українського слова, порадьте улюбленого українського письменника або поета.

Закохайте їх в українську мову!

Вона має бути мовою єднання, братерства, щирості, добра, свободи, поваги та любові одне до одного. Адже вона – найпрекрасніша у світі!

З Днем української писемності та мови!

Немає у світі щасливчиків, для кого б #COVID19 не становив загрози. Попри усі карантинні заходи, я теж отримав + результат. В мене 37,5, а всім бажаю 36,6! Втім, почуваюся добре. Обіцяю ізолюватися і продовжую працювати. Більшість долає COVID19. І я теж це пройду. Все буде добре!

Треба об’єктивно дивитися на ситуацію. Ще від початку глобальної пандемії я зрозумів, що ковід точно не пройде і повз мене. Навіть трохи здивувався, як інфекція оминула мене, коли захворіли рідні. На жаль, маємо прийняти для себе таку аксіому: поки не буде надійної вакцини – кожен під загрозою. Єдине, що можемо зробити, це спробувати розірвати ланцюжки зараження і тим самим суттєво знизити навантаження на лікарні й отримати можливість «витягнути» важкі форми.

Зрозуміло, що робота Президента не дозволяє бути повністю ізольованим. Ти завжди у спілкуванні, бо без цього не будеш ефективним. Президент – це перш за все зустрічі, комунікації, особиста модерація. Тому я одразу був у зоні великого ризику.

Але ми всі переносимо ковід неоднаково. Комусь щастить більше, і почуваєшся непогано, навіть маючи невелику підвищену температуру. Це мій випадок. Принаймні поки що. Це життя. І все можливо.

З іншого боку, бачу й те, що вже почалося в соцмережах: реєстрові «експерти» від наших політичних опонентів радіють моїй хворобі. Це вже за межею людяності. Що ж, на мій погляд, це люди з ампутованою совістю, і вони доводили це неодноразово. Мені нічого про них сказати. Крім одного: зло повертається обов’язково й стократно.

Коронавірус не може бути причиною для радощів, навіть коли хворіють опоненти. Це дуже підступна інфекція. Головна її небезпека в тому, що негативні наслідки можуть проявитися з часом. Тому нікому цього не бажав і не побажаю. Навпаки, я особисто щиро всім, зокрема політичним опонентам, бажаю тільки здоров’я та обов’язкового одужання. Сподіваюсь, і для більшості українців ковід не буде приводом для зловтіхи. Бо ми нормальні. Абсолютно. За винятком невеликої кількості суб’єктів, які зовсім втратили людські якості.

Ми обов'язково переможемо в цій складній битві. Людство за цей рік навчилося багато чого. Є й протоколи лікування, є дієві препарати, є розуміння того, як і коли світ побачить вакцини. Україна також пройшла великий шлях від майже повністю розвалених медичної та лабораторної систем до здатності справлятися, коли в нас і 10 тисяч заражень щодоби, і робити вже по 50 тисяч тестів щодоби. Рік тому такого потенціалу не було й близько. Ми працюємо. Хоча декому подобається самих себе принижувати. Вони це робили протягом п’яти років. Продовжують принижувати свою країну, відмовляти їй у силі й хисті сьогодні.

Так чи інакше, вже до кінця року зможемо ще більше. Бо ми – велика нація, і варто тільки відродити віру в себе, упевненість у своїх силах і йти в цьому світі разом з найкращими. Всім гарного здоров'я. І вдячний кожному, хто бажає мені швидкого одужання. Вірю, коронавірус не витримає теплоти ваших слів 😃

In partnership with our friends and allies the Ukrainian nation has won victories around the world. Today marks a day of tribute and respect to the warriors of our strategic partner and ally, the United States. Ukrainian Americans have served with honor and dignity in the ranks of the US Armed Forces. Great American heroes such as Sgt. Michael Strank, USMC whose squad erected the legendary flag on the black sands of Iwo Jima. No less significant are those Ukrainian Americans who have been awarded the US Armed Forces highest award for valor, the Medal of Honor. Those legendary Ukrainian American warriors: Nicholas Minue, John Dutko, and Nicholas Oresko, serve as living testament to American values. Another example of quiet, dedicated service is that of Roman Kupchynsky, a man who quietly made history. I would like to congratulate the American Veterans Service Organization, the Ukrainian American Veterans (UAV). Today, Veterans Day in America, the Ukrainian American veterans reverently preserve Ukrainian culture and martial spirit of the Cossacks. Thank you for your continued support of Ukraine during these trying times. Glory to Ukraine! God bless America! 🇺🇸🇺🇦

Декілька думок про коронавірус, вакцину, Конституційний Суд та 100 днів тиші.

Адже хвороба хворобою, а роботу ніхто припиняти не збирається!

Мій другий влог із самоізоляції.

Цього разу з Русланом Стефанчуком та Олексієм Резніковим говоримо про карантин вихідного дня, вибори у США, роботу Верховної Ради, нові КПВВ та здоров’я українців.

​​Україну не можна уявити без полів зеленого жита, жовтогарячої пшениці, круглолицих соняхів і кучерявої кукурудзи. Це вишневі та яблуневі сади, над якими, як відомо, гудуть хрущі. Це поважні череди корів у полтавському лузі та отари білих овечок на карпатській полонині. Це буханець свіжоспеченого хліба та чашка парного молока. Все це дарує нам родюча українська земля. А піклуються про неї дбайливі руки наших працівників сільського господарства.

Саме від їхньої відданої та сумлінної праці залежить урожай в Україні, а відтак – і продовольча безпека та економічний розвиток. Сільське господарство формує близько 14% ВВП нашої держави. Завдяки успіхам наших аграріїв Україна з кожним роком зміцнює свої позиції на світовому ринку, відкриває нові експортні напрями та розширює перелік пропонованих товарів.

Та ще й досі наша країна не розкрила всього величезного потенціалу сільськогосподарської галузі. Поштовхом для її розвитку стане відкриття ринку землі та впровадження новітніх технологій. А рушієм – багатий досвід, мудрість і працелюбність наших аграріїв.

Щиро вітаю вас із професійним святом – Днем працівників сільського господарства. Вдячний усім, хто пов’язав своє життя з формуванням продовольчої незалежності нашої держави.

Бажаю вам і вашим родинам міцного здоров’я, миру, добра, щастя, творчої наснаги, злагоди й достатку в кожній оселі!