Три годинники зараз цокають одночасно.
Один — у Тегерані.
Другий — у Вашингтоні.
Третій — у Києві.

І всі вони показують один і той самий час:
світ увійшов у фазу, де чужа війна дуже швидко стає твоєю економікою, твоєю безпекою і твоїм політичним ризиком..

Перший.
Іран відкинув нову пропозицію перемир’я.
Трамп знову погрожує ескалацією, якщо не буде розблоковано Ормузьку протоку.
Ринки нервують, хрємль каже, що весь Близький Схід “у вогні”.
Тобто нафта, логістика та глобальна паніка зараз залежать не від стабільності, а від того, хто перший зірветься остаточно.
Світова економіка знову сидить на бочці з паливом і робить вигляд, що це стратегічна глибина.

Другий.
Для України це погана новина не лише через нафту.
AP прямо пише: Київ боїться, що довга війна навколо Ірану може послабити підтримку України з боку США.
Бо увага, зброя і політичний ресурс — не безмежні.
Якщо Вашингтон починає дивитися на Іран як на головну пожежу, то Україна автоматично ризикує отримати менше повітря в американському порядку денному.
Світовий порядок, як виявляється, це не конкурс справедливості.
Це черга до складу, де всім чогось бракує..

Третій.
І тут найбільш незручна частина для нас самих.
Поки світ відволікається, Україна ще й досі ризикує втратити мільярди зовнішнього фінансування через повільність власних рішень.
На 2026 рік нам потрібно 52 млрд доларів зовнішньої підтримки.
Під ризиком уже понад 3,9 млрд за програмою Ukraine Facility і ще 3,35 млрд від Світового банку.
Тобто проблема не тільки в Трампі, Ірані чи світовій метушні.
Проблема ще й у тому, що під час війни ми досі інколи поводимося так, ніби в нас є час на парламентське “ще трохи погодимо”.

Що це все означає?

Що в XXI столітті мало мати правоту.
Треба ще втримати на собі увагу.
Мало бути героїчними.
Треба бути швидкими.
Мало говорити правильні речі.
Треба встигати їх оформлювати в рішення, голосування, гроші, контракти та результат.

Погана новина:
для України відкривається ще один фронт — фронт глобальної конкуренції за пріоритет..

Добра новина:
ми вже давно живемо без рожевих окулярів..
А в новому світі це не слабкість, а перевага..

Головне — не програти там, де ворогом стає не лише ракета, а й чужий інформаційний пріоритет..

Тримаймося.
Йдемо далі.
Попри все.

Віталій Ванца.

Без векторів немає точного руху, немає прогнозу, немає керування складними системами…

Вектор відповідає за керування реальністю, де все рухається і має напрям. Декілька прикладів застосування векторів у житті.

1. Роботи і дрони
Дрон у повітрі постійно коригує вектор швидкості, враховує вітер, стабілізує положення. Навіть “зависнути на місці” — це складна задача, бо потрібно постійно компенсувати десятки маленьких векторів (вітер, турбулентність).

2. Навігація і рух
У літаку чи кораблі є власний рух + рух середовища (вітер або течія). Пілот не летить “прямо на точку” — він постійно коригує курс, додаючи вектори. Автопілоти враховують вектор вітру на різних висотах, бо він змінюється, інакше літак відхилиться на кілометри.

3. GPS і карти
Твій телефон не просто показує точку. Він: обчислює вектор твого руху, прогнозує, куди ти підеш далі. К оли GPS “стрибає” — це не просто похибка координат, а помилка у визначенні напряму вектора, тому стрілка може різко змінюватися.

4. Медицина
У МРТ і КТ: напрямки сигналів і зрізів — це вектори. Реконструкція зображення базується на їх поєднанні. Без векторів не можна було б точно “зібрати” 3D-зображення органів.

5. Ігри та анімація (все тримається на векторах)
У будь-якій 3D-грі: рух персонажа — це вектор швидкості. Куди дивиться камера — вектор напрямку світло — теж вектор. Щ об персонаж рухався однаково швидко по діагоналі, розробники нормалізують вектори. Інакше по діагоналі він рухався б швидше (це реальна проблема в іграх).

6. Соцмережі та рекомендації
Коли тобі щось радить алгоритм: кожне відео — це вектор ознак. Ти — теж вектор інтересів. Рекомендації — це пошук “близьких векторів” у багатовимірному просторі. МТобто TikTok буквально “рахує відстань” між тобою і відео.

7. Спорт (неочевидна математика)
У футболі або баскетболі: м’яч має вектор швидкості, удар — це зміна цього вектора. Ефект “закрутки” м’яча — це результат того, що вектор швидкості змінюється під дією обертання (ефект Магнуса).

8. Фізика в житті (але не зі школи)
Коли ти тягнеш валізу під кутом: частина сили тягне вперед, частина — піднімає її вгору. Це розклад вектора на компоненти. Ссаме через це інколи легше тягнути валізу під кутом, ніж горизонтально — ти частково зменшуєш силу тертя.

Вектори — це не “абстрактні стрілочки”, а спосіб описати напрям + величину. І саме ця пара робить їх незамінними там, де просто числа вже не працюють. Можливо, комусь тепер стане цікавіше вивчати цю тему в школі.

P.S. Вирішила доповнити попередній допис з поясненням типової задачі
#математичка.

Історія паранджі як верхнього одягу походить з культу Астарти в Давній Месопотамії.

За цим культом всі жінки без винятку мали займатися проституцією щорічно у священних лісах, що оточували храми богині.
Щоб не спалитись перед знайомими, жінки з вищого суспільства взяли у звичку ховати себе повністю.

Мустафа Кемаль, до речі, більш відомий як Ататюрк, перший президент Туреччини з 1923 по 1938, знайшов правильний спосіб заткнути фундаменталістам свого часу рот. Він покінчив із носінням паранджі, видавши простий закон з негайним ефектом - усі турецькі жінки мають право одягатися так, як вони хочуть... Проте всі повії повинні носити паранджу. Наступного дня паранджі там більше не бачили.
І цей закон у Туреччині – все ще в силі…

«Коли Юда побачив її, він прийняв її за блудницю, бо в неї було закрите обличчя». (Бут.38: 15)

Доб'ю все ж тему про нове покоління і про те, що ми вже ніколи не зможемо навчати «як колись, поверніть все назад». Ми маємо справу з першим поколінням, яке буквально виросло на дофамінових циклах. Насправді вже і багато дорослих в дофаміновій наркоманії.

І це не метафора.

Алгоритми TikTok, Reels, YouTube Shorts, мобільні ігри — усе це побудовано на швидкому дофаміновому підкріпленні: короткий стимул → мікронагорода → ще один стимул. І так — десятки, сотні разів на день.

- За даними дослідження Microsoft, середній час утримання уваги скоротився з 2,5 хвилин до 47 секунд.

- Дослідження в Nature Communications (2023) показує: чим частіше люди перемикаються між короткими стимулами, тим складніше їм утримувати фокус на довгих задачах.

- Метааналіз Frontiers in Psychology (2020) пов’язує надмірне споживання швидкого цифрового контенту зі зниженням здатності до глибокої концентрації.

Тобто ми маємо не просто «дітей, які не хочуть вчитися».
Ми маємо змінену когнітивну модель.

Це так зване «кліпове мислення»
— короткі відрізки уваги
— швидке перемикання
— складність із довгими причинно-наслідковими зв’язками
— потреба в постійній стимуляції

І тепер головне. Проблема не в дітях, коли ми говоримо про навчальні результати і точно не в реформі типу НУШ. Проблема якраз в тому, що система навчання залишилась старою.

45 хвилин монологу → мінімальна взаємодія → відкладене «винагородження» у вигляді оцінки. У порівнянні з TikTok — це програшна конкуренція за увагу.

І тут є три можливі стратегії.

1. Боротися з реальністю (спойлер: я ввжаю, що це шлях в нікуди) «Забрати телефони», «повернути дисципліну», «як раніше». Це ігнорує фундаментальну зміну середовища.

2. Підлаштуватися бездумно і деградувати. Зробити все коротким, простим і розважальним. Це працює на залучення, але вбиває глибину.

3. Перепроєктувати навчання (єдиний робочий варіант на мою думку). Не боротися з дофаміном. А правильно його використовувати.

Що це означає на практиці:

- Активне навчання замість пасивного
(дослідження Freeman et al., PNAS): студенти в активному форматі навчаються значно ефективніше.

- Мікроцикли уваги
не 45 хвилин лекції, а 5–10 хв блоки з дією: питання → рішення → фідбек.

- Симуляції замість теорії, коли знання — це не текст, а інструмент для вирішення задачі.

- Частий фідбек. Мозок отримує «нагороду» не через оцінку в кінці, а в процесі.

- Transfer (перенесення знань). Коли людина одразу бачить, як це застосовується в реальності.

Якщо дуже коротко:
стара модель: «спочатку вивчи → потім застосуєш»
нова модель: «застосовуй → і через це вчишся» (так зване індуктивне навчання)

Ми в EdEra це бачимо щодня.

І в школі, і в роботі з дорослими командами проблема одна й та сама: знання є — трансферу немає. А значить — немає результату.

Це не означає, що треба спрощувати зміст.
Це означає, що треба змінювати архітектуру навчання.

Бо виграє не той, хто дає більше інформації.
А той, хто вбудовує її в мислення і поведінку. Ми вже не повернемо «стару увагу». Але можемо побудувати нову систему навчання, яка з нею працює. Що ми кожен день з нашою R&D командою і робимо: від навчання для співробітників НАБУ до проєктів для школярів чи лекцій для вчителів.

Ілля Філіпов.

❗️На наших очах від агресії рф вмирають не тільки «визволені» міста Донбасу, але й Азовське море. Від початку повномасштабної війни та загарбання територій росією воно стрімко солоніє. Зафіксовані аномально високі показники солоності, до 16,8 г/л. Про це, до речі, пишуть самі окупанти. А реальність може бути ще гіршою. Для розуміння масштабу: це вже рівень, який наближає Азовське море до Чорного і фактично знищує його головну природну особливість як малосолоного моря. Якщо цей процес піде далі, під загрозою опиниться вся екосистема: водорості, планктон, риба тощо.

Росіяни намагаються пояснювати це лише зменшенням стоку річок і активнішим проникненням чорноморських вод. Але замовчують головне: нинішня екологічна деградація Азову - це не тільки і не стільки кліматичні зміни. Це прямий наслідок бойових дій і окупації, підтверджують українські експерти з екологічної безпеки. За майже чотири роки росіяни знищили або довели до занепаду критичну інфраструктуру міст, виснажують залишкові водні ресурси, забруднюють водойми каналізаційними стоками, відходами та нафтопродуктами. Усе це зрештою потрапляє в Азовське море.

У його водах уже були зафіксовані високі показники фосфатів, ртуті, локальні накопичення нафтопродуктів. Фіксувалися випадки масової загибелі риби й дельфінів. Майже повністю знищено популяцію бичка.

Додається також і хаотичне судноплавство - росіяни, часто на старих, зовсім не “еко” суднах, гарячково вивозять з окупованих територій награбоване, від пшениці до металолому. Цей масштабний рух суден не тільки додає морю забруднення нафтопродуктами, а й приносить в акваторію чужорідні види з Чорного моря.

Важливо наголосити: за України такого не було. Так, екологічні проблеми Азову існували завжди, але ані таких масштабів, ані такої глибини ця проблема не мала. Діяла зовсім інша логіка - поступового покращення, а не руйнування без огляду на наслідки. Бізнес, у тому числі важка металургія, щороку інвестував в екологічність виробництва, у модернізацію, в очищення стоків, у зменшення навантаження на довкілля. І ці результати накопичувалися. Вони не давали миттєвого ефекту за один день, але ставали видимими з року в рік. Окупація все це не просто зупинила - вона відкотила регіон назад і запустила деградацію в прискореному режимі.

Те, що відбувається з Азовським морем сьогодні - це не “природний процес” і не “тимчасові труднощі”. Це прямий наслідок окупації - ще один екоцид. І ще один доказ того, що росія несе на захоплені території не розвиток, а виснаження, отруєння і руйнацію. І що довше триває окупація, то важче й дорожче потім буде відновити те, що знищується просто зараз. За все це вона обов’язково має відповісти.

Сергій Магера

Конфлікт між Гітлером і Ґудеріаном сягнув свого піку через ситуацію в похмурому місті фортеці Кюстрин, яке стояло між двома головними радянськими плацдармами через Одер. Кюстрин, який називали воротами до Берліна, був розташований на місці злиття річок Одер і Варте, за 80 кілометрів на схід від Берліна, над Райхсштрассе 1 — головною дорогою зі столиці до Кенігсберга.

Це був координаційний центр операцій для обох сторін. Жуков хотів об’єднати два плацдарми — північний, який тримала 5 та ударна армія Берзаріна, та південний, зайнятий 8 ю гвардійською армією Чуйкова, — щоб підготувати великий плацдарм для майбутнього наступу на Берлін. Тим часом Гітлер наполягав на тому, щоб провести контрнаступ п’ятьма дивізіями з Франкфурта на Одері й оточити армію Чуйкова з півдня.

Ґудеріан намагався стримати Гітлера, знаючи, що у них немає ні повітряної та артилерійської підтримки, ні танків, необхідних для такої операції. 22 березня, у день, коли Гіммлер читав Гайнріці лекцію в штабі групи армій «Вісла», німці допустили промах: під час передислокації для наступу 25 та моторизована дивізія відійшла з кюстринського коридору до того, як прибула заміна. 5 та ударна армія Берзаріна й 8 ма гвардійська армія Чуйкова за попереднім наказом маршала Жукова просунулися вперед і зуміли оточити Кюстрин.

Утім Ґудеріан усе ще сподівався, що мирні переговори врятують вермахт від цілковитого знищення. 21 березня, за день до втрати кюстринського коридору, він підійшов до Гіммлера, який разом із Гітлером походжав серед руїн у саду Райхсканцелярії. Гітлер залишив їх наодинці. Ґудеріан прямо сказав, що виграти війну вже неможливо.

— Єдине завдання зараз — якнайшвидше покласти край безглуздим убивствам і бомбардуванням, — продовжив він. — Окрім Ріббентропа, ви єдина людина, яка ще має контакти в нейтральних країнах. Оскільки міністр закордонних справ не хоче запропонувати Гітлеру розпочати переговори, я мушу попросити вас скористатися своїми контактами й піти разом зі мною до Гітлера, щоб переконати його укласти перемир’я.

— Мій дорогий генерале полковнику, — відповів Гіммлер, — це ще не на часі.
Ґудеріан наполягав, але Гіммлер чи то все ще боявся Гітлера, чи то обережно розігрував свої карти.

Группенфюрер фон Альвенслебен, довірена особа Ґудеріана в СС, спробував вивідати про це в полковника Айсмана з групи армій «Вісла», розповівши тому під великим секретом, що Гіммлер нібито хоче звернутися до західних союзників через графа Фольке Бернадота зі Шведського Червоного Хреста. На це Айсман відповів, що, по перше, для будь-якого західного лідера вже занадто пізно розглядати пропозиції нацистів, а по-друге, Гіммлер справив на нього враження «найбільш непридатної для таких переговорів людини в усій Німеччині».

Одразу після розмови Гіммлера з Ґудеріаном Гітлер порекомендував останньому взяти лікарняний у зв’язку з проблемами із серцем. Начальник Генштабу сухопутних військ відповів, що не може покинути свій пост, оскільки генерал Венк іще не оговтався після автокатастрофи, а генерал Кребс — від поранення під час важкого бомбардування Цоссена шість днів тому. Ґудеріан стверджує: під час їхньої розмови увійшов ад’ютант і сказав Гітлеру, що його хоче бачити Шпеєр. (Він, мабуть, переплутав дату або ім’я, бо Шпеєра в цей час не було в Берліні). Гітлер із гнівом відмовив прохачеві й поскаржився Ґудеріанові: «Коли хтось просить побачитися зі мною наодинці, це завжди означає, що він хоче сказати мені щось неприємне. Мені вже остогидли ці Йовові втішники. Його [Шпеєра] доповідні записки починаються словами “війна програна”! І зараз він знову хоче сказати це. Я завжди просто замикаю його записки в сейфі, не читаючи».

Спираючись на свідчення Гітлерового ад’ютанта Ніколауса фон Белова, можна сказати, шо це була неправда: фюрер таки читав їх. Та на кожне нове сповіщення про якусь катастрофу він реагував однаково: перекладав провину на інших. Яскравий приклад — втрата мосту в Ремаґені. 8 березня генерал полковник Йодль особисто прибув доповісти Гітлеру, що міст не вдалося підірвати.

Із книжки «Берлін: Падіння - 1945 рік» Ентоні Бівора

З неприхованою заздрістю не перестаю захоплюватись мужністю, професіоналізмом та рішучістю 200 американських спецнацівців заради порятунку одного пілота і з розпачем пригадую, як один наш лідор взяв під свій особистий контроль порятунок нашого пораненого на НЕЙТРАЛЬНІЙ території розвідника Журавля, але не зробивши абсолютно нічого залишив його повільно помирати без допомоги ...

Едуард Рубін
Звичайні 36 годин на Близькому Сході. Американський F-15 ловить ракету над південно-західним Іраном. Екіпаж катапультується. 🦅
Далі починається те, що зазвичай рясно поливають пафосом. А в реальності — це просто виснажлива, брудна і ювелірна військова робота.

Першого дістали майже відразу. Під прикриттям штурмовиків зайшли Black Hawk і забрали хлопця, поки місцева публіка не встигла збагнути, що до чого. Заодно з Перської затоки витягли пілота підбитого A-10. 🚁

З другим із F-15 вийшло складніше. Півтори доби в іранських горах. Поранений. У кишені — рівно один патрон. Класика жанру, коли цей патрон бережеш явно не для ворога, на випадок, якщо бородаті дістануться першими. Але не дісталися. Витягли і його.

Уся ця операція проходила під відмінний акомпанемент. Поки рятувальники прочісували скелі, ЦАХАЛ методично розбирав на запчастини військові об'єкти в Тегерані. 💥
Іранським ППО було відверто не до збитих льотчиків. Вони судомно намагалися зрозуміти, чому їхнє небо раптом стало таким дірявим. Ідеальна координація, що наглухо скувала сили противника.

Паралельно в мережі активізувалася зграя корисних ідіотів, які радісно розганяють кремлівські наративи. Мовляв, США несуть втрати і взагалі програють. 🤡

Війна є війна. На ній горить залізо і падають літаки. Без втрат техніки не буває. Але називати найскладнішу, успішно завершену місію в глибокому тилу ворога поразкою — це клініка. Типова реакція тих, хто звик битися в істериці від будь-якого дешевого вкиду з боліт.
Тут немає сенсу штовхати промови про велике бойове братерство або торжество демократії. Усе набагато прозаїчніше і тому показовіше.

Одні готові підняти в повітря ескадрильї, ризикувати елітним спецназом і виносити столицю противника заради порятунку ОДНОГО свого хлопця з єдиним патроном в обоймі. Інші — ну, інші зазвичай розповідають казки про мучеників та відправляють на забій тисячами.
Адже різниця не в кількості заліза. Різниця в тому, скільки коштує життя. Залізо наклепають. Людей — ні.
#США #ЦАХАЛ #БлизькийСхід

Герцаївський гуманний суд, той, що гуманно уже який рік судить і не може засудити Жара, гуманно відпустив московського попа , якого мав засудити за переправу ухилянтів за кордон!

Відкупився він одною пʼятою частиною «мзди», яку вимагав за кожного ухилянта!

💰 Священник УПЦ МП відкупився, перерахувавши 100 тис. грн на «Азов» і отримавши іспитовий термін за переправлення ухилянта. Це при тому, що з ухилянта брав понад 500 тисяч!

Священник УПЦ МП Іонел Міціцей з Новоселицького району Чернівецької області уник реального ув’язнення за схему переправлення військовозобов’язаного чоловіка в Румунію. За свої «послуги» він вимагав 10 тис. євро, але правоохоронці затримали його разом із клієнтом поблизу кордону.

У суді Міціцей визнав провину та розкаявся. Крім того, він добровільно перерахував 100 тис. грн на рахунок підрозділу «Азов» і ще 150 тис. грн застави передав на потреби ЗСУ. Суд врахував ці обставини, а також те, що священник утримує двох батьків і неповнолітню дитину.

Вироком Герцаївського районного суду Іонелу Міціцею призначено 5 років ув’язнення, але звільнено від реального покарання і встановлено іспитовий термін на 3 роки. Вирок можна оскаржити в апеляції.

Священник є настоятелем храму святого великомученика Димитрія у селі Ванчиківці та храму Архангелів Михаїла і Гавриїла у селі Ванчинець Новоселицького благочиння.

Історія двох парадів в Парижі: 17 липня 1944-го синхронно з московським парадом німецьких полонених німецька армія провела Парижем колону американських полонених. Французи і француженки їх били, штурхали, плювались в них. Німецьких офіцерів уважно слухали, когось француженки обіймали, з кимось цілувались.

Окей, минуло 6 тижнів. 26 серпня 1944-го, коли армія союзників зайшла до Парижу, вже вони провели парад. Француженки цілували і обіймали американців, вітали їх. І били німецьких полонених.

Так що світ - штука, якій геть не властива сталість навіть в нібито непорушних речах: те, що сьогодні немислиме, завтра - хороше і дуже правильне. І навпаки.

Три речі, які мене здивували:
- Хвороба на рак родини Маргарити Симоньян;
- Пожежі в Сибіру в 2025 році;
- Повінь в Дагестані цими днями.

Чому: одна справа, коли росіяни отримують відповідь від конкретних дій ЗСУ, як то удари по портах та нафтобазах. Це технічні дії, які ми можемо запровадити, маючи певні можливості. Матимемо - будемо. Інша справа, коли справедливість несуть природні сили або доля, або карма, або Бог (як хто це назве).

Багато пропагандистів нацистського режиму були притягнуті до відповідальності на Нюрнберзьких процесах. Слухаючи свого часу те, що мелять Симоньян і її покійний чоловік, а також ті російські пропагандисти, які ще живі та працюють на відбілення агресії проти України, я була шокована рівнем цинізму. Нажаль, маю сумніви в якихось щодо них процесах. Я маю сумніви щодо процесів над самим путіним. Немає оголошеної війни = не буде офіційного її закінчення = не буде офіційних репарацій = не буде процесів по типу Нюрнберзького над російськими вбивцями. Скоріше за все - так. До когось ми дотягнемося, по чомусь завдамо ударів, а когось карає саме життя й природа. Але це скоріше диво і співпадіння.

Після підриву росіянами Каховської дамби стало відомо про десятки загиблих українців, але справжні цифри можливо ніколи не стануть відомими - бо велика частина злочинів залишились на окупованій частині Херсонщини. Велика кількість жертв залишились там же. Росіяни мають час почистити наслідки, закопати кістки, зрівняти з землею місця скоєних злочинів. Зараз, коли я натрапляю на відео з Дагестану, де вода зносить будинки та автівки з цивільними, а на фоні заклик співчувати - ну про що це? Нащо корчити з себе жертв?
Білгородські діти беруть участь в танцювальних фестивалях, супроводжуючи свій виступ кадрами з Бєлгорода, пов'язаними з війною. Щоб показати свої реалії? Щоб їм поспівчували? Багато росіян досі не знають, що Бєлгород входить до складу росії, доречі. Їм байдуже.
Те саме питання: а хто ж це почав? І кого ви звинувачуєте?

Ми не зможемо покарати всіх винних. За Бучу, за Херсонщину, Сумщину, Харківщину, Одесу, Київ і всі інші міста, де наші люди, наші діти горіли заживо, тонули в штучно створеній росіянами повені; повільно або швидко закінчували життя в темряві й холоді під руїнами будинків, на дитячих майданчиках тощо. Зв'язані за спинами руки, побиті струмом тіла, відрізані пальці й геніталії, кулі в потилиці - цей сюреалістичний і реальний водночас жах вже стався, як факт. Ніхто наших людей не поверне до життя. Отже, Рубікон пройдений, і назад вороття немає.

За всі злочини в світі є ціна. Проте не завжди вона очевидна і сплачена одразу. Говорячи про росіян, я з одного боку бачу непокараність більшою мірою. І вони вважають, що такими й залишаться. Але ціна, яку вони сплатять навіть за відсутності очевидного й прямого покарання, може бути ще більшою. Ще жахливішою, адже буде нехай повільною, проте незворотньою.

Це як зовні ти можеш залишатися живий, але всередині ти давно напівзгнилий труп. Без майбутнього, репутації й гарантій, що твоя так звана держава є справжньою. Бо вона нею не є.

А пожежі й повені будуть продовжуватися, бо немає грошей на будівництво нових дамб, захисних споруд. Немає грошей на заміну важливих комунікацій. Немає грошей на медицину й якісну освіту. Все буде тільки погіршуватись, поки росію не заллє потік тої жахливої субстанції, яку вона й створювала всі роки свого існування: ненависті, злоби, невпевненості, комплексів, заздрості.

P.S. Доречі, Дагестан. Першість за кількістю загиблих в Україні. Їх загинуло в нас більше, ніж бурятів. Нас не хвилює, які причини того, що вони йдуть на убій. Це вже точно не має значення.


Олена Кудренко.

Ще у 1967 році, задовго до того, як вишиванка стала світовим трендом, Пол Маккартні вже носив український традиційний одяг.

На цих рідкісних фото — молодий учасник The Beatles у вишитій сорочці та орнаментованому жилеті, які мають виразні риси української вишивки. У той час це виглядало незвично, навіть сміливо — але саме такі люди і формують моду.

Пол не просто створював музику, що змінювала світ. Він також впливав на стиль, культуру і сприйняття етнічного одягу. Те, що сьогодні ми називаємо «українським стилем» у світі, тоді тільки починало виходити за межі регіону.

І якщо сьогодні вишиванку носять зірки, дизайнери та мільйони людей по всьому світу — варто пам’ятати: ще в 60-х один із найвідоміших музикантів планети вже показував, що українська культура — це красиво, стильно і поза часом.

Іноді мода народжується тихо.
Але змінює весь світ.

🇺🇦

30 років тому, 7-8 квітня 1995 року, російські карателі спалили чеченське село Самашки, вбивши від 100 до 300 місцевих мешканців.

«Вранці 7 квітня російські командири сказали, що якщо до 16 години ми не здамо їм 286 автоматів, то почнеться штурм селища. Взяти зброю не було звідки, бо того ж дня всі бійці пішли з Самашок. Їх вмовили старики. Командири твердо обіцяли, що якщо з села підуть усі озброєні захисники, то війська до нього не ввійдуть...

На зборах народ вирішив різати худобу, продавати м'ясо і на виручені гроші купувати автомати у російських військових. Знаєте, звідки до чеченців при повній блокаді із землі та з повітря надходить зброя? Ми купуємо його у російських інтендантів і міняємо на їжу у вічно голодних солдатів строкової служби. Часто бойову гранату віддають за буханець хліба. Але того дня становище було безвихідним. Ми не могли встигнути так швидко дістати потрібне. Попросили тиждень. Але, очевидно, ультиматум був лише приводом, бо ніхто не став чекати навіть на обіцяні 16 годин. Все почалося на дві години раніше.

…Ми ​​сиділи, чекаючи на свою долю. Втекти не могли, боялися, що поранений раніше дядько спливе кров'ю. Чуємо, як відчиняють ворота, як в'їжджає БТР, як кидають гранату у порожній підвал. Увійшли до кімнати. Їх було 18–20 людей. На вигляд тверезі, тільки очі ніби скляні. Побачили дядька: "Коли поранило? Де автомат? Де духи?" Раїса кинулася до тих, хто прийшов: «Не вбивайте, нікого в будинку немає, автоматів немає, тата тяжко поранено. У вас теж є батько?»

«У нас наказ вбивати всіх від 14 до 65 років», закричали ті, хто прийшов, і стали перекидати ногами відра з водою. А ми вже знали, що це означає: тепер неодмінно спалять, а воду вилили, щоб не було чим гасити. Омонівці вийшли із кімнати. Кинули у двері гранату.

Раїсу поранило. Вона стогнала. Я чула, як хтось запитав: "Що?" Поруч відповіли: "Баба ще жива". Це про Раїсу. Після цих слів два постріли з вогнемету. Я чомусь не могла змусити себе заплющити очі. Знала, що зараз уб'ють, і хотіла лише одного померти одразу, без болю. Але вони пішли. Я озирнулася Раїса мертва, дядько теж, а Ася жива. Ми з нею лежали, боячись поворухнутися. Горів трельяж, завіса, лінолеум, пластмасові відра. Нас залишили жити помилково, сприйнявши за мертвих…

Я підійшла до школи. Там жінки виймали з петлі кількох повішених хлопчиків. На вигляд 1-3 класи. Діти від жаху вибігли з будівлі. Їх зловили та задушили на дроті. Очі вилізли з орбіт, обличчя розпухли і стали невпізнані. Поруч була купа згорілих кісток, рештки ще приблизно 30 школярів. За словами очевидців, їх також повісили, а згодом спалили з вогнемету. На стіні чимось бурим було написано: "Музейний експонат майбутнє Чечні". І ще: "Російський ведмідь прокинувся".

Більше я нікуди не могла йти. Повернулась додому. Від будинку залишилися лише стіни. Решта згоріла. Ми з Асею зібрали в клейонку та газетний папір попіл та кістки дядька Насрейдіна та Раїси. Дядько прожив 47 років, а Раїсі в липні мало виповнитися 23". Зі спогадів мешканки села Самашки Амінат Гунашевої.

Oleh Stetsyshyn