Одинадцята річниця коли дали по зубах ,,рускому міру" в Одесі.
Навесні 2014 року Україна могла отримати ще одну «народну республіку» на Півдні України. Не секрет, що план «виходу Малоросії до моря», а також перетворення південних областей в ще одну гарячу точку був додатковим сценарієм для Російської Федерації.
2 травня 2014 року в Одесі під час вуличних протистоянь від вогнепальних поранень загинули 6 протестувальників, ще 42 людини померли внаслідок пожежі в Одеському будинку профспілок. Росія скористалася трагедією на свою користь, представляючи її в ЗМІ як наслідок ставлення українців до росіян і російськомовних. І слід визнати, що це діяло на Донбасі, де проросійські сили готувалися до проведення так званого «референдуму».
На місцевих «антимайданах» людей обробляла пропаганда, агітуючи за «референдум», бо інакше «націоналісти вбиватимуть як в Одесі». Принаймні таке можна було почути в Донецьку перед будівлею Обласної державної адміністрації.
Що сталося 2 травня 2014 року
Пізно ввечері 2 травня 2014 року в пожежі у Будинку профспілок в Одесі загинули 42 людини, 250 отримали поранення, здебільшого опіки різного ступеню важкості. Пожежа, яка виникла від кидання коктейлів Молотова, стала наслідком протистояння проукраїнських і проросійських активістів. Місцеві дослідники цієї історії, зокрема журналісти, наполягають, що попри найбільшу кількість загиблих, події у Будинку профспілок не були у центрі уваги того дня. Основне поле битви було на Грецькій площі, звідки патріотичним маршем мали намір рушити футбольні фанати «Чорноморця» і «Металіста».
Але не так сталося, як гадалося. Їх вирішили зустріти, щоб завадити маршу містом проросійські активісти. Через сутички в результаті отриманих вогнепальних поранень загинули 6 людей з обох боків, причому, першими загинули проукраїнські активісти.
Патріоти України, яких була більшість, почали переслідувати проросійських активістів до площі Куликове поле, на якій розташований Одеський будинок профспілок. Рятуючись у будівлі, проросійські активісти фактично опинилися у пасці. Примітно, що до будівлі, яка через закидування коктейлями Молотова зайнялася через 15 хвилин після початку протистояння, не поспішали їхати рятувальники, що пізніше також стало предметом розслідування. Багато проросійських активістів, які перебували у будівлі, загинули у вогні, або задихнулися чадним газом. Дехто загинув, вистрибнувши з верхніх поверхів.
Активісти, які були свідкам подій в Одесі, а також незалежні розслідувачі сходяться на думці, що до кінця встановити істину у трагедії не вдасться, відповідно, і покарати організаторів заворушень. Причина – знищення доказів силовиками, а від того неякісно підготовлена і подана доказова база стороною обвинувачення.
Навесні 2014 року Україна могла отримати ще одну «народну республіку» на Півдні України. Не секрет, що план «виходу Малоросії до моря», а також перетворення південних областей в ще одну гарячу точку був додатковим сценарієм для Російської Федерації.
2 травня 2014 року в Одесі під час вуличних протистоянь від вогнепальних поранень загинули 6 протестувальників, ще 42 людини померли внаслідок пожежі в Одеському будинку профспілок. Росія скористалася трагедією на свою користь, представляючи її в ЗМІ як наслідок ставлення українців до росіян і російськомовних. І слід визнати, що це діяло на Донбасі, де проросійські сили готувалися до проведення так званого «референдуму».
На місцевих «антимайданах» людей обробляла пропаганда, агітуючи за «референдум», бо інакше «націоналісти вбиватимуть як в Одесі». Принаймні таке можна було почути в Донецьку перед будівлею Обласної державної адміністрації.
Що сталося 2 травня 2014 року
Пізно ввечері 2 травня 2014 року в пожежі у Будинку профспілок в Одесі загинули 42 людини, 250 отримали поранення, здебільшого опіки різного ступеню важкості. Пожежа, яка виникла від кидання коктейлів Молотова, стала наслідком протистояння проукраїнських і проросійських активістів. Місцеві дослідники цієї історії, зокрема журналісти, наполягають, що попри найбільшу кількість загиблих, події у Будинку профспілок не були у центрі уваги того дня. Основне поле битви було на Грецькій площі, звідки патріотичним маршем мали намір рушити футбольні фанати «Чорноморця» і «Металіста».
Але не так сталося, як гадалося. Їх вирішили зустріти, щоб завадити маршу містом проросійські активісти. Через сутички в результаті отриманих вогнепальних поранень загинули 6 людей з обох боків, причому, першими загинули проукраїнські активісти.
Патріоти України, яких була більшість, почали переслідувати проросійських активістів до площі Куликове поле, на якій розташований Одеський будинок профспілок. Рятуючись у будівлі, проросійські активісти фактично опинилися у пасці. Примітно, що до будівлі, яка через закидування коктейлями Молотова зайнялася через 15 хвилин після початку протистояння, не поспішали їхати рятувальники, що пізніше також стало предметом розслідування. Багато проросійських активістів, які перебували у будівлі, загинули у вогні, або задихнулися чадним газом. Дехто загинув, вистрибнувши з верхніх поверхів.
Активісти, які були свідкам подій в Одесі, а також незалежні розслідувачі сходяться на думці, що до кінця встановити істину у трагедії не вдасться, відповідно, і покарати організаторів заворушень. Причина – знищення доказів силовиками, а від того неякісно підготовлена і подана доказова база стороною обвинувачення.
Дивна історія. Спочатку, ще у 2019 році Арестович не добирає слів по відношенню до дій нового президента України, себто Володимира Зеленського. Варто лише згадати допис Арестовича стосовно відміни проведення військового параду на Хрещатику в серпні 2019 року. Трохи згодом зненацька трапляється щось таке, що «развеччік всєх времьон і народов», миттєво змінює риторику на протилежну і опиняється в Офісі президента. І не для пофотографуватись, а отримує посаду… радника Голови того самого офісу! Тепер Арестович інформаційний захисник Зеленського і всіх кабінетів на Банковій разом із меблями. І як тут наприклад не згадати його перепалку із Iryna Gerashchenko в етері одного з ток-шоу. До повномасштабного вторгнення залишався рік.
Встигаєте за думкою?
Потім знов щось трапляється і в січні 2022 року Арестович йде з Офісу, прикрившись фразою, «Я не збирався звільнятися. У понеділок я приїхав на роботу як завжди, підійшов до будівлі і зрозумів, що більше не хочу переступати її поріг. Тому що я здатний пробачити багато чого, включаючи особисту підлість стосовно мене (це політика, всі ми макіавеллі, цинізм, холодний розрахунок і таке інше). Але слабкості я вибачити не можу". Ну що ж?! Буває! Хто зна, що вони там не поділили в кабінетах Банкової?
Але через місяць починається повномасштабне вторгнення росії і той же Арестович опиняється… ні, не на фронті як максимально фаховий розвідник (ну він же брехати не буде), а знов… в Офісі президента! Тут же зʼявляються купа героїчних історій про вино, мівіну і гранатомет за шторою. Але вже в січні 2022 року, після того як Арестович нагородив ху@ні стосовно трагедії в Дніпрі, він вдруге йде з Офісу президента.
І ось… санкції. Не просто посварили, чи ще щось! А персональні санкції від Президента України. Відчуваєте, друзі? Щось не те і не так в цій історії. І перше же питання яке приходе на думку, «А скільки ще в Офісі президента таких… прихованих «друзів» України?»
p.s. Хоча… Може все набагато простіше? Чиїсь президентські амбіції, то червона ганчірка для Банкової і «привіт» у вигляді санкцій не заставить довго себе чекати. Як це перехрещуються із Законами України, на це питання напевне відповідатиме Верховний суд країни. Напевне…
Олексій Петров
Встигаєте за думкою?
Потім знов щось трапляється і в січні 2022 року Арестович йде з Офісу, прикрившись фразою, «Я не збирався звільнятися. У понеділок я приїхав на роботу як завжди, підійшов до будівлі і зрозумів, що більше не хочу переступати її поріг. Тому що я здатний пробачити багато чого, включаючи особисту підлість стосовно мене (це політика, всі ми макіавеллі, цинізм, холодний розрахунок і таке інше). Але слабкості я вибачити не можу". Ну що ж?! Буває! Хто зна, що вони там не поділили в кабінетах Банкової?
Але через місяць починається повномасштабне вторгнення росії і той же Арестович опиняється… ні, не на фронті як максимально фаховий розвідник (ну він же брехати не буде), а знов… в Офісі президента! Тут же зʼявляються купа героїчних історій про вино, мівіну і гранатомет за шторою. Але вже в січні 2022 року, після того як Арестович нагородив ху@ні стосовно трагедії в Дніпрі, він вдруге йде з Офісу президента.
І ось… санкції. Не просто посварили, чи ще щось! А персональні санкції від Президента України. Відчуваєте, друзі? Щось не те і не так в цій історії. І перше же питання яке приходе на думку, «А скільки ще в Офісі президента таких… прихованих «друзів» України?»
p.s. Хоча… Може все набагато простіше? Чиїсь президентські амбіції, то червона ганчірка для Банкової і «привіт» у вигляді санкцій не заставить довго себе чекати. Як це перехрещуються із Законами України, на це питання напевне відповідатиме Верховний суд країни. Напевне…
Олексій Петров
Як тільки помер Лєнін (1924), виявилося, що друга людина в партії, товариш Троцький - зрадник.
Каменєв, Зінов'єв, Бухарін і Сталін скинули Троцького і вигнали з СРСР (1927).
Але через пару років виявилося, що Каменєв, Зінов'єв і Бухарін теж вороги і шкідники. Тоді доблесний товариш Генріх Ягода їх заарештував (1936).
Трохи пізніше Ягоду як ворожого агента заарештував Єжов (1937).
Але через пару років виявилося, що і Єжов не товариш, а звичайний зрадник і ворожий агент. І Єжова заарештував Берія (1938).
Після смерті Сталіна (1953), всі зрозуміли, що і Берія теж зрадник. Тоді Жуков заарештував Берію (1953).
Але незабаром Хрущов дізнався, що Жуков ворог і змовник. І заслав Жукова на Урал.
А трохи пізніше розкрилося що і Сталін-то був ворогом, шкідником і зрадником (1956). А разом з ним і велика частина політбюро. Тоді Сталіна винесли з мавзолею, а Політбюро і Шепілова, який до нього прилучився, розігнали чесні партійці на чолі з Хрущовим (1957).
Минуло кілька років і з'ясувалося, що Хрущов був волюнтаристом, пройдисвітом, авантюристом і ворогом.
Тоді Брежнєв відправив Хрущова на пенсію (1964).
Після смерті Брежнєва, з'ясувалося, що і він був шкідником і причиною застою (1964-82).
Потім було ще двоє, яких ніхто і запам'ятати щось не встиг (1982-85).
Але тут прийшов до влади молодий, енергійний Горбачов, та виявилося, що вся партія була партією шкідників і ворогів, але він-то зараз все виправить.
Тут-то СРСР і розвалився (1991). А Горбачов виявився ворогом і зрадником.
Ви ознайомилися з коротким курсом історії КПРС.
Павло Бондаренко
Каменєв, Зінов'єв, Бухарін і Сталін скинули Троцького і вигнали з СРСР (1927).
Але через пару років виявилося, що Каменєв, Зінов'єв і Бухарін теж вороги і шкідники. Тоді доблесний товариш Генріх Ягода їх заарештував (1936).
Трохи пізніше Ягоду як ворожого агента заарештував Єжов (1937).
Але через пару років виявилося, що і Єжов не товариш, а звичайний зрадник і ворожий агент. І Єжова заарештував Берія (1938).
Після смерті Сталіна (1953), всі зрозуміли, що і Берія теж зрадник. Тоді Жуков заарештував Берію (1953).
Але незабаром Хрущов дізнався, що Жуков ворог і змовник. І заслав Жукова на Урал.
А трохи пізніше розкрилося що і Сталін-то був ворогом, шкідником і зрадником (1956). А разом з ним і велика частина політбюро. Тоді Сталіна винесли з мавзолею, а Політбюро і Шепілова, який до нього прилучився, розігнали чесні партійці на чолі з Хрущовим (1957).
Минуло кілька років і з'ясувалося, що Хрущов був волюнтаристом, пройдисвітом, авантюристом і ворогом.
Тоді Брежнєв відправив Хрущова на пенсію (1964).
Після смерті Брежнєва, з'ясувалося, що і він був шкідником і причиною застою (1964-82).
Потім було ще двоє, яких ніхто і запам'ятати щось не встиг (1982-85).
Але тут прийшов до влади молодий, енергійний Горбачов, та виявилося, що вся партія була партією шкідників і ворогів, але він-то зараз все виправить.
Тут-то СРСР і розвалився (1991). А Горбачов виявився ворогом і зрадником.
Ви ознайомилися з коротким курсом історії КПРС.
Павло Бондаренко
Те, що Росія збройним шляхом не може захопити всю територію України, зрозуміло навіть Путіну. Саме тому потрібно усвідомлювати, що російський президент буде робити все можливе і неможливе, щоб дестабілізувати та залякати українське суспільство. Цим задачам служить постійний терор Росії та пропагандистська боротьба, головна мета якої — посилити зневіру в українському суспільстві та переконати нас, що єдиним виходом із ситуації є капітуляція перед Кремлем.
Це не відповідає дійсності, особливо з огляду на об'єктивні обставини, які підкреслюються темпами руху російської армії на українських землях останні три роки. Тому, коли ми говоримо про те, що сила українського суспільства в єдності та згуртованості, це не метафора, а реальний рецепт виживання.
Якщо нам вдасться зберегти цю єдність, якщо політики перестануть думати про збереження влади та вибори, а громадяни не будуть плекати ілюзії щодо реальних можливостей держави у воєнний час, ми зможемо зберегти цю державу. Але як тільки ми посваримося, почнемо жити ілюзіями чи впадемо у відчай, Росія забере цю територію без бою.
Звісно, це і є справжньою метою Путіна — забрати нашу територію без бою. Саме для цього він ростив Януковича, сподівався на Медведчука, саме тому зараз вимагає, щоб українська армія залишила територію тих областей, які він без жодних правових підстав записав до своєї конституції. Не піддаватися на ці жорстокі та безглузді спроби — ось рецепт виживання та перемоги.
Віталій Портніков.
Це не відповідає дійсності, особливо з огляду на об'єктивні обставини, які підкреслюються темпами руху російської армії на українських землях останні три роки. Тому, коли ми говоримо про те, що сила українського суспільства в єдності та згуртованості, це не метафора, а реальний рецепт виживання.
Якщо нам вдасться зберегти цю єдність, якщо політики перестануть думати про збереження влади та вибори, а громадяни не будуть плекати ілюзії щодо реальних можливостей держави у воєнний час, ми зможемо зберегти цю державу. Але як тільки ми посваримося, почнемо жити ілюзіями чи впадемо у відчай, Росія забере цю територію без бою.
Звісно, це і є справжньою метою Путіна — забрати нашу територію без бою. Саме для цього він ростив Януковича, сподівався на Медведчука, саме тому зараз вимагає, щоб українська армія залишила територію тих областей, які він без жодних правових підстав записав до своєї конституції. Не піддаватися на ці жорстокі та безглузді спроби — ось рецепт виживання та перемоги.
Віталій Портніков.
Не розумію, чому так «уболівають» за нашу історію. Найбільше дивує, що різним «достойникам та праведникам» не дає спокійно спати саме наша Дивізія.
Нагадаю, у ЗС Третього Райху було створено сорок дві есесівські дивізії,
половина з них - сформовані з іноземних добровольців, як і наша «Галичина».
Це: французька, дві латиські та естонська, дві угорські, фламандська, хорватська, албанська, голландська та ін. І жодних закидів представникам цих народів ані якихось претензій чи звинувачень не чути. Зате... світові вже вуха заклало від прокльонів на адресу української дивізії та її комбатантів...
Ось і тепер бридко скиглять «шакали», впинаючи ікла в невинну людину.
Ярослав Гунька - ветеран-дивізійник, який, перейшовши не одну перевірку,
спокійно, чесно та відкрито мешкав у Канаді, навіть не підозрюючи про при-
ниження та важкі випробування, що чигають на нього в кінці життя...
Щоразу, коли згадую цю людину, стає боляче, ніби образили особисто
мене. В інтернеті з'явилися слова пана Ярослава, сказані ним по телефону зі
свого міста Норт Бей у провінції Онтаріо:
«Якби я тільки знав, з чим мені доведеться зіткнутися, я б не пішов до цього парламенту. Мені 98 років, я стикнувся з такою ненавистю, що вам важко навіть уявити. Все, чого я хотів, це тихо покинути цей світ у колі своєї родини, а тепер змушений буду їхати до своїх друзів, що у Південній Америці...»
Мені невідомо, чи виїхав пан Гунька до Аргентини, Парагваю або деінде...
Знаю одне: до кінця своїх днів він носитиме нестерпний біль у серці, завданий свідомо істотами без совісті та честі...
Ігор Іваньков "Йшла дивізія" кгига 2
Нагадаю, у ЗС Третього Райху було створено сорок дві есесівські дивізії,
половина з них - сформовані з іноземних добровольців, як і наша «Галичина».
Це: французька, дві латиські та естонська, дві угорські, фламандська, хорватська, албанська, голландська та ін. І жодних закидів представникам цих народів ані якихось претензій чи звинувачень не чути. Зате... світові вже вуха заклало від прокльонів на адресу української дивізії та її комбатантів...
Ось і тепер бридко скиглять «шакали», впинаючи ікла в невинну людину.
Ярослав Гунька - ветеран-дивізійник, який, перейшовши не одну перевірку,
спокійно, чесно та відкрито мешкав у Канаді, навіть не підозрюючи про при-
ниження та важкі випробування, що чигають на нього в кінці життя...
Щоразу, коли згадую цю людину, стає боляче, ніби образили особисто
мене. В інтернеті з'явилися слова пана Ярослава, сказані ним по телефону зі
свого міста Норт Бей у провінції Онтаріо:
«Якби я тільки знав, з чим мені доведеться зіткнутися, я б не пішов до цього парламенту. Мені 98 років, я стикнувся з такою ненавистю, що вам важко навіть уявити. Все, чого я хотів, це тихо покинути цей світ у колі своєї родини, а тепер змушений буду їхати до своїх друзів, що у Південній Америці...»
Мені невідомо, чи виїхав пан Гунька до Аргентини, Парагваю або деінде...
Знаю одне: до кінця своїх днів він носитиме нестерпний біль у серці, завданий свідомо істотами без совісті та честі...
Ігор Іваньков "Йшла дивізія" кгига 2
Forwarded from Хмаринка Science
🧠 Нове відео на каналі!
Чи можемо ми мислити без мови? Чому людський мозок так легко опановує мову, а комп’ютери — ні? І що насправді відбувається, коли ми промовляємо звичайне речення?
У відео Стівен Пінкер пояснює, як мова формує наше мислення і відкриває глибини людського розуму. Це не просто про слова — це про те, ким ми є.
🎥 Не пропустіть: 🔗 https://youtu.be/Pk8pKNhC2QY
Чи можемо ми мислити без мови? Чому людський мозок так легко опановує мову, а комп’ютери — ні? І що насправді відбувається, коли ми промовляємо звичайне речення?
У відео Стівен Пінкер пояснює, як мова формує наше мислення і відкриває глибини людського розуму. Це не просто про слова — це про те, ким ми є.
🎥 Не пропустіть: 🔗 https://youtu.be/Pk8pKNhC2QY
«Я найстарший у бригаді, мені скоро 60, але за фізичною підготовкою можу дати фору набагато молодшим хлопцям. Стара закалка…»
Анатолію через два місяці виповниться 60 років, тому не дивно, що його позивний – Дід. Загальний армійський стаж Діда – 20 років, недавно він отримав спеціальну відзнаку Міноборони – «20 років сумлінної служби». Строкову службу боєць пройшов ще в часи СРСР, причому служив у Афганістані, тому є учасником бойових дій ще з тих пір.
– На строкову мене призвали одразу після закінчення школи в 1983-му, – розповідає Анатолій. – Три місяці «учебки» в Середній Азії, а далі Афганістан. Наш десантно-штурмовий батальйон дислокувався в Кабулі, але ми постійно виконували бойові завдання за містом. Часто полювали на каравани, якими душмани перевозили наркотики чи зброю. Каравани були невеликі, максимум 10 ішаків чи верблюдів – вони намагалися не перевозити крупні партії вантажів. На нас теж, звичайно, полювали, влаштовували засідки. До речі, в душманів на озброєнні була й американська зброя, наприклад, «Стінгери» (переносні зенітно-ракетні комплекси), якими вони збивали нашу авіацію. Тут, у 128 ОГШБр, я служу в зенітно-ракетному підрозділі, і в нашій бригаді також є «Стінгери». Але я більше працюю з «Іглою» (переносний зенітно-ракетний комплекс радянського зразка).
За два роки служби в Афганістані Анатолій отримав бойові нагороди, в тому числі орден Червоної зірки.
– Я вивів нашу групу із засідки. Коли душмани відкрили вогонь, наказав зайняти кругову оборону й по одному відходити. Уся група тоді вийшла без втрат.
У радянський період у Анатолія, як і інших 18-річних призовників, не було вибору – юнаків направляли в Афганістан, і їм довелося воювати проти моджахедів. Але зараз, через більше ніж 40 років, боєць може тверезо оцінити свою участь у тій війні.
– Ми були там загарбниками – такими самими, як зараз тут росіяни. І радянська армія поводилася не краще. Якщо десантна група заходила в кишлак, і нам хтось стрельнув у спину, артилерія знищувала кишлак повністю – рівняла з землею із «Градів». Не дивилися, що там жінки, діти, літні люди. Так само росіяни поводяться зараз в Україні – не рахуються з цивільними людьми. Тому я ніколи не хвалюся своїми радянськими бойовими нагородами, а посвідчення УБД (учасника бойових дій) оформив теперішнє, українське, хоча радянське передбачає такі ж пільги.
Після строкової служби Анатолій залишився в армії, пройшов школу прапорщиків і 5 років служив на космодромі «Байконур» у Казахстані. Охороняв космічні ракети, бачив запуск орбітального корабля багаторазового використання «Буран». А в 1990-му, коли Радянський Союз почав розвалюватися, звільнився з армії, повернувся в Україну й працював на цивільних роботах у себе вдома на Хмельниччині. Наступний армійський етап життя в Анатолія почався в 2017-му – він добровільно пішов у військкомат і підписав контракт із ЗСУ. Кілька років служив у зоні АТО-ООС у одній із артилерійських бригад, а в 2022-му перевівся в піхотний підрозділ 128 окремої гірсько-штурмової Закарпатської бригади. Зараз Дід служить оператором ПЗРК, виїжджає на бойові позиції прикривати з повітря піхоту, за потреби чергує в МВГ (мобільні вогневі групи) й працює з крупнокаліберного кулемета «Браунінг» по «Шахедах». Він жодного разу не відмовився виїжджати на бойові завдання, ніколи не шукає приводу залишитися в тилу.
– Мені казали, що я найстарший боєць у бригаді, але почуваю себе цілком добре. По фізичній підготовці (наприклад, коли треба пробігтися в броніку на бойових позиціях) можу дати фору набагато молодшим хлопцям. У мене стара закалка…
Маючи бойовий досвід із кількох воєн, Дід може порівняти умови армійської служби в різні періоди – радянський і український.
– Служба в ЗСУ й радянській армії – це небо й земля. По-перше, тут немає такого гидкого явища, як дідівщина. В Афганістані в нашому підрозділі дідівщини теж не було, бо за неї можна було й кулю отримати від своїх. Але в «учебці» сержанти знущалися із солдатів на повну. Та й ставлення командирів у радянській армії – скотське. А тут ми, як у великій родині, кожен стоїть за товариша горою.
Анатолію через два місяці виповниться 60 років, тому не дивно, що його позивний – Дід. Загальний армійський стаж Діда – 20 років, недавно він отримав спеціальну відзнаку Міноборони – «20 років сумлінної служби». Строкову службу боєць пройшов ще в часи СРСР, причому служив у Афганістані, тому є учасником бойових дій ще з тих пір.
– На строкову мене призвали одразу після закінчення школи в 1983-му, – розповідає Анатолій. – Три місяці «учебки» в Середній Азії, а далі Афганістан. Наш десантно-штурмовий батальйон дислокувався в Кабулі, але ми постійно виконували бойові завдання за містом. Часто полювали на каравани, якими душмани перевозили наркотики чи зброю. Каравани були невеликі, максимум 10 ішаків чи верблюдів – вони намагалися не перевозити крупні партії вантажів. На нас теж, звичайно, полювали, влаштовували засідки. До речі, в душманів на озброєнні була й американська зброя, наприклад, «Стінгери» (переносні зенітно-ракетні комплекси), якими вони збивали нашу авіацію. Тут, у 128 ОГШБр, я служу в зенітно-ракетному підрозділі, і в нашій бригаді також є «Стінгери». Але я більше працюю з «Іглою» (переносний зенітно-ракетний комплекс радянського зразка).
За два роки служби в Афганістані Анатолій отримав бойові нагороди, в тому числі орден Червоної зірки.
– Я вивів нашу групу із засідки. Коли душмани відкрили вогонь, наказав зайняти кругову оборону й по одному відходити. Уся група тоді вийшла без втрат.
У радянський період у Анатолія, як і інших 18-річних призовників, не було вибору – юнаків направляли в Афганістан, і їм довелося воювати проти моджахедів. Але зараз, через більше ніж 40 років, боєць може тверезо оцінити свою участь у тій війні.
– Ми були там загарбниками – такими самими, як зараз тут росіяни. І радянська армія поводилася не краще. Якщо десантна група заходила в кишлак, і нам хтось стрельнув у спину, артилерія знищувала кишлак повністю – рівняла з землею із «Градів». Не дивилися, що там жінки, діти, літні люди. Так само росіяни поводяться зараз в Україні – не рахуються з цивільними людьми. Тому я ніколи не хвалюся своїми радянськими бойовими нагородами, а посвідчення УБД (учасника бойових дій) оформив теперішнє, українське, хоча радянське передбачає такі ж пільги.
Після строкової служби Анатолій залишився в армії, пройшов школу прапорщиків і 5 років служив на космодромі «Байконур» у Казахстані. Охороняв космічні ракети, бачив запуск орбітального корабля багаторазового використання «Буран». А в 1990-му, коли Радянський Союз почав розвалюватися, звільнився з армії, повернувся в Україну й працював на цивільних роботах у себе вдома на Хмельниччині. Наступний армійський етап життя в Анатолія почався в 2017-му – він добровільно пішов у військкомат і підписав контракт із ЗСУ. Кілька років служив у зоні АТО-ООС у одній із артилерійських бригад, а в 2022-му перевівся в піхотний підрозділ 128 окремої гірсько-штурмової Закарпатської бригади. Зараз Дід служить оператором ПЗРК, виїжджає на бойові позиції прикривати з повітря піхоту, за потреби чергує в МВГ (мобільні вогневі групи) й працює з крупнокаліберного кулемета «Браунінг» по «Шахедах». Він жодного разу не відмовився виїжджати на бойові завдання, ніколи не шукає приводу залишитися в тилу.
– Мені казали, що я найстарший боєць у бригаді, але почуваю себе цілком добре. По фізичній підготовці (наприклад, коли треба пробігтися в броніку на бойових позиціях) можу дати фору набагато молодшим хлопцям. У мене стара закалка…
Маючи бойовий досвід із кількох воєн, Дід може порівняти умови армійської служби в різні періоди – радянський і український.
– Служба в ЗСУ й радянській армії – це небо й земля. По-перше, тут немає такого гидкого явища, як дідівщина. В Афганістані в нашому підрозділі дідівщини теж не було, бо за неї можна було й кулю отримати від своїх. Але в «учебці» сержанти знущалися із солдатів на повну. Та й ставлення командирів у радянській армії – скотське. А тут ми, як у великій родині, кожен стоїть за товариша горою.
Зате якщо порівнювати бойові дії, то на цій війні набагато небезпечніше. В Афганістані не було дронів, а зараз під час крайнього бойового виходу на мене двічі скидали вибухівку.
Через два місяці, по досягненні 60-річного віку, Анатолій буде звільнятися. Планує повернутися додому, на Хмельниччину і спочатку як слід відпочити.
– Буду ходити на риболовлю, а потім займуся будівництвом дачі для дружини. Однозначно нудьгуватиму за бойовими товаришами, але ми залишимося на зв’язку…
Через два місяці, по досягненні 60-річного віку, Анатолій буде звільнятися. Планує повернутися додому, на Хмельниччину і спочатку як слід відпочити.
– Буду ходити на риболовлю, а потім займуся будівництвом дачі для дружини. Однозначно нудьгуватиму за бойовими товаришами, але ми залишимося на зв’язку…
Часто я почуваюся розчарованим, коли бачу тимчасовий відступ. Як не як, дипломна робота про Дмитра Донцова та його інтегральний націоналізм привчила очікувати рішучих і волевих змін. Але життя завжди вносить свої корективи.
На початку минулого століття більшість українців говорили українською — як і зараз. Водночас у більшості міст — російською, іноді польською. Це було пов’язано з тим, що українську мову загалом не визнавали. Поляки вважали її зрусифікованою польською, кацапи — ополяченою російською. Щоб навчатися, працювати й отримувати послуги в місті, потрібна була «офіційна» мова. Люди переходили на неї, навчали своїх дітей — заради кращого майбутнього. Так і жили.
Після короткого періоду першої незалежності України та національно-визвольних змагань 1917–1921 років українська перестала бути мовою другого сорту. Нею вели політику, видавали журнали, зрештою — послуговувалися в містах.
Невдовзі більшовики вигадали концепцію боротьби двох культур: селянської української і, звісно, «великої» російської, яка й мала перемогти. На наступні 60 років українська знову стала мовою другого сорту. Її наближали до російської за правописом, витісняли, а її носіїв — принижували. Так було.
Оглядаючись на часи буквально до 2022 року, розумію: час розставляє все на свої місця. Українська знову — мова інтелігенції та мистецтва, політики й науки. Російська — це маргінес, придатний хіба для вжитку тими, хто не читає, — я якось так сформулював цю категорію.
Бути російськомовним зараз — це не те щоб політична позиція, як у 1917-му, коли російськомовні мешканці міст підтримували або більшовиків, або білогвардійців, бо «понятно». Іноді це — про певну відсталість від українського світу, який уже десь там далеко. Часто це — про аморфність і байдужість. Завжди — про відсутність перспективи. Україна вистояла, вистоїть, і російська культура з її мовою будуть природним чином витіснятися з нашого простору.
У 2000 році мій дід Володимир наполіг, щоб я пішов в українську школу — тоді в Одесі 75–90% навчальних закладів вели уроки російською. Він казав: як це — дитина в Україні не буде вчитися українською? Зараз я вдячний йому за це доросле рішення. Зараз школи України навчають українською.
Звісно, здається, що зміни дуже повільні. Але вони невідворотні. У 1918 році на уламках Австро-Угорської імперії утворилася молода Чехословацька республіка. Тоді в Празі теж усі говорили німецькою, а в селах навколо — чеською. За два десятиліття Гітлер почав із чеських Судетів — саме через мовне й національне питання. Фюреру Третього Рейху не давали спокою болі Рейху Другого.
Час усе розставляє на свої місця. Сьогодні в Чехії скрізь чутно саме чеську мову.
Так буде і в нас. Працюємо над цим.
Денис Соколов.
На початку минулого століття більшість українців говорили українською — як і зараз. Водночас у більшості міст — російською, іноді польською. Це було пов’язано з тим, що українську мову загалом не визнавали. Поляки вважали її зрусифікованою польською, кацапи — ополяченою російською. Щоб навчатися, працювати й отримувати послуги в місті, потрібна була «офіційна» мова. Люди переходили на неї, навчали своїх дітей — заради кращого майбутнього. Так і жили.
Після короткого періоду першої незалежності України та національно-визвольних змагань 1917–1921 років українська перестала бути мовою другого сорту. Нею вели політику, видавали журнали, зрештою — послуговувалися в містах.
Невдовзі більшовики вигадали концепцію боротьби двох культур: селянської української і, звісно, «великої» російської, яка й мала перемогти. На наступні 60 років українська знову стала мовою другого сорту. Її наближали до російської за правописом, витісняли, а її носіїв — принижували. Так було.
Оглядаючись на часи буквально до 2022 року, розумію: час розставляє все на свої місця. Українська знову — мова інтелігенції та мистецтва, політики й науки. Російська — це маргінес, придатний хіба для вжитку тими, хто не читає, — я якось так сформулював цю категорію.
Бути російськомовним зараз — це не те щоб політична позиція, як у 1917-му, коли російськомовні мешканці міст підтримували або більшовиків, або білогвардійців, бо «понятно». Іноді це — про певну відсталість від українського світу, який уже десь там далеко. Часто це — про аморфність і байдужість. Завжди — про відсутність перспективи. Україна вистояла, вистоїть, і російська культура з її мовою будуть природним чином витіснятися з нашого простору.
У 2000 році мій дід Володимир наполіг, щоб я пішов в українську школу — тоді в Одесі 75–90% навчальних закладів вели уроки російською. Він казав: як це — дитина в Україні не буде вчитися українською? Зараз я вдячний йому за це доросле рішення. Зараз школи України навчають українською.
Звісно, здається, що зміни дуже повільні. Але вони невідворотні. У 1918 році на уламках Австро-Угорської імперії утворилася молода Чехословацька республіка. Тоді в Празі теж усі говорили німецькою, а в селах навколо — чеською. За два десятиліття Гітлер почав із чеських Судетів — саме через мовне й національне питання. Фюреру Третього Рейху не давали спокою болі Рейху Другого.
Час усе розставляє на свої місця. Сьогодні в Чехії скрізь чутно саме чеську мову.
Так буде і в нас. Працюємо над цим.
Денис Соколов.
Відомий італійський фрідайвер Енцо Майорка пірнав зі своєю дочкою Россаною біля узбережжя Сіракуз у 2009 році. Під час занурення він раптом відчув легкий удар у спину. Коли він обернувся, то побачив дельфіна - але цей не хотів гратися, він здавалося, терміново просив допомоги.
Дельфін пірнув, а Енцо пірнув за ним. На глибині близько 15 метрів він виявив другого дельфіна, який опинився у пастці покинутої рибальської сітки. Енцо попросив у доньки ніж і зміг звільнити тварину в останній момент. Дельфін, видимо слабкий, видав звук, який Енцо пізніше назвав "майже людським плачем".
Як тільки вона прибула на поверхню води, з'ясувалося, що це вагітна самка - через кілька хвилин вона народила дельфіна. Самець дельфіна обплив місце події, доплив до Енцо, ніжно торкнувся його щоки - як поцілунок - а потім зник у відкрите море разом з маленькою
Пізніше Енцо говорив:
"Поки людина не навчиться поважати природу та спілкуватися з тваринами, вона ніколи не зрозуміє своєї справжньої ролі на цій Землі. “
Дельфін пірнув, а Енцо пірнув за ним. На глибині близько 15 метрів він виявив другого дельфіна, який опинився у пастці покинутої рибальської сітки. Енцо попросив у доньки ніж і зміг звільнити тварину в останній момент. Дельфін, видимо слабкий, видав звук, який Енцо пізніше назвав "майже людським плачем".
Як тільки вона прибула на поверхню води, з'ясувалося, що це вагітна самка - через кілька хвилин вона народила дельфіна. Самець дельфіна обплив місце події, доплив до Енцо, ніжно торкнувся його щоки - як поцілунок - а потім зник у відкрите море разом з маленькою
Пізніше Енцо говорив:
"Поки людина не навчиться поважати природу та спілкуватися з тваринами, вона ніколи не зрозуміє своєї справжньої ролі на цій Землі. “
Просимо підтримати наш канал, за можливістю, переказом зручною для вас сумою на картку ПриватБанк ⤵️
4731 1856 3271 4603
Олег Р.
Або монобанку.
https://send.monobank.ua/jar/4iW1masvhP
Дякуємо!!!
4731 1856 3271 4603
Олег Р.
Або монобанку.
https://send.monobank.ua/jar/4iW1masvhP
Дякуємо!!!
send.monobank.ua
Безпечний переказ коштів
Надсилайте безкоштовно та безпечно кошти
,,Головна причина нещасть нашої нації - брак націоналізму серед ширшого загалу."
Микола Міхновський.
3 травня 1924 року за "таємничих обставин" помер ідеолог української самостійності Микола Міхновський. Микола Іванович був націоналістом до мозку кісток. Його праця "Самостійна Україна" була програмним документом, першої наддніпрянської політичної партії РУП. Проєкт "Конституції" 1905 року був першим за довгий час подібним документом з часів Пилипа Орлика.
Під час Української революції, Міхновський виступав за створення соборної української держави на національних основах з дотриманням приватної власності. Також Міхновський був одним із небагатьох, хто в період Центральної Ради виступав за створення потужної української армії. Міхновський заснував Український військовий клуб імені Павла Полуботка, став одним із організаторів І Українського полку імені Богдана Хмельницького. На жаль, ідеї Миколи не поділяли такі діячі як Грушевський та Винниченко.
Після поразки національного руху йому не вдалося втекти на захід. Деякий час Міхновський проживав на Кубані. А у 1924 році він повернувся до Києва, де відразу став жертвою переслідувань ДПУ. Через декілька днів "допитів" його відпустили на волю. Вранці 4 травня 1924 року його знайшов повішеним друг Володимир Шемет.
Серед української громадськості та науковців дуже довгий час точилася дискусія щодо причин смерті відомого політичного та громадського діяча. Існує версія, що політичний діяч особисто скоїв самогубство, щоби не передавати радянській владі ніякої інформації щодо усіх тих людей, з якими він колись працював заради національної ідеї. Інші вважають, що смерть Міхновського — справа рук ДПУ. Згідно з цією версією, радянським каральним органом — ДПУ, після вбивства Міхновського, інсценізованого під самогубство, була підкинута «прощальна» записка, начебто написана рукою самого Миколи Міхновського, згідно свідчення Ждана Шемета — сина Володимира Шемета, у якого проживав свої останні дні Міхновськийта який у 1998 році засвідчив , що його батько знайшов у кишені покійного записку з таким текстом:
'Волію вмерти власною смертю! І сюди круть, і туди верть, однаково в черепочку смерть, як каже приказка. Перекажіть моє вітання тим, хто мене пам'ятає. Ваш Микола"
Українська емігрантська (та гетьманська) преса, яка загалом шанобливо ставилася до пам'яті про Миколу Міхновського, віддала йому належне. На його прикладі служіння Україні десятиліттями виховувались покоління української молоді в Канаді, США, Аргентині, Бразилії, Австралії. Поховали Миколу Міхновського в Києві на Байковому кладовищі .
Отже, вшануймо пам'ять видатного сина нашої Батьківщини Миколу Міхновського.
Микола Міхновський.
3 травня 1924 року за "таємничих обставин" помер ідеолог української самостійності Микола Міхновський. Микола Іванович був націоналістом до мозку кісток. Його праця "Самостійна Україна" була програмним документом, першої наддніпрянської політичної партії РУП. Проєкт "Конституції" 1905 року був першим за довгий час подібним документом з часів Пилипа Орлика.
Під час Української революції, Міхновський виступав за створення соборної української держави на національних основах з дотриманням приватної власності. Також Міхновський був одним із небагатьох, хто в період Центральної Ради виступав за створення потужної української армії. Міхновський заснував Український військовий клуб імені Павла Полуботка, став одним із організаторів І Українського полку імені Богдана Хмельницького. На жаль, ідеї Миколи не поділяли такі діячі як Грушевський та Винниченко.
Після поразки національного руху йому не вдалося втекти на захід. Деякий час Міхновський проживав на Кубані. А у 1924 році він повернувся до Києва, де відразу став жертвою переслідувань ДПУ. Через декілька днів "допитів" його відпустили на волю. Вранці 4 травня 1924 року його знайшов повішеним друг Володимир Шемет.
Серед української громадськості та науковців дуже довгий час точилася дискусія щодо причин смерті відомого політичного та громадського діяча. Існує версія, що політичний діяч особисто скоїв самогубство, щоби не передавати радянській владі ніякої інформації щодо усіх тих людей, з якими він колись працював заради національної ідеї. Інші вважають, що смерть Міхновського — справа рук ДПУ. Згідно з цією версією, радянським каральним органом — ДПУ, після вбивства Міхновського, інсценізованого під самогубство, була підкинута «прощальна» записка, начебто написана рукою самого Миколи Міхновського, згідно свідчення Ждана Шемета — сина Володимира Шемета, у якого проживав свої останні дні Міхновськийта який у 1998 році засвідчив , що його батько знайшов у кишені покійного записку з таким текстом:
'Волію вмерти власною смертю! І сюди круть, і туди верть, однаково в черепочку смерть, як каже приказка. Перекажіть моє вітання тим, хто мене пам'ятає. Ваш Микола"
Українська емігрантська (та гетьманська) преса, яка загалом шанобливо ставилася до пам'яті про Миколу Міхновського, віддала йому належне. На його прикладі служіння Україні десятиліттями виховувались покоління української молоді в Канаді, США, Аргентині, Бразилії, Австралії. Поховали Миколу Міхновського в Києві на Байковому кладовищі .
Отже, вшануймо пам'ять видатного сина нашої Батьківщини Миколу Міхновського.