«Сайонара», що дослівно означає «раз так має бути», — найпрекрасніше з усіх слів прощання, які мені доводилося чути.

На відміну від німецького «Auf Wiedersehen» чи французького «Au revoir», воно не намагається обдурити себе бравадою на кшталт «до нової зустрічі», не шукає заспокійливих слів, щоб відкласти біль розлуки.

Воно також не уникає суті прощання, як стримане й незворушне «Farewell». «Farewell» — це батьківське прощання. Воно говорить: «Іди у світ і досягни успіху, мій сину». У ньому є підтримка й настанова, надія й віра. Але воно оминає значущість самої миті розставання; про прощання як таке воно не говорить нічого. Воно приховує свої почуття. Воно каже замало.

Тоді як «Good-bye» («Нехай Бог буде з тобою») і «Adiós» кажуть надто багато. Вони намагаються перекинути міст через відстань, майже заперечити її існування. «Good-bye» — це молитва, дзвінкий відчайдушний заклик: «Ти не повинен іти — я не можу змиритися з тим, що ти йдеш! Але ти не підеш сам, без нагляду. Бог буде з тобою. Божа рука буде над тобою». І навіть глибше, приховано, але незмінно присутньо: «Я буду з тобою. Я завжди стежитиму за тобою». Це материнське прощання.

Але «Сайонара» не говорить ні забагато, ні замало. Це просте прийняття факту. Усе розуміння життя полягає в усвідомленні його меж. Усі почуття, що тліють усередині, приховані за цим словом. Та воно нічого не промовляє.

Насправді «Сайонара» — це невисловлене прощання, легкий стиск руки.

«Сайонара».