Павло Анатолійович — фаховий спеціаліст з нетривіальним світоглядом. Маю честь знати його особисто та працювати поруч.

🇺🇸 Гамбіт Трампа

Бідолашний Марко Рубіо, тепер йому і аятолою треба бути.

🇺🇸 Гамбіт Трампа

Спостерігаючи за тим, як частина іранського суспільства святкує смерть Алі Хаменеї, мимоволі приходиш до наступної думки.

Майже будь-яка революція [особливо та, що має міцну теологічну чи ідеологічну основу] перемігши, починає консервувати саме той історичний контекст, проти якого вона повстала.

Хаменеї, як відданий опікун революції, зіткнувся з цим парадоксом, але, можливо, навіть не усвідомив його повною мірою: революція, яку він зберіг, була призначена для світу, якого більше не існує.

Джордж Кеннан колись писав про Радянський Союз: «Жоден містичний, месіанський рух не може нескінченно стикатися з розчаруваннями, не пристосувавшись зрештою тим чи іншим чином до логіки того стану речей».

Тепер цікаво інше: чи пройде російський режим подібний тест на відповідність часові? Відповідь на це питання може виявитися для нас несподіваною.

🇺🇸 Гамбіт Трампа

Якщо Росія переможе

Україна капітулювала, Росія захопила естонське місто Нарва, а НАТО більше не існує — поки що це не реальність, а лише сценарій книжки Карло Масала «Якщо Росія переможе».

Професор Масала з Університету Бундесверу — один із найвідоміших німецьких військових аналітиків, який готує офіцерів і фахівців із безпеки.

Ця книжка — інтелектуальний експеримент, що дозволяє усвідомити ціну, яку заплатить світ, якщо Росія досягне своїх цілей. В умовах, коли Європа досі не готова до великої війни, а США зосереджені на власній півкулі та Близькому Сході, вона дає можливість зазирнути в майбутнє — яке критично важливо не допустити.

Українського перекладу немає, але це не перешкода. Тому пропоную вам прочитати цю книжку разом. Раз на тиждень [за вашої підтримки — частіше] я перекладатиму ключові фрагменти і додавати свої коментарі.

Підібрав для вас найцікавіше зі вступу, де Масала пояснює власну мотивацію написати цей твір:

«Ми звикли думати, що все буде добре. Так відбувається в кожному голлівудському фільмі. Так було в 1945 і 1989 роках. Не відразу – це було б нудно. Але врешті-решт все виходить добре.

Звісно, наша демократія, Україна і Захід перебувають під тиском. Популісти виграють вибори, російські війська наступають, Дональд Трамп є президентом. Але зрештою все буде не так уже й погано. Росія не нападе на нас, наша демократія виживе, Захід залишиться сильним.

Але що, якщо все складеться інакше? Що, якщо переможе Росія? Щоб зрозуміти, що стоїть на кону і які рішення можуть мати які наслідки, нам потрібно знати, що може статися.

У цьому полягає сила продумування сценаріїв. У науці, а також у політичному та військовому плануванні, стратегічне планування на основі сценаріїв є методом моделювання майбутніх подій на основі поточних тенденцій та подій. Мета полягає у визначенні умов та факторів, які можуть визначати ці події, та у творчому екстраполюванні з сьогодення.

Сценарії розширюють межі можливостей у нашій свідомості. Вони допомагають протидіяти інтелектуальній самовдоволеності та короткостроковим політичним горизонтам. Що стоїть на кону в Україні та в наш час, стає зрозумілим лише тоді, коли ми замислюємося над тим, що може статися, якщо ситуація не складеться добре.

Майбутнє завжди відкрите. Ніхто не знає, що воно принесе, і ніхто не може передбачити всі фактори та взаємодії, які будуть визначати його. Тому сценарій є лише одним із багатьох можливих варіантів розвитку подій. Важливо пам'ятати про це під час читання цієї книги.

Моя мета не полягає в тому, щоб пророкувати. Моя мета — заохотити до роздумів, дискусій та подальшого аналізу. І я також хотів би підкреслити: ми відпрацьовуємо такі сценарії, щоб уникнути їх реалізації в реальному житті.

Мій сценарій базується на даних, наукових дослідженнях та дискусіях, які я провів протягом останніх двох років з багатьма колегами, а також з експертами уряду та збройних сил, чия робота полягає в тому, щоб розглянути наслідки перемоги Росії в Україні для розробки політики безпеки.

Окрім суто описового викладу подій, я включив уявні діалоги, що дають читачам можливість відчути, ніби вони спостерігають за подіями зблизька. Нарешті, цей сценарій є дуже стислим. У реальності розвиток подій був би набагато складнішим. На оперативному рівні відбувалися б незліченні дискусії та зустрічі, а між сторонами, що беруть участь, безперечно, відбувалися б сотні телефонних дзвінків та відеоконференцій. Для зручності читання я опустив більшість цих деталей і зосередився на основних подіях».

Як на мене, ця книжка чудово пасує цьому каналу. Я ніколи не прагнув «заколисувати» своїх підписників і завжди говорив з ними як з дорослими. Разом з вами ми часто обговорювали найгірші сценарії і не боялися поміркованого песимізму — бо саме він, на мою думку, допомагає передбачати реальність, яку у своїй книжці описує Карло Масала.

До того ж я давно хотів зробити для своєї спільноти щось ексклюзивне. Тому діліться думками в коментарях.

🇺🇸 Гамбіт Трампа

Трамп одержимий Іраном більше, ніж вам здається

Іноді політичні оглядачі зловживають тим фактом, що Трамп є легковажним лідером, який може прийняти рішення про вступ у війну, керуючись чи то особливим настроєм, чи то вузьконаправленою мотиацією як от Нобелівська премія миру.

Безумовно, чинний очільник США схильний до імпульсивних рішень, але у нас є всі підстави вважати, що рішення про початок війни з Іраном — це трохи більше, ніж звичайний опуртунізм.

У 1980 році NBC взяло інтерв’ю у молодого Трампа про триваючу кризу із заручниками в Ірані:

«Те, що ця країна [США] сидить склавши руки і дозволяє такій країні, як Іран, утримувати наших заручників, на мій погляд, є жахливим, і я не думаю, що вони зробили б це з іншими країнами», — сказав Трамп.

Коли інтерв'юер запитав, чи це означає, що він виступає за те, щоб США вторглися туди з військами, Трамп відповів:

«Я абсолютно так вважаю. Так, я думаю, зараз ми були б нафтовдобувною країною».

У 1987 році газета The New York Times повідомила, що Трамп під час промови у Нью-Гемпширі заявив:

«Сполучені Штати повинні атакувати Іран і захопити частину його нафтових родовищ у відповідь на знущання Ірану над Америкою».

У 1988 році Трамп заявив The Guardian:

«Я буду жорстким щодо Ірану. Вони психологічно тиснуть на нас, змушуючи нас виглядати як купка дурнів».

Ці ранні заяви Трампа дуже показові в тому, що він розмірковує про Іран не через призму міжнародного права, прав людини чи безпекових мірккувань. В його риториці домінує один крітерій — гідність і престиж Сполучених Штатів.

Що тоді, що зараз іранське питання для Трампа — це перш за все ієрархічний виклик американський могутності. Підозрюю, що зацикленість на тому, хто виглядає сильним або слабким — є причиною розмитих цілей цієї військової кампанії.

Можливо, для Трампа на етапі планування не було вирішальним знищення ракетної програми, денуклеаризація Ірану чи повалення режиму аятол. Головне — показати силу, під яку підлаштовувалися всі подальші тактичні кроки США.

І як не парадоксально, обсесивне бажання виглядати сильним збільшує шанси на провал, адже детальне планування стає другорядним завданням.

🇺🇸 Гамбіт Трампа

Іран — кладовище американських президентів?

Як на мене, ми трохи недооцінюємо той факт, що Іран був і залишається, якщо не кладовищем, то принаймні мінним полем для кількох поколінь американських еліт.

При цьому іранському режиму завжди вдавалося завдати шкоди американським президентам, не вступаючи у конвенційне протистояння:

🔴Ісламська революція 1979 року та затяжна криза з заручниками в Тегерані стали політичним вироком президентству Джиммі Картера, підірвавши довіру до його зовнішньої політики;

🔴Справа «Іран-контрас», хоч і не переросла у повноцінну політичну кризу, але все одно заплямувала президентство Рональда Рейгана;

🔴Іранський проксі-саботаж перетворив швидкий крах режиму Саддама Хусейна на шиїтсько-сунітську війну, поховавши рейтинги республіканців та Джорджа Буша-молодшого;

🔴Ядерна угода з Іраном спровокувала запеклу партійну боротьбу і фактично стала похмурою спадщиною другої половини президентства Барака Обами;

🔴ХАМАС, один із ключових елементів іранської проксі-мережі на Близькому Сході, розв’язав війну з Ізраїлем, яка фактично поглинула залишки каденції Джо Байдена.

Дональд Трамп також ризикує заплатити серйозну ціну за військову операцію, на яку жоден із попередніх президентів так і не наважився.

Ми не знаємо, чим завершиться ця війна, але непереконливий результат може призвести до поразки республіканців на проміжних виборах, що перетворить Трампа на «кульгаву качку» або навіть спричинить імпічмент [повірте, демократи знайдуть привід].

Іран завжди знав головну ахіллесову п’яту Сполучених Штатів — американську громадськість, яка дуже часто була стримуючим фактором американських амбіцій у регіоні.

Вперше це стало очевидним у 1983 році, коли організований Іраном вибух у казармах морської піхоти США в Бейруті змусив президента Рейгана вивести американські війська з Лівану.

Тепер, загрожуючи судноплавству в Ормузькій протоці, Іран ставить перед Трампом вибір — затяжна війна або кишені виборців, які почнуть порожніти на тлі зростання цін на нафту.

Насправді це вибір без вибору. Кожен із цих варіантів завдасть Трампу та його партії шкоди в тій чи іншій мірі. Якщо, звісно, операція «Епічна лють» раптом не повторить контури операції у Венесуелі.

🇺🇸 Гамбіт Трампа

Телефонна розмова Трампа й Путіна в цьому таймлайні може мати небезпечні наслідки [як і завжди].

На тлі кризи на Близькому Сході Путін може знову провернути вже знайомий трюк: продати США свою участь у врегулюванні іранського питання в обмін на послаблення американського інтересу до українського треку. Ми вже бачили подібний сценарій у 2015 році в Сирії.

Питання лише в тому, що саме Путін може запропонувати Трампу і чи має він реальні важелі впливу на іранський режим. Як мінімум, росіяни можуть пообіцяти не надавати іранцям розвідувальні дані.

У будь-якому разі американці можуть охоче клюнути на ілюзорну можливість поліпшити своє становище в операції, яка розвивається не зовсім гладко.

🇺🇸 Гамбіт Трампа

Чому Європа не хоче допомагати Трампу в Ірані?

Небажання європейських країн брати участь в операції з розблокування Ормузької протоки безумовно є маркером кризи [якщо не смерті] трансатлантичних відносин. Але ще зовсім нещодавно ситуація виглядала інакше.

У 2023 році після початку війни в Газі єменські хусити почали загрожувати Баб‑ель‑Мандебській протоці — стратегічному морському шляху, через який проходить 12–15 % світової торгівлі.

Ситуація нагадує нинішні дії Ірану щодо Ормузької протоки, чи не так?

Тоді адміністрація Джо Байдена сформувала міжнародну коаліцію під назвою «Хранитель процвітання» [Prosperity Guardian] для захисту судноплавства в Червоному морі.

До коаліції увійшли такі країни: Велика Британія, Франція, Італія, Нідерланди, Норвегія, Іспанія та Данія. Участь була різною: одні надсилали власні військові кораблі, інші забезпечували штабну роботу та логістику.

Коаліція супроводжувала танкери та контейнеровози, а також збивали ракети і БПЛА, запущені хуситами.

Безумовно, тодішні військові ризики операції в Червоному морі не можна порівняти з ризиками втягнення у конфлікт в Ормузькій протоці — насамперед тому, що коаліція тоді протистояла значно слабшому ворогу.

Тим не менш, варто констатувати: країни Європи пристосувалися до транзакційного підходу адміністрації Трампа і тепер дуже ретельно зважують власні інтереси у війні з непередбачуваним фіналом.

Раптом виявилось [о чудо], що європейці більш охоче приймають ризики в інших частинах світу, коли вони відчувають міцні безпекові зобов’язання США.

Знову ж таки, я не стверджую, що така поведінка Європи є безумовно правильною, принаймні з огляду на те, що розблокування Ормузької протоки так само відповідає європейськім інтересам.

Але коли трансатлантичні зв’язки слабшають, а європейські безпекові виклики зростають, небажання або обережність перед складною й багатовимірною війною на Близькому Сході є цілком закономірною.

🇺🇸 Гамбіт Трампа

Трамп: «Ми вже перемогли Іран. Що стосується Ормузької протоки — вона нам не потрібна, ми нею не користуємось».

Ахахахаха, перекладаю: «Чувакі, ми тут вам зламали поставку енергоносіїв та підірвали ринки. Розбірайтесь. Наберете. Связь».

🇺🇸 Гамбіт Трампа

Найкращий шанс Росії атакувати НАТО

Коли Bild прогнозує вторгнення Росії до країн Балтії вже через 1-2 місяці, то скептицизм — це останнє, що я б обирав при аналізі такого сценарію.

Як мінімум, подібні стрілки на картах Bild з’являлися напередодні вторгнення в Україну. Як максимум — суто теоретично зараз один із найкращих таймінгів для атаки на НАТО.

Ну самі подумайте:

🔴Адміністрація Трампа, якщо й не ув’язла на Близькому Сході, то точно не може знайти оптимальний сценарій виходу з війни так, щоб це не обвалило рейтинги напередодні виборів;

🔴Відданість США 5-й статті НАТО і до війни в Ірані була під питанням, а після тим більше. Другий фронт у Європі точно не входить у плани американців;

🔴Росія отримала тимчасове вікно можливостей у зв’язку зі зростанням цін на нафту та послабленням санкцій. Кремль може спрямувати нові надходження на покриття витрат на балтійському фронті;

🔴Заходи з обмеження інтернету в Росії, зокрема, можуть бути обґрунтовані новим витком війни: це і про придушення невдоволених, і про новий етап мобілізації;

🔴Європа лише почала процес переозброєння, але вона точно не готова до війни. Зростання цін на енергоносії також може розфокусувати увагу європейських урядів;

🔴Я вже неодноразово писав, що росіяни в разі вторгнення не підуть до Берліна. Їм достатньо захопити кілька невеликих міст умовної Естонії й чекати реакції. Якщо її не буде — НАТО кінець;

🔴Нова війна в Європі поставить на паузу вибори в Угорщині, що дозволить Орбану саботувати спільні заходи НАТО із самооборони. Але тут поправка: тоді вторгнення має відбутися до виборів;

🔴Трансатлантичні відносини переживають, напевно, найбільшу кризу: Трамп цілком може обґрунтувати своє невтручання небажанням Європи воювати проти Ірану;

🔴Навіть якщо в разі вторгнення Трамп вирішив би залучити Китай для стримування агресії Росії, то, ймовірно, отримав би відмову: через війну в Ірані позиції США послабилися, через що зустріч Сі та Трампа відкладена.

У жодному разі не хочу спекулювати. Сценарій вторгнення Росії в Балтію залишається лише фантазією. Поки що.

Але якби Кремль усе ж наважився на це, він мав би непогані умови для початку такої операції. Підкреслюю: саме початку. А от для її завершення Росії потрібен зовсім інший спектр обставин, а про це ми навіть фантазувати не можемо.

І так, не забуваємо, що Bild специфічне видання. Але і у нас його прийнято малювати як абсолютно «жовте». Це не зовсім правда. Германісти підтвердять.

🇺🇸 Гамбіт Трампа

Антирейтинг Трампа пробив історичний мінімум

Університет Массачусетса [UMass] опублікував опитування, згідно з яким 62% американців не схвалюють діяльність Дональда Трампа.

Власне, динаміка підтримки Трампа, яку наводить дослідження [схвалюють - не схвалюють]:

🔴44% - 51% — квітень 2025 року;
🔴38% - 56% — липень 2025 року;
🔴33% - 62% — березень 2026 року.

Для поточної адміністрації ці цифри показові ще й тим, що вони фіксують історичний мінімум за обидва [!] терміни Трампа.

Ще цікаві цифри по іншим питанням [схвалюють - не схвалюють]:

🔴Тарифи: 28% - 64%;
🔴Імміграція: 35% - 60%;
🔴Інфляція: 24% - 71%.

До речі, варто враховувати, що вже наступного місяця інфляція може вирости з 2% до 6% через паливну кризу, яка ризикує мало не поховати американські авіакомпанії.

Причиною цього, звісно ж, є стрибок цін на енергоносії та військова операція на Близькому Сході, щодо якої Університет Массачусетса також наводить цікаві дані.

Майже дві третини американців вважають, що президент погано справляється з Іраном, причому 52% стверджують, що «вкрай погано».

Такі показники не залишають Трампу простору для можливої ескалації. До речі, вчора Білий дім уже оголосив про наміри завершити війну з Іраном до 6 квітня.

Виглядає так, що операції на острові Харг може й не бути, хоча нічого виключати не можна. Операція обіцяє бути непростою і з потенційними втратами, що сильніше обвалить рейтинги цієї адміністрації.

Загалом картина для Трампа та республіканців невтішна, особливо в контексті майбутніх проміжних виборів в Конгрес.

Зрештою, 33% схвалення межують із рівнем непопулярності Джорджа Буша-молодшого у 2007 році. Тоді Gallup фіксував 29% на тлі втоми від війни в Іраку. Хоча там «заміс» був значно серйозніший — із наземною операцією, поваленням режиму Саддама Хусейна і далі за списком.

Що тут сказати: тепер американцям воювати подобається значно менше, що, своєю чергою, ставить Трампа перед викликом: помирити свої амбіції, безпекові інтереси США щодо нерозповсюдження ядерної зброї та електоральні настрої американців.

Про всяк випадок: я обережно ставлюся до опитувань університетів [які мають ліволіберальний перекіс], але перед виборами 2024 року UMass доволі точно передбачили їхній результат.

Як мінімум, вважаю ці дані хорошим приводом для роздумів.

🇺🇸 Гамбіт Трампа

Захід народився в Перській затоці, там він і помре

Впіймав себе на думці, що війна в Ірані може визначити нову епоху, як це зробила війна в Перській затоці 1991 року.

Тоді рішуча реакція західної коаліції на вторгнення Саддама Хусейна в Кувейт стала чи не першим актом однополярного домінування США і Заходу загалом. Саме звільнення Кувейту стало передвісником перемоги західного блоку над СРСР у Холодній війні.

Причому тут Іран? Річ у тім, що Тегеран, по суті, рухається в логіці, яка колись підштовхнула Саддама до вторгнення в Кувейт — прагнення стати великим нафтовим і геоекономічним гравцем.

Якщо Саддам намагався захопити нові родовища, розширити вихід до Перської затоки та отримати контроль над експортною інфраструктурою, то Іран прагне встановити контроль над Ормузькою протокою, перетворивши її на свій ключовий актив.

За повідомленнями західних медіа, іранський режим розглядає модель, за якої перевізники або клієнти сплачували б мито за транзит нафти й газу через Ормузьку протоку.

Нагадаю, що до операції США та Ізраілю Ормузька протока залишалася міжнародним водним шляхом, який не перебував під контролем жодної держави. Тепер це може змінитися.

Навіть без «платної» моделі доступ до протоки може надаватися окремим країнам за принципом політичної лояльності до Тегерана. Прецеденти вже є: окремі китайські танкери проходили протоку без перешкод.

Фактично Іран висуває ультиматум не лише регіональним гравцям, а й усьому світу: ви або працюєте з нами — або втрачаєте свої гроші.

До речі, арабським країнам у цій ситуації не позаздриш. Навіть без блокування Ормузької протоки Іран здатен завдати їм серйозних збитків: пару прильотів шахедів по елітним готелям чи аеропортам і капітал почне швидко тікати з регіону.

Чому ж цей конфлікт може визначити епоху?

Тому що у 1991 році США та їхні союзники мали достатню єдність і стратегічний консенсус, щоб не допустити появи нового агресивного геоекономічного гравця в особі Саддама. Звільнення Кувейту стало точкою, де збіглися спільні інтереси та готовність нести спільні ризики.

Натомість нездатність / небажання розблокувати Ормузьку протоку сьогодні констатує ерозію Заходу, зростання недовіри між колишніми союзниками і, зрештою, відкриє шлях до формування Ірану як нового геоекономічного центру сили [за умови збереження режиму].

Якщо у 1991 році Перська затока стала точкою народження західної гегемонії, то Ормузька протока може стати її могилою.

🇺🇸 Гамбіт Трампа

Нічого не буде.

TACO.

🇺🇸 Гамбіт Трампа

Вибори в Угорщині — це не лише про україно-угорські відносини чи розблокування 90 мільярдів євро.

Це, ймовірно, перший серйозний тест на життєздатність глобальної моделі MAGA.

Вже за кілька годин стане зрозуміло, чи перетвориться цей ідеологічний [принаймні політтехнологічний] конструкт на інструмент підриву європейської безпеки, який можна масштабувати в наступних електоральних циклах по всьому континенту.

Суверенізм — це чудово, але лише тоді, коли він служить нації, а не Вашингтону чи Москві.

🇺🇸 Гамбіт Трампа

Джей Ді Венс — лузер тижня

Губернатор Каліфорнії Ґевін Ньюсом, вітаючи угорський народ зі зміною режиму Орбана, не втримався від тролингу на адресу Джей Ді Венса:

«Джей Ді Венс двічі за 48 годин доводить, що він — легковаговик.

Вітаю народ Угорщини — демократія, вільна преса та права людини сьогодні перемагають. Надія є».

Посперечатися складно. За останні кілька діб Венс перетворився на фігуру, яка ввібрала в себе весь символічний капітал невдач адміністрації Трампа.

Проваливши переговори з Іраном і марно витративши пальне [яке, до речі, дорожчає] на візит до Орбана, Венс починає обростати політичним багажем, що стане об’єктом атак конкурентів, якщо він усе ж піде в президенти.

Показово, що Ньюсом не так часто згадує Венса у своїх заявах. Востаннє він згадував віцепрезидента ще в жовтні минулого року. Можливо, штаб Ньюсома починає фокусуватися на своєму головному опоненті — і подібних згадок стане більше.

На тлі невдач Венса його рейтинг схвалення [як віцепрезидента] обвалився на 21 пункт — з +3 до -18 із січня 2025 року.

Я хоч і не прихильник істерії довкола Венса [на мою думку, його дещо переоцінюють], але складно заперечити, що зараз він виглядає як політичний лузер.

Особливо іронічно, що Венс стає одним із дійових осіб невдалої кампанії в Ірані нарівні з Трампом і Гегсетом, при тому що він сам був противником цієї інтервенції.

Ще кумедніше, що поки Венс вів провальні переговори з Іраном, його найближчий конкурент на потенційних праймеріз Марко Рубіо дивився UFC у Маямі разом із Трампом.

Що це — особиста невдача чи брак політичного досвіду — вирішуйте самі.

🇺🇸 Гамбіт Трампа

Візит короля Британії до США — це поминки трансатлантичних відносин

Під час візиту до США британська сторона ставила собі за мету збереження «особливих відносин» із Вашингтоном. Але якщо дивитися на реальність тверезо, то американці з британцями мислять надто різними категоріями для досягнення цієї мети.

Візит короля — це передусім символізм, а вже потім політика [і то з натяжкою]. Символізм працює лише тоді, коли інституції та уряди країн мають спільне бачення світу і, що найважливіше, — спільні інтереси. Коли ж міжурядові відносини переживають чи не найбільшу кризу в історії, жоден візит короля не здатен їх урятувати.

Думаю, тут нікому не варто нагадувати, що адміністрація Трампа дивиться на союзників крізь призму витрат на оборону, торговельного балансу та участі в спільних операціях. Трамп цінує лідерів, які тут і зараз можуть дати йому необхідний результат. Чи може йому щось запропонувати Чарльз III? Очевидно ні.

Скільки б Чарльз не згадував з трибуни Конгресу про необхідність збереження НАТО та підтримки України — це жодним чином не здатне розтопити лід у трансатлантичних відносинах.

Таймінг цього візиту також грає проти британців. Якщо востаннє візит Єлизавети II до США відбувся після виграної війни з Іраком у 1991 році, то нинішній візит монарха проходить на тлі проблемної воєнної кампанії в Ірані, де ще й Велика Британія показала себе [в розумінні Трампа] як ненадійний союзник США.

Це точно не найкращий ґрунт для перезапуску відносин, чи не так?

Як точно зазначив посол Великої Британії у Вашингтоні Крістіан Тернер, єдині «особливі відносини», які мають Сполучені Штати, пов’язані з Ізраїлем, а не з Великою Британією.

Кризу двосторонніх відносин між США та Великою Британією поглиблює і те, що взаємне несприйняття не обмежується лише елітами обох країн. Нові опитування фіксують, що більшість британців вважають Сполучені Штати «негативною силою у світі».

Тому те, на що насправді найбільше схожий візит Чарльза III до США — це відвідування могили трансатлантичних відносин. Земля пухом, як то кажуть.

🇺🇸 Гамбіт Трампа

Поразка Трампа в Ірані гірша за Афганістан?

Сполучені Штати неодноразово зазнавали поразок, але жодна з них не була настільки руйнівною, щоб безповоротно деконструювати позиції Вашингтона як глобального гегемона:

1. Перл-Гарбор, хоч і став сильним військовим [а також репутаційним] ударом, зрештою завершився реваншем США, які фактично закінчили Другу світову війну там, де вона для них почалася;

2. Поразки в Афганістані та В’єтнамі серйозно похитнули позиції Штатів, але віддаленість цих країн від головних арен глобальної конкуренції дозволила Вашингтону втримати наслідки під контролем. Вплив США в регіонах усе одно зберігався;

3. Управлінська катастрофа в післявоєнному Іраку суттєво підірвала моральний авторитет Вашингтона, але зміна стратегії управління [хоч і запізніла] все ж дозволила зберегти Ірак відносно стабільним і безпечним для сусідів.

Після поразки в Ірані зовсім не факт, що США зможуть зберегти колишній вплив як у регіоні, так і на глобальному рівні.

Фактично, дозволивши Ірану зберегти контроль над Ормузькою протокою, США підштовхують країни Перської затоки в довгостроковій перспективі шукати способи співіснування з Тегераном.

А це підриває позиції Штатів, які десятиліттями забезпечували свободу судноплавства завдяки проєкції сили в регіоні. І на це, між іншим, були витрачені трильйони доларів і тисячі життів американських солдатів.

У підсумку це фактично нівелює стратегічні цілі операції «Буря в пустелі», а доктрину Картера перетворює на порожній набір слів.

Дивлячись на все це, мимоволі ставиш собі запитання: а чи потрібна тепер Ірану ядерна зброя?

Можливо, у новому деглобалізованому світі контроль над вузькими місцями стане еквівалентом квитка до ядерного клубу.

🇺🇸 Гамбіт Трампа

Тулсі Габбард йде у відставку

Відносно нещодавно ваш покірний слуга писав, що дні Тулсі Габбард в адміністрації Трампа добігають кінця. Так і сталося.

Іноді фріки, яких призначає Трамп — це просто фріки, а не агенти Кремля.

Бережіть свої нерви та гарного вечора!

🇺🇸 Гамбіт Трампа

Україна переламує хід війни?

Джек Вотлінг написав багатообіцяючу статтю для Foreign Affairs із не менш багатообіцяючою назвою — «Україна переламує хід подій». Автор відзначає спроби українського керівництва реорганізувати українське військо та тил.

Щодо аналізу українських реформ до автора є запитання. Водночас у тому, що стосується падіння ефективності російського війська, із ним можна погодитися. Тим не менш, наратив про «перелом ходу подій» я вважаю надто передчасним. Застереження щодо цього виклав нижче.

Підібрав для вас ключові фрагменти:

🔴Протягом 2024–2025 років Росія компенсувала втрати швидше, ніж Україна, що дозволяло підтримувати постійний наступальний тиск. Тепер ця тенденція починає змінюватися на користь Києва;

🔴Україна провела важливі військові реформи: створила корпусну систему, покращила підготовку військових та знизила рівень дезертирства. Це дозволило стабілізувати кадрову ситуацію на фронті;

🔴Російська армія стикається з накопиченням структурних проблем. Поповнення особового складу забезпечується грошовими стимулами, але якість новобранців і підготовки залишається низькою;

🔴Російське командування дедалі гірше координує дії на сучасному полі бою. Через розрив між штабними планами та реальною ситуацією на фронті зростає кількість помилок і неефективних атак;

🔴Автор вважає, що Росія навряд чи зможе захопити весь Донбас у найближчій час. Без серйозної перебудови армії Москва може не досягти цієї мети навіть у 2027 році;

🔴Кремль стоїть перед вибором: або оголошувати масштабну мобілізацію, або погоджуватися на заморожування війни. Обидва варіанти для Путіна пов'язані зі значними ризиками;

🔴Якщо тенденції збережуться, до кінця року шанси на припинення вогню суттєво зростуть. Київ і союзники можуть переконати Москву, що перемир'я менш ризиковане, ніж продовження війни;

🔴Головний виклик для України після можливого перемир'я — зберегти внутрішню стабільність, боєздатність армії та підтримку Заходу. Від цього залежатиме, чи стане воно кроком до тривалого миру.

Викликає питання заява автора про те, що Україна вже «провела військові реформи». Якщо перехід до корпусної системи управління перебуває майже на фінальній стадії, то кадрові зміни [методи мобілізації та СЗЧ] ще далекі до завершення.

Якщо говорити про деградацію військового управління ворога, автор тут ближчий до правди — це видно щонайменше з темпів наступу. Дійсно, вийшовши з зимової кампанії Україна покращила свої позиції, а удари по російському тилу додають підстав для обережного оптимізму.

Але я бачу ризик у надто різкій зміні наративу. Останній місяць західні медіа переповнені анонімним ниттям російських джерел про політичні та економічні ризики війни. Це може створити ілюзію, що перемир’я здатне «врятувати» Росію від краху, а отже її потрібно «дотискати».

Ще раз: Росія, ймовірно, перебуває у найслабшій позиції за весь час війни. Водночас її «дотискання» потребує складної комбінації факторів: готовності Європи кратно наростити постачання зброї, позиції Китаю та волі США, які досі не відмовилися від ідеї економічної взаємодії з Москвою.

Тому в нинішньому таймлайні ми маємо берегти наратив про шлях до перемир'я як зіницю ока. Натомість такі тейки пана Чмута про кордони 1991 року я вважаю шкідливими.

🇺🇸 Гамбіт Трампа