Forwarded from Нотатки Никодима
Часи Великої П'ятниці Нині молитовні часи Великої П'ятниці зазвичай звершують один за одним як одне богослужіння. Проте у давніх часословах можна знайти також традицію звершувати їх окремо, кожен у свій, відповідний для їх звершення час доби. Також у давніх часословах є міжчасся цих часів. Тут можна побачити ці давні традиції і молитовно пережити їх.
Як я став українцем (Частина 1) .
На свої 17 років я був колонізованим криворізьким малоросом з повним набором штампів про українську як покруч російської, велику російську літературу та культуру, та тішився тому що Крим російський, бо ну ж кримчанє русскіє.
Водночас з тим, я не помічав, що приїзджаючи до свого села Анастасівка – переходив з бабцею і дідом на місцеву говірку. Зросійщену говірку, але це була все ж українська мова. Коли я пишаючись своїм «розвитком» почав говорити до бабуні «чистою російською» то почув у відповідь «дєд чув як він балакать правильно став?» .
Правильність і вищість російської була у мені закладена як даність, а перевернула мої уявлення про це … Українська Греко-Католицька Церква.
Завдяки УГКЦ я відчув та зумів оцінити багатство української мови, молився цією мовою і вона стала моєю. Я почув чудовий традиційний український ірмологійний спів. Побачив безліч сакральних обєктів, від ікон до підсвічників, які водночас є українським мистецтвом. Навчався в Українському Католицькому Університеті від чудових науковців які розвивають українську богословську школу.
Церква не робила мене українцем спеціально. Просто вона жила і розвивалась в тій культурі в якій була – в українській культурі, а тому була її носієм. Завдяки цьому всьому, я чудово розумію, що УПЦ МП це російська церква в Україні. Вона є репрезентатором російської церковної свідомості хоче вона того чи ні. Також, зважаючи на мою історію, я цілком вірю в те, що МП русфікувала безліч українців, як мене УГКЦ українізувала.
Ну то що, всі хто ходять в УПЦ МП є росіянами? Ні, але вони є спонукані церквою бути малоросами. Заради чого це терпіти українцеві, якщо є альтернатива – мені не зрозуміло. Хіба їм довели, що альтернативи не існує, або УГКЦ та ПЦУ такою альтернативою не виглядають.
(За натхнення написати цей допис дякую Себастьяну Тегзі #LinguaUcraina)
На свої 17 років я був колонізованим криворізьким малоросом з повним набором штампів про українську як покруч російської, велику російську літературу та культуру, та тішився тому що Крим російський, бо ну ж кримчанє русскіє.
Водночас з тим, я не помічав, що приїзджаючи до свого села Анастасівка – переходив з бабцею і дідом на місцеву говірку. Зросійщену говірку, але це була все ж українська мова. Коли я пишаючись своїм «розвитком» почав говорити до бабуні «чистою російською» то почув у відповідь «дєд чув як він балакать правильно став?» .
Правильність і вищість російської була у мені закладена як даність, а перевернула мої уявлення про це … Українська Греко-Католицька Церква.
Завдяки УГКЦ я відчув та зумів оцінити багатство української мови, молився цією мовою і вона стала моєю. Я почув чудовий традиційний український ірмологійний спів. Побачив безліч сакральних обєктів, від ікон до підсвічників, які водночас є українським мистецтвом. Навчався в Українському Католицькому Університеті від чудових науковців які розвивають українську богословську школу.
Церква не робила мене українцем спеціально. Просто вона жила і розвивалась в тій культурі в якій була – в українській культурі, а тому була її носієм. Завдяки цьому всьому, я чудово розумію, що УПЦ МП це російська церква в Україні. Вона є репрезентатором російської церковної свідомості хоче вона того чи ні. Також, зважаючи на мою історію, я цілком вірю в те, що МП русфікувала безліч українців, як мене УГКЦ українізувала.
Ну то що, всі хто ходять в УПЦ МП є росіянами? Ні, але вони є спонукані церквою бути малоросами. Заради чого це терпіти українцеві, якщо є альтернатива – мені не зрозуміло. Хіба їм довели, що альтернативи не існує, або УГКЦ та ПЦУ такою альтернативою не виглядають.
(За натхнення написати цей допис дякую Себастьяну Тегзі #LinguaUcraina)
Скільки треба часу, щоб перейти на українську? (Частина 2)
Відповідь даю відразу – особисто мені знадобилось три роки, а то і чотири. Я зустрічав питання, як то так, адже за цей час можна вивчити цілком незнайому мову!
Вивчити іноземну мову за цей час – можна, але вона буде залишатись іноземною. Перейти на українську означає щось зовсім інше ніж вивчити українську як іноземну, адже я і так розумів українську з дитинства, а також трошки вмів говорити.
Перейти на українську це : повсюдно говорити українською, навіть з тими з ким двадцять років говорив лише російською, думати українською, пригадувати собі російські, а не українські слова, чути українську в снах. Перейти на українську це означає переконати мозок, що українська є твоєю рідною мовою.
Все це відбувалось дуже поступово : спочатку я почав говорити українською в публічному просторі і віддавати перевагу україномовним книгам та фільмам. Це вдалось досить природньо, завдяки україномовному львівському середовищу. Наступний крок – спілкування українською вдома – давався набагато важче. Було відчуття, що втрачається частина мене. В прямому сенсі того слова. Голос українською звучить інакше ніж російською. Іноді починалась «ломка», яка полягала в потребі почути себе російською, довести, що я маю на це право.
Тут неймовірною підтримкою стало львівське середовище в яке я потрапив. За півтора роки (2014-2016) у Львові мені жодного разу (!) не зробили зауваження за те, що я говорив російською. Жодного натяку, нічого. Водночас з тим, коли через два роки у Львові я приїхав в рідний Кривий Ріг і заговорив українською… це був жахливий тиск. Не від рідних, а від суспільства довкола.
У відповідь на українську мені відмовляли в обслуговуванні, бо нєпонімают, у відповідь я чув мати, а про великі очі і перешіптування за спиною взагалі не варто говорити. В пізніших роках, десь після двадцятого, ситуація відчутно змінилась, але мій перший досвід був вражаючий.
Я побачив наскільки, завдяки російській пропаганді, виразно українська ідентичність сприймалась вороже. Тому зрозумів, що саме вона і потребує захисту, а не моя російська. Міт про українську і російську як спокійно взаємоіснуючі на одному рівні мови -- зруйнований.
(Далі буде...)
P.S. – Я знаю, що багато хто отримав негативний досвід від спілкування російською на заході України. Мій досвід цілком відрізняється, але я визнаю це цілком можливим. Не вважаю, що це добре і правильно, але вважаю, що україномовні мають значно більше права на невизнання російської в Україні, ніж російськомовні на невизнання української.
Причина дуже проста – ми в Україні живемо. Україні яка була колонізована Росією, що знищувала українців на заході і сході, та намагалась знищити все українське взагалі. Тому болюча реакція на наслідки колоніалізму, якою є використання російської мови українцями – це природня реакція. Натомість негативна реакція російськомовних українців на українську – це наслідки російського шовінізму.
#LinguaUcraina
Відповідь даю відразу – особисто мені знадобилось три роки, а то і чотири. Я зустрічав питання, як то так, адже за цей час можна вивчити цілком незнайому мову!
Вивчити іноземну мову за цей час – можна, але вона буде залишатись іноземною. Перейти на українську означає щось зовсім інше ніж вивчити українську як іноземну, адже я і так розумів українську з дитинства, а також трошки вмів говорити.
Перейти на українську це : повсюдно говорити українською, навіть з тими з ким двадцять років говорив лише російською, думати українською, пригадувати собі російські, а не українські слова, чути українську в снах. Перейти на українську це означає переконати мозок, що українська є твоєю рідною мовою.
Все це відбувалось дуже поступово : спочатку я почав говорити українською в публічному просторі і віддавати перевагу україномовним книгам та фільмам. Це вдалось досить природньо, завдяки україномовному львівському середовищу. Наступний крок – спілкування українською вдома – давався набагато важче. Було відчуття, що втрачається частина мене. В прямому сенсі того слова. Голос українською звучить інакше ніж російською. Іноді починалась «ломка», яка полягала в потребі почути себе російською, довести, що я маю на це право.
Тут неймовірною підтримкою стало львівське середовище в яке я потрапив. За півтора роки (2014-2016) у Львові мені жодного разу (!) не зробили зауваження за те, що я говорив російською. Жодного натяку, нічого. Водночас з тим, коли через два роки у Львові я приїхав в рідний Кривий Ріг і заговорив українською… це був жахливий тиск. Не від рідних, а від суспільства довкола.
У відповідь на українську мені відмовляли в обслуговуванні, бо нєпонімают, у відповідь я чув мати, а про великі очі і перешіптування за спиною взагалі не варто говорити. В пізніших роках, десь після двадцятого, ситуація відчутно змінилась, але мій перший досвід був вражаючий.
Я побачив наскільки, завдяки російській пропаганді, виразно українська ідентичність сприймалась вороже. Тому зрозумів, що саме вона і потребує захисту, а не моя російська. Міт про українську і російську як спокійно взаємоіснуючі на одному рівні мови -- зруйнований.
(Далі буде...)
P.S. – Я знаю, що багато хто отримав негативний досвід від спілкування російською на заході України. Мій досвід цілком відрізняється, але я визнаю це цілком можливим. Не вважаю, що це добре і правильно, але вважаю, що україномовні мають значно більше права на невизнання російської в Україні, ніж російськомовні на невизнання української.
Причина дуже проста – ми в Україні живемо. Україні яка була колонізована Росією, що знищувала українців на заході і сході, та намагалась знищити все українське взагалі. Тому болюча реакція на наслідки колоніалізму, якою є використання російської мови українцями – це природня реакція. Натомість негативна реакція російськомовних українців на українську – це наслідки російського шовінізму.
#LinguaUcraina
В 2021 я бавився зі своєю донею Анісією на майданчику в моєму рідному криворізькому подвір’ї.
"Карусєлі Йолочкі" з «краснай савєцкай звєздой» вже заростали бур’янами, а замість них поставили типові гойдалки і гірки, задоволення з бавлення якими Анісії перебивало тільки те, що з дітей її ніхто не розумів. Деякі мамочки не робили нічого, і це було добре, деякі нервово перекладали своїм дітям якісь окремі слова.
Коли вже сутеніло і майже нікого не залишилось, зі мною заговорила одна жінка. Заговорила російською, похвалила за те що я говорю такою от правильною українською. Говорили ми ще про якісь дрібнички, аж тут я зрозумів, що вона вже говорить українською. Це була говірка яка дуже відрізняється від «літературних стандартів» або тим паче від «галицьких» , але це був не суржик, це була українська. Коли я це зауважив, то вона лиш відмахнулась « - та то я суржиком говорю, і то, то з вами так виходить, коли говоримо, а так з іншими – не виходить». Я її розумів, коли я вщерть русифікований приїжджав в село, то спілкуючись з бабуньою у мене само собою виходило говорити принаймні « не такою» російською.
Наприкінці, вже прощаючись, вона розпитувала звідки ми, і чи будемо тут, бо не бачила нас на майданчику. Я відповів, що вже завтра їдемо назад, до Львова.
Вона була явно розстроєна, і аж не повірила, адже у Львові говорять дуже-дуже сполонізованою мовою, майже по польському, а я ж говорю українською.
Ось це і є успішна російська пропаганда в головах українців. Коли щоб говорити рідною мовою, її треба ніби пригадувати у спілкуванні з іншим. Коли цю рідну мову ти сприймаєш як недолугий суржик, живий галицький діалект – як нібито польську мову, а офіціозну українську, як щось дуже далеке від твого щоденного спілкування. Українська завжди десь, але не тут.
Я вірю, що в багатьох зросійщених українців, мова є дуже близько, набагато ближче ніж нам хоче донести російська пропаганда.
Українська і комплекс меншовартості
"Карусєлі Йолочкі" з «краснай савєцкай звєздой» вже заростали бур’янами, а замість них поставили типові гойдалки і гірки, задоволення з бавлення якими Анісії перебивало тільки те, що з дітей її ніхто не розумів. Деякі мамочки не робили нічого, і це було добре, деякі нервово перекладали своїм дітям якісь окремі слова.
Коли вже сутеніло і майже нікого не залишилось, зі мною заговорила одна жінка. Заговорила російською, похвалила за те що я говорю такою от правильною українською. Говорили ми ще про якісь дрібнички, аж тут я зрозумів, що вона вже говорить українською. Це була говірка яка дуже відрізняється від «літературних стандартів» або тим паче від «галицьких» , але це був не суржик, це була українська. Коли я це зауважив, то вона лиш відмахнулась « - та то я суржиком говорю, і то, то з вами так виходить, коли говоримо, а так з іншими – не виходить». Я її розумів, коли я вщерть русифікований приїжджав в село, то спілкуючись з бабуньою у мене само собою виходило говорити принаймні « не такою» російською.
Наприкінці, вже прощаючись, вона розпитувала звідки ми, і чи будемо тут, бо не бачила нас на майданчику. Я відповів, що вже завтра їдемо назад, до Львова.
Вона була явно розстроєна, і аж не повірила, адже у Львові говорять дуже-дуже сполонізованою мовою, майже по польському, а я ж говорю українською.
Ось це і є успішна російська пропаганда в головах українців. Коли щоб говорити рідною мовою, її треба ніби пригадувати у спілкуванні з іншим. Коли цю рідну мову ти сприймаєш як недолугий суржик, живий галицький діалект – як нібито польську мову, а офіціозну українську, як щось дуже далеке від твого щоденного спілкування. Українська завжди десь, але не тут.
Я вірю, що в багатьох зросійщених українців, мова є дуже близько, набагато ближче ніж нам хоче донести російська пропаганда.
Українська і комплекс меншовартості
Telegraph
Українська і комплекс меншовартості. (Частина 3)
Вперше нормальну українську мову я почув на Галичині. Українська в Кривому Розі сприймалась як щось формальне, чуже, неприроднє і накинуте. Нею в моєму оточенні не говорили, а максимум працювали… викладачі української мови, які поза класом говорили російською. Ця…
Церква на шляху до реальності.
(Уривок зі статті для журналу Патріярхат)
Однією з центральних за «пекучістю» тем моління псалтирем є панування грішника, від якого праведний просить порятунку і перемоги Божою силою. Ці моління праведного у відповідь на несправедливість настільки сповнені люті, що однією з класичних та обговорюваних у звичний час «проблем», пов’язаних із молитвою псалмами, є їхня жорстокість. Оминути цей факт жорстокості псалмів намагалися багатьма способами, але те, що становило проблему в мирний час, стало її розв’язанням у часі війни. Розпачливий, сповнений гніву крик псалмопівця до Бога став суголосним та природним для українців, що переживають жахіття війни. Гранична правдивість псалмів у розділенні між темрявою і світлом, праведним і неправедним та заклик до Бога втрутитися стали джерелом надії.
Псалми – це не лише «пісенник воюючої Церкви», а й частина Старого Заповіту. Великою мірою цей ефект суголосся та реакції «впізнавання» досвіду псалмів поширюється на весь Старий Завіт. Традиція читати старозавітні писання під час Великого посту органічно збіглася з початком війни. Але навіть якби війна припала на будь-який інший час, звернення до Старого Завіту було б необхідне, адже він сповнений історії воєн, у яких Бог стає на бік пригнобленого і невинного.
Відкритість на Бога, який тут і зараз воює разом з нами, страждає з нами, вмирає з нами і навіть вбиває разом із нами, скандальна. Скандальною для мене особисто і скандальною для тих, що не тлумачили єдність Старого і Нового Завітів з усією серйозністю.
Уважність, відкритість та чуйність до того, що відбувається тепер в Україні, здатна навчити нас читати Святе Письмо інакше. Настільки інакше, що цей досвід може стати «вододілом» між українським та російським богослов’ям, яке було пов’язане багатьма узами. Як ми бачили на прикладі молитви, досвід жертви й агресора відрізняється. Досвід неправедного і тотального зла, пережитий народом в усвідомленні реальності потуги Божої присутності, є прихованим скарбом. Розпізнати і відкрити цінність цього скарбу – справа Церкви в часі війни та після неї.
Повна версія статті - ось тут
(Уривок зі статті для журналу Патріярхат)
Однією з центральних за «пекучістю» тем моління псалтирем є панування грішника, від якого праведний просить порятунку і перемоги Божою силою. Ці моління праведного у відповідь на несправедливість настільки сповнені люті, що однією з класичних та обговорюваних у звичний час «проблем», пов’язаних із молитвою псалмами, є їхня жорстокість. Оминути цей факт жорстокості псалмів намагалися багатьма способами, але те, що становило проблему в мирний час, стало її розв’язанням у часі війни. Розпачливий, сповнений гніву крик псалмопівця до Бога став суголосним та природним для українців, що переживають жахіття війни. Гранична правдивість псалмів у розділенні між темрявою і світлом, праведним і неправедним та заклик до Бога втрутитися стали джерелом надії.
Псалми – це не лише «пісенник воюючої Церкви», а й частина Старого Заповіту. Великою мірою цей ефект суголосся та реакції «впізнавання» досвіду псалмів поширюється на весь Старий Завіт. Традиція читати старозавітні писання під час Великого посту органічно збіглася з початком війни. Але навіть якби війна припала на будь-який інший час, звернення до Старого Завіту було б необхідне, адже він сповнений історії воєн, у яких Бог стає на бік пригнобленого і невинного.
Відкритість на Бога, який тут і зараз воює разом з нами, страждає з нами, вмирає з нами і навіть вбиває разом із нами, скандальна. Скандальною для мене особисто і скандальною для тих, що не тлумачили єдність Старого і Нового Завітів з усією серйозністю.
Уважність, відкритість та чуйність до того, що відбувається тепер в Україні, здатна навчити нас читати Святе Письмо інакше. Настільки інакше, що цей досвід може стати «вододілом» між українським та російським богослов’ям, яке було пов’язане багатьма узами. Як ми бачили на прикладі молитви, досвід жертви й агресора відрізняється. Досвід неправедного і тотального зла, пережитий народом в усвідомленні реальності потуги Божої присутності, є прихованим скарбом. Розпізнати і відкрити цінність цього скарбу – справа Церкви в часі війни та після неї.
Повна версія статті - ось тут
Меншовартісність російської мови очима росіян.
Якщо хто не знав, то росіяни вважають російську меншовартісною. Підтвердження тому просте - російська православна церква. Досі 99% парафій РПЦ мають церковнослов'янську мову богослужіння, а суперечки про перехід на російську не приводять до результатів. Один з головних аргументів проти переходу на російську - неповноцінність російської мови для богоспілкування.
Богоспілкування взагалі-то річ складна. Богоспілкуванню треба вчитись. По ідеї одним з головних вчителів є церква. Але враховуючи, що церковнослов'янська мова взагалі-то штучна і створена для перекладу грекомовних літургійних текстів, то гальмуючи розвиток богослужіння російською, церква утруднює для своїх вірних все.
Утруднює і збіднює можливості для написання нових літургійних текстів, утруднює розуміння вірними богослужіння, утруднює до неможливості таку річ, як молитва вірних своїми словами, на основі тих прикладів, що вони почули в церкві. Адже скласти молитву церковнослов'янською може лише профі з самої церковнослов'янської мови.
Заради ж чого такі страшні перепони, адже РПЦ дозволяє використовувати в своїх богослужіннях переклади іншими мовами, японською наприклад, та і взагалі усіма мовами окрім слов'янських. В чому ж причина, невже вони дійсно вважають слов'янські мови якимись неповноцінними?
Частково це дійсно так і є, бо вони самі повірили в пропаганду вищості церковнослов'янської над російською. Але насправді думаю причина в іншому.
Церковнослов'янська сприймається як мова, що об'єднує усіх православних слов'ян в одне "Московське" ціле. Об'єднує тому, що Росія зуміла нав'язати православним українцям і білорусам російську версію церковнослов'янської.
Багато хто навіть не підозрює, що церковнослов'янська в Україні і Росії раніше відрізнялись способом прочитання слів і навіть частково способом написання. Ця мова звучала зовсім по різному з уст росіянина та українця. Тепер в вухах більшості православних церковнослов'янська звучить тільки російською вимовою.
Монополізувавши собі церковнослов'янську та створюючи міти про особливу святість цієї мови російська церква автоматично заявляє і про свою святість, адже саме вона є "тримачем" цієї мови, а тому цієї церкви потрібно триматись українцям та білорусам.
Таким нехитрим трюком російська мова стає жертвою російської імперської політики.
Українські церкви, натомість такої меншовартості української мови не відчували, і за цю меншовартісність ніколи не тримались, тому маємо змогу вчитись молитись, що церковнослов'янською, що українською.
Варто зауважити й те, що багато церковнословянських особливостей природньо влились в українську, а в російську ні. Найвідоміший звісно "кличний відмінок", але можемо потішитись і вживанням часточки "ся".
Додаю фото з Київського Псалтиря 1397 року. У росіян це "ся" в сучасній редакції пслатиря переставлено на кінець.
Якщо хто не знав, то росіяни вважають російську меншовартісною. Підтвердження тому просте - російська православна церква. Досі 99% парафій РПЦ мають церковнослов'янську мову богослужіння, а суперечки про перехід на російську не приводять до результатів. Один з головних аргументів проти переходу на російську - неповноцінність російської мови для богоспілкування.
Богоспілкування взагалі-то річ складна. Богоспілкуванню треба вчитись. По ідеї одним з головних вчителів є церква. Але враховуючи, що церковнослов'янська мова взагалі-то штучна і створена для перекладу грекомовних літургійних текстів, то гальмуючи розвиток богослужіння російською, церква утруднює для своїх вірних все.
Утруднює і збіднює можливості для написання нових літургійних текстів, утруднює розуміння вірними богослужіння, утруднює до неможливості таку річ, як молитва вірних своїми словами, на основі тих прикладів, що вони почули в церкві. Адже скласти молитву церковнослов'янською може лише профі з самої церковнослов'янської мови.
Заради ж чого такі страшні перепони, адже РПЦ дозволяє використовувати в своїх богослужіннях переклади іншими мовами, японською наприклад, та і взагалі усіма мовами окрім слов'янських. В чому ж причина, невже вони дійсно вважають слов'янські мови якимись неповноцінними?
Частково це дійсно так і є, бо вони самі повірили в пропаганду вищості церковнослов'янської над російською. Але насправді думаю причина в іншому.
Церковнослов'янська сприймається як мова, що об'єднує усіх православних слов'ян в одне "Московське" ціле. Об'єднує тому, що Росія зуміла нав'язати православним українцям і білорусам російську версію церковнослов'янської.
Багато хто навіть не підозрює, що церковнослов'янська в Україні і Росії раніше відрізнялись способом прочитання слів і навіть частково способом написання. Ця мова звучала зовсім по різному з уст росіянина та українця. Тепер в вухах більшості православних церковнослов'янська звучить тільки російською вимовою.
Монополізувавши собі церковнослов'янську та створюючи міти про особливу святість цієї мови російська церква автоматично заявляє і про свою святість, адже саме вона є "тримачем" цієї мови, а тому цієї церкви потрібно триматись українцям та білорусам.
Таким нехитрим трюком російська мова стає жертвою російської імперської політики.
Українські церкви, натомість такої меншовартості української мови не відчували, і за цю меншовартісність ніколи не тримались, тому маємо змогу вчитись молитись, що церковнослов'янською, що українською.
Варто зауважити й те, що багато церковнословянських особливостей природньо влились в українську, а в російську ні. Найвідоміший звісно "кличний відмінок", але можемо потішитись і вживанням часточки "ся".
Додаю фото з Київського Псалтиря 1397 року. У росіян це "ся" в сучасній редакції пслатиря переставлено на кінець.
Каміння заговорить
Зараз "Рада Церков" засудила створення муралу у Києві де Богородиця? тримає Джавелін. Спосіб яким була висловлена незгода з створенням цього муралу дуже близька до популярного в Росії "оскорблєнія чувств вєрующіх". Описати цей спосіб висловлювання треба в окремому дописі, а тут підкерслю лише одне - він глибоко не богословський.
Зявилось релігійне зображення з зброєю. Зявилось на мою думку тому, що народна релігійність хоче підкреслити, що ми воюємо на праведній війні і Бог є з нами та воює за нас.
Чи церква артикулювала цю думку власне "церковними" засобами? Я в цьому не впевнений. Чи є така потреба - каміння муралу говорить за себе.
Чи цей вислів народної релігійності є невдалий? Можливо так, але це предмет богословського(!) обговорення. Бо ось вашій увазі пропоную образ Гваделупської Богородиці зо списом. Вона прошиває списом змія. Спис це теж зброя. Цей образ популярний і не викликає нарікань. Джавелін нарікання викликає. Чому так є це предмет богословської дискусії, а не заборон.
Ба більше, потрібно враховувати, що народна релігійність вона багатоманітна і дуже часто виходить за рамки того, що ми називаємо "нормою". Як приклад даю грецький образ Богородиці з русалчиним хвостом.
Я написав цей пост тільки тому, що теза з заяви Ради Церков - "Ми, віруючі люди України, висловлюємо категоричне несприйняття та протест таким виразам публічного псевдомистецтва" - , викликає у мене, як віруючого, несприйняття та протест.
Зараз "Рада Церков" засудила створення муралу у Києві де Богородиця? тримає Джавелін. Спосіб яким була висловлена незгода з створенням цього муралу дуже близька до популярного в Росії "оскорблєнія чувств вєрующіх". Описати цей спосіб висловлювання треба в окремому дописі, а тут підкерслю лише одне - він глибоко не богословський.
Зявилось релігійне зображення з зброєю. Зявилось на мою думку тому, що народна релігійність хоче підкреслити, що ми воюємо на праведній війні і Бог є з нами та воює за нас.
Чи церква артикулювала цю думку власне "церковними" засобами? Я в цьому не впевнений. Чи є така потреба - каміння муралу говорить за себе.
Чи цей вислів народної релігійності є невдалий? Можливо так, але це предмет богословського(!) обговорення. Бо ось вашій увазі пропоную образ Гваделупської Богородиці зо списом. Вона прошиває списом змія. Спис це теж зброя. Цей образ популярний і не викликає нарікань. Джавелін нарікання викликає. Чому так є це предмет богословської дискусії, а не заборон.
Ба більше, потрібно враховувати, що народна релігійність вона багатоманітна і дуже часто виходить за рамки того, що ми називаємо "нормою". Як приклад даю грецький образ Богородиці з русалчиним хвостом.
Я написав цей пост тільки тому, що теза з заяви Ради Церков - "Ми, віруючі люди України, висловлюємо категоричне несприйняття та протест таким виразам публічного псевдомистецтва" - , викликає у мене, як віруючого, несприйняття та протест.
Про "російськомовних українців". (Частина 4. Може й остання)
Російськомовних українців не існує. Існують росіяни, які живуть в Україні - це нормально, хоча зараз їм не просто. Існують також зрусифіковані, або краще навіть зросійщені українці.
Вони говорять російською з самого малечку, вважають себе українцями, і є українцями які говорять російською. Це все правда. Як правда і те, що стали вони російськомовними, бо їх батьків, або їх дідів-прадідів, русифікували. Русифікували насильно, ґвалтовно, силою усієї імперської машини.
Русифікували для того, щоб їх було зручно тримати в полі російського життя, російської культури і російської ідентичності. Кожен оригінально російськомовний українець, а з них перший є я, просто обкрадений на свою мову, свою ідентичність, свою історію та культуру.
Гостра реакція на "російськомовних українців" мені зараз цілком зрозуміла. Я сам її маю. Кожен російськомовний українець, це людина на якій тавро імперії, тавро насильства. Бачити це тавро яким пишаються і яке виставляють на показ - боляче. Особливо боляче коли і сам його маєш.
Захищати це тавро Росія намагається усіма силами, і це вдається Росії добре, бо мова і мовне поле - дуже близько до осердя ідентичності, до осердя "Я". Справжня українізація, на мою думку, можлива лише за умови прийняття власної російськомовності як насильства над своєю ідентичністю, визнання її ушкодженою.
Прийнявши цей факт буде зрозуміло, що не може бути "рівної конкуренції" між російським і українським "мовним полем". Що максимальне виходження з російської сфери впливу є необхідністю, яка за інших умов може виглядати радикально.
Шлях на свободу - радикальний шлях.
Російськомовних українців не існує. Існують росіяни, які живуть в Україні - це нормально, хоча зараз їм не просто. Існують також зрусифіковані, або краще навіть зросійщені українці.
Вони говорять російською з самого малечку, вважають себе українцями, і є українцями які говорять російською. Це все правда. Як правда і те, що стали вони російськомовними, бо їх батьків, або їх дідів-прадідів, русифікували. Русифікували насильно, ґвалтовно, силою усієї імперської машини.
Русифікували для того, щоб їх було зручно тримати в полі російського життя, російської культури і російської ідентичності. Кожен оригінально російськомовний українець, а з них перший є я, просто обкрадений на свою мову, свою ідентичність, свою історію та культуру.
Гостра реакція на "російськомовних українців" мені зараз цілком зрозуміла. Я сам її маю. Кожен російськомовний українець, це людина на якій тавро імперії, тавро насильства. Бачити це тавро яким пишаються і яке виставляють на показ - боляче. Особливо боляче коли і сам його маєш.
Захищати це тавро Росія намагається усіма силами, і це вдається Росії добре, бо мова і мовне поле - дуже близько до осердя ідентичності, до осердя "Я". Справжня українізація, на мою думку, можлива лише за умови прийняття власної російськомовності як насильства над своєю ідентичністю, визнання її ушкодженою.
Прийнявши цей факт буде зрозуміло, що не може бути "рівної конкуренції" між російським і українським "мовним полем". Що максимальне виходження з російської сфери впливу є необхідністю, яка за інших умов може виглядати радикально.
Шлях на свободу - радикальний шлях.
Московський Патріархат у пастці гріха проти Святого Духа.
Всі гріхи простяться, крім гріха проти Святого Духа. Так відповідає Ісус фарисеям, які стверджували, що сам Ісус «має нечистого духа» і нечистим духом виганяє бісів, прощає гріхи та зціляє хворих.
Головна проблема фарисеїв в тому, що вони переплутали джерело прощення, зцілення і благодаті з джерелом зла. Ісус робив всі ці діла Святим Духом, і якщо люди упевнено стверджують, що прощення і благодать дарує «дух нечистий» то вони не можуть піти до нього, не можуть прийняти Його і тому насправді в такому випадку вже жоден гріх не може бути прощений, бо заперечує саме Джерело Прощення.
Саме так і московський патріархат в Україні. Вони бачили зцілення і називали це розколом, бачили благодать і називали це гріхом, бачили вони і прощення та прийняття, але реакція яку у них це викликало - запекле тривання в НЕ-прощенні й образі. Це пастка яка привела УПЦ в канонічне становище набагато гірше ніж має ПЦУ і навіть в чомусь гірше ніж будь коли мала УПЦ (КП). Це гріх проти Святого Духа.
Тепер лише розвернувшись на 180 градусів, можна це змінити. Такий поворот називається покаянням. Покаяння це те, що давно відкинула російська "культура" і російська православна церква. Відкинула тому, що вона "народ богоносєц". Властиво покаяння зможе нарешті показати і призведе до того, що УПЦ по справжньому відкине дужки зі словами "Московський Патріархат"
Всі гріхи простяться, крім гріха проти Святого Духа. Так відповідає Ісус фарисеям, які стверджували, що сам Ісус «має нечистого духа» і нечистим духом виганяє бісів, прощає гріхи та зціляє хворих.
Головна проблема фарисеїв в тому, що вони переплутали джерело прощення, зцілення і благодаті з джерелом зла. Ісус робив всі ці діла Святим Духом, і якщо люди упевнено стверджують, що прощення і благодать дарує «дух нечистий» то вони не можуть піти до нього, не можуть прийняти Його і тому насправді в такому випадку вже жоден гріх не може бути прощений, бо заперечує саме Джерело Прощення.
Саме так і московський патріархат в Україні. Вони бачили зцілення і називали це розколом, бачили благодать і називали це гріхом, бачили вони і прощення та прийняття, але реакція яку у них це викликало - запекле тривання в НЕ-прощенні й образі. Це пастка яка привела УПЦ в канонічне становище набагато гірше ніж має ПЦУ і навіть в чомусь гірше ніж будь коли мала УПЦ (КП). Це гріх проти Святого Духа.
Тепер лише розвернувшись на 180 градусів, можна це змінити. Такий поворот називається покаянням. Покаяння це те, що давно відкинула російська "культура" і російська православна церква. Відкинула тому, що вона "народ богоносєц". Властиво покаяння зможе нарешті показати і призведе до того, що УПЦ по справжньому відкине дужки зі словами "Московський Патріархат"
В Любові і Вірі
Отці наші, неправедним вважали, світла вечірнього благодать приймати , без Богові жертви хвали.
Як час надходив благословили вони Бога.
Благословіть його усі народи!
З цим Світлом Тихим Його слави,
І з пахощами ладану в цей час вечірній,
Принесімо жертву, жертву похвали,
На сході і заході, повсюдно твориться приношення вечірнє.
Слава Отцю, і Сину, і Святому Духові.
Прийми Господи, це кадило з рук тих, що почитають тебе.
Так як тиміам, що возноситься з рук ангельских,
з молитвами усіх племен і народів,
Перед Ним, що Сидить на престолі, разом з Агнцем.
І нині і повсякчас і на віки віків. Амінь
Нехай пахощі цієї смоли древесної,
приношення Твоїх поклонників Твоїй величі,
буде приємним Тобі і порадує тих, хто на небі,
і подарує радість тут, на землі, дітям Твоєї Церкви.
Понеділковий гімн запалення світла з вечірні західно-сирійського обряду (З книги :Prayer with the harp of the spirit. Керала. Монастир Воздвиження Хреста. 1996)
Отці наші, неправедним вважали, світла вечірнього благодать приймати , без Богові жертви хвали.
Як час надходив благословили вони Бога.
Благословіть його усі народи!
З цим Світлом Тихим Його слави,
І з пахощами ладану в цей час вечірній,
Принесімо жертву, жертву похвали,
На сході і заході, повсюдно твориться приношення вечірнє.
Слава Отцю, і Сину, і Святому Духові.
Прийми Господи, це кадило з рук тих, що почитають тебе.
Так як тиміам, що возноситься з рук ангельских,
з молитвами усіх племен і народів,
Перед Ним, що Сидить на престолі, разом з Агнцем.
І нині і повсякчас і на віки віків. Амінь
Нехай пахощі цієї смоли древесної,
приношення Твоїх поклонників Твоїй величі,
буде приємним Тобі і порадує тих, хто на небі,
і подарує радість тут, на землі, дітям Твоєї Церкви.
Понеділковий гімн запалення світла з вечірні західно-сирійського обряду (З книги :Prayer with the harp of the spirit. Керала. Монастир Воздвиження Хреста. 1996)
Друзі. Автор каналу "Нотатки Никодима" (на який раджу підписатись) зробив поетизований переклад цього вечірнього піснеспіву західносирійського обряду, який ви бачили вище. З вдячністю публікую тут і його :
В Любові і Вірі
Наші Отці, неправедним вважали,
хвали пожертву не воздавши Богові
приймати ввечір світла благодать.
Тому благословили Бога в слушний час.
Благословіть його усі народи!
З цим Світлом Тихим Його слави,
І з пахощами ладану у цей вечірній час,
На сході і на заході, приносьмо жертву похвали,
хай всюди діється приношення вечірнє.
Слава Отцю, і Сину, і Святому Духові.
кадило з рук поклонників Твоїх, о Господи, прийми,
Як тиміам, який руками ангелів возноситься
з молитвами усіх народів і племен,
Пред Тим, на престолі, разом з Агнцем возсідає.
І нині і повсякчас і на віки віків. Амінь
Хай стануть пахощі з смоли дерев -
приношення поклонників Твого величчя -
Тобі приємнністю і радістю небесним,
і хай возрадуються діти Церкви на землі.
В Любові і Вірі
Наші Отці, неправедним вважали,
хвали пожертву не воздавши Богові
приймати ввечір світла благодать.
Тому благословили Бога в слушний час.
Благословіть його усі народи!
З цим Світлом Тихим Його слави,
І з пахощами ладану у цей вечірній час,
На сході і на заході, приносьмо жертву похвали,
хай всюди діється приношення вечірнє.
Слава Отцю, і Сину, і Святому Духові.
кадило з рук поклонників Твоїх, о Господи, прийми,
Як тиміам, який руками ангелів возноситься
з молитвами усіх народів і племен,
Пред Тим, на престолі, разом з Агнцем возсідає.
І нині і повсякчас і на віки віків. Амінь
Хай стануть пахощі з смоли дерев -
приношення поклонників Твого величчя -
Тобі приємнністю і радістю небесним,
і хай возрадуються діти Церкви на землі.
Амбурбалійці - ось тут відео протестантського проповідника Джона Марка Комера.
Він говорить класно і глибоко. Я впевнений в своїх словах бо перекладаючи текст цього відео українською - прослухав проповідь багацько разів і не знудився.
Раджу також підписатись на канал чудового вірного Євангельскої церкви з Закарпаття Себастяна Тегзи. Саме завдяки його невтомній праці переклади Марка Комера почали з'являтись українською на каналі, та дай Бог, попереду чекає ще багато гарних відео.
https://www.youtube.com/watch?v=pxav29kpnfw&t=1026s
Він говорить класно і глибоко. Я впевнений в своїх словах бо перекладаючи текст цього відео українською - прослухав проповідь багацько разів і не знудився.
Раджу також підписатись на канал чудового вірного Євангельскої церкви з Закарпаття Себастяна Тегзи. Саме завдяки його невтомній праці переклади Марка Комера почали з'являтись українською на каналі, та дай Бог, попереду чекає ще багато гарних відео.
https://www.youtube.com/watch?v=pxav29kpnfw&t=1026s
YouTube
005. Джон Марк Ко́мер. Безжальне викорінення поспіху
«Патологічна заклопотаність, розсіяність і неспокій — головні перепони у нашому духовному житті сьогодні. Щоб пояснити, що маю на увазі під духовним життям, - бо це є фраза кліше і все дуже легко перевести на сантименти, - я б визначив це так: духовне життя…
Небонуті новомученики.
Сьогодні день пам'яті українських новомучеників. Для совєцької влади всі ці люди попросту не могли прийняти реальність, жили далеко не тим, чим живуть нормальні громадяни. Впирались там де не було жодного шансу. Одним словом, якісь довбануті з тією їх вірою, та й по тому. Тільки от християни, вони не довбануті, вони “небонуті”. Ці люди пізнали небо і носили його в собі. Тексти богослужіння дня підкреслюють, що коріння церкви неможливо викорінити з землі, бо воно проростає з самого Неба.
Новомученики є святими не тому, що потрапили на небо, а тому, що мали його в собі й ширили цей досвід неба на землі. Так само парашутист забирається на висоту не для того, щоб там жити, але для того, щоб стрибнути, та повернутись на землю. Повернутись з досвідом неба. Таким парашутистом і був полеглий на війні Артемій Димид з прізвиськом Курка. Курки, так само як і люди, не літають. Та Артем літав. Він був небонутою куркою.
Артем прилетів на війну з Америки. Він вбивав росіян, він був убитий росіянами. Артем не їхав на війну, щоб померти, це лише побічний ефект його війни. Він навіть не приїхав, щоб вбивати росіян, бо це лише засіб цієї війни. Він приїхав ширити досвід тої небесної свободи, яку мав у собі. Ширити між побратимами, читаючи в окопах Сенеку. Ширити даючи відсіч супротивнику, який навіть не вірить в існування свободи, та хоче відібрати цю віру у тих хто її має.
Завдяки Артему, та таким як він, кожен хто має очі, може переконатись, що свобода існує. Артем помер і зараз, попри те, що його тіло лежить у землі, Небо стало для нього близьким як ніколи до того. Йому не вперше віддалятись від землі. Але це віддалення тільки для повернення. Повернення тоді, коли Ісус принесе у своєму другому пришесті остаточний досвід неба на землю та об'єднає їх в одне ціле. Тоді, усі хто носив небо у собі впізнають цю Нову Землю і вийдуть на воскресіння життя, а ті для кого вона буде чужою - на воскресіння суду.
Амінь.
(Написано на свято Блаженних новомучеників українських та в 9 день переставлення Артемія Димида. На фото шеврон Артемія який сфотографувала його мама Іванка Димид).
Сьогодні день пам'яті українських новомучеників. Для совєцької влади всі ці люди попросту не могли прийняти реальність, жили далеко не тим, чим живуть нормальні громадяни. Впирались там де не було жодного шансу. Одним словом, якісь довбануті з тією їх вірою, та й по тому. Тільки от християни, вони не довбануті, вони “небонуті”. Ці люди пізнали небо і носили його в собі. Тексти богослужіння дня підкреслюють, що коріння церкви неможливо викорінити з землі, бо воно проростає з самого Неба.
Новомученики є святими не тому, що потрапили на небо, а тому, що мали його в собі й ширили цей досвід неба на землі. Так само парашутист забирається на висоту не для того, щоб там жити, але для того, щоб стрибнути, та повернутись на землю. Повернутись з досвідом неба. Таким парашутистом і був полеглий на війні Артемій Димид з прізвиськом Курка. Курки, так само як і люди, не літають. Та Артем літав. Він був небонутою куркою.
Артем прилетів на війну з Америки. Він вбивав росіян, він був убитий росіянами. Артем не їхав на війну, щоб померти, це лише побічний ефект його війни. Він навіть не приїхав, щоб вбивати росіян, бо це лише засіб цієї війни. Він приїхав ширити досвід тої небесної свободи, яку мав у собі. Ширити між побратимами, читаючи в окопах Сенеку. Ширити даючи відсіч супротивнику, який навіть не вірить в існування свободи, та хоче відібрати цю віру у тих хто її має.
Завдяки Артему, та таким як він, кожен хто має очі, може переконатись, що свобода існує. Артем помер і зараз, попри те, що його тіло лежить у землі, Небо стало для нього близьким як ніколи до того. Йому не вперше віддалятись від землі. Але це віддалення тільки для повернення. Повернення тоді, коли Ісус принесе у своєму другому пришесті остаточний досвід неба на землю та об'єднає їх в одне ціле. Тоді, усі хто носив небо у собі впізнають цю Нову Землю і вийдуть на воскресіння життя, а ті для кого вона буде чужою - на воскресіння суду.
Амінь.
(Написано на свято Блаженних новомучеників українських та в 9 день переставлення Артемія Димида. На фото шеврон Артемія який сфотографувала його мама Іванка Димид).
Огляд книги «Вихід» о.Ігора Савви.
«Вихід» це мемуари священика Запорізької єпархії УПЦ (МП) на тлі цілої тридцятирічної епохи незалежності. Книжка відверта і показує якою є Запорізька Єпархія у двох аспектах : духовному стані та політичних вподобаннях.
Антиінтелектуалізм, сектантське мислення, підлабузництво до влади, ненависть до усього українського. Ось як назагал автор описує структуру Запорізької УПЦ (МП). Найцікавіше, що зроблено це без осудливого тону. Перед нами скоріш спокійна та трохи втомлена фіксація реальності людини, яка звикла до того, що реальність жахлива. Автор не відмовляється від цієї реальності, не відмежовує себе спеціально. Тому найпронизливішими є ті сторінки де о.Ігорю вдається передати як відчуття Жаху проривається на поверхню через дрібнички, такі дрібнички як наприклад цілування архиєрейської руки коли той подає священику стопарик горілки.
Водночас з цим автор не заходить в глиб саморефлексії, а зосереджується на тому, щоб передати чим є УПЦ (МП) , використовуючи «епізоди» свого досвіду як штрихи. Ці штрихи дозволяють побачити загальну картину, хоча подекуди фрагментарність подолати не вдається, адже як виглядає принаймні частина книги була складена з нотаток, які початково писались для соціальних мереж. Результатом стають обірвані комунікації між окремими уривками та відчуття їх незавершеності. Особливо видимим це стає наприкінці книги, адже як виглядає від моменту публікації фб дописів і до публікації книги не пройшло достатнього часу, щоб на ці уривки можна було поглянути цілісно та опрацювати їх для інакшого «книжного» формату.
Взагалі, те що часто чудова «сировина» матеріалу цієї книги не достатньо «просушена» видно і на прикладі редактури та часткового перекладу. В книзі змінені імена єпископів і священиків, хоча за цими «зміненими іменами» дуже легко впізнати персоналії. Особливо коли це стосується єпископату. Настільки легко, що в одному місці ім’я правлячого митрополита Луки, забули замінити на вигадане ім’я Марко. Так і залишився, тут Марко, а тут Лука. Тільки читачам життя ускладнювати.
Ідентична проблема є й з перекладом книги. Чудово, що книга вийшла саме українською мовою , хоч очевидно, що більша частина книги писалась оригінально російською. В перекладі не вдалось цілковито вбити меткий і простий стиль автора, але сухий та технічний характер перекладу (на рівні гугл-перекладача) змушує не раз виринати криву усмішку, або навіть і замислюватись над тим, що ж це речення мало означати.
Рекордсменом у моєму списку є фраза «Ти тепер не мешканець» російський оригінал якої був звісно « Ти больше не жилец». Множити такі приклади можна, але навіть попри суто технічний переклад я з задоволенням проковтнув книжку за день, і покреслена вона у мене вщерть.
Хочете знати, як священики годинами стояли на морозі очікуючи Януковича, і що було з тими хто відмовився приходити на цю імпрезу? Або про те як в єпархії розвивався «новояз» як з роману «1984»? Щиро запрошую прочитати цю книжку, яка доречі доступна і в електронній формі.
А отцю Ігорю Савві бажаю продовжувати свої нотатки і дай Бог вдасться видати через якусь кількість років оновлену версію мемуарів. Бо життя триває.
«Вихід» це мемуари священика Запорізької єпархії УПЦ (МП) на тлі цілої тридцятирічної епохи незалежності. Книжка відверта і показує якою є Запорізька Єпархія у двох аспектах : духовному стані та політичних вподобаннях.
Антиінтелектуалізм, сектантське мислення, підлабузництво до влади, ненависть до усього українського. Ось як назагал автор описує структуру Запорізької УПЦ (МП). Найцікавіше, що зроблено це без осудливого тону. Перед нами скоріш спокійна та трохи втомлена фіксація реальності людини, яка звикла до того, що реальність жахлива. Автор не відмовляється від цієї реальності, не відмежовує себе спеціально. Тому найпронизливішими є ті сторінки де о.Ігорю вдається передати як відчуття Жаху проривається на поверхню через дрібнички, такі дрібнички як наприклад цілування архиєрейської руки коли той подає священику стопарик горілки.
Водночас з цим автор не заходить в глиб саморефлексії, а зосереджується на тому, щоб передати чим є УПЦ (МП) , використовуючи «епізоди» свого досвіду як штрихи. Ці штрихи дозволяють побачити загальну картину, хоча подекуди фрагментарність подолати не вдається, адже як виглядає принаймні частина книги була складена з нотаток, які початково писались для соціальних мереж. Результатом стають обірвані комунікації між окремими уривками та відчуття їх незавершеності. Особливо видимим це стає наприкінці книги, адже як виглядає від моменту публікації фб дописів і до публікації книги не пройшло достатнього часу, щоб на ці уривки можна було поглянути цілісно та опрацювати їх для інакшого «книжного» формату.
Взагалі, те що часто чудова «сировина» матеріалу цієї книги не достатньо «просушена» видно і на прикладі редактури та часткового перекладу. В книзі змінені імена єпископів і священиків, хоча за цими «зміненими іменами» дуже легко впізнати персоналії. Особливо коли це стосується єпископату. Настільки легко, що в одному місці ім’я правлячого митрополита Луки, забули замінити на вигадане ім’я Марко. Так і залишився, тут Марко, а тут Лука. Тільки читачам життя ускладнювати.
Ідентична проблема є й з перекладом книги. Чудово, що книга вийшла саме українською мовою , хоч очевидно, що більша частина книги писалась оригінально російською. В перекладі не вдалось цілковито вбити меткий і простий стиль автора, але сухий та технічний характер перекладу (на рівні гугл-перекладача) змушує не раз виринати криву усмішку, або навіть і замислюватись над тим, що ж це речення мало означати.
Рекордсменом у моєму списку є фраза «Ти тепер не мешканець» російський оригінал якої був звісно « Ти больше не жилец». Множити такі приклади можна, але навіть попри суто технічний переклад я з задоволенням проковтнув книжку за день, і покреслена вона у мене вщерть.
Хочете знати, як священики годинами стояли на морозі очікуючи Януковича, і що було з тими хто відмовився приходити на цю імпрезу? Або про те як в єпархії розвивався «новояз» як з роману «1984»? Щиро запрошую прочитати цю книжку, яка доречі доступна і в електронній формі.
А отцю Ігорю Савві бажаю продовжувати свої нотатки і дай Бог вдасться видати через якусь кількість років оновлену версію мемуарів. Бо життя триває.
Як білорусів до Польщі не пустили.
Україна, Польща, Білорусь. Ці країни мають спільну спадщину в багатьох площинах. Спадщини, до якої ніяким боком не має відношення Росія. Яскравим прикладом є найбільший в історії греко-католицької церкви собор в польському місті Замостя, що відбувся 300 років тому.
До осмислення діянь собору приклалась в першу чергу українська сторона, видавши на честь “круглої дати” ґрунтовну збірку документів усіх діянь собору. Не відставала і Польща, випустивши новий переклад основних постанов Собору та провівши дві великі конференції з залученням білоруських та українських науковців. Найцікавіша ситуація з Білорусами. В самій Білорусі минуле яке не вписується в Російський контекст “воліють” забути. А тому гучних проєктів, на спомин трьохсотліття собору в якому брало участь значна частка білоруського духовенства — не відбулось. Ба більше, навіть тих білорусів які намагались вибратись на конференцію в Польщу — не випустили прикордонники по рознарядці “зверху”, а тому взяти участь вони могли хіба онлайн і в не повному складі.
Все ж конференція відбулась. Відбулась головно завдяки старанням неймовірного професора Przemysław Nowakowski та його команди, яка чудового гостила усіх учасників яким таки вдалось добратись до Польщі в той ще довоєнний “ковідний” час.
Український Католицький Університет зосередився на тому, щоб розкрити богослужбові питання Замойського Собору, адже вони досі впливають на греко-католицьку Церкву. Завдяки запрошенню професора Василя Рудейка частку в цій роботі мав і я, за що йому дуже дякую, адже досвід був чудовий.
А особливо цінно для мене, що найчудовішою частиною усієї конференції стало властиво написання статті про те, наскільки цікавішою є реальність за усталені шаблони. Замойський Собор, який прийнято з легкої подачі Росії називати “латинізуючим” та руйнівним для ідентичності церкви, в багатьох випадках зовсім не вписується в це кліше. Подекуди собор повертається до давніх практик константинопільскої церкви, які у тогочасних православних вже відпали, а в іншому випадку : відстоює прогресивні ідеї, до реалізації яких ми ніяк не можемо дійти і через триста років!
Нарешті вийшов збірник, і я можу поділитись з вами усіма цими літургійними цікавинками. Дещо і для мене самого стало несподіванкою, до прикладу ставлення Риму до Москви. Ставлення, яке можна прослідкувати відтоді і до сьогодні...
Щиро запрошую до читання по посиланню, і дякую всім завдяки кому вихід цієї статті відбувся, від моєї дружини Марії, яка підбадьорювала та вислуховувала і до Данила, який погодився вичитати текст.
Україна, Польща, Білорусь. Ці країни мають спільну спадщину в багатьох площинах. Спадщини, до якої ніяким боком не має відношення Росія. Яскравим прикладом є найбільший в історії греко-католицької церкви собор в польському місті Замостя, що відбувся 300 років тому.
До осмислення діянь собору приклалась в першу чергу українська сторона, видавши на честь “круглої дати” ґрунтовну збірку документів усіх діянь собору. Не відставала і Польща, випустивши новий переклад основних постанов Собору та провівши дві великі конференції з залученням білоруських та українських науковців. Найцікавіша ситуація з Білорусами. В самій Білорусі минуле яке не вписується в Російський контекст “воліють” забути. А тому гучних проєктів, на спомин трьохсотліття собору в якому брало участь значна частка білоруського духовенства — не відбулось. Ба більше, навіть тих білорусів які намагались вибратись на конференцію в Польщу — не випустили прикордонники по рознарядці “зверху”, а тому взяти участь вони могли хіба онлайн і в не повному складі.
Все ж конференція відбулась. Відбулась головно завдяки старанням неймовірного професора Przemysław Nowakowski та його команди, яка чудового гостила усіх учасників яким таки вдалось добратись до Польщі в той ще довоєнний “ковідний” час.
Український Католицький Університет зосередився на тому, щоб розкрити богослужбові питання Замойського Собору, адже вони досі впливають на греко-католицьку Церкву. Завдяки запрошенню професора Василя Рудейка частку в цій роботі мав і я, за що йому дуже дякую, адже досвід був чудовий.
А особливо цінно для мене, що найчудовішою частиною усієї конференції стало властиво написання статті про те, наскільки цікавішою є реальність за усталені шаблони. Замойський Собор, який прийнято з легкої подачі Росії називати “латинізуючим” та руйнівним для ідентичності церкви, в багатьох випадках зовсім не вписується в це кліше. Подекуди собор повертається до давніх практик константинопільскої церкви, які у тогочасних православних вже відпали, а в іншому випадку : відстоює прогресивні ідеї, до реалізації яких ми ніяк не можемо дійти і через триста років!
Нарешті вийшов збірник, і я можу поділитись з вами усіма цими літургійними цікавинками. Дещо і для мене самого стало несподіванкою, до прикладу ставлення Риму до Москви. Ставлення, яке можна прослідкувати відтоді і до сьогодні...
Щиро запрошую до читання по посиланню, і дякую всім завдяки кому вихід цієї статті відбувся, від моєї дружини Марії, яка підбадьорювала та вислуховувала і до Данила, який погодився вичитати текст.
Пісня Пісень як лік від порнографії.
Вперше коли я був далеко від дружини довгий час, було дуже складно дати раду зі своїми почуттями. Розраду я знайшов у Святому Письмі. Дослідження Пісні Пісень допомагало мені долати смуток, ословити те що всередині, та головне підтримати мою любов до коханої.
Зараз багато сімей є розділені, і я вирішив що Пісня Пісень може допомогти не лише мені, а тому вирішив поділитись своїм досвідом читання цієї книги.
Найперше, що слід сказати : Пісня Пісень, це поетичний текст про кохання між двома : жінкою і чоловіком. Ця книга не має простого «наскрізного сюжету». Натомість вона має центр з якого розвивається та розходиться в два боки.
Цей центр : опис шлюбної ночі, та весільний заклик : «Споживайте, співдру́зі, — пийте до схо́чу, кохані!» (5:1). По обидва боки від опису шлюбної ночі ми маємо безліч загравання, відкидання, пошуків, освідчень і знаходження. На початку – вона шукає його, наприкінці – він шукає її. В одному з снів вона знаходить Його, а в іншому сні – спочатку заграє та відкидає, а потім знайти не може.
Все це є ніби танцем який сходиться в кінцевому підсумку в одній центральній точці. Для мене ця структура книги відкрила динаміку кохання. Дозволила сприймати кохання, як те, що є в русі та прагненні. Шлюб укладається між двома і до кінця життя, але дарування один одному поновлюється кожного разу. Воно ніколи не є самозрозумілим, тим що просто належить бо належить. Саме тому залишається місце пошуку, захопленню, заграванню, очікуванню і сповненню.
Далі, дай Бог, буде. (по хештегу #SongOfSongs)
На зображенні : Мініатюра Шлюб в Кані. XIV століття. З Монастиря Гладзор. Вірменія.
Вперше коли я був далеко від дружини довгий час, було дуже складно дати раду зі своїми почуттями. Розраду я знайшов у Святому Письмі. Дослідження Пісні Пісень допомагало мені долати смуток, ословити те що всередині, та головне підтримати мою любов до коханої.
Зараз багато сімей є розділені, і я вирішив що Пісня Пісень може допомогти не лише мені, а тому вирішив поділитись своїм досвідом читання цієї книги.
Найперше, що слід сказати : Пісня Пісень, це поетичний текст про кохання між двома : жінкою і чоловіком. Ця книга не має простого «наскрізного сюжету». Натомість вона має центр з якого розвивається та розходиться в два боки.
Цей центр : опис шлюбної ночі, та весільний заклик : «Споживайте, співдру́зі, — пийте до схо́чу, кохані!» (5:1). По обидва боки від опису шлюбної ночі ми маємо безліч загравання, відкидання, пошуків, освідчень і знаходження. На початку – вона шукає його, наприкінці – він шукає її. В одному з снів вона знаходить Його, а в іншому сні – спочатку заграє та відкидає, а потім знайти не може.
Все це є ніби танцем який сходиться в кінцевому підсумку в одній центральній точці. Для мене ця структура книги відкрила динаміку кохання. Дозволила сприймати кохання, як те, що є в русі та прагненні. Шлюб укладається між двома і до кінця життя, але дарування один одному поновлюється кожного разу. Воно ніколи не є самозрозумілим, тим що просто належить бо належить. Саме тому залишається місце пошуку, захопленню, заграванню, очікуванню і сповненню.
Далі, дай Бог, буде. (по хештегу #SongOfSongs)
На зображенні : Мініатюра Шлюб в Кані. XIV століття. З Монастиря Гладзор. Вірменія.
Пісня Пісень як лік від порнографії. (Ч.2)
Голова ніби гора Кармел, коси немов стадо кіз, зуби -- вівці, а ніс та шия як башта. Все це є дрібка з епітетів опису молодої з Пісні Пісень, і якщо ми почали уявляти башту на верхівку якої поставлена гора де пасуться вівці і кози… то упустили дещо дуже важливе. Пісня Пісень це текст який використовує поетичну, метафоричну мову. Образністю просякнута вся книга, від описів краси молодого і молодої, і аж до їх шлюбної ночі, де вона порівнюється з замкненим садом, а він з сильним вітром. Тому немає нічого дивного, що в один момент її коханий ніби простий пастух, а в інший вже сам Цар Соломон, що йде до возлюбленої з великим почтом.
Можна сказати, що все це просто близькосхідна поезія. Можна сказати, що метафора – «цнотливий» листочок інжиру який прикриває справу про яку йде мова. Але мені здається причина в іншому. Технічний опис кохання дуже мало розкриває те, що відбувається між коханими. Розкриває не більше ніж пояснення Євхаристії як « приймання до рота, пережовування та ковтання хліба і вина». Безперечно, Євхаристія є фізичним жуванням і ковтанням, а без цього її бути не може, але суть цього таїнства неможливо передати просто через опис зовнішніх дій. Описуючи Таїнство ми використовуємо складну, символічну мову. Використовуємо не тому, що Таїнство це секрет який треба приховати від оточуючих, або про який потрібно говорити так, щоб ніхто не зрозумів. Просто якщо про Таїнство говорити інакше, буде зрозуміло ще менше.
Пісня Пісень використовує чисельні образи бо говорить про кохання як про Таїнство прагнучі передати, чим це таїнство є. Часто люди побожні вважають, що про Таїнство краще мовчати. Пісня Пісень закликає говорити. В першу чергу говорити з коханою людиною. Шукати та підбирати слова тут зовсім не просто. Легко видатись що грубим, що смішним. Саме такою багатьом і видається Пісня Пісень. Грубою, коли молодий бажає «вдертись на неї як на пальму та схопитись за її грона», смішною, коли він порівнює ніс молодої з баштою (любив довгоносу, як зауважують деякі коментатори).
Це інтимна мова, мова яка найперше має бути зрозуміла закоханим, мова якої не може навчити порнографія, мова до пошуків якої спонукає Пісня над Піснями.
На малюнку : «Буквальний» опис молодої з Пісні Пісень.
(Ще дописам про Пісню Пісень - бути, але пізніше, щоб було легше - по хештегу #SongOfSongs )
Голова ніби гора Кармел, коси немов стадо кіз, зуби -- вівці, а ніс та шия як башта. Все це є дрібка з епітетів опису молодої з Пісні Пісень, і якщо ми почали уявляти башту на верхівку якої поставлена гора де пасуться вівці і кози… то упустили дещо дуже важливе. Пісня Пісень це текст який використовує поетичну, метафоричну мову. Образністю просякнута вся книга, від описів краси молодого і молодої, і аж до їх шлюбної ночі, де вона порівнюється з замкненим садом, а він з сильним вітром. Тому немає нічого дивного, що в один момент її коханий ніби простий пастух, а в інший вже сам Цар Соломон, що йде до возлюбленої з великим почтом.
Можна сказати, що все це просто близькосхідна поезія. Можна сказати, що метафора – «цнотливий» листочок інжиру який прикриває справу про яку йде мова. Але мені здається причина в іншому. Технічний опис кохання дуже мало розкриває те, що відбувається між коханими. Розкриває не більше ніж пояснення Євхаристії як « приймання до рота, пережовування та ковтання хліба і вина». Безперечно, Євхаристія є фізичним жуванням і ковтанням, а без цього її бути не може, але суть цього таїнства неможливо передати просто через опис зовнішніх дій. Описуючи Таїнство ми використовуємо складну, символічну мову. Використовуємо не тому, що Таїнство це секрет який треба приховати від оточуючих, або про який потрібно говорити так, щоб ніхто не зрозумів. Просто якщо про Таїнство говорити інакше, буде зрозуміло ще менше.
Пісня Пісень використовує чисельні образи бо говорить про кохання як про Таїнство прагнучі передати, чим це таїнство є. Часто люди побожні вважають, що про Таїнство краще мовчати. Пісня Пісень закликає говорити. В першу чергу говорити з коханою людиною. Шукати та підбирати слова тут зовсім не просто. Легко видатись що грубим, що смішним. Саме такою багатьом і видається Пісня Пісень. Грубою, коли молодий бажає «вдертись на неї як на пальму та схопитись за її грона», смішною, коли він порівнює ніс молодої з баштою (любив довгоносу, як зауважують деякі коментатори).
Це інтимна мова, мова яка найперше має бути зрозуміла закоханим, мова якої не може навчити порнографія, мова до пошуків якої спонукає Пісня над Піснями.
На малюнку : «Буквальний» опис молодої з Пісні Пісень.
(Ще дописам про Пісню Пісень - бути, але пізніше, щоб було легше - по хештегу #SongOfSongs )
Перехрестити чи дохрестити?
В небезпеці смерті, охрестити може буть хто. Таке хрещення церква визнає і навіть спонукає до нього. Тому не рідкість коли новонароджене немовля, якому загрожує смерть, поливає водою акушерка, яка на такий випадок зазвичай має «ламінований» папірець з одним рядочком «формули хрещення» - «Хрещається раб Божий в ім’я Отця і Сина і Святого Духа. Амінь».
Якщо дитина виживає її тим не менш приносять до церкви. І ось тут постає дуже важливе питання, для чого приносити вже охрещену дитину? Відповіді отців різняться. Деякі просто охрещують дитину знову, бо те «мирянське» хрещення… ну воно годиться тільки в випадку якщо б дитина померла, та й хто його знає, чи правильно акушерка той рядок формули сказала і чи нічого не наплутала. Щоправда всі знають, що хрестити два рази не можна, а тому додають до хрещальної формули слова «Якщо не хрещений, хрещається...» і мають чистий спокій.
Тільки от їх чистий спокій у такому випадку оплачений тотальною недовірою до людей, недовірою яка не має жодних підстав, адже якщо тобі твердо твердять, що охрестили дитину саме такими словами, то додавати «Якщо не хрещений…», є чистим лукавством.
Совісніші отці вірять, що дитина таки хрещена і водою вже не поливають та «формули хрещення» не говорять. Але якщо дитину принесли до церкви - значить для того, щоб «дохрестити». Найчастіше це означає, що здійснюють усі обряди які передують формулі хрещення, та ті які слідують за нею. Здається, що тут такого? Але якщо людина вже є хрещена… як її можна дохрестити? Вагітну жінку не можна «дозавагітнити». Так і тут, дитина або є охрещеною або не є охрещеною. Тому коли немовля починають «доохрещувати» то відбуваються чудасії, адже всі тексти які є до хрещальної формули стосуються людини не хрещеної. Як можна молитись за хрещеного словами так ніби він перебуває у «ворожій неволі» й просити «сподоби його (або її) великої благодати святого Твого хрещення?». В кінці кінців це знову призводить до зневаги хрещення, яке вже відбулось, адже до охрещеної дитини ставляться так, ніби вона все ж не є охрещена.
Описаними вище явно невдалими способами вирішує це питання більшість отців. Водночас, принаймні в УГКЦ, на рівні документів церкви та офіційних літургійних книг є спеціальний припис з чіткою відповіддю, що треба робити : дитину приносять в церкву не для того, щоб її «доохрестити», а для того, щоб її миропомазати. В східних церквах хрещення-миропомазання-євхаристія – три таїнства входження в Тіло Христове, які є глибоко пов’язані між собою. Тільки от якщо будь яка людина може хрестити, то миропомазувати може лише священик. Миропомазання, зазвичай, відбувається відразу після хрещення, а тому дитину якнайшвидше і приносять до церкви. Богослужбові книги УГКЦ радять відразу приступити до миропомазання. Щоправда в останній «требник» яким користуються в УГКЦ закралась невелика помилка, а тому припис про хрещення в небезпеці смерті перенаправляє на цілком випадкову сторінку. Але цієї помилки ніхто навіть й не зауважив, як і сам припис, який чітко говорить про миропомазання, а не хрещення.
Цей випадок гарно показує два виклики з якими священики не завжди дають собі раду, навіть коли церква дає чіткі інструкції як уникнути проблеми.
Перший виклик це клерикалізм. Коли щось зроблене не священником, значить воно таке підозріле, непевне, майже й недійсне. Другий виклик це формалізм. Молитва не сприймається як осмислена дія, скоріше це набір текстів які треба відчитати в правильному порядку. Тому якщо люди звикли молитись до Бога зранку так, ніби це вечір, а 14 вересня називати першим, то й дисонансу у молитві за хрещеного так ніби він неохрещений теж не відчувається.
Тому навіть добре зроблений припис і всі офіційні документи церкви які закликають цього припису слухати – не порятують самі по собі, без переміни мислення, щодо молитви та великої реформи церковного життя.
Кому цікаво про помилку в Требнику, на блозі літургійної комісії УГКЦ є детальний розбір цього питання.
В небезпеці смерті, охрестити може буть хто. Таке хрещення церква визнає і навіть спонукає до нього. Тому не рідкість коли новонароджене немовля, якому загрожує смерть, поливає водою акушерка, яка на такий випадок зазвичай має «ламінований» папірець з одним рядочком «формули хрещення» - «Хрещається раб Божий в ім’я Отця і Сина і Святого Духа. Амінь».
Якщо дитина виживає її тим не менш приносять до церкви. І ось тут постає дуже важливе питання, для чого приносити вже охрещену дитину? Відповіді отців різняться. Деякі просто охрещують дитину знову, бо те «мирянське» хрещення… ну воно годиться тільки в випадку якщо б дитина померла, та й хто його знає, чи правильно акушерка той рядок формули сказала і чи нічого не наплутала. Щоправда всі знають, що хрестити два рази не можна, а тому додають до хрещальної формули слова «Якщо не хрещений, хрещається...» і мають чистий спокій.
Тільки от їх чистий спокій у такому випадку оплачений тотальною недовірою до людей, недовірою яка не має жодних підстав, адже якщо тобі твердо твердять, що охрестили дитину саме такими словами, то додавати «Якщо не хрещений…», є чистим лукавством.
Совісніші отці вірять, що дитина таки хрещена і водою вже не поливають та «формули хрещення» не говорять. Але якщо дитину принесли до церкви - значить для того, щоб «дохрестити». Найчастіше це означає, що здійснюють усі обряди які передують формулі хрещення, та ті які слідують за нею. Здається, що тут такого? Але якщо людина вже є хрещена… як її можна дохрестити? Вагітну жінку не можна «дозавагітнити». Так і тут, дитина або є охрещеною або не є охрещеною. Тому коли немовля починають «доохрещувати» то відбуваються чудасії, адже всі тексти які є до хрещальної формули стосуються людини не хрещеної. Як можна молитись за хрещеного словами так ніби він перебуває у «ворожій неволі» й просити «сподоби його (або її) великої благодати святого Твого хрещення?». В кінці кінців це знову призводить до зневаги хрещення, яке вже відбулось, адже до охрещеної дитини ставляться так, ніби вона все ж не є охрещена.
Описаними вище явно невдалими способами вирішує це питання більшість отців. Водночас, принаймні в УГКЦ, на рівні документів церкви та офіційних літургійних книг є спеціальний припис з чіткою відповіддю, що треба робити : дитину приносять в церкву не для того, щоб її «доохрестити», а для того, щоб її миропомазати. В східних церквах хрещення-миропомазання-євхаристія – три таїнства входження в Тіло Христове, які є глибоко пов’язані між собою. Тільки от якщо будь яка людина може хрестити, то миропомазувати може лише священик. Миропомазання, зазвичай, відбувається відразу після хрещення, а тому дитину якнайшвидше і приносять до церкви. Богослужбові книги УГКЦ радять відразу приступити до миропомазання. Щоправда в останній «требник» яким користуються в УГКЦ закралась невелика помилка, а тому припис про хрещення в небезпеці смерті перенаправляє на цілком випадкову сторінку. Але цієї помилки ніхто навіть й не зауважив, як і сам припис, який чітко говорить про миропомазання, а не хрещення.
Цей випадок гарно показує два виклики з якими священики не завжди дають собі раду, навіть коли церква дає чіткі інструкції як уникнути проблеми.
Перший виклик це клерикалізм. Коли щось зроблене не священником, значить воно таке підозріле, непевне, майже й недійсне. Другий виклик це формалізм. Молитва не сприймається як осмислена дія, скоріше це набір текстів які треба відчитати в правильному порядку. Тому якщо люди звикли молитись до Бога зранку так, ніби це вечір, а 14 вересня називати першим, то й дисонансу у молитві за хрещеного так ніби він неохрещений теж не відчувається.
Тому навіть добре зроблений припис і всі офіційні документи церкви які закликають цього припису слухати – не порятують самі по собі, без переміни мислення, щодо молитви та великої реформи церковного життя.
Кому цікаво про помилку в Требнику, на блозі літургійної комісії УГКЦ є детальний розбір цього питання.
Склалось так, що свято перенесення "Нерукотворного Образу" з Едеси до Константинополя значно торжественніше святкують на Русі ніж в Константинополі. Якщо хочете знати чому - запрошую до читання про сьогоднішнє свято.
Forwarded from Релігійно-інформаційна служба України
✨ Свято перенесення з Едеси до Царгорода нерукотворного образу Ісуса Христа відзначають сьогодні за Юліанським календарем
В середині IX століття у Візантійській імперії закінчився столітній період іконоборства, коли безліч ікон було знищено за наказом імператорської влади. Того часу зник і «Камуліанський Спас», який за переданнями, що походять з VI століття, є нерукотворним зображенням Ісуса Христа на полотні, яке знайшла в струмку християнка Іпатія. Цей образ був настільки шанований в Константинополі, що він «йшов попереду» візантійської армії у битві імператора Іраклія проти персів (VII ст.).
В середині IX століття у Візантійській імперії закінчився столітній період іконоборства, коли безліч ікон було знищено за наказом імператорської влади. Того часу зник і «Камуліанський Спас», який за переданнями, що походять з VI століття, є нерукотворним зображенням Ісуса Христа на полотні, яке знайшла в струмку християнка Іпатія. Цей образ був настільки шанований в Константинополі, що він «йшов попереду» візантійської армії у битві імператора Іраклія проти персів (VII ст.).
Диявольський маневр (Читання наступного дня : Марка 1, 21-28.)
21. Прийшли вони в Капернаум, і він у суботу відразу увійшов у синагогу і почав навчати. 22. І дивувалися його навчанню, бо навчав він їх як повновладний, не як книжники.
23. В той час якийсь чоловік був у юдейській синагозі з нечистим духом, що закричав, кажучи:
24. – Що нам і тобі, Ісусе Назарянине? Прийшов єси нас погубити! Знаю бо, хто ти: святий Божий!
25. Ісус погрозив йому:
– Мовчи, вийди з нього!
26. Нечистий дух стряс ним, скрикнув сильним голосом і вийшов геть із нього. 27. Здивувалися всі й один одного питали:
– Що це за нова повновладна наука? Навіть нечистим духам наказав, і ті слухаються його!
28. І вмить чутка про нього розійшлася по всіх усюдах, по всій країні галилейській.
🔸🔸🔸🔸🔸🔸
Покликавши перших своїх учнів Ісус приходить у синагогу і відразу починає навчати. Це навчання відразу підриває авторитет поважних вчителів народу – книжників. Відразу ж Ісуса перебиває людина, що має у собі нечистого духа. Я не дарма в кожному реченні вставляю слово «відразу», це є улюблене слово Марка в перших главах Євангелія. Марко підкреслює, що реакція нечистого духа на проповідь Ісуса була моментальною. Реакція ця – перебити Ісуса, перервати Його навчання, а головне – заплутати людей.
Нечистий дух говорить все правильно. Ісус є з Назарету, Ісус є Святим і Божим, тобто, він є месією. Проте Ісус наказує нечистому духу мовчати. Так і в подальшому, кожного разу коли нечисті духи виявляють ким є Ісус він знову і знову наказує їм замовкнути.
Вся справа не тільки у тому, що Ісус просто хоче тримати у секреті ким Він є, щоб синедріон не схопив Його передчасно як лже-месію. Справа в тому, що він своєю проповіддю прагне пояснити та підготувати, принаймні найближчих учнів, до розуміння того, що це означає бути месією, і який є Божий план для Ісуса. Євреї чекали месію який скине панування язичників та встановить Царство Ізраїля. Лише так могли зрозуміти слова нечистого духа оточуючи люди, тобто попри всю їх правдивість – зрозуміти неправильно.
Так і у нашому житті ми часто готові слухати більше щось сенсаційне про Ісуса, ніж самого Ісуса. Чи то передання «старців» про те що Ісус не сміявся, а лише плакав, чи то вишукану «біблійну критику» яка доводить, що Ісус аж ніяк не вважав себе Богом.
Так само і ми часто спішимо отримати відповідь та зрозуміти усе не пройшовши шляху. Коли Ісус покликав за собою апостолів, він не сказав щоб вони стали Його учнями. Він сказав «іти за ним». Лише пройшовши разом з Ісусом шлях через його розпяття, воскресіння, вознесіння та зіслання Святого Духа, апостоли змогли вже у Дусі Святому промовити ті самі слова : «Знаємо бо хто Ти Ісусе з Назарету: святий Божий!».
#Лекціонар
21. Прийшли вони в Капернаум, і він у суботу відразу увійшов у синагогу і почав навчати. 22. І дивувалися його навчанню, бо навчав він їх як повновладний, не як книжники.
23. В той час якийсь чоловік був у юдейській синагозі з нечистим духом, що закричав, кажучи:
24. – Що нам і тобі, Ісусе Назарянине? Прийшов єси нас погубити! Знаю бо, хто ти: святий Божий!
25. Ісус погрозив йому:
– Мовчи, вийди з нього!
26. Нечистий дух стряс ним, скрикнув сильним голосом і вийшов геть із нього. 27. Здивувалися всі й один одного питали:
– Що це за нова повновладна наука? Навіть нечистим духам наказав, і ті слухаються його!
28. І вмить чутка про нього розійшлася по всіх усюдах, по всій країні галилейській.
🔸🔸🔸🔸🔸🔸
Покликавши перших своїх учнів Ісус приходить у синагогу і відразу починає навчати. Це навчання відразу підриває авторитет поважних вчителів народу – книжників. Відразу ж Ісуса перебиває людина, що має у собі нечистого духа. Я не дарма в кожному реченні вставляю слово «відразу», це є улюблене слово Марка в перших главах Євангелія. Марко підкреслює, що реакція нечистого духа на проповідь Ісуса була моментальною. Реакція ця – перебити Ісуса, перервати Його навчання, а головне – заплутати людей.
Нечистий дух говорить все правильно. Ісус є з Назарету, Ісус є Святим і Божим, тобто, він є месією. Проте Ісус наказує нечистому духу мовчати. Так і в подальшому, кожного разу коли нечисті духи виявляють ким є Ісус він знову і знову наказує їм замовкнути.
Вся справа не тільки у тому, що Ісус просто хоче тримати у секреті ким Він є, щоб синедріон не схопив Його передчасно як лже-месію. Справа в тому, що він своєю проповіддю прагне пояснити та підготувати, принаймні найближчих учнів, до розуміння того, що це означає бути месією, і який є Божий план для Ісуса. Євреї чекали месію який скине панування язичників та встановить Царство Ізраїля. Лише так могли зрозуміти слова нечистого духа оточуючи люди, тобто попри всю їх правдивість – зрозуміти неправильно.
Так і у нашому житті ми часто готові слухати більше щось сенсаційне про Ісуса, ніж самого Ісуса. Чи то передання «старців» про те що Ісус не сміявся, а лише плакав, чи то вишукану «біблійну критику» яка доводить, що Ісус аж ніяк не вважав себе Богом.
Так само і ми часто спішимо отримати відповідь та зрозуміти усе не пройшовши шляху. Коли Ісус покликав за собою апостолів, він не сказав щоб вони стали Його учнями. Він сказав «іти за ним». Лише пройшовши разом з Ісусом шлях через його розпяття, воскресіння, вознесіння та зіслання Святого Духа, апостоли змогли вже у Дусі Святому промовити ті самі слова : «Знаємо бо хто Ти Ісусе з Назарету: святий Божий!».
#Лекціонар