Зʼїздив називається на Нову пошту. Ходило кошеня навколо, нявкало і постійно лізло в приміщення. Відвідувачі питали один у одного, «А чиє то кошеня?»… Усі потискали плечима та розводили руками. І коли хтось в чергове винес кошеня на вулицю … ну коротше, ви зрозуміли, да?
- Ну що, подруга, поїхали?
- Няяяяяв!
- Тільки ж не заважай мені, бо можем вʼїхати кудись.
- Няяяяяяв!
Побачив біля автівки дорослу кішку. «Хм! Може матуся?». Відкрив двері і випустив малечу. Та навіть кроку не зробила назустріч кішці і знов полізла в автівку.
- Ну ок! Твій вибір… Погнали!
- Няяяяяяв!

Так! Зізнавайтесь! Хто наворожив?)))

Ні… його не треба бити або якось по іншому фізично впливати. Це протизаконно. Тиждень. Всього тиждень в будь-якому шпиталі. У відділенні, де лежать хлопці із ампутаціями. Одинарними. Двійними. Трійними. І…

Тиждень. Цілодобово. Поруч. Цього вистачить. Але вистачить лише йому. Йобнутому, охуївш@му суспільству на жаль так і буде, пох, що там коїться, за парканом. Всього то в сусідній області. Це не їх війна і не їх країна.

p.s. Я в курсі, що особу цієї істоти вже встановили.

Так, шановне і в більшості, нелякане суспільство… в країні багато людей з ампутаціями. Як це? Та дуже просто. Йшов стежкою. Один крок. Пʼять… Сто десять, а на триста сьомому «бах» і все. Ноги немає. Пощастило, якщо до коліна. А може бути і вище. Набагато вище. А може і дві ноги одразу. Плюс рука. І таке може. Вірніше, таке є. Багато. І з кожним днем більше. Бо війна йде. Війна, це коли нас прийшли вбивати, а ми змушені захищатись. Тому і гинуть хлопці. Тому і залишаються без кінцівок, бо захищаються і захищають.

Чому багато хто лякається до всирачки, коли бачить людину на протезах? А тому що, він ще не пустив війну в свою голову? В свій світ. Ну які протези в мажорних барах та спортзалах. Там своя атмосфера. Богема йоб&на. Там немає місця відірваним кінцівкам. Там немає війни. Там все добре. А якщо щось не так, то знов зʼїбуться з Києва із першою світовою швидкістю і будуть з району Ужгорода столицю любити і захищати. Та й державі кагбе пох на все це. Інформаційно пох. Наче і немає цих хлопців та дівчат із блиском метала замість кінцівок. Вони є лише в соцмережах, в дописах волонтерів, які не вилазять зі шпиталів і постійно опікуються цією темою…

До речі. Хочете знати, що буде далі?

А далі… війна колись скінчиться. Домовляться, або здадуть, але скінчиться. І з фронту повернуться сотні тисяч людей які наприклад вміють і знають як вб@вати. Вони давно вже переступили ту невидиму черту. Між «ой» і «сьогодні десяток під@рів мінуснули». Люди, які наприклад ще три роки тому не відрізняли протитанкову міну ТМ-62 від комбайна, а зараз граючи, з гівна, палок і мішка кортоплі, зроблять вибуховий пристрій. Люди, у яких відчуття справедливості загострено до крайньої межі. Люди, яких все з@ебало до печії! І вже не буде гранат в кабінеті охуівш@го від безкарності чиновника, який вирішив сховатися за фразою «А я тебе туди не посилав». Все НЕ ДАЙ БОЖЕ… ще раз, НЕ ДАЙ БОЖЕ, буде набагато швидше і простіше. Тим паче в ситуації, коли фпв-дрон паяють майже на кожній кухні….

Хтось в державі думає про це? Хтось думає наперед? Чи знов, погасять пожежу в одній ситуації і все, «чик-чирик, я в домике»? Наче нічого і не трапилось в Одесі. Хтось скаже, «та то поодинокий випадок», ну-ну… Ховайтесь і далі від реальності.

Добраніч…

p.s. Фото зі сторінки мого бойового побратима.

"Нехай я буду в очах багатьох зрадником, але мій син ростиме з татком. Ми знову разом". (с)

Цілком природне бажання людини. Щоби твої діти були поруч з тобою. А ти з ними. Бачити як вони ростуть. Роблять перші кроки. Починають пізнавати світ радуючи тебе кожен день. Або дочекатися онуків і вже потім… Коротше! Що тут говорити? Це все, цілком природні бажання!

Але, ці бажання є не лише у «кварталівця». Точно такі ж людські бажання, є і у тих хлопців та дівчат, які зараз насмерть еб@шаться із окупантами. Хтось з них вже загинув. Хтось загине в той час, коли ви будете читати ці рядки. Інші залишаться в живих та повернуться додому. До своїх дітей. Так сталося, що в наш дім прийшла війна. Не сама прийшла. Йоб@ні сусіди принесли. І Бог зна скільки дітей вже не дочекаються своїх батьків з війни. І ще більше дітей ніколи не народяться.

Але знаєте, чим відрізняються сотні тисяч українців, від цієї ЗЕленої обісраної ху@ні? Тим, що вони взяли до рук зброю, аби у їх дітей було завтра. Був дім. Була своя країна. Так, я розумію, що це звучить пафосно, але так і є насправді. Чи страшно їм? До одурі. Але вони роблять свою справу, захищаючи своїх дітей і тих, які на жаль вже залишились без батьків…

Пройде час. І потім. Через рік… або два, усі ці обіср@ні істоти повернуться в країну, яку хтось за них захистив та зберіг. Повернуться, аби знов, весело розповідати охлосу «не пр@єбі вибори», виставляючи себе потужним патріотом, якому начебто не байдуже його країна.

Це я. Вірніше, моя шия. Якщо зараз мене засунути в рентген апарат, то все буде виглядати саме так. Ті маааааленькі вертикальні рисочки, спеціальні маркери імплантів, аби нейрохірург міг їх правильно поставити. А інше, штифти титанові. Схоже, вісім штук. Ні, під час проходження контролю в аеропортах не «дзвоню».

Чи казав я про це у військкоматі? Ні… Мені це не заважає, виконувати свою військову роботу. (Ну добре, добре. Майже не заважає. Довго носити шолом, ще те задоволення). Але багато, дуже багато людей воюють із більшими проблемами зі здоровʼям. Навіть без кінцівок. Чому так? Хз… Дурні напевне! Та й воно і зрозуміло. Не астма там якась…

p.s. Особисто знаю офіцера, який після ампутації лівої ноги, повернувся до війська. А також один з моїх «кошенят», послав нах ВЛК із вердиктом «не придатний на півроку», і повернувся до війська, до своїх…

Так друзі, слухайте уважно! Аби потім не казали, «Так що ж тиииии не сказаааав… Щооо ж ти не попередив».

Ми закінчуємо рекрутингові дії. Люди дзвонять. Дізнаються про вакансії. Думають. Радяться з близькими та, що головне, із собою. Хто вирішив зробити в своєму житті найважливіший крок, отримують від нас «відношення» і після проходження ВЛК їдуть в Навчальний центр. І паралельно, штабні клерки тримають руку на пульсі.

Так ось… Якщо ви, або ваші близькі або друзі, ще думаєте, то зараз самий час прийняти рішення і доєднатись до нас, опанувавши військові спеціальності пілота дронів, зовнішнього оператора або майстра. Роботи нищити окупантів, хватить усім.

Від вас треба лише:
- бажання, бажання і ще раз, бажання,
- бути придатним до служби в ДШВ і відповідно готовим пройти базову військову підготовку на полігоні.

По усіх питаннях пишіть мені в особисті.

(За репост, два мільйони балів в карму!)

p.s. Фото Yan Dobronosov

Премʼєра нової пісні неймовірних KOZAK SYSTEM…

https://youtu.be/D9JAWfbqhR8?si=KuwxmPBNZ8QmhQdH

(Репост обов’язковий, аби якомога більше людей почули пісню)

Це шило в дупці теперь звуть Джері. І вже зовсім скоро вона їде до столиці, в свою нову родину де будуть любити її до нестями!

Доброго ранку, люба моя Хунто! Смачної кави усім)

(Про поганих полковників).

Колись, декілька років тому, Мартин Брест розповів історію. До них на позиції приїхав комбат із дивним розпорядженням. «Завтра, у будь-якому випадку не відкривати вогонь. Якщо ворог підійде до позицій, нарізати кубиками на салат, загризти зубами, але не дай Боже, не стріляти». Бійці здивувались, але почули командира і завдання виконали. Добре, що наступного дня і ворог не проявляв активності. День був незвичайно тихий. А пізніш, ще через пару днів, командир батальйону знов завітав до них на РОП (ротний опорний пункт) та… пояснив суть свого розпорядження. В той день десь поруч проходив обмін полоненими, і один постріл, одна кулеметна черга кудись туди, в той степ, бо комусь сумно, могла все зірвати. І коли потім у наших хлопців буде шанс повернутись додому, невідомо… Я запамʼятав цю розповідь тому, що вона чітко характеризує правильні відношення між командиром та підлеглими. Я не знаю, чи прописано це у вумних підручниках військових вищих закладів, але точно знаю, що саме це диктує життя. Довіра. Звичайна довіра бійців до свого командира. І якщо «батя» просить, значить так треба. І людське (це так просто і в той же момент так складно), відношення до своїх пацанів. Тобто потім знайти час, приїхати і пояснити, суть свого розпорядження.

До речі. Хтось в курсі, чому насправді у війську, притомні офіцери і я, суворо заборонять вживати алкогольні напої? Ну ось чому? В армії багато чого забороняють, але рідко пояснюють суть заборони. Своїм хлопцям я завжди наводжу дві причини.
1. Горілка (самогон, віскі, пиво, рево, коньяк, шмурдяк, тощо) і… смерть, дві подруги. Вони завжди поруч. Пляшку видно, а смерть, ні. Але вона обов’язково візьме своє слово. Не сьогодні так зараз. Не завтра так через тиждень. Але обов’язково! Перевірено життям.
2. Командира можна дуже легко наїб@ти. Маленька пляшечка із чимось алкогольним в кишені. Пішов в туалета. Сьорбнув декілька разів і ти красунчик. Наїб@в командира, але не долю. Раптовий бойовий виїзд. Обстріл. Уламок. Ти триста. Привозять на стабпункт і що? Правильно. Беруть кров на аналіз. А там алкоголь. І що далі… А далі, купа проблем із виплатами. Я вже не кажу про те, якщо не дай Боже людина загинула і в крові виявили сліди алкоголя. Його родина може залишитись без виплат. Зовсім.

За роки АТО і вже потім, повномасштабного вторгнення, я бачив різні ситуації і різних офіцерів. Я розповідав в своїй книжці історію, коли навесні 2015 року, командуючий сектором генерал Анатолій Сиротенко приїхав в Талаковку на РОП , аби поспілкуватись із командиром роти. І погони від цього з генерала не впали. Приїхав. Напився чаю досхочу і отримав інформацію з перших рук, тому що хто, як не ротний знає тут все і навіть більше?! А от деякі поважні «полководці» не опускаються до спілкування із капітанами, лейтенантами і вже не кажу про сержантів. Але той самий сержант-розвідник, може надати дуже цінну інформацію, бо він і його бійці тут все на пузі проповзли десятки разів. Ні, ні… Ви що? «Хто ви такий? Сержант? Вийдіть за ОКП, вам тут робити нема чого».

У кожного з військових є список прізвищ комбригів, за якими хлопці, якщо буде треба, підуть в пекло, бо вірять своєму командиру. І в той же час знають тих «поважних» полковників, яким би я особисто не довірив охороняти кукурудзяне поле, не кажучи про керівництво бойовою бригадою.

Я памʼятаю свою розмову із полковником з ГШ, який навесні 2015 року був начальником зв’язку сектора «М».
- Кіт. Де інформація, яку я просив?
- Пане полковнику, Дмитро Федорович, я тільки отримав флешку із новою формою доповідей. Повертаюсь до себе.
- Петроооооооов! Друже… Мені нах непотрібна та форма доповіді. Нова, стара, правильна чи вже сука неправильна. Мені терміново потрібна інформація, розумієш? Інформація!
Нагадую. Це людина з Генерального штабу, яка начебто мусить полюбляти правильні розмір шрифта та інтервал між строками. Ан нет. В першу чергу термінове надання інформації. І в той же час, є полковники, яким наче в кайф заїб@ти до ґикавки когось, бо в документі відступ від краю не вірний. А який вірний, вони самі не знають.

Вірніше знають, але нікому не скажуть, бо одразу можна втратити той самий пафос, «це знаю лише я і більше ніхто».

Хтось з комбригів памʼятає своїх загиблих, ще з часів АТО, бійців по іменах. А хтось під великий стакан єдине чим знайшов хизуватись, так це історіями, як пизд@в строковиків, коли ще сам був лейтенантом.

Питання не в «зірочках», тобто «ромбіках» на погонах. Питання у вихованні людини. Які вчителі зустрілись на його шляху і чому саме вони навчили людину.