Я тут дещо придумала, гг 😏😏😏

Жереб кинуто🪙

Їх весна мала пахнути яблуневим цвітом і свіжою травою, справжньою — дикою, вологою, живою. Вони хотіли весілля не в ресторані, а просто неба: дерева стали б свідками їх щастя, коридором до щасливого "довго і разом", сонце — обігрівачем для вічної мерзлячки бабусі зі сторони нареченої та осяяло б шлях молодятам, а птахи співали б замість скрипки.
Натомість весняне сонце било в очі, але тепла в ньому не було. Ліс дихав гниллю й мокрим листям — занадто живим, щоб приймати смерть, і занадто байдужим, щоб її заперечити.

Олеся колись уявляла, як вітер торкається її волосся, розплітаючи легкі пасма під фатою, а Іван — як тримає її руки, теплі, трохи тремтливі, бо вона завжди хвилювалась, коли щаслива.
Він жартував, що вони підуть до вівтаря босоніж — бо земля під ногами буде м’яка, як килим. Вона сміялась, казала, що то безглуздо, але десь у глибині душі погоджувалась.

Від спогадів чоловік дзригнувся. Понад трьох років минуло від давніх мрій та планів. Іронія долі зіграла злий жарт, Олеся й дійсно була босоніж.
Іван Химчук стояв біля труни, стиснувши руки в кулаки в кишені чорного плаща. На ньому, як і мав колись бути, чорний костюм, на обличчі — порожнеча. Його очі, колись теплі, тепер здавалися сталевими. Навіть смерть не змогла зробити їх м’якшими.

У труні — вона. Жінка, що покинула його за 2 місяці до весілля, безслідно зникнувши з його життя, його Олеся. Біла, як цвіт, що осипається під власною вагою.
Одягнена у весільну сукню, що колись купив їй Іван на останні заощадження. З голими ногами: важко взути весільні підбори з криво відрубленими ногами нижче колін.

Бліді пальці зчеплені на грудях, ніби вона ще тримає щось важливе. Раніше друзі жартували, що ця жінка міцно тримає його за яйця, на що Олеся з гордістю відповідала, що погодиться на його "потаємні місця" лише в комплекті з його серцем. Як і раніше губи ледь торкаються посмішки, але Іван бачить — то насмішка. Вона виглядає так, ніби ось-ось відкриє очі й скаже, що це поганий жарт. Вона завжди мала специфічний гумор, але якщо з ним можна було миритись, то свист сокири старої з косою він чув у відчайдушному плачеві матері, що схилилась над останньою домівкою єдиної дитини.

Перші два він шукав її — розпитував живих, набридав щотижнево моргам, перевертав місто, копирсався в бруді. І завжди наштовхувався на тишу. Єдина, хто міг відповісти на всі його питання, зараз лежала перед ним, проте він знав, що вона ніколи більше не промовить і слова.

Іван закурив, не відводячи погляду. Дим змішався з запахом вологи й сосни.
«Ти мала сказати мені, чому», — подумав він.

Він прискіпливо оглянув всю ритуальну процесію, вдивлявся у знайомі обличчя, що соромливо відводили погляд, наче боялись, що стануть головними підозрюваними, варто було протримати зоровий контакт з ним довше кількох секунд. Вони всі давно стали чужі йому, єдине, що їх всіх об'єднувало, — повисле важким грузом питання: "Хто це зробив з нею?"

Іван відчув, як у ньому знову прокидається те, що він намагався поховати разом із минулим: холодна лють. Вона завжди була частиною його роботи, але тепер стала особистою.
Ця справа — не для поліції, не для протоколів.
Це — між ним і тими, хто забрав у нього все.

Він кинув недопалок у вологу землю і глянув на Олесю востаннє.
— Обіцяю, — прошепотів. — Я знайду його. І змушу відповісти.

Навіть якщо для цього доведеться стати таким, як він.

Пишіть, як вам 👉👈
Якщо зацікавить, то хочу почати прописувати цю історії (по можливості) після завершення "побачень" Вінсента.
Так, я пам'ятаю про історію, просто *100500 моїх відмовок*. Не кричіти на мене, якщо хотіли.
Цікаво почути ваші думки)

Добрий вечір.
Ну чомууу? 😆 Але най буде.
Пройдіть тест і ви, діліться резутатами🌚

З Новим Роком, друзі 🫂
Миру✨
Успіхів, міцного імунітету до вірусів та довбойобів💅
Читайте хороші книги, а погані кидайте мені 🌚 (як не прочитаю, то понию, що ви мене не любите🤣).
Будьте розумничками і донатьте на збори🙌🏻

Намагалась читати «Святого», але це вище моїх сил.
Я впевнена, що захворіла вдруге через травму від цієї книжки, але не можу це довести.
З реальних доказів, від читання очі ріжуть дужче.
В пролозі не могла кричати на текст фізично, закидаю це чтиво на 20% вже з відсутністю бажання орать на будь-що в принципі. Нікому не раджу, але якщо хочете випробувати свою менталку - you are welcome.

Єдине, що запамʼяталось, це мем про Елайджу, що «я біг за вами 3 дні, щоб сказати, як ви мені байдужі».