Маркс відкрив континент історії.

В самому марксизмі від початку до кінця

немає ні грана етики.

Міфічний [Макіавеллівський] Володар не може бути реальною особою, конкретним індивідом. Він може бути лише організмом, соціальним елементом, у якому вже розпочалося становлення конкретною колективною волею, частково вже розпізнаної та ствердженої в дії. Цей організм уже заданий історичним розвитком: це політична партія, модерна форма, в якій зібрано часткові колективні волі, що прямують до того, аби стати універсальними й тотальними.

політична ідеологія, яка подається не як холодна утопія чи раціоналізована доктрина, а як конкретна «фантазія», що діє на розрізнений і роздроблений народ, щоб пробудити і організувати його колективну волю

Отже, суто з теоретичної точки зору, можна і треба відкрито говорити про теоретичний антигуманізм Маркса і бачити в цьому теоретичному антигуманізмі абсолютну (негативну) передумову (позитивного) пізнання самого людського світу та його практичної трансформації. Неможливо знати що-небудь про людей, окрім як за абсолютної передумови, що філософський (теоретичний) міф про людину зведений на попіл. Отже, будь-яка думка, яка апелює до Маркса з метою будь-якого відновлення теоретичної антропології чи гуманізму, є не більше ніж теоретичним попелом. Але на практиці вона може створити пам'ятник домарксистській ідеології, який буде тиснути на реальну історію і загрожувати завести її в глухий кут.

Товариш Мао демонструє правильне розуміння марксизму та ефективно застосовує його до проблематики формування організму Нового Володаря. Відносини між Масами та Проводом мають відбуватися подібно до Позитивного зворотнього звʼязку – у відповідь на творчу діяльність мас, провід має проводити заходи для інтенсифікації та збільшення активності цієї діяльності, після чого цикл повторюється. Таким чином, рано чи пізно розрив між «солдатами» та керівництвом має перестати бути необхідним.

…Тут, насправді говориться навіть не стільки про творчу силу народу, скільки про другорядну роль будь-якої організації. Аристократія, буржуазія, навіть пролетарська партійна номенклатура майже не мають власної творчої потуги, вони є апаратом організації виробництва, а не його субʼєктом. Необхідно провести розрізнення трьох основних етапів організації виробничих відносин:

1. Аристократія за рахунок силового апарату відчужує надлишок продуктивної праці народу. Майже весь цей надлишок витрачається на предмети розкоші (від прикрас до палаців) та на війни задля екстенсивного зросту економіки.

2. Буржуазія характеризується постійною революціонізуючою функцією відносно засобів виробництва. Відчужений від продуцентів надлишок йде на саме інтенсифікацію вироблення цього надлишку для його подальшого відчуження.

3. Соціалістична номенклатура, на відміну від аристократії та буржуазії складається з прошарку самих же мас, тому, за умови підконтрольності проводу масам (ця умова так і не була реалізована в радянськом досвіді), відчужений надлишок не має залишатись в руках самої ж номенклатури, а має йти на покращення добробуту та постійну революціонізацію засобів виробництва.

Як зазначалося вище, друга гілка, що веде до ґрамшіанської ідеї гегемонії, йде від Макіавеллі і допомагає ще більше розширити потенційну сферу застосування цієї концепції. Ґрамші розмірковував над тим, що написав Макіавеллі, особливо в «Володарі», стосовно проблеми заснування нової держави. Макіавеллі у п'ятнадцятому столітті був стурбований пошуком лідера і соціальної бази для об'єднаної Італії; Ґрамші у двадцятому столітті – пошуком лідера і соціальної бази для альтернативи фашизму. Там, де Макіавеллі шукав індивідуального Державця, Ґрамші шукав Сучасного Государя: революційну партію, яка веде постійний діалог, зі своєю власною базою підтримки. Ґрамші перейняв у Макіавеллі образ влади як кентавра: напівлюдини, напівзвіра, необхідної комбінації консенсусу і примусу. Тією мірою, якою консенсусний аспект влади знаходиться на передньому плані, переважає гегемонія. Примус завжди латентний і застосовується лише у маргінальних, девіантних випадках. Гегемонії достатньо, щоб забезпечити конформізм поведінки більшості людей більшу частину часу. Макіавеллівський зв'язок звільняє поняття влади (і гегемонії як однієї з форм влади) від прив'язки до історично конкретних соціальних класів і надає йому ширшої застосовності до відносин панування і підпорядкування, включаючи, як буде показано нижче, міжнародні відносини. Воно, однак, не відриває владні відносини від їхньої соціальної основи (тобто, у випадку відносин світового порядку, перетворюючи їх на відносини між державами у вузькому розумінні), а спрямовує увагу на поглиблення усвідомлення цієї соціальної основи.

Партійна робота, організована в такий спосіб, якісно відрізняється від попередніх концепцій Нового Володаря та Нової Держави. Якщо радянський проєкт сформував скоріше класову аристократію, ніж класову номенклатуру (тобто зробила крок назад відносно капіталістичних виробничих відносин), то проєкт масової лінії є кроком вперед відносно буржуазії. Проєкт Мао Цзедуна – це революційна демократія. Народ зі своїм партійним прошарком разом утворюють Нового Володаря. Організм цього Володаря завдяки двостороннім відносинам між масами та проводом постійно революціонізує виробничі відносини всередені себе. Тож ми стверджуємо, що Мао Цзедун дає найбільш повну відповідь на питання які Макіавеллі ставить перед марксизмом.

Тимчасом ідеї УПА не можна вимірювати старими маштабами і вкладати в якісь старі «ізми». Ідеї УПА репрезентують новий і останній етап революції. Вони мають прочистити шлях устрою, який у всі віки вважався найбільш відповідаючий людській природі — демократії. Тільки тепер це буде не стара демократія в умовинах в основі якої була приватна власність на засоби виробництва, а нова демократія, за якої змагання індивідуальних здібностей і еґоїзмів відбуватиметься в рямцях суспільної власности на засоби виробництва. В різних формах до цього йде тепер цілий світ.

«Абстрактний» характер концепції «міфу» Сореля виявляється в його відразі (яка набуває емоційної форми етичного огиди) до якобінців, які, безсумнівно, були «категоричним втіленням» макіавеллівського володаря. Сучасний Володар повинен містити частину, успадковану від якобінства (в цілісному значенні, яке це поняття мало історично і повинно мати концептуально), як приклад того, як формувалася і діяла колективна воля, яка принаймні в деяких своїх аспектах була оригінальним творінням, ex novo. Необхідно визначити колективну волю і політичну волю в цілому в сучасному розумінні; волю як діючу свідомість історичної необхідності, як головну дійову особу реальної та ефективної історичної драми.

Будь-яке формування національно-народної колективної волі неможливе, якщо велика маса селян-землеробів не увійде одночасно у політичне життя. Макіавеллі розумів це, пропонуючи свою реформу ополчення, що і зробили якобінці під час Французької революції, і в цьому розумінні ми можемо побачити

передчасне якобініство Макіавеллі, зародок (більш-менш плідний) його концепції національної революції.

Маючи це на увазі, не важко зрозуміти, що упадок капіталізму, який у наших умовах означає лише ліквідацію принципу приватної власности на знаряддя і засоби виробництва, цебто їх усуспільнення, ні в чому не загрожує нації. Навпаки: усуспільнення знарядь і засобів виробництва причиниться, поперше, до ще сильнішого розвитку продукції сил, як це було при капіталізмі, і, подруге, ліквідуючи саму основу існування суспільних кляс (буржуазії і пролетаріяту передусім), зліквідує існуючі сьогодні клясові антагонізми. А і один і другий момент лише скріплюють націю. Тому то і реалізація нашої концепції безклясового суспільства в майбутній українській державі причиниться лише до зміцнення української нації, піднесе її на вищий ступінь національної спаяности і свідомості.

Имея это в виду, нетрудно понять, что упадок капитализма, который в наших условиях означает лишь ликвидацию принципа частной собственности на орудия и средства производства, то есть их обобществление, ни в чем не угрожает нации. Наоборот: обобществление орудий и средств производства будет способствовать, во-первых, еще более сильному развитию производительных сил, как это было при капитализме, и, во-вторых, ликвидируя саму основу существования общественных классов (буржуазии и пролетариата прежде всего), ликвидирует существующие сегодня классовые антагонизмы. А и один, и второй момент только укрепляют нацию. Поэтому и реализация нашей концепции бесклассового общества в будущем украинском государстве будет способствовать только укреплению украинской нации, поднимет ее на более высокую ступень национальной сплоченности и сознания.

Росія як багатонаціональна держава і держава росіян неминуче йде до розпаду і розчленування. Одне з двох: або вона розчленується на свої складові національні частини і утворить кілька нових і самостійних державних організмів, або ж влада росіян в Росії буде замінена колективною владою «націоналів», тобто гегемонія російського народу над усіма іншими народами зміниться диктатурою цих останніх над російським народом. Це є історична неминучість як наслідок поєднання. Точніше, відбудеться перше, а якщо трапиться друге, то воно все одно буде лише переходом до першого. Колишня Росія, яка відновилася під нинішньою формою СРСР, недовговічна. Вона минуща і тимчасова. Це лише останні подихи, останні конвульсії вмираючого.

Мусимо тут же попередити читача, що ми не вільні від українських почувань. Вони «в нас», але не «тільки» для нас, в сьому ми можемо переконати «катеринославців», які вважають себе вмістилищем «чистого інтернаціоналізму», «чистого соціялізму», «чистого комунізму». «В них для них» немає ніяких, скажемо, наприклад, почувань великоросійського націоналізму і шовінізму. Борони Боже, нас навіть подумати про це.

Щоб ухилитися, наскілько можна, від особистих почувань, власних і чужих, навіть почувань «чистих інтернаціоналістів», ми повинні звернутися до реального процесу революційного руху на Україні, прислухатися до мови фактів, намацати тенденцію реального українського руху. Факти — вперта річ, говорять англійці.

Товарищ Мао Цзедун влучно розділив дві стадії революції — націонал-демократичну та соціалістичну; в той самий час він тісно пов’язав ці два етапи. Національно-демократична революція є необхідною підготовкою до соціалістичної революції, а соціалістична революція є неминучим продовженням національно-демократичної революції. Між цими двома революційними етапами немає Великої стіни. Але соціалістична революція можлива лише після завершення національно-демократичної революції. Чим більш досконалою є національно-демократична революція, тим кращими є умови для соціалістичної революції.