Ця революція є великою революцією, цілком новою і творчою революцією, здійсненою після захоплення політичної влади пролетаріатом. Вона полягає у поваленні шляхом боротьби невеликої групи осіб у партії, які перебували при владі і пішли капіталістичним шляхом; у знищенні всіх привидів і потвор у нашому суспільстві, у руйнуванні старих ідей, культури, звичаїв і звичок експлуататорських класів та у вихованні нових ідей, культури, звичаїв і звичок пролетаріату з метою подальшого зміцнення диктатури пролетаріату і розвитку соціалістичної системи.

Незалежно від своєї національності, класово свідомий пролетаріат Туреччини розглядає питання про утворення курдською нацією окремої держави з точки зору розвитку та зміцнення революції. Якщо утворення окремої держави курдською нацією збільшить перспективи розвитку та успіху народної демократичної революції під керівництвом пролетаріату в Курдистані Туреччини, то незалежно від своєї національності, класово свідомий пролетаріат Туреччини повинен підтримати відокремлення. Якщо відокремлення затримає і ускладнить розвиток і успіх народної демократичної революції під керівництвом пролетаріату, то незалежно від своєї національності, класово свідомий пролетаріат не повинен підтримувати відокремлення.

Поняття «нової демократії» винайдено й розвинуто особисто Мао Цзедуном як цілком новий і оригінальний витвір у комуністичній теорії, продукт китайської «національної своєрідності». Мао каже, що в Китаї «мова йде вже не про демократію взагалі, а про демократію китайського тилу, особливу, нового типу демократію — нову демократію». Ця «республіка нової демократії» відрізняється від соціалістичних республік типу СРСР, республік диктатури пролетаріату, як відрізняється вона, звичайно, і від республік буржуазної демократії. Що ж таке нова демократія? Тому, що китайська революція є революцією кількох класів, тому й держава цієї революції є державою кількох класів. Отже, нова демократія — «це не диктатура однієї буржуазії, не диктатура одного лише пролетаріату, а диктатура союзу декількох революційних класів, керованих пролетаріатом».

Тому, що в революції бере участь майже вся нація, всі класи, за винятком частини поміщиків і колаборантів, то нова демократія є диктатура нації. «Словом „нація“ користуватись можна, — каже Мао, — одначе в це поняття не включаються контрреволюційні елементи й зрадники». В іншому місці він каже: «За республіку нової демократії стоїть понад 90% нашої нації, отже іншого шляху не може бути». Чан Кайші і його кліка — це «зрадники нації», бо вони продавали й продають Китай імперіалістам. Боротися проти них — значить визволяти націю.

Таким чином, пригнічення робітників пригнобленої національності набуває комплексного характеру. По-перше, це класове гноблення, що здійснюється проти трудящих з метою їх більшої експлуатації та придушення класової боротьби; по-друге, це національне гноблення, що здійснюється проти майже всіх класів меншинних народів і національностей з вищезазначеною метою, а саме з національних міркувань. Комуністи повинні розрізняти ці дві форми гноблення. Адже, наприклад, курдська буржуазія і дрібні землевласники підтримують перший вид гноблення, а протистоять другому. Ми ж виступаємо проти обох форм гноблення. Ми підтримуємо боротьбу курдської буржуазії та дрібних землевласників за ліквідацію національного гноблення, але, з іншого боку, ми маємо боротися проти них також з метою ліквідації класового гноблення.

Товар можна зрозуміти в його неспотвореній сутності лише тоді, коли він стає універсальною категорією суспільства в цілому. Тільки в цьому контексті реіфікація, породжена товарними відносинами, набуває вирішального значення як для об'єктивної еволюції суспільства, так і для ставлення людей до нього. Тільки тоді товар стає вирішальним для підкорення свідомості людей формам, в яких виражається ця реіфікація, і для їхніх спроб зрозуміти цей процес або повстати проти його згубних наслідків і звільнитися від рабства створеної таким чином «другої природи».
Маркс описує основне явище реіфікації так:
«Товар є тому таємничою річчю, просто тому, що в ньому соціальний характер праці людей постає перед ними як об'єктивний характер, накладений на продукт цієї праці; тому що відношення виробників до сукупності своєї праці постає перед ними як соціальне відношення, що існує не між ними, а між продуктами їхньої праці. Ось чому продукти праці стають товарами, соціальними речами, якості яких одночасно сприймаються і не сприймаються органами чуття... Тільки певні соціальні відносини між людьми набувають в їхніх очах фантастичної форми відносин між речами».

Головне тут полягає в тому, що через цю ситуацію власна діяльність людини, її власна праця стає чимось об'єктивним і незалежним від неї

, чимось, що контролює її завдяки автономії, чужій людині. У цьому явищі є як об'єктивна, так і суб'єктивна сторона. Об'єктивно виникає світ предметів і відносин між речами (світ товарів та їх рух на ринку). Закони, що регулюють ці об'єкти, дійсно поступово відкриваються людиною, але навіть у цьому випадку вони постають перед нею як невидимі сили, що генерують власну енергію. Індивід може використовувати свої знання про ці закони на власну користь, але він не здатний змінити процес своєю власною діяльністю.

Суб'єктивно — там, де ринкова економіка повністю розвинулася — діяльність людини відчужується від неї самої, перетворюється на товар, який, підкоряючись нелюдській об'єктивності природних законів суспільства, повинен йти своїм шляхом незалежно від людини, як і будь-який споживчий товар.

«Характерною рисою капіталістичної епохи, — каже Маркс, — є те, що в очах самого робітника робоча сила набуває форми товару, що належить йому. З іншого боку, тільки в цей момент товарна форма продуктів праці стає загальною».

сша та рф тиснуть на Україну, щоб вона віддала Донбас, вчора на перемовинах ніяких компромісів не було досягнуто,
— Reuters

Праве крило Антияпонського національного об'єднаного фронту складається з великих землевласників і великої буржуазії, і є мозковим центром національного капітуляціонізму. Неминуче, що ці люди схильні до капітуляціонізму, оскільки вони бояться як знищення своєї власності під час війни, так і підйому мас. Багато з них вже є колабораціоністами, багато хто став або готовий стати прихильниками Японії, багато хто вагається, і лише дехто, завдяки особливим обставинам, є твердими противниками Японії.

— Мао Цзедун

,

«Ситуація і завдання в антияпонській війні після падіння Шанхая і Тайюаня»

Маркс відкрив континент історії.

В самому марксизмі від початку до кінця

немає ні грана етики.

Міфічний [Макіавеллівський] Володар не може бути реальною особою, конкретним індивідом. Він може бути лише організмом, соціальним елементом, у якому вже розпочалося становлення конкретною колективною волею, частково вже розпізнаної та ствердженої в дії. Цей організм уже заданий історичним розвитком: це політична партія, модерна форма, в якій зібрано часткові колективні волі, що прямують до того, аби стати універсальними й тотальними.

політична ідеологія, яка подається не як холодна утопія чи раціоналізована доктрина, а як конкретна «фантазія», що діє на розрізнений і роздроблений народ, щоб пробудити і організувати його колективну волю

Отже, суто з теоретичної точки зору, можна і треба відкрито говорити про теоретичний антигуманізм Маркса і бачити в цьому теоретичному антигуманізмі абсолютну (негативну) передумову (позитивного) пізнання самого людського світу та його практичної трансформації. Неможливо знати що-небудь про людей, окрім як за абсолютної передумови, що філософський (теоретичний) міф про людину зведений на попіл. Отже, будь-яка думка, яка апелює до Маркса з метою будь-якого відновлення теоретичної антропології чи гуманізму, є не більше ніж теоретичним попелом. Але на практиці вона може створити пам'ятник домарксистській ідеології, який буде тиснути на реальну історію і загрожувати завести її в глухий кут.

Товариш Мао демонструє правильне розуміння марксизму та ефективно застосовує його до проблематики формування організму Нового Володаря. Відносини між Масами та Проводом мають відбуватися подібно до Позитивного зворотнього звʼязку – у відповідь на творчу діяльність мас, провід має проводити заходи для інтенсифікації та збільшення активності цієї діяльності, після чого цикл повторюється. Таким чином, рано чи пізно розрив між «солдатами» та керівництвом має перестати бути необхідним.

…Тут, насправді говориться навіть не стільки про творчу силу народу, скільки про другорядну роль будь-якої організації. Аристократія, буржуазія, навіть пролетарська партійна номенклатура майже не мають власної творчої потуги, вони є апаратом організації виробництва, а не його субʼєктом. Необхідно провести розрізнення трьох основних етапів організації виробничих відносин:

1. Аристократія за рахунок силового апарату відчужує надлишок продуктивної праці народу. Майже весь цей надлишок витрачається на предмети розкоші (від прикрас до палаців) та на війни задля екстенсивного зросту економіки.

2. Буржуазія характеризується постійною революціонізуючою функцією відносно засобів виробництва. Відчужений від продуцентів надлишок йде на саме інтенсифікацію вироблення цього надлишку для його подальшого відчуження.

3. Соціалістична номенклатура, на відміну від аристократії та буржуазії складається з прошарку самих же мас, тому, за умови підконтрольності проводу масам (ця умова так і не була реалізована в радянськом досвіді), відчужений надлишок не має залишатись в руках самої ж номенклатури, а має йти на покращення добробуту та постійну революціонізацію засобів виробництва.

Як зазначалося вище, друга гілка, що веде до ґрамшіанської ідеї гегемонії, йде від Макіавеллі і допомагає ще більше розширити потенційну сферу застосування цієї концепції. Ґрамші розмірковував над тим, що написав Макіавеллі, особливо в «Володарі», стосовно проблеми заснування нової держави. Макіавеллі у п'ятнадцятому столітті був стурбований пошуком лідера і соціальної бази для об'єднаної Італії; Ґрамші у двадцятому столітті – пошуком лідера і соціальної бази для альтернативи фашизму. Там, де Макіавеллі шукав індивідуального Державця, Ґрамші шукав Сучасного Государя: революційну партію, яка веде постійний діалог, зі своєю власною базою підтримки. Ґрамші перейняв у Макіавеллі образ влади як кентавра: напівлюдини, напівзвіра, необхідної комбінації консенсусу і примусу. Тією мірою, якою консенсусний аспект влади знаходиться на передньому плані, переважає гегемонія. Примус завжди латентний і застосовується лише у маргінальних, девіантних випадках. Гегемонії достатньо, щоб забезпечити конформізм поведінки більшості людей більшу частину часу. Макіавеллівський зв'язок звільняє поняття влади (і гегемонії як однієї з форм влади) від прив'язки до історично конкретних соціальних класів і надає йому ширшої застосовності до відносин панування і підпорядкування, включаючи, як буде показано нижче, міжнародні відносини. Воно, однак, не відриває владні відносини від їхньої соціальної основи (тобто, у випадку відносин світового порядку, перетворюючи їх на відносини між державами у вузькому розумінні), а спрямовує увагу на поглиблення усвідомлення цієї соціальної основи.

Партійна робота, організована в такий спосіб, якісно відрізняється від попередніх концепцій Нового Володаря та Нової Держави. Якщо радянський проєкт сформував скоріше класову аристократію, ніж класову номенклатуру (тобто зробила крок назад відносно капіталістичних виробничих відносин), то проєкт масової лінії є кроком вперед відносно буржуазії. Проєкт Мао Цзедуна – це революційна демократія. Народ зі своїм партійним прошарком разом утворюють Нового Володаря. Організм цього Володаря завдяки двостороннім відносинам між масами та проводом постійно революціонізує виробничі відносини всередені себе. Тож ми стверджуємо, що Мао Цзедун дає найбільш повну відповідь на питання які Макіавеллі ставить перед марксизмом.

Тимчасом ідеї УПА не можна вимірювати старими маштабами і вкладати в якісь старі «ізми». Ідеї УПА репрезентують новий і останній етап революції. Вони мають прочистити шлях устрою, який у всі віки вважався найбільш відповідаючий людській природі — демократії. Тільки тепер це буде не стара демократія в умовинах в основі якої була приватна власність на засоби виробництва, а нова демократія, за якої змагання індивідуальних здібностей і еґоїзмів відбуватиметься в рямцях суспільної власности на засоби виробництва. В різних формах до цього йде тепер цілий світ.

«Абстрактний» характер концепції «міфу» Сореля виявляється в його відразі (яка набуває емоційної форми етичного огиди) до якобінців, які, безсумнівно, були «категоричним втіленням» макіавеллівського володаря. Сучасний Володар повинен містити частину, успадковану від якобінства (в цілісному значенні, яке це поняття мало історично і повинно мати концептуально), як приклад того, як формувалася і діяла колективна воля, яка принаймні в деяких своїх аспектах була оригінальним творінням, ex novo. Необхідно визначити колективну волю і політичну волю в цілому в сучасному розумінні; волю як діючу свідомість історичної необхідності, як головну дійову особу реальної та ефективної історичної драми.

Будь-яке формування національно-народної колективної волі неможливе, якщо велика маса селян-землеробів не увійде одночасно у політичне життя. Макіавеллі розумів це, пропонуючи свою реформу ополчення, що і зробили якобінці під час Французької революції, і в цьому розумінні ми можемо побачити

передчасне якобініство Макіавеллі, зародок (більш-менш плідний) його концепції національної революції.