#Ігрозаписи №2
Розкажу, дітки, як свого часу мене зламала RDR2.
Але вона ж змусила мене полюбити ігри наново.

Є купа ігор, які всі вважають шедеврами, але мені вони — страх як — не зайшли.
Серед них і «симулятор побачень» Відьмак 3, і тупо Скайрім, і навіть Зельда: BOTW.

Вони, звісно, залишаються шикарними. Просто причина була в мені.
(Хоча, ну, до кожної можна покидати претензії… але нашо? 😅)

Все змінила Red Dead Redemption 2.
Гра, яка жорстоко карає за спроби “зарашити” її — вкрааай повііільними анімаціями.
І я досі пам’ятаю, як на це жалілися численні “ґеймери”.

Моя найбільша помилка — я стрімив RDR2.
А стрім — це коли треба швиденько пройти гру і побігти до наступної, “актуальної”, паралельно вигадуючи щось смішне аби виправдати своє перебування в квадратику.

Аж поки я не пограв у неї сам. Один.
І тоді вона розкрилась.
Без поспіху. Без глядачів. Без тиску.

Я вперше відчув, чому Артур у грі не бігає підтюпцем.
Ґеральт, Довакін, Лінк — усі спішать за замовчуванням.
А Артур… живе.
Повільна хода, сідлання коня, полювання — усе це зробило мене не просто гравцем, а частиною гри.
Я буквально розчинився в ній.

На здивування, коли я переніс цей “метод повільної ходи” у Скайрім і Відьмака — я почав бачити деталі, які раніше просто пролітав: вручну виліплені локації, заходи сонця, атмосферу завірюхи. Я відчув наскільки масштабні ці ігри. Наскільки великі в них карти.

Одна з небагатьох причин, чому мені не зайшла Baldur’s Gate 3, — це відсутність відчуття подорожі.
Сюжет, персонажі, механіки — топ.
Але все надто близько.
Кожен квест — у 20 секундах ходу.
Тебе просто кидає від завдання до завдання.

А от у Скайрімі, особливо з режимом виживання, навіть проста дорога з точки А в пункт Б — уже пригода.
Хоча саме тоді я зрозумів, наскільки Скайрім порожній.
У цьому плані я б залюбки поміняв його з Fallout 4 — там, навпаки, часом не вистачає тиші серед випаленої землі. 🌋

Я ще й підняв складність у Відьмаку — і це підсилило ролеплейність у рази.
І тоді я збагнув, що саме ця ролеплейність і є той “соус”, якого мені бракувало в RPG.

Навіщо Ґеральту бігати по Новіґраду?
Навіщо Довакіну мчати, щоб убити пару бандитів?
Якщо ти сам не придумав причину — то і вони не мають куди спішити.

Один із головних гріхів сучасного ґеймінґу — це розтягування ігор, щоб не шкода було віддати 60 баксів.
Але коли ринок настільки насичений, ти просто не хочеш жити в грі — бо треба встигнути ще десять інших.

Не хочеться сидіти в ігровому барі, не хочеться ролеплеїти навіть у RPG.
Бо треба “далі”.

І відтак усі старання розробників — Пліточці під хвіст. 🐴

Щиро заздрю тим, хто може оцінити подібні ігри без зайвих роздумів.
Хоча, може…
ви теж ніколи по-справжньому не грали? 😉

Після подібного повільного споглядання локацій у всяких Скайрімах та РДРах, якось наново почали відчуватись прогулянки і в реальному житті. Якось хочеться дивитись як же боженька постарався над оптимізацією та рендером справжнього світу.
От так от, здавалось би звичайна гра про ковбоїв де яйця у коней стискаються на холоді, навчила мене цінувати життя наново.

Тепер час від часу мій герой (я) теж глибого видихає і кайфує від світу. Він просто смакує життя.

Якщо маєте свої улюблені скріншоти з ігор, то діліться, що їм пилом припадати?😄😍

Адміну на каву☕️ | тутки пишем про кіно🎥 | YouTube📺