Цікавий прикол. І досить смачний

Тиша. Вечір. Ніхто не стріляє. Тільки лиш рідкі виходи наших саушок перебивають звук генчіка зв’язківців, який працює скільки не для світла, скільки для живлення єдиного в селі старлінка. Звісно, що черги до нього десь такі самі як і черги до нової пошти в прифронтових містах. Топаю до стабіка, там теж тихо, роботи нема, і слава богу мабуть, бо значить втрат нема.. по ідеї. Вертаюсь в знеструмлену хату в знеструмленому селі десь на відшибі Донбасу, підкидаю дрова у пічку і вмощуючись на дивані розглядаючи кімнату, в якій за останні пів року війни жили походу всі, кому не лінь. Після господарів самої хати, тут жили наші механи, потім росіяни, потім знову наші, а тепер і я зі своїм екіпажем. Дві кімнати, кухня, ванна кімната, подвір’я з сараєм і гаражем. Заможно жили. Кондиціонер навіть на місці. А от від телевізору лишилось хіба що підвіска, пульт та спогади.
В великій кімнаті є невід’ємний атрибут будь-якої пост-радянської сім’ї - темно-коричнева антресоль із дорогим, по тим міркам, сервізом, який стоїть на кружевних білих скатертях. Всередені в новій рамочці фотографія маленької дитини та ще дві, жовті від часу, фотограції чоловіка та жінки. На вскидку фотографіям років 40.
На душі якось становиться не по собі. Дивлюсь книжки з тієї є антресолі: Борис Бабкін, Пушкін, Дюма, Гайдзюк, Поліна Дашкова, Донцова та ще здесяток книжок російських авторів, яких я ніколи не читав.
Не люблю Донбас. Не люблю за його моральну бідність. За відсутність культури та пасивність і агресію до пізнання чогось нового. Тут перемогла стабільність. Школа, технікум, завод або тюрма, діти, робота руками, телевізор, газети, смерть.
Більше половини людей з Донбасу до війн ніколи не були за не те що за кордоном - вони не виїзжати за межі своєї області. Вийняток, звісно, "вєлікая родіна" росія, де проживає більшість рідні і взагалі там порядок і ще більша стабільність "нє то что тут бардак". Серед людей похилого та середнього віку, новоросія в головах вже давно перемогла і майже нічим це не змінити.
Війна, на мою думку, вписується на Донбасі майже ідеально. Вона повинна була статись. Донбас її заслужив. Не заслужили її люди, які за нього гинуть.
Кутаюсь в спальнік, знов підкидаю дрова в піч, лягаю спати, бо робити тут майже нічого. Через помилки інших, пропалюю свою молодість.

Так склалось, що мені міські умови ближче ніж сільські. Я люблю комфорт. Дуже. Тому сьогодні в мене настрій піднявся майже до максимального, коли я нарешті помився. Нехай це завдяки тактичних губок, а не гарячого душу, але я тепер чистий і в чистій білизні.
Гігієна на війні є невід’ємною частиною морального духу. І тепер всі "тяготи і лішенія" здаються не такими страшними. Всіх обняв.

Забавно, але досі поражаюсь наскільки зсу це залупа. Знаходячись майже місяць з однією із механізованих бригад серії 6* і майже кожен день штурмуючи начмеда і ком мед роти, ми досі не добились того, щоб нам організували зв’язок з батальйонами. Ми власними ресурсами розгорнули стабік, самі знайшли зв’язківця і віджали радєйку, вийшли на піхоту і вуаля, у нас тепер є робота.
Поруч стоїть один осб, начмед якої забороняє адекватно рятувати поранених. Транекс тільки з його дозволу, заборона на нічні еваки, а протоколи він в рот їбав. Короч долбойоб.
Як сказав мій побратим Макарич: "Війна це нагромадження крінжу, і той у ній виграє, хто крінжує менше."

Просто лишу це фото тут

Друг Студент. Велика втрата для сім’ї Госпітальєрів… спочивай з миром

Колись ми зрозуміємо накази тих чи інших командирів… або ні.

Після війни всі будуть героями, всім видадуть медалі і убдшки, для цивільних всі люди в формі будуть взірцем мужності і стійкості. І лише одиниці будуть розповідати, що це не так. Мабудь, мертвим теж, було б що додати, але, нажаль, вони вже не скажуть. А ті одиничні голоси будуть подавлені бо критикувати переможців і зсу загалом буде не можна. Потім ветерани будуть кинуті на призволяще, як це було завжди після всіх війн, а командирам дадуть дачі і високі посади. Так бачу.

Сьогодні тобі мало б бути 20. Не було б дня шоб я не згадував тебе. Твій квиток Маріуполь-Київ я зберігаю досі. Ми мали б їхати разом святкувати новий рік, але ти лишився. Лишився і через два місяці боронив Маріуполь. Ти загинув як і хотів - в бою…
Мені тебе дуже не вистачає.. з днем народження, братику..

Кирило Паршин, друг Грек, захистник Маріуполя в складі ДШГ Ведмеді
В моєму серці і пам’яті назавжди🕯💔

Обожнюю це відео. Така от атмосфера була тоді. Тренуємось, працюємо, відпочиваємо. Була б машина часу, я б вернувся і прожив той період знову…

Песня Константина Ступина - Корсары в исполнении Грека 🏴‍☠️

Есть голоса, которые будут в моей голове до конца моих дней

Обожнюю листопад за його тумани

Приїхав. Побачив. Потушив.

Тільки що вперше в житті проїхав по убд. Відчуття наче зайцем їду. Але чомусь так посміхаюсь

Третій день сіпається праве око. Це до грошей чи до смерті?