Так от, «Пісня про Ахілла», і згідно з вже усталеною традицією почнемо відгук трохи здалеку. Медлін Міллер, американська письменниця, магістрка класичної філології, магістрка драматургії та драматичної критики, викладачка латини та грецької мови у Кембріджі, лауреатка жіночої літературної премії, яку вона отримала за свій дебютний роман. Той самий роман, про який ми сьогодні і поговоримо. І, як на мене, пані Медлін варто було зупинитися на «Пісні про Ахілла» і не писати більше нічого. Бо може тоді вона б залишилась тим самим ван хіт вандер, і ніхто, абсолютно ніхто ніколи б не зрозумів, що насправді ця жінка не вміє писати.

Зрозумійте мене правильно: «Пісня про Ахілла» чудова. Вона написана неймовірною, дуже поетичною мовою, має шикарну систему образів, чудово прописаних персонажів, з любов’ю і неймовірною точністю ставиться до першоджерела, переповнена деталями, атмосферна, ніжна, чуттєва… Коли я читала її вперше, «Пісня про Ахілла» стала для мене одкровенням: господи, подумала я тоді, це ж так можна було писати, увесь цей час так можна було писати, чому ж ніхто цього не робив?
Тільки на другій книзі Медлін Міллер у мене сталося просвітлення. Я сиділа і думала: блін, так ось що це було. Просто вдалий збіг обставин. Випадкове диво, яке авторка, намагаючись копіювати себе саму, так і не змогла повторити.

Дивіться, «Пісня про Ахілла» - це фанфік. Хтось назвав би це переосмисленням та метамодерновим романом, але насправді це фанфік на Іліаду, і, як заведено казати у фанфікерському середовищі, ще й ООСний, бо характери оригінальних персонажів переосмислені та не відповідають характерам персонажів у першоджерелі. Медлін Міллер, коли вона писала свій перший роман, вже мала сильне підґрунтя: хтось у Стародавній Греції, Гомер чи хто б там не був, вже створив за неї канву сюжету, персонажів, систему образів, яскраву драматургію – пані Міллер, як старанній учениці, залишалося тільки списати. І, оскільки сюжет Іліади всесвітньо відомий, їй можна було взагалі не думати про сюжет, забити на нього і зосередитись на почуттях і внутрішньому світі героїв. І вона зробила це абсолютно майстерно. Написала ідеальний роман, від якого весь літературний світ буквально пробрало до кишок.


Але – є одна річ, що відрізняє письменника від фікрайтера: письменникові є, що сказати. Навіть якщо він пише фанфік про давньогрецьких героїв або богів, про біблійних персонажів, про блядського вашого гаріпотера чи героїв «Дюни», йому все одно є, що сказати. Фанфікерові є що сказати тільки тоді, коли він має під рукою потужний матеріал, який він може переробити на власний твір – ну або йому треба страхати двох кросивих хлопчиків в усіх можливих позах, але це вже зовсім інша історія.
Медлін Міллер нема чого сказати. ЇЇ «Цирцея» - це буквально «Пісня про Ахілла», тільки в профіль: ті самі персонажі, ті самі сюжетні тропи, та сама система образів, той самий, трясця йому, головний герой (!!!!). І розуміння цього факта суттєво вронило «Пісню про Ахілла» в моїх очах. І це було боляче. Бо розчаровуватись у тому, що любиш, насправді боляче.

А ще, навіть коли я читала «Пісню про Ахілла» вперше, мені неймовірно хотілося настукати авторці по рогах. Бо я все розумію, це твоє авторське бачення, їбать-копать – АЛЕ ТРЯСЦЯ ТВОЇЙ МАТЕРІ ЗОБРАЗИТИ ПАТРОКЛА ТАКОЮ БЕЗХРЕБЕТНОЮ ПАЦИФІСТСЬКОЮ СЦИКЛЕЮ? ФО РІАЛ?
Я промовчу зараз про гетеронормативізацію і оце улюблене розподілення яойних хлопчиків в парі на умовну дівчинку та умовного хлопчика – натомість я пригадаю, що в гомофобній Греції, яка допускала тільки один від стосунків між чоловіками, тобто домінування та насильство старшого над молодшим, не знали, як ставитись до пари Ахілла й Патрокла, бо обидва вони були знатними, обидва були принцами, обидва були воїнами, обидва були здоровенними бородатими чоловіками, махалися на мечах, мали бойові шрами й оце все. Щоб якось згладити кути, одного з них зображали на вазах та фресках хоча б безбородим, але творці не мали щодо цього якоїсь спільної думки, тож безбородим у різні періоди був то Ахілл, то Патрокл, то вони обоє, то ніхто з них. Знову ж таки, коли Патрокл вдягнув Ахіллові обладунки, ніхто не спитав «а чого вони на тобі хлопчику, так дивно сидять», що особисто мені вже каже про багато що. Коротше, Медлін, дарма ти так із Патроклом, історія тобі цього не пробачить.

Здавалося б, ось я налила так багато гівна на пані Міллер, на саму книгу – то що, читати її чи ні? Парадоксально, але читати. Бо вона на це заслуговує. От тільки не робіть моєї помилки, не читайте після того «Цирцею». Нехай ця книга залишиться у вашій пам’яті чудовою, неймовірною, образною, чуттєвою та абсолютно філігранно написаною. Най це буде ваше ван хіт вандер, бо тоді, на відміну від мене, ви зможете насолоджуватись нею уповні.

На додачу до останнього відгуку принесла вам трохи Патрокла - як його уявляли греки. Як сказала одна моя м'ю у твітері, ну одразу ж видно, твінк якийсь хирлявий.

Дружина спитала: а чого ти досі не написала відгук на Напівлихого? А дійсно, чому це я?
А мабуть тому, що мені навіть нема, чого сказати.
Але я спробую.
Уявіть собі галімий фанфік, написаний чопорною англійською домогосподаркою, додайте туди пафосу літературних премій, модненьку екранізацію та кросиве видання у яскравій палітурці. Це буде оця трилогія.
Все. Мені нема чого додати. Дякую за увагу.

Мені, знаєте, останнім часом дуже важко вижмакувати із себе якісь розгорнуті відгуки, і взагалі щось складніше за «ця сподобалась, читайте – ця не сподобалась, теж читайте, може вам зайде».
От і заради цієї книги я не буду розпинатись занадто довго. Вона ідеальна. Ідеально написана, з ідеально збалансованим сюжетом, ідеально болюча і світла, з філігранно прописаними персонажами та особистою трагедією на тлі політичних змін у країні.
Це «Крізь темряву пливу» Томаша Ендровського, і я справді не знаю, що тут додати. Якщо ви шукали чудову книгу, то це вона. Якщо ви хотіли правдивої репрезентації, то це вона. Якщо ви хотіли просто поринути в історію, то це та сама історія.
А ще – я мушу це додати – це оте саме лєта впіанєрскам галстукі здорової людини, коли студенти їдуть «на картошку», і на цій «картошці» одні працюють, а інші – діти кадебешників, і це у жодному разі не мила історія, і це, як то кажуть, тільки початок.

Коротше, ви її читайте, цю прекрасну книгу, а я наступного разу спробую написати вам нормальний розгорнутий відгук.

Я не буду писати розгорнутий відгук на другу частину Зеленого струмка (і, ймовірно, на всі наступні частини цієї серії), тому тримайте нерозгорнутий.

Не знаю, навіщо автор писав десь першу третину книги, вона взагалі ніяка: оці всі дитячі розборки в дусі "а ти мене кинув, а ти мене бросів, а тато поганий, а мама психічка, а ти не будеш моїм першим назло тобі і мені самому бєбєбє" - воно прямо чогось дуже не дуже. Типу, мужики, вам по сорок років, може ви нарешті поговорите словами через рот, а не страждатимете хернею і пережовувати дитячі образи?
(У мене прям з'явилося бажання переписати цю історію нормально, щоб вона не виглядала кастрованою - ось так і народжуються фанфіки, простигосподи)

Але далі починається прям укусня: двіж, екшон, політичні інтриги перевертнів, красиве колдунство ет сетера. Мені сподобалось. Цю серію точно читатиму далі, тож хай Букшеф скоріше її перекладають.

По гарячих слідах напишу про Зимову орбіту, яку дочитала щойно. От буває ж іноді таке: ти нічого не очікуєш від книги хорошого, а вона тебе приємно дивує. Простенька, але доволі приємна космічна фантастика зі світобудовою "авторка читала Дюну і дуже хотіла собі таку", політичні інтриги, доволі адекватно прописані стосунки.
Трошки фанфік, трошки екшон, трошки соплежуйка, з перших сторінок зрозуміло, хто поганець, але читається жваво.

І - дякувати авторці - ніяких крінжових постільних сцен в дусі "інструкція збирання ліжка від ікеї".

Не десять з десяти, але точно тверда вісімка.

Пані та панове, а що же ви не сказали, що я заборгувала вам нормальний відгук?
Коротше! На честь дня письменника, з яким я вітаю себе і усіх причетних, я несу вам високохудожню сапфічну історію із самої високої полиці. Вітайте, Хлоя Мішель Говард вперше і, сподіваюся, востаннє, на нашому каналі із книгою «Засмага».

Знаєте, от є книги, написані спеціально з прицілом на усілякі літературні премії, високі полиці і всю оцю маячню, від якої лице скукожується в курячу жопку. Авторам таких книг ніби видають якусь інструкцію: пиши на хайпову тему, класично, високохудожньо і максимально занудно. Розраховуй на те, що кожну сторінку читач повинен долати з боєм і внутрішнім болем. Роби так, щоб від книги хотілося спати. Або їсти. Або відкрити віконце від духоти. Щоби хотілося що завгодно, аби не читати далі. Пам’ятай, авторе, в книзі повинно відбуватися абсолютне і кришталеве ніхуя, бо класичний сюжет існує для слабаків. Дія – вчорашній день, нехай твої герої ходять колами, розмірковують про природу життя, дивляться у височінь та високохудожньо зітхають. Чим більше зітхань, тим більше високохудожності. І не забудь, авторе, жоден з твоїх героїв не повинен викликати жодної симпатії. Нехай усі вони будуть огидні. Нехай від них нудить. Нехай читач взагалі не зможе з ними рілейтитись чи якось їм співчувати. Кинь читачеві в обличчя усі вади своїх героїв і тікай з божевільною посмішкою на вустах. А, і фінал обов’язково має бути відкритий. Нехай читач сам додумує, чим там усе закінчилося. Нехай увімкне голову. Що, важко вмикати голову після того, як проспав увесь твір? А кому зараз легко, кому, я тебе питаю?
Якщо ви змогли в усі пункти, вітаю, у вас вийшов новий літературний шедевр, який поставлять на найвищу полицю і читатимуть хіба що у рамках шкільної програми. І «Засмага» - це в біса саме така книга, стовідсоткове попадання, високохудожнє й нудне, як собача пісня.

Здавалося б, так мало зараз сапфічних романів, так хочеться, щоб їх писали більше й писали усяких, мені б носитися із цією «Засмагою» та співати їй дифірамби, але я не можу. Бо мені від цієї книги реально хочеться блювати.
І знову ж, здавалося б, таке шикарне тло для шикарної історії: глухе ірландське село, дочка фермера-невдахи закохується у дочку місцевої багатійки. З такими вхідними даними нуль шансів на гівняну історію, але пані Хлоя дуже старалася.

Отже, ми маємо головну героїню, старшокласницю, дочку фермера, булерку і майже ідейну селючку. Вона пліткує, булить інших дівчат, маніпулює людьми, маніпулює хлопцем, якому подобається, щоб отримати собі якийсь уявний профіт. Вона ніколи не каже того, що насправді думає, щоб не відбиватися від компанії, і взагалі не має ніяких власних думок і вподобань. Життя нічому її не вчить, вона не зростає протягом книги, ніяк не змінюється і не стає ніякою кращою людиною. Вона просто гівно на паличці, що ходить собі своїм селом і ламає людям життя з різним ступенем умисності.
І ось наше гівно закохується у дівчину. Бігає за нею, обмінюється романтичними листами, заглядає в очі – але коли в житті наступає жопа, і їх з дівчиною застає її матір, швиденько кидає ту дівчину, вішається на шию сусідському хлопцеві та удає велике кохання. Бо хуй з нею з тією дівчиною, а от шо я буду робити, якщо матуся перестане мене схвалювати?
Вона дуже страждає через розставання. Знаєте, як? Вона лежить і розмірковує, що її колишня багата, і що вона обіцяла, що разом вони зможуть поїхати і подорожувати світом, і ось вона, бідненька, втратила таку можливість, розпоряджатися чужими грошима, які та закохана дурепа на неї б витрачала.
Потім наша героїнюшка разом зі своїм хлопцем їде у «велике місто»: він вчиться, вона працює в кафе, заводить роман з колежанкою, описує її як дурепу, що віддано дивиться в їй в очі, тим часом знову починає листуватися зі своєю колишньою, їздить у неї по вухах і оце все. Але не хоче кидати свого хлопця і своє удаване нормальне життя. Але він сам її кидає, і вона повертається до колишньої, яка нібито все пробачила, кінець.

Щойно ви прочитали короткий синопсис роману «Засмага», і якось так у мене вийшло, що мій оглядацький синопсис вийшов цікавішим, ніж сама книга. Бо от уявіть те саме, але розтягнене на декількасот сторінок, де герої ходять, ходять, ходять, розмовляють, ходять, думають, ДУМАЮТЬ, РОЗМІРКОВУЮТЬ, ЗНОВУ ХОДЯТЬ… І ти, як дурень, все чекаєш якоїсь дії, а її там немає, вона могла б там бути, але вона грузне у болоті високохудожнього словоблуддя.
Я про цей роман не можу навіть сказати, що він поганий, бо він насправді не поганий. Він просто ніякий. Бо написаний він не для нас, читачів, а з розрахунком на критиків, премії та шкільну програму. Такий собі ірландський толстоєвський у найгіршому розумінні цього слова, буквально все як люблять вестерни.
І я, знову ж, не можу сказати вам категоричного «не читайте». Ви його читайте, звісно, але на свій страх і ризик. А моє діло вас попередити. Тож – попереджаю.

Вітаю, народе!🌈 Давно я нічого тут не писала, а я, тим часом, готую для вас новий відгук. Цього разу під ніж потрапить м'ясне африканське фентезі з легкою (але не дуже) фекальною ноткою та купою відсилок до маскульту.
Хто здогадався, про що йдеться, спробуйте про одне вгадати, чи буде відгук позитивним, чи я засру в цій книзі кожну сторінку.

Відгук буде вже завтра, а поки ви чекаєте, можете про одне накидати бажанок, що мені ще прочитати і на що написати відгук (в бажанки приймається тільки те, що було перекладено українською).

Уявіть собі «Володаря перснів» Толкіна в африканському культурному сетингу *закреслено*
Ні, краще не так. Уявіть собі DND-кампейн… *теж закреслено*
Коротше. Уявіть собі DND-кампейн по «Володарю перснів» в африканському сетингу, з укусьними та незаїждженими африканськими монстрами, політичними інтригами, кишками, гамном і мнєсом, аб’юзом, зґвалтуваннями, брутальними бійками та брутальним чоловічим сексом з ніжними поцілунками, а ще з дофіга складними стосунками між усіма героями. Додайте до цього роман-дорослішання та пошук власної ідентичності, приправте відсиланнями до маскульту та коміксів DC – і ви отримаєте приблизне уявлення про роман Марлона Джеймса «Чорний леопард, Рудий вовк».

Хто такий цей Марлон Джеймс (ну раптом ви про такого не чули)? Це насправді дуже крутий дядько, ямаєць африканського походження з родини ямайських поліцейських, який не тільки здобув ступінь з літератури та викладає літературу в уніку, а ще й перший з ямайців взагалі здобув собі «Букера» за роман «Коротка історія семи вбивств».

А ще Марлон Джеймс відкритий гей. І от сидів він якось, чухав собі дупу і подумав: та якого чорта, напишу фентезі-історію про геїв з усіма африканськими казками, які чув від бабусі й батьків. І написав аж дві книги, плотненько натрамбувавши туди гейщини та суто африканського трешачку. Але говоритимемо ми тільки про «Чорного леопарда», бо тільки його, на жаль, переклали українською (і я не знаю, яким накладом він вийшов з друку, але мені у паперовому виді він вже не попався).
Ага, я кажу «на жаль», бо, взагалі-то, я цю книгу дуже люблю. От зараз без жартів. Монстряки, кров, кишки, гамно – а я, коли читала її вперше, думала: як же в біса хороше 🤌 Тож тепер мій святий обов’язок розповісти вам, чому цю книгу варто читати – і кому цю книгу читати точно не варто.