“Ми читаємо книги і розуміємо їх краще, ніж більшість людей, але не можемо підтримати світську бесіду. Ми можемо розібратися в комп'ютері і встановити програмне забезпечення, але не можемо знайти потрібний товар на полиці супермаркету. Ми говоримо монологами про те, що нам цікаво, але не витримуємо і півгодини порожньої балаканини без головного болю або зриву. Ми малюємо картини і створюємо твори мистецтва, але не знайдемо часу, щоб причесатися.”
Мені здається, що відчуття своєї несхожості, яке знайоме багатьом, — результат цієї дивної невідповідності. Дуже складно зрозуміти, хто ти є, якщо ти геніальний у речах, які іншим здаються складними, і безпорадний у тому, що всім дається легко. Ось чому поставлений у будь-якому віці діагноз «аутизм» може стати полегшенням. Він пояснить все. Дозволить знайти причину. А жінкам з аутизмом дуже потрібно в усьому розібратися.
“Все життя моя голова йшла обертом через спроби розібратися, чому це відбувається зі мною, чому я така дивна, чому я не можу жити як інші люди. Діагноз поставив все на місце і привів мою голову до ладу. Я змогла видихнути з полегшенням і розслабитися. “(Жінка з аутизмом)
Сара Хендрікс

доробляю презентацію для лекції по РАС та РДУГ в жінок, вже в цю суботу, хто ще хотів то можна записатися 📩

Травма типу 1 і типу 2: чому не все так просто

У 1991 році психіатр Ленор Терр запропонувала поділ травм на два типи. Здавалося б, зручна схема. Але давайте розберемося, чи все так однозначно.

✅ Травма типу 1 - це разова подія.

Аварія. Напад. Стихійне лихо. Раптова втрата. Щось, що сталося один раз, але змінило все.

Людина чітко пам’ятає “до” і “після”. Є конкретна дата. Конкретна картинка в голові. Часто - яскраві спалахи спогадів, нічні кошмари, уникнення тригерів.

✅ Травма типу 2 - це повторювані події.

Насильство в сім’ї. Тривалі знущання. Емоційне ігнорування. Хронічна небезпека.

Тут немає чіткої межі. Травма вбудована в повсякденність. Людина не завжди може сказати: “Ось тоді все почалося”. Бо це тривало роками.

Класифікація Терр дала важливе:
Вона показала, що травма від постійного приниження може бути важчою за одну катастрофу. Що хронічний стрес руйнує інакше. Що дитинство в токсичному середовищі формує зовсім іншу нервову систему.

‼️Але є нюанс.

Ван дер Колк, один з провідних дослідників травми, критикував цю класифікацію за спрощення. Він показав: реальність складніша.

Одна травма може запустити каскад інших. Аварія призводить до втрати роботи, розлучення, ізоляції - і ось уже “разова” подія перетворюється на хронічну.

А хронічна травма може мати один ключовий епізод, який “ламає” систему остаточно.

Бессел ван дер Колк наполягає:

Травма - це не стільки про те, що сталося, скільки про те, як тіло це запам’ятало. Чи змогла людина інтегрувати досвід, чи він залишився “замороженим” у нервовій системі.

⁉️Тому поділ на типи 1 і 2 корисний для діагностики, але не для розуміння глибини.

Критика йде далі.

Джудіт Герман у книжці “Травма і відновлення” пише: класифікація Терр не враховує складну травму (complex PTSD). Це коли людина пережила не просто повторювані події, а ще й була позбавлена підтримки, ізольована, втратила базову довіру до світу.

Наприклад:

- Дитина в інтернаті (не просто знущання, а відсутність прив’язаності).
- Жертва торгівлі людьми (не просто насильство, а повна втрата контролю).
- Людина в тоталітарному режимі (постійний страх + неможливість втекти).

Це вже не “тип 2”. Це окрема категорія, де руйнується сама ідентичність.

❌Але й самого ван дер Колка останнім часом критикують.

Нейробіологи та клінічні психологи вказують: його книга “Тіло пам’ятає все” популяризувала ідею, що “тіло завжди знає правду”. Це призвело до хвилі псевдотерапевтичних практик у Північній Америці.

Люди почали шукати “травму в тілі”, де її могло не бути. З’явилися терапевти, які “витягували” спогади через тілесні практики - а це прямий шлях до формування хибних спогадів.

Дослідниця Елізабет Лофтус, експертка з пам’яті, застерігає: тіло може реагувати на стрес, але воно не “зберігає факти”. Інтерпретація тілесних відчуттів - це вже робота свідомості. І вона може помилятися.
Крім того, соматичний підхід часом використовувався як виправдання для ігнорування когнітивної терапії та медикаментозного лікування, що для деяких людей критично важливі.

☝️Тим не менш - це не відміняє цінності.

Терр, Ван дер Колк, Герман зробили величезний внесок. Вони показали, що травма - це не “слабкість характеру”. Що мозок і тіло реагують на загрозу передбачувано. Що одужання можливе.

Їхні роботи дали мову для того, що раніше замовчувалося.

Але важливо пам’ятати: наука розвивається. Те, що було проривом 30 років тому, сьогодні доповнюється, уточнюється, а іноді - переглядається🤷‍♂️

Шо з цього випливає для нас?

Якщо ви пережили щось одноразове, але воно не відпускає - це не означає, що ви “перебільшуєте”. Можливо, ця подія зачепила щось глибше. Можливо, вона резонувала з тим, що було раніше.

Якщо ви росли в хронічному стресі, але не можете сказати “що саме не так” - це теж нормально. Травма типу 2 часто не має драматичного сюжету. Вона - як фоновий шум, що поступово руйнує слух.

Головне розуміти, що будь-яка травма - це про те, що ваша нервова система не змогла завершити цикл захисту. Вона застрягла в стані загрози. І поки це не буде опрацьовано (через тіло, терапію, безпечні стосунки) - симптоми залишаться.

Не тому, що ви слабкі. А тому, що мозок досі вважає: небезпека не минула.

✅ Класифікації корисні. Вони дають орієнтири. Але вони - не ярлики і не догми. Ваш досвід унікальний. І він заслуговує на те, щоб його почули - без оцінок і порівнянь.

Наука рухається вперед. Ми вчимося. І це - добре.

Автор Ганна Собчак.

УРОКИ ВІД ІНШИХ ТЕРАПЕВТІВ

Нібито хороші психотерапевти на практиці інколи роблять відверто кепську роботу.
Така кількість наочних прикладів того, як не треба працювати, допомогла мені назавжди запам’ятати, чого категорично не можна робити під час сесії.

👉Розумний вчиться на своїх помилках, мудрий — на чужих.

Коли мова заходить про відомих психотерапевтів, які самі не дотримуються тих настанов, які з повчальним виглядом проповідують іншим, очі Арнольда Лазаруса загоряються ентузіазмом.

«Думаю, всім цим людям точно не завадила б добра порція скромності.
Мені доводилося спілкуватися з психотерапевтами, які хвалилися, що застосовують передові наукові методи або мають ледь не “рентгенівський зір”, який дозволяє бачити клієнтів наскрізь.
👉Скромність — це якість, якої нам усім бракує передусім».

ПРО ЖОРСТКІ РАМКИ І «ПОДВІЙНІ СТОСУНКИ»

Є ще один цікавий момент, на який я хотів би звернути увагу, безпосередньо пов’язаний із книгою про подвійні стосунки, яку я зараз пишу.

Мене так і тягне розхитати ті жорсткі рамки, які ми виставляємо собі й клієнтам під зручним приводом «керування ризиками».

Психотерапевтів настільки зацькували атестаційні комісії й ліцензійні ради, що щоразу, коли їм випадає нагода проявити звичайну людяність, вони в жаху шарахаються від неї, як від вогню.

Уявімо: клієнт приходить до мене на сесію об 11 ранку.
Сесія добігає кінця, а він розговорився й розповідає про щось дуже важливе.

Я вже хочу перервати, бо в мене обід, а наступна сесія лише о 13:15 — ще є година.

Що ж мені заважає по-людськи сказати:

«Слухайте, наш час вийшов, але в мене зараз обідня перерва, а наступний клієнт прийде лише за годину.
Може, зайдемо в гастроном, купимо сендвічі, а потім повернемося й продовжимо розмову?
Без жодних доплат».

Що в цьому страшного?

«О ні! Як так?! Це ж подвійні стосунки!» — вигукнули б багато наших колег.

Але ж хіба довірливі стосунки й особистий контакт не є важливими в психотерапії?
Навіщо ж руйнувати їх зайвою жорсткістю та стерильністю?

ПРИКЛАД ІЗ РЕСТОРАНОМ

Арнольд Лазарус попереджав, що таких загальнолюдських проявів теж має бути в міру, безпека клієнта завжди має залишатися пріоритетом, однак він дивувався, чому багато спеціалістів так бояться власних імпульсів.

Ми погодилися з ним і помітили, що межі в психотерапії покликані захищати не стільки клієнта, скільки самого терапевта.

Це, зрештою, нагадало Арнольду ще одну історію.

«Якось я вечеряв у ресторані з однією дуже привабливою дівчиною.
Виявилося, що це одна з моїх клієнток.

І раптом у ресторан заходить мій знайомий з атестаційної комісії штату й, побачивши мене, підходить до нашого столика.

За правилами хорошого тону я не маю права представляти йому свою супутницю, тому мовчу, суворо дотримуючись конфіденційності.

Та він не витримує і запитує, як звати цю чарівну незнайомку.

І, не вагаючись, вона відповідає:
«О, мене звати так-то і так, я клієнтка доктора Лазаруса».

Член атестаційної комісії — типовий переконаний психоаналітик — ледь не подавився, кинув на мене вбивчий погляд і загрозливо прошипів щось на кшталт:
«Ми з вами ще поговоримо», — і вилетів із ресторану.

Не встиг я переступити поріг дому, як задзвонив телефон.

Це був він.

Він почав зачитувати мені розділи етичного кодексу психотерапевта, які я нібито грубо порушив, і вимагав пояснень.

Я спокійно відповів:

«Звісно, це було не побачення. Це була терапевтична сесія.
Я заздалегідь попередив клієнтку про цей дзвінок, щоб не гаяти часу, і одразу попросив її дозволу розповісти кілька фактів про неї поважному члену комісії».

Вона не заперечувала, тому я невимушено продовжив:

«Розумієте, ця жінка страждає на анорексію і панічно боїться їсти в громадських місцях.
Ми вирішили провести сесію в ресторані.
У нас, біхевіористів, це називається “десенсибілізація in vivo”».

👉Психоаналітик був у люті:
«Вас, біхевіористів, усіх разом треба вигнати з міста!»

ФІНАЛ

Ось наочний приклад того, як працює залякування з боку атестаційних комісій.

Неможливо нормально практикувати психотерапію, якщо ти весь час чогось боїшся й постійно почуваєшся так, ніби йдеш по мінному полю.

Хороший терапевт має бути готовий ризикувати.

👉Мені здається, що якщо під час сесії ви постійно думаєте про те, як би не отримати «по голові» від комісії, клієнт має повне моральне право вимагати назад свої гроші.
Світлана Гаврилюк

не тільки про «успішний успіх»😁
хто хотів би таку лекцію онлайн-напишіть мені в пп📩

Психолог Мері Харві визначає сім критеріїв успішного завершення роботи з позбавлення від травми та її наслідків. Перший: психологічні симптоми посттравматичного стресового розладу введені в керовані межі. Другий: людина здатна витримувати почуття, пов'язані з травматичними спогадами. Третій: людина має владу над своїми спогадами - вона може вирішувати, згадати їй травму або відкласти цей спогад убік. Четвертий: спогад про травмуючу подію або події є послідовним, наративом, пов'язаним з почуттями. П'ятий: пошкоджена самооцінка людини відновлена. Шостий: важливі стосунки людини відновлені. І останній, сьомий: людина реконструювала зв'язну систему сенсу і переконань, яка включає в себе історію травми. На практиці всі ці питання взаємопов'язані і всіма ними займаються на кожній стадії відновлення. Відновлення — це не простий поступальний рух, воно часто закладає віражі і петлі, повертаючись до перегляду проблем, яким вже не раз приділялася увага, щоб ті, хто вижив, могли поглибити і розширити інтеграцію сенсу свого існування.
Люди, які пережили травму і завершили відновлення, підходять до життя без ілюзій, але з вдячністю. Їхній погляд на життя може бути трагічним, але саме з цієї причини вони навчилися цінувати гумор. У них є чітке відчуття того, що важливо, а що ні. Зіткнувшись зі злом, вони знають, як важливо триматися за добро. Зіткнувшись зі страхом смерті, вони вміють радіти життю.
Джудіт Герман

Речі, за які я не несу відповідальність, як психотерапевтка:
— вам не стає краще від прийому антидепресантів, бо виявляється що через день ви п’єте алкоголь;
— ви вирішили завершити терапію без обговорення, бо ваш масажист сказав що не треба;
— 1 сесія не виправить ваші стосунки з токсичним парнером (сила психотерапії велика але не настільки)

#психотерапевтичне

Як і дівчатка з аутизмом, жінки з РАС дотримуються чіткого розкладу і використовують графіки, за допомогою яких їм вдається досягти певної визначеності та передбачуваності у своєму житті. Це структурує їхній день, знижуючи стрес і занепокоєння. Розклад не є проблемою, якщо не носить настільки директивний характер, що заважає їм жити своїм життям і вільно функціонувати. Багато жінок дотримуються декількох графіків і розкладів протягом усього дня, але роблять це непомітно, ретельно приховуючи від оточуючих. Я не відповідаю на телефони і дзвінки в двері, якщо не чекаю на когось. Мене вважають дуже здібною і незалежною, але я відчуваю сильну тривогу, коли мені потрібно вийти з дому, нехай навіть до найближчого магазину за продуктами. Я розробила стратегії, що дозволяють мені приховувати це від інших людей. Мені дивно легко вдається структурувати свій день так, щоб ніхто не знав, що я задовольняю свою потребу в передбачуваності. Більшість нейротипіків не дуже спостережливі, якщо справа стосується того, що хтось в офісі щовівторка одягає один і той же одяг або п'є чай з однієї і тієї ж чашки. Дотримання жінками з аутизмом цих невеликих правил дозволяє їм відчувати себе в безпеці і справлятися з денною рутиною, а це набагато краще, ніж переживати повну пригніченість і власну неефективність через втрату маркерів впевненості в собі.
Сара Хендрікс

У багатьох людей, які тривалий час перебувають у терапії, є така думка, що якщо вони зцілять усі свої травми, то життя автоматично налагодиться. Тобто це таке трохи магічне мислення, яке прирівнює травми до зовнішніх обставин і того, як буде виглядати зовнішнє життя. З серії «Я долюблю свою внутрішню дитину, і у мене автоматично з'являться хороші стосунки, багато грошей, і я зміню своє життя». Але це неправильна ідея, яка спонукає людей все більше копатися у внутрішньому і все менше фокусуватися на тому, що насправді змінює життя.

Зміна життя — це процес, який складається з двох однаково важливих шарів. Це як права і ліва нога. Обидві потрібні для ходьби. Однією ногою ми йдемо працювати всередину, тому що глибинні травми можуть насправді нас зупиняти. Іншою ми ступаємо по зовнішній землі і вчимося розвивати те, що називається soft skills — навички, які можуть допомагати нам просуватися по життю. Комунікації, побудова відносин з людьми, самопрезентація, асертивність, продуктивність і багато інших.

Чому люди застрягають у «зціленні травм». Тому що це те, що вони можуть контролювати. Тому що здається, що якщо я зцілю свої внутрішні травми, мені буде не так страшно ходити на побачення, або не так страшно заробляти, або не так страшно змінювати своє життя. І така постійна внутрішня робота з травмами – це форма ескапізму або уникнення поведінки.


Але що важливо розуміти. Зцілені травми не дорівнюють відсутності дискомфорту, не дорівнюють відсутності важких переживань, не дорівнюють відсутності сорому, страху, провини або болю. Вони зменшують нездатність це переносити. І життя людини зі зціленою травмою також сповнене різних неприємних емоцій, просто тому що страждання і біль лежать в основі нормальних психологічних процесів. Ми завжди будемо їх відчувати. Це невід'ємна частина життя. Інша справа, що вони не зупиняють нас, ми можемо їх переносити і продовжувати рухатися вперед.

Зцілення допомагає нам знизити внутрішню напругу. Але життя — це зусилля в часі (с). І це окремий навик, який треба напрацьовувати.
Mariya Zhygan

безкоштовний курс по ДБТ

https://www.dialecticalbehaviortherapy.com.ua

буду готувати лекцію на тему «Свята Галичина: особливості роботи з клієнтами з релігійних сімей», так от концепт «Every pleasure is a guilty pleasure if you're traumatized enough» дуже сюди підходить

#психотерапевтичне

Щоб розпочати підготовку до професії гештальт-терапевта (це точно не про «стань психологом за 3 тижні»😉), потрібно навчитися спочатку жити із внутрішньою згодою по відношенню до своїх дій та буття тут і зараз. 1 ступінь підготовки - це саме таке місце, де можна цікаво і безпечно це дослідити у колі однодумців.
Тому запрошуємо розпочати з нами - ми підкажемо як🙌
Деталі за посиланням:

https://www.facebook.com/share/1CXMUQPszn/?mibextid=wwXIfr

«Сексуальне існування»
за Сімоною де Бовуар
Вульва вперше входить до філософії разом з книгою «Друга стать». Завдяки Сартру сексуальність отримала статус категорії думки. Опублікована в 1943 році, книга «Буття і ніщо» пролила світло на досі ніким не досліджуваний взаємозвʼязок між сексуальністю та існуванням. «Філософи-екзистенціалісти, - пише Сартр, - не вважали за свій обовʼязок перейматися сексуальністю. Зокрема Гайдеґґер не зробив на неї ані найменшого натяку у своєму екзистенційному аналізі, тож його "Dasein" видається нам немов асексуальним. Звісно, можна й справді вважати, що специфікація на "чоловіче" і "жіноче" - випадкова риса "людської-реальності"; звісно, можна стверджувати, що проблема статевої диференціації не має нічого спільного із проблемою Екзистенції (Existenz), бо чоловік, як і жінка, "існує"- ні більше, ні менше. Такі причини абсолютно непереконливі.

Сартр присвячує бажанню багато довгих сторінок, побіжно згадуючи «ерекцію пеніса та клітора» і стверджуючи, що сексуальність є «необхідною структурою буття-для-себе-для-іншого», вона далека від «випадкової акциденції».
Хоч Бовуар високо оцінює ці напрацюван-
ня як значний крок вперед, однак вона не втрачає нагоди виявити серозну проблему: як запобігти тому, аби ця концептуалізація сексуальності зрештою не завершилася втратою тілесності? Доказом цього є те, що в концепції Сартра сексуальність - ніщо інше, як нова версія гегелівської діалектики, відомої як діалектика пана і раба. Читання Мерло-Понті посилює цю підозру. У праці «Феноменологія сприйняття» він також вписує сексуальність у сферу боротьби. «Сором та безсоромність, - пише він про оголеність в сексуальному акті, - отримують місце в діалектиці мого я і я іншого - в діалектиці пана та раба»
Як розуміти такі висловлювання? Навіть утверджуючи важливість сексуальності, філо-софи-екзистенціалісти розглядають її як вираження певної дилеми. Дилеми свободи та ба жання. «Людина не може бути то вільною, то рабом: вона повністю й завжди вільна або ж її нема взагалі»- стверджує Сартр. Проблема полягає в тому, що бажання знову повертає необхідність абсолютної свободи існування. Бажання, як показав Гегель, обовʼязково відчужувальне. Воно завжди прагне до привласнення іншого, оречев-лення, поглинання і знищення. «... не досить, - пише Сартр, - щоб неспокій породжував втілення іншого, бо бажання є бажанням привласнити ту втілену свідомість. Тож бажання продовжується природно не пестощами, а діями хапання і проникнення»
Бовуар швидко зрозуміла, що хоча, теоретично, Інший стосується обох статей, у цій грі бажання жінка частіше є рабом, ніж паном. Ба більше, вона - рабиня, котра викликає огиду і жах.
«Непристойність жіночого статевого органу - це непристойність усього того, що світить пусткою, це заклик до буття, як, зрештою, й усі діри; в собі жінка прикликає чужу плоть, що має перетворити її на повноту буття через проникнення і розчинення. І навпаки, жінка відчуває свій стан як заклик - саме тому, що вона "з діркою"»
На противагу подібним висловам, Бовуар здійснює вирішальний крок, який полягає у перенесенні феноменологічно-екзистенційного дослідження сексуальності - підходів Сартра і Мерло-Понті - у бік «філософії сексуального існування», філософії пережитої сексуально-сті, яка глибоко переоцінює питання тіла, котре бажає. Бовуар не відмовляється від феномено-логії, - точного опису істот і речей не такими, якими вони є, а такими, якими вони здаються, - а трансформує її. Що таке сексуальність, неможливо зрозуміти без того, аби спершу не побачити, що вона також - феномен, маніфестація. Статевість, сексуація sexuation - те, що сьогодні ми назвали би формуванням гендеру, - не настає раз і назавжди, а розгортається впродовж всього життя в низці послідовних проявів тіла перед самим собою та перед іншими. Немає статевого тіла, є втілення статі.
Втім це не може бути однаково для двох статей, що в жодному разі не передбачає боротьбу не на життя, а на смерть. Звичайно, Бовуар не деконструювала гендерну бінарність, але використовувала її як інструмент опору - опору все ще занадто одноманітній чоловічій концепції Іншого.

«Як ми вже зазначали, людська самосвідомість обовʼязково передбачає наявність Іншого;людина сприймає світ крізь призму дуалізму !...
А проте, оскільки жінка відрізняється од чоловіка, котрий розглядає себе як одне, вона відповідно опиняється в категорії Іншого. Поняття Іншого включає жінку»- пише вона.
Катрін Мелуа

У період німецьких бомбардувань 1940-1941 років Мелані Кляйн залишалася в Лондоні і продовжувала приймати пацієнтів у своїй квартирі, навіть коли сипалися бомби.

Завдяки спогадам її учнів і листам того часу ми можемо уявити собі деякі дуже показові сцени:

«Поки тривала сесія, бомби падали дуже близько. Пані Кляйн не зупинилася. Тільки коли дівчинка почала плакати, вона спокійно сказала дитині: «Бачиш, світ зовні теж сердиться. Але тут ми можемо разом розібратися в тому, що відбувається всередині тебе»» (Spillius, 1988).

Для Кляйн бомбардування було не просто зовнішньою подією, а конкретною репрезентацією внутрішньої тривоги переслідування:

«Страхи дітей під час війни роблять видимим те, що постійно відбувається в їхньому внутрішньому світі» (Klein, 1940).

Віннікотт, будучи лікарем і психоаналітиком, брав безпосередню участь у програмах евакуації лондонських дітей.

У листі 1940 року він пише: «Щоночі бомби можуть зруйнувати будинок. Але якщо дитина відчуває, що мати знає про її існування, вона може вижити навіть за відсутності стін» (лист до Клер Бріттон, Winnicott, 1987).

Як зазначає Боргоньо (Borgogno, 2004), Віннікотт перетворив власну вразливість на своєрідну живу присутність, здатну підтримувати мислення іншого навіть в умовах хаосу.

Коли аналітик здатний утримувати аналітичну позицію, спираючись, зокрема, на допомогу своїх пацієнтів, останні можуть відчувати себе контейнованими навіть поза зустрічами.

Як підкреслює Емануель Берман (Berman, 1999), «аналітик більше не може робити вигляд, що знаходиться за межами історії, він повинен взяти на себе відповідальність за те, щоб бути в ній разом з пацієнтом».

Можливо, вразливість, яка аж ніяк не є слабкістю, є найбільш справжньою формою аналітичної присутності: мислячою раною, здатною трансформувати страх у спільне мислення і сновидіння, навіть коли світ навколо, здається, руйнується.

Під редакцією Луки Ніколі. Горіти разом: близькість, істина і вразливість в сучасному італійському психоаналізі.
(Клінічний психоаналіз)

P.s. Впізнали цих чудових леді та фрау на фото?

трохи оновлю список лекцій, запис яких можна придбати:

1.Розлад дефіциту уваги з гіперактивністю у дорослих(60хв)
2.Розлад аутистичного спектру у дорослих(60хв)
3. Сексологічні розлади у клінічній практиці (180хв)
4.Процес-аналіз(60хв)
5.Позитивне/негативне та еротичне перенесення у клієнт-терапевтичних стосунках(з Anna Oleynik) 120хв
6.Межовий розлад особистості: діагностика та стратегії роботи(з Anna Oleynik) 120хв
7. БАР-біполярний афективний розлад (діагностика та терапевтичні стратегії) з Олена Єзерова 120хв
8. РАС та РДУГ(AuDHD)у жінок 60хв
по всім питанням пишіть в особисті 📩

«Особливості ціноутворення на психологічних платформах»

(Дисклеймер. Цей пост не має на меті обговорювати ціноутворення колег або «топити» за чи проти психологічних платформ — тому в тексті немає жодної назви. Але саме платформи зараз так чи інакше впливають на сприйняття психотерапевтів, і я хочу пояснити кілька моментів, які варто знати, якщо ви обираєте собі спеціаліста з ментального здоров'я).

Нещодавно бачила пост зі скрінами цін психотерапевтів на одній із платформ. Автор поста був (чи була, не пам'ятаю вже) відверто шокований тарифами — деякі доходили до 7,5 тис. грн за годину. Шокуватись не доведеться, якщо знати дві речі — психотерапевт з платформи не отримує подекуди і половини вказаної суми. Це перше.

А друге: психологічні платформи — це передусім бізнес. Вони існують для заробітку його засновників, а не для допомоги людям (виняток — окремі проєкти, що реалізуються за грантові кошти). Варто розуміти, що самі платформи часто створюються не фахівцями з психотерапії, а людьми з ІТ, маркетингу чи інвестицій, які мають ресурси для запуску такого продукту, але при цьому максимально далекі від психотерапії. Покладу в комантарях посилання на пост, в заголовку якого слова "МЕНТАЛЬНЕ ЗДОРОВʼЯ, БІЗНЕС І ВЕЛИКІ ГРОШІ" — абсолютно не іронія.

✔️Націнка на тариф, або клієнт платить тричі

Якщо дивитися максимально чесно, то модель тут дуже проста: це той самий бізнес із перепродажу, тільки замість товару продається послуга. Платформа умовно «закуповує» послугу психотерапевта за його тарифом і перепродає її клієнтові з націнкою.

Деякий час націнки були помірними. Але конкуренція між платформами зростає, а кількість клієнтів — ресурс обмежений. Якщо немає можливості різко збільшити аудиторію, бізнес починає збільшувати маржу. Це логіка масштабування.

Зараз на багатьох платформах націнка на послугу психотерапевта становить приблизно від 45% до 65%. Якщо десь є інші цифри — буде цікаво побачити їх у коментарях.

Крім того, деякі платформи встановлюють додаткову комісію для клієнта (інколи до 15%). Вона просто включається у вартість сесії, і клієнт часто навіть не знає, що її платить. Не питайте мене, яка тут логіка. Так, в деяких випадках клієнт платить знов... і знов. Ось вам і турбота.

Ну а в результаті виходить проста арифметика: щоб терапевт отримав приблизно 800–1500 грн за сесію, на платформі ця сесія може коштувати 2500–3000 грн і більше. А навіть якщо терапевт встановить мінімальну можливу суму, платформа все одно докине комісію.

✔️Хто платить податки?

Далі — податки. На платформах психотерапевти зазвичай працюють як ФОП. Деякі платформи утримують свою комісію і перераховують терапевту вже «чисту» суму. Інші ж проводять всю оплату через ФОП психотерапевта і вимагають від нього самостійно сплачувати комісію. Так, ви не помилились — терапевту треба буде заплатити податок і за себе, і за платформу. І тоді в сухому залишку терапевту може залишатися близько 14% від суми, яку сплатив клієнт.

✔️KPI психотерапії

Ще один момент стосовно бізнес-аспекту платформ. Деякі з них встановлюють KPI для спеціалістів. Це стосується не тільки кількості клієнтів або сесій, але й тривалості терапії з кожним клієнтом. Рейтинг терапевта може залежати від того, наскільки добре він «конвертує» перше звернення в чаті у реальні сесії і як довго клієнт залишається в терапії.

Іншими словами, якщо ви звернулися з одним конкретним запитом і вирішили його за одну сесію, це може негативно вплинути на рейтинг спеціаліста. Тому спеціалісту прямо кажуть, що швидко допомагати — не вигідно. Одним зі способів вмотивувати терапевта заохотити клієнта прийти ще раз, є така умова як 100% комісія з першої сесіїї. Клієнт платить, платформа забирає все, терапевт не отримує нічого.

✔️Конфіденційність і хто оплачує супервізії

Про економіку поговорили, давайте пару ліричних моментів. Деякі платформи використовують запис сесій або аналіз розмов за допомогою ШІ. Мета цих записів — начебто безпека клієнта, але насправді вони аналізують чи не надто швидко терапевт розбирається з проблемами клієнта, і чи не час вказати такому спеціалісту на дверь.

Бо його місце швидко займе інший, конкуренція на платформах вітається, а "неугодні" блокуються. Але головне, що це ставить під питання принцип конфіденційності, який у терапії має працювати в обидва боки — і для клієнта, і для терапевта.

Другий ліричний момент: на платформах часто пишуть: «Наші спеціалісти проходять особисту терапію, мають супервізію та постійно підвищують кваліфікацію». Це створює враження, ніби платформа забезпечує ці процеси. Насправді ж усе це оплачує сам терапевт. І ці витрати природно закладаються у його тариф.

Про нові вимоги до кваліфікації терапевтів і вартості їх виконання (як з точки зору грошей, так і часу) можна говорити в окремому пості. Плюс ще одна невеличка ремарка: ви коли-небудь цікавилися тим, коли терапевт міг в останнє дозволити собі відпустку?

✔️ Висновки

Звісно, платформи вкладають гроші в маркетинг, рекламу, технічну підтримку, адміністративні процеси. Це нормальні витрати для будь-якого бізнесу, і вони мають окуповуватися.

Але важливо пам’ятати: це великі бізнес-системи, що працюють за правилами інвестицій і прибутку. Умови співпраці можуть змінюватися в односторонньому порядку, і окремий терапевт майже не має можливості впливати на ці правила. При цьому професійних організацій, які реально захищали б інтереси психотерапевтів, фактично не існує. Тому кожен виживає в цій системі як може. Нічого особистого — просто бізнес.

Питання до отримувачів послуг — як вам ця інформація і чи вплинула вона на ваше сприйняття оплати праці психотерапевта?

Питання до колег — як вам такі умови на платформах? І як вам взагалі із тим, що спеціалісти з ментального здоров'я в Україні зараз в максимального невигідному становищі?
Ilona Morhan