Д. Віннікотт показував: «Слід очікувати, що процеси дорослішання і становлення будуть тривати і після досягнення зрілого віку» Winnicott, 1965b, с. 92. Для того, щоб подорослішати, необхідно відокремитися від матері незалежно від того, подобається їй це чи ні.

В іншому, для того щоб врахувати проблеми психічного, Біон пропонує парадигму, яка надає нам підстави для чіткої дискусії. Він стверджує, що будь-яка проблема психічної структури полягає в двох єдино можливих виходах перед обличчям фрустрації: переробити її або евакуювати. Відзначимо тут подвійне втручання негативу: це виявлення референта на стороні фрустрації, - психічний феномен, що залежить від негативності через відсутність очікуваного задоволення, і подвоєння негативу в рішенні евакуації фрустрації, тобто рішенні докласти всіх зусиль, щоб вважати фрустрацію неіснуючою.
Андре Грін

терапевт маминої подруги:
лікує депресію за 10 сесій
працює в самому доказовому методі
має 40 клієнтів і завжди в ресурсі
бере по 100€ за годину
щось забула?

#психотерапевтичне

ваші запити в терапії вирішаться але скорше всього не так, як вам би хотілось(і терапевт в цьому не винен)

#психотерапевтичне

Читаю Hovard B.Levine - американського психоаналітика, члена IPA, APsA, який здобув світове визнання як один з провідних теоретиків, що працюють на межі різних психоаналітичних шкіл, зокрема інтегруючи ідеї Фройда, Гріна та Біона.

Трохи опрацьованих думок з перекладеної статті «The Colorless Canvas: Representation, Therapeutic Action and the Creation of Mind» («Безбарвне полотно: репрезентація, терапевтична дія та створення свідомості»).

Ми звикли думати про психотерапію, особливо про психоаналіз, як про такі собі археологічні розкопки. Треба копати вглиб, знайти приховану травму, забутий спогад — і ось він, скарб, який усе пояснює. Але що, як ми копаємо, проте не зовсім там? Що, як найважливіше — це не знайти щось старе, а створити щось абсолютно нове? Але часом, терапевт іноді більше схожий не на археолога, а на художника, який разом із пацієнтом наносить перші фарби на абсолютно чисте полотно чи архітектора- реставратора, який відворює втрачені фрагменти будови психіки.
Є фройдівське фундаментальне припущення, що всі наші переживання, страхи — вони вже десь існують у готовому вигляді і просто сховані. Автор ставить питання: а що, як існують переживання настільки сирі, настільки первинні, що вони ще не стали ані думкою, ані почуттям, ані навіть образом уві сні? Це може бути сира енергія, яка ще не отримала форму… і це не механізм витіснення, коли щось колись було у свідомості, було зрозумілим, мало форму: думка, фантазія, — але стало нестерпним, і психіка його викинула з поля зору. В процесі роботи терапевт зустрічається не тільки з загубленими файлами. Це радше безформні, неорганізовані сили, які ніколи й не мали психічної форми, це скоріше потенціал, який ще не був закодований у щось зрозуміле - образне чи вербальне. Автор називає це нерепрезентованими станами і використовує метафору «безбарвного полотна». Для деяких людей, особливо тих, хто пережив ранні травми, сліди пам’яті не залишили чіткого відбитку і полотно в деяких місцях залишилося порожнім і тоді завдання терапевта кардинально змінюється: замість того, щоб викопувати, доводиться допомагати створювати те, що не було репрезентованим.
Одне із значень слова репрезентація означає "представити знову". Тобто відтворити щось усередині себе. По суті, репрезентація — це фундаментальна здатність нашої психіки створювати внутрішній світ. Світ, населений образами, словами, почуттями, які є відображенням нашої реальності. Наприклад, коли я можу заплющити очі, уявити обличчя близької людини, відчути тепло, яке з нею пов’язане, і сумувати за нею, хоча її немає поруч. Саме ця здатність дозволяє нам думати, а не просто реагувати. Вона створює простір між імпульсом і дією. Коли цієї здатності бракує, по влучному виразу Вілфреда Біона "без здатності утримувати в свідомості образ відсутнього об’єкта, людина залишається у в’язниці сьогодення". Уявіть тільки ...сьогодення - назавжди. Вона не може думати про бажання, вона може лише діяти, щоб його задовольнити. Або її тіло починає говорити за неї через соматичні симптоми. Тобто це фундаментальна потреба психіки - перетворювати сирий хаотичний досвід на щось, про що можна думати, відчувати осмислено.
Аналітична дія терапевта полягає в цьому випадку в позичанні пацієнтові свою власну здатність до репрезентації. Він ніби стає тимчасовим контейнером для хаосу пацієнта і допомагає надати йому форму і це не просто інтерпретація. Це спонтанна, несподівана реакція, яка раптом кристалізує невимовний стан. Наприклад, в мене, під час робочого слухання, є така реакція як раптовий напад сухого кашлю, яку мені доводиться самій пояснювати собі та аналізантові - і в цьому полягає і ризик, і мистецтво такої роботи. Це не те, що можна запланувати.
Це підводить нас до головного висновку: терапія — це не завжди розшифровка минулого, це не завжди пошук відповіді на питання «чому». Це спільне створення інструментів, за допомогою яких можна осмислювати сьогодення та будувати майбутнє. Це шлях від хаотичних, безіменних станів, від безбарвного полотна до насиченого, багатогранного внутрішнього світу.

Hovard B.

Levine в статті наводить декілька своїх клінічних історій із своєї практики. Ділюсь, якщо буде цікаво колегам
https://onlinelibrary.wiley.com/doi/abs/10.1111/j.1745-8315.2012.00574.x

Iryna Chausova

можете сміливо записуватися до мене на супервізію, бо я ніколи не скажу: «назви мені 5 ознак якогось розладу»
бо я їх сама не пам’ятаю 😁

“Ми читаємо книги і розуміємо їх краще, ніж більшість людей, але не можемо підтримати світську бесіду. Ми можемо розібратися в комп'ютері і встановити програмне забезпечення, але не можемо знайти потрібний товар на полиці супермаркету. Ми говоримо монологами про те, що нам цікаво, але не витримуємо і півгодини порожньої балаканини без головного болю або зриву. Ми малюємо картини і створюємо твори мистецтва, але не знайдемо часу, щоб причесатися.”
Мені здається, що відчуття своєї несхожості, яке знайоме багатьом, — результат цієї дивної невідповідності. Дуже складно зрозуміти, хто ти є, якщо ти геніальний у речах, які іншим здаються складними, і безпорадний у тому, що всім дається легко. Ось чому поставлений у будь-якому віці діагноз «аутизм» може стати полегшенням. Він пояснить все. Дозволить знайти причину. А жінкам з аутизмом дуже потрібно в усьому розібратися.
“Все життя моя голова йшла обертом через спроби розібратися, чому це відбувається зі мною, чому я така дивна, чому я не можу жити як інші люди. Діагноз поставив все на місце і привів мою голову до ладу. Я змогла видихнути з полегшенням і розслабитися. “(Жінка з аутизмом)
Сара Хендрікс

доробляю презентацію для лекції по РАС та РДУГ в жінок, вже в цю суботу, хто ще хотів то можна записатися 📩

Травма типу 1 і типу 2: чому не все так просто

У 1991 році психіатр Ленор Терр запропонувала поділ травм на два типи. Здавалося б, зручна схема. Але давайте розберемося, чи все так однозначно.

✅ Травма типу 1 - це разова подія.

Аварія. Напад. Стихійне лихо. Раптова втрата. Щось, що сталося один раз, але змінило все.

Людина чітко пам’ятає “до” і “після”. Є конкретна дата. Конкретна картинка в голові. Часто - яскраві спалахи спогадів, нічні кошмари, уникнення тригерів.

✅ Травма типу 2 - це повторювані події.

Насильство в сім’ї. Тривалі знущання. Емоційне ігнорування. Хронічна небезпека.

Тут немає чіткої межі. Травма вбудована в повсякденність. Людина не завжди може сказати: “Ось тоді все почалося”. Бо це тривало роками.

Класифікація Терр дала важливе:
Вона показала, що травма від постійного приниження може бути важчою за одну катастрофу. Що хронічний стрес руйнує інакше. Що дитинство в токсичному середовищі формує зовсім іншу нервову систему.

‼️Але є нюанс.

Ван дер Колк, один з провідних дослідників травми, критикував цю класифікацію за спрощення. Він показав: реальність складніша.

Одна травма може запустити каскад інших. Аварія призводить до втрати роботи, розлучення, ізоляції - і ось уже “разова” подія перетворюється на хронічну.

А хронічна травма може мати один ключовий епізод, який “ламає” систему остаточно.

Бессел ван дер Колк наполягає:

Травма - це не стільки про те, що сталося, скільки про те, як тіло це запам’ятало. Чи змогла людина інтегрувати досвід, чи він залишився “замороженим” у нервовій системі.

⁉️Тому поділ на типи 1 і 2 корисний для діагностики, але не для розуміння глибини.

Критика йде далі.

Джудіт Герман у книжці “Травма і відновлення” пише: класифікація Терр не враховує складну травму (complex PTSD). Це коли людина пережила не просто повторювані події, а ще й була позбавлена підтримки, ізольована, втратила базову довіру до світу.

Наприклад:

- Дитина в інтернаті (не просто знущання, а відсутність прив’язаності).
- Жертва торгівлі людьми (не просто насильство, а повна втрата контролю).
- Людина в тоталітарному режимі (постійний страх + неможливість втекти).

Це вже не “тип 2”. Це окрема категорія, де руйнується сама ідентичність.

❌Але й самого ван дер Колка останнім часом критикують.

Нейробіологи та клінічні психологи вказують: його книга “Тіло пам’ятає все” популяризувала ідею, що “тіло завжди знає правду”. Це призвело до хвилі псевдотерапевтичних практик у Північній Америці.

Люди почали шукати “травму в тілі”, де її могло не бути. З’явилися терапевти, які “витягували” спогади через тілесні практики - а це прямий шлях до формування хибних спогадів.

Дослідниця Елізабет Лофтус, експертка з пам’яті, застерігає: тіло може реагувати на стрес, але воно не “зберігає факти”. Інтерпретація тілесних відчуттів - це вже робота свідомості. І вона може помилятися.
Крім того, соматичний підхід часом використовувався як виправдання для ігнорування когнітивної терапії та медикаментозного лікування, що для деяких людей критично важливі.

☝️Тим не менш - це не відміняє цінності.

Терр, Ван дер Колк, Герман зробили величезний внесок. Вони показали, що травма - це не “слабкість характеру”. Що мозок і тіло реагують на загрозу передбачувано. Що одужання можливе.

Їхні роботи дали мову для того, що раніше замовчувалося.

Але важливо пам’ятати: наука розвивається. Те, що було проривом 30 років тому, сьогодні доповнюється, уточнюється, а іноді - переглядається🤷‍♂️

Шо з цього випливає для нас?

Якщо ви пережили щось одноразове, але воно не відпускає - це не означає, що ви “перебільшуєте”. Можливо, ця подія зачепила щось глибше. Можливо, вона резонувала з тим, що було раніше.

Якщо ви росли в хронічному стресі, але не можете сказати “що саме не так” - це теж нормально. Травма типу 2 часто не має драматичного сюжету. Вона - як фоновий шум, що поступово руйнує слух.

Головне розуміти, що будь-яка травма - це про те, що ваша нервова система не змогла завершити цикл захисту. Вона застрягла в стані загрози. І поки це не буде опрацьовано (через тіло, терапію, безпечні стосунки) - симптоми залишаться.

Не тому, що ви слабкі. А тому, що мозок досі вважає: небезпека не минула.

✅ Класифікації корисні. Вони дають орієнтири. Але вони - не ярлики і не догми. Ваш досвід унікальний. І він заслуговує на те, щоб його почули - без оцінок і порівнянь.

Наука рухається вперед. Ми вчимося. І це - добре.

Автор Ганна Собчак.

УРОКИ ВІД ІНШИХ ТЕРАПЕВТІВ

Нібито хороші психотерапевти на практиці інколи роблять відверто кепську роботу.
Така кількість наочних прикладів того, як не треба працювати, допомогла мені назавжди запам’ятати, чого категорично не можна робити під час сесії.

👉Розумний вчиться на своїх помилках, мудрий — на чужих.

Коли мова заходить про відомих психотерапевтів, які самі не дотримуються тих настанов, які з повчальним виглядом проповідують іншим, очі Арнольда Лазаруса загоряються ентузіазмом.

«Думаю, всім цим людям точно не завадила б добра порція скромності.
Мені доводилося спілкуватися з психотерапевтами, які хвалилися, що застосовують передові наукові методи або мають ледь не “рентгенівський зір”, який дозволяє бачити клієнтів наскрізь.
👉Скромність — це якість, якої нам усім бракує передусім».

ПРО ЖОРСТКІ РАМКИ І «ПОДВІЙНІ СТОСУНКИ»

Є ще один цікавий момент, на який я хотів би звернути увагу, безпосередньо пов’язаний із книгою про подвійні стосунки, яку я зараз пишу.

Мене так і тягне розхитати ті жорсткі рамки, які ми виставляємо собі й клієнтам під зручним приводом «керування ризиками».

Психотерапевтів настільки зацькували атестаційні комісії й ліцензійні ради, що щоразу, коли їм випадає нагода проявити звичайну людяність, вони в жаху шарахаються від неї, як від вогню.

Уявімо: клієнт приходить до мене на сесію об 11 ранку.
Сесія добігає кінця, а він розговорився й розповідає про щось дуже важливе.

Я вже хочу перервати, бо в мене обід, а наступна сесія лише о 13:15 — ще є година.

Що ж мені заважає по-людськи сказати:

«Слухайте, наш час вийшов, але в мене зараз обідня перерва, а наступний клієнт прийде лише за годину.
Може, зайдемо в гастроном, купимо сендвічі, а потім повернемося й продовжимо розмову?
Без жодних доплат».

Що в цьому страшного?

«О ні! Як так?! Це ж подвійні стосунки!» — вигукнули б багато наших колег.

Але ж хіба довірливі стосунки й особистий контакт не є важливими в психотерапії?
Навіщо ж руйнувати їх зайвою жорсткістю та стерильністю?

ПРИКЛАД ІЗ РЕСТОРАНОМ

Арнольд Лазарус попереджав, що таких загальнолюдських проявів теж має бути в міру, безпека клієнта завжди має залишатися пріоритетом, однак він дивувався, чому багато спеціалістів так бояться власних імпульсів.

Ми погодилися з ним і помітили, що межі в психотерапії покликані захищати не стільки клієнта, скільки самого терапевта.

Це, зрештою, нагадало Арнольду ще одну історію.

«Якось я вечеряв у ресторані з однією дуже привабливою дівчиною.
Виявилося, що це одна з моїх клієнток.

І раптом у ресторан заходить мій знайомий з атестаційної комісії штату й, побачивши мене, підходить до нашого столика.

За правилами хорошого тону я не маю права представляти йому свою супутницю, тому мовчу, суворо дотримуючись конфіденційності.

Та він не витримує і запитує, як звати цю чарівну незнайомку.

І, не вагаючись, вона відповідає:
«О, мене звати так-то і так, я клієнтка доктора Лазаруса».

Член атестаційної комісії — типовий переконаний психоаналітик — ледь не подавився, кинув на мене вбивчий погляд і загрозливо прошипів щось на кшталт:
«Ми з вами ще поговоримо», — і вилетів із ресторану.

Не встиг я переступити поріг дому, як задзвонив телефон.

Це був він.

Він почав зачитувати мені розділи етичного кодексу психотерапевта, які я нібито грубо порушив, і вимагав пояснень.

Я спокійно відповів:

«Звісно, це було не побачення. Це була терапевтична сесія.
Я заздалегідь попередив клієнтку про цей дзвінок, щоб не гаяти часу, і одразу попросив її дозволу розповісти кілька фактів про неї поважному члену комісії».

Вона не заперечувала, тому я невимушено продовжив:

«Розумієте, ця жінка страждає на анорексію і панічно боїться їсти в громадських місцях.
Ми вирішили провести сесію в ресторані.
У нас, біхевіористів, це називається “десенсибілізація in vivo”».

👉Психоаналітик був у люті:
«Вас, біхевіористів, усіх разом треба вигнати з міста!»

ФІНАЛ

Ось наочний приклад того, як працює залякування з боку атестаційних комісій.

Неможливо нормально практикувати психотерапію, якщо ти весь час чогось боїшся й постійно почуваєшся так, ніби йдеш по мінному полю.

Хороший терапевт має бути готовий ризикувати.

👉Мені здається, що якщо під час сесії ви постійно думаєте про те, як би не отримати «по голові» від комісії, клієнт має повне моральне право вимагати назад свої гроші.
Світлана Гаврилюк

не тільки про «успішний успіх»😁
хто хотів би таку лекцію онлайн-напишіть мені в пп📩

Психолог Мері Харві визначає сім критеріїв успішного завершення роботи з позбавлення від травми та її наслідків. Перший: психологічні симптоми посттравматичного стресового розладу введені в керовані межі. Другий: людина здатна витримувати почуття, пов'язані з травматичними спогадами. Третій: людина має владу над своїми спогадами - вона може вирішувати, згадати їй травму або відкласти цей спогад убік. Четвертий: спогад про травмуючу подію або події є послідовним, наративом, пов'язаним з почуттями. П'ятий: пошкоджена самооцінка людини відновлена. Шостий: важливі стосунки людини відновлені. І останній, сьомий: людина реконструювала зв'язну систему сенсу і переконань, яка включає в себе історію травми. На практиці всі ці питання взаємопов'язані і всіма ними займаються на кожній стадії відновлення. Відновлення — це не простий поступальний рух, воно часто закладає віражі і петлі, повертаючись до перегляду проблем, яким вже не раз приділялася увага, щоб ті, хто вижив, могли поглибити і розширити інтеграцію сенсу свого існування.
Люди, які пережили травму і завершили відновлення, підходять до життя без ілюзій, але з вдячністю. Їхній погляд на життя може бути трагічним, але саме з цієї причини вони навчилися цінувати гумор. У них є чітке відчуття того, що важливо, а що ні. Зіткнувшись зі злом, вони знають, як важливо триматися за добро. Зіткнувшись зі страхом смерті, вони вміють радіти життю.
Джудіт Герман

Речі, за які я не несу відповідальність, як психотерапевтка:
— вам не стає краще від прийому антидепресантів, бо виявляється що через день ви п’єте алкоголь;
— ви вирішили завершити терапію без обговорення, бо ваш масажист сказав що не треба;
— 1 сесія не виправить ваші стосунки з токсичним парнером (сила психотерапії велика але не настільки)

#психотерапевтичне

Як і дівчатка з аутизмом, жінки з РАС дотримуються чіткого розкладу і використовують графіки, за допомогою яких їм вдається досягти певної визначеності та передбачуваності у своєму житті. Це структурує їхній день, знижуючи стрес і занепокоєння. Розклад не є проблемою, якщо не носить настільки директивний характер, що заважає їм жити своїм життям і вільно функціонувати. Багато жінок дотримуються декількох графіків і розкладів протягом усього дня, але роблять це непомітно, ретельно приховуючи від оточуючих. Я не відповідаю на телефони і дзвінки в двері, якщо не чекаю на когось. Мене вважають дуже здібною і незалежною, але я відчуваю сильну тривогу, коли мені потрібно вийти з дому, нехай навіть до найближчого магазину за продуктами. Я розробила стратегії, що дозволяють мені приховувати це від інших людей. Мені дивно легко вдається структурувати свій день так, щоб ніхто не знав, що я задовольняю свою потребу в передбачуваності. Більшість нейротипіків не дуже спостережливі, якщо справа стосується того, що хтось в офісі щовівторка одягає один і той же одяг або п'є чай з однієї і тієї ж чашки. Дотримання жінками з аутизмом цих невеликих правил дозволяє їм відчувати себе в безпеці і справлятися з денною рутиною, а це набагато краще, ніж переживати повну пригніченість і власну неефективність через втрату маркерів впевненості в собі.
Сара Хендрікс

У багатьох людей, які тривалий час перебувають у терапії, є така думка, що якщо вони зцілять усі свої травми, то життя автоматично налагодиться. Тобто це таке трохи магічне мислення, яке прирівнює травми до зовнішніх обставин і того, як буде виглядати зовнішнє життя. З серії «Я долюблю свою внутрішню дитину, і у мене автоматично з'являться хороші стосунки, багато грошей, і я зміню своє життя». Але це неправильна ідея, яка спонукає людей все більше копатися у внутрішньому і все менше фокусуватися на тому, що насправді змінює життя.

Зміна життя — це процес, який складається з двох однаково важливих шарів. Це як права і ліва нога. Обидві потрібні для ходьби. Однією ногою ми йдемо працювати всередину, тому що глибинні травми можуть насправді нас зупиняти. Іншою ми ступаємо по зовнішній землі і вчимося розвивати те, що називається soft skills — навички, які можуть допомагати нам просуватися по життю. Комунікації, побудова відносин з людьми, самопрезентація, асертивність, продуктивність і багато інших.

Чому люди застрягають у «зціленні травм». Тому що це те, що вони можуть контролювати. Тому що здається, що якщо я зцілю свої внутрішні травми, мені буде не так страшно ходити на побачення, або не так страшно заробляти, або не так страшно змінювати своє життя. І така постійна внутрішня робота з травмами – це форма ескапізму або уникнення поведінки.


Але що важливо розуміти. Зцілені травми не дорівнюють відсутності дискомфорту, не дорівнюють відсутності важких переживань, не дорівнюють відсутності сорому, страху, провини або болю. Вони зменшують нездатність це переносити. І життя людини зі зціленою травмою також сповнене різних неприємних емоцій, просто тому що страждання і біль лежать в основі нормальних психологічних процесів. Ми завжди будемо їх відчувати. Це невід'ємна частина життя. Інша справа, що вони не зупиняють нас, ми можемо їх переносити і продовжувати рухатися вперед.

Зцілення допомагає нам знизити внутрішню напругу. Але життя — це зусилля в часі (с). І це окремий навик, який треба напрацьовувати.
Mariya Zhygan

безкоштовний курс по ДБТ

https://www.dialecticalbehaviortherapy.com.ua

буду готувати лекцію на тему «Свята Галичина: особливості роботи з клієнтами з релігійних сімей», так от концепт «Every pleasure is a guilty pleasure if you're traumatized enough» дуже сюди підходить

#психотерапевтичне

Щоб розпочати підготовку до професії гештальт-терапевта (це точно не про «стань психологом за 3 тижні»😉), потрібно навчитися спочатку жити із внутрішньою згодою по відношенню до своїх дій та буття тут і зараз. 1 ступінь підготовки - це саме таке місце, де можна цікаво і безпечно це дослідити у колі однодумців.
Тому запрошуємо розпочати з нами - ми підкажемо як🙌
Деталі за посиланням:

https://www.facebook.com/share/1CXMUQPszn/?mibextid=wwXIfr