ВАГА -ЦЕ НЕ ПРО ЛІНЬ, і не завжди про їжу.

Це про історію, яку носить тіло.
Іноді -буквально.
Іноді -у шарах, сантиметрах, напрузі м’язів і тіні на щоках.

Знайомо?
Відгукується?

Кожна зайва складка може бути непрочитаною главою твоєї внутрішньої історії.

Замислювались, чому наполегливі спроби схуднути не дають результату?
Часто відповідь криється глибше, ніж у тарілці.

ДАВАЙТЕ покажу чому жінка не може скинути вагу, навіть якщо дуже хоче:

1. Підсвідомий захист від сексуалізованої уваги
Після насильства або приниження тілесність сприймається як загроза. І тіло само набирає об’єми -ніби ставить бар’єр: "Мене не чіпай. Я тут, щоб вижити"

2. Тіло замінює кордони, яких ніколи не було
Коли жінка не вміє казати НІ, її тіло починає відділяти її від світу буквально через вагу. Жирова тканина стає кордоном, який психіка не змогла вибудувати словами.

3. Хронічний рівень стресу (і кортизолу)
Постійна тривожність, відповідальність за всіх, недосип - це умови, в яких тіло не горить жир, а ховає енергію "на чорний день". Тобто день, який… уже настав. Але тіло про це не знає.

4. Травма втрати (дитини, близької людини, себе)
Жінка може "набирати" вагу після втрати. Щоби вкоренитись. Щоби не "розсипатись". Щоби залишитись тут, коли частина її вже десь там.

5. Сором за тіло = конфлікт із тілом
Якщо тіло - ворог, якому треба щось "довести" -воно не співпрацює. Воно захищається. І не худне. Навпаки - замикається. Бо не довіряє.

6. Тіло - як пам’ять материнства
Жінка не завжди готова “віддати” тіло, яке носило дітей. Навіть несвідомо. Вага стає спогадом про материнство, навіть якщо це вже минуло.

7. Страх бути помітною
Худнути - означає знову бути "на виду". А там - конкуренція, ризик, погляди, оцінка. І тіло ніби каже: "Не зараз. Я ще не готова"

8. Їжа як єдина легальна радість
Коли все інше - заборонено (відпочинок, секс, задоволення), їжа лишається останнім, що можна собі дозволити. Психіка не віддасть її без бою.

9. Несвідомий протест проти контролю
Якщо з дитинства жінку контролювали, змушували "бути гарною"- доросле тіло може чинити спротив: "Я - не про картинку. Я -про себе"

10. Тіло пам’ятає емоційну війну
Коли у жінки були токсичні стосунки, тіло може буквально утримувати пам’ять болю. Зайва вага -це не жир. Це історія. Броня. Біль.

11. Відсутність контакту з тілом
Якщо жінка не відчуває голоду, втоми, сексуального бажання - вона не зможе налаштуватися на себе. І тоді схуднення буде чужим проектом, не її шляхом.

12. Стадія "замороження"
Після тривалого стресу жінка може бути не в "бою" і не "у течії", а у відпочинку. І тоді все завмирає: бажання, рух, обмін. Тіло тримає.

13. Вторинна вигода: не брати на себе нову відповідальність
Іноді жінка боїться, що якщо вона стане "ідеальною", то їй скажуть: "Ну, тепер у тебе немає виправдань. Йди і живи". А вона ще не готова.

14. Підсвідомий бунт проти патріархального сценарію
Якщо від жінки завжди чекали бути "гарною" "покірною", "стрункою" - вага може стати формою спротиву. Жир як феміністичний маніфест: "Моє тіло - моє діло"

15. Глибока втома від постійного вдосконалення
Коли ти роками "покращуєш" себе -вага може бути єдиним, що ще належить тільки тобі. І тіло тримає її як пам’ять про себе. Про ту, яка вже була, але не встигла відпочити.

Ти боєць, а не лінива.
Кожна з нас.
Схуднення -не завжди "ціль".
Іноді - насилля над собою.
Іноді тіло нас не слухається, бо… воно нас захищає.
Воно пам’ятає, що ми пережили. І каже:
"Ти ж не просто товста.
Ти - втомлена.
А ще жива."

Якщо ти відчуваєш, що це про тебе, знай: ти не одна. І твоє тіло заслуговує на розуміння, а не війну.

Знайшли себе в цих пунктах? Це привід задуматися про глибинні причини, а не лише про калорії.

Лялія Мідик

мені вчора в фб попались два дописи і маю сказати що все ж наші українські психоаналітичні інституції досить гомофобні і це саме тому я обирала навчання інтерперсональному психоаналізу в американськіх колег, які не публікували такі висловлювання:

Гомосексуальність більше не вважається патологією.
Вона трактується як один з варіантів конституції суб’єктивного бажання, що розгортається в складному полі ідентичностей, фантазій і міжособистісних взаємодій.

«Це не сексуальний потяг як такий — це структура стосунків із Іншим, де формується ідентичність»
— Джесіка Бенджамін, The Bonds of Love.
Питання не в тому: “чому гомосексуальність?”
а — “як цей суб’єкт переживає своє бажання?”,
“яким чином ідентичність була вбудована в досвід визнання чи виключення?”
У фокусі аналітичної роботи — не «корекція», а розуміння і підтримка інтеграції гомосексуальної ідентичності у наратив особистості.

Гомосексуальність як психічна реальність не може бути зведена до лише об’єкта потягу — вона відкриває доступ до іншого режиму саморозуміння.
У деяких випадках — це відповідь суб’єкта на неможливість бути визнаним у своїй інакшості; в інших — це форма ідентичності, що дозволяє інтегрувати несиметричні частини «Я».

Джесіка Бенджамін наголошує, що суть зрілого об’єктного відношення — не в тому, хто об’єкт, а в якості інтерсуб’єктивного зв’язку.
Гомосексуальне бажання в цьому контексті може бути так само продуктивним для розвитку суб’єкта, як і гетеросексуальне — за умови, що не стигматизується і не редукується до «захисту» або «регресії».

Кернберг у своїх пізніших роботах визнавав, що головним маркером адаптації є цілісність об'єктних представлень і здатність до афективної регуляції —
а не форма сексуального потягу. Орієнтація стає частиною Я-концепції лише в тому разі, коли суб’єкт має змогу її осмислити, символізувати і включити в наратив власної ідентичності.

Сучасний аналітик більше не ставить питання: «Чому ти гомосексуальний?»
Натомість він слухає:
«Що означає для тебе бажати того, кого ти бажаєш?»
«Як ти переживаєш це бажання в очах Іншого — як сором, виклик, відкритість чи таємницю?»

Дебати Отто Кернберга і Джеральда Адлера про терапію межових клієнтів, цитата з книги Елінор Грінберг.

Кернберг сказав Адлеру, що той був занадто м'яким у своєму підході до тих, кого Кернберг назвав «примітивними, садистичними і наповненими люттю межовими пацієнтами».
Адлер спокійно відповів: «Можливо, вони не були такими садистичними і сповненими гніву, поки ви їх не почали лікувати».

Вітаю, колеги!👋
Ще є можливість приєднатися до нашої супервізійноі групи англійською мовою 🤓

https://facebook.com/events/s/supervision-group-in-english-f/473474089161566/

Коли пацієнтка, що вижила, закликає заблокувати спогади, потреба
у збереженні безпеки має перебувати в гармонії з потребою у зустрічі з минулим. Пацієнтка і терапевт повинні навчитися обговорювати і знаходити безпечний прохід між двома небезпеками - придушенням та інтрузією. Уникнення травматичних спогадів веде до застою в процесі відновлення, в той час як зайва поспішність у їх розблокуванні веде до переживання травми, яке не приносить жодної користі, і, навпаки, є шкідливим для здоров'я заново. Рішення, що стосуються темпу і графіка цієї роботи, потребують ретельного обмірковування і частого перегляду спільними зусиллями пацієнтки і терапевта. У цих питаннях є місце для розбіжностей, і розбіжності в думках мають висловлюватися вільно і вирішуватися до того, як робота з реконструкції рушить далі.
Інтрузивні симптоми пацієнтів слід ретельно відстежувати, щоб робота з розкриття спогадів не виходила за рамки визначеного. Якщо під час активного дослідження травми симптоми суттєво погіршуються, це має бути сигналом для сповільнення та перегляду курсу терапії. Пацієнтам також слід розраховувати, що в цей час вони не зможуть функціонувати на повну силу або навіть на звичайнісінькому рівні. Реконструкція травми - це масштабна робота. Для неї потрібне певне послаблення в аспектах життя, що вимагають зусиль, якась терпимість до себе, подібна до тієї, яку ми проявляємо, коли хворіємо. Найчастіше робота з розкриття спогадів може тривати в межах звичайних умов соціального життя пацієнтів. Але іноді аспекти терапевтичної роботи можуть вимагати більш захисного сеттіга, наприклад планового перебування в лікарні. Активне розкриття травмувального досвіду не повинно вестися в моменти, коли поточна життєва криза відволікає на себе увагу пацієнта чи пацієнтки або коли пріоритетними стають інші важливі цілі.
Джудіт Герман

У роботах про good enough mother Віннікотт писав, що мати має поступово відпускати дитину у світ, дозволяючи їй ставати автономною.
Якщо мати має власні нарцисичні дефіцити чи травми, вона може сприймати автономність дитини як втрату, а не як природний процес — і тоді з’являється конкуренція або контроль.
Зрив “перехідного простору”
Перехідний простір — зона, де дитина пробує себе поза материнським впливом (гра, творчість, стосунки з іншими).
Мати, яка не витримує, що дитина “йде від неї”, може несвідомо зруйнувати цей простір, зменшуючи самоцінність дитини. Це і є форма заздрості до її незалежності та нових зв’язків.
Проєкція власних нереалізованих бажань
Віннікотт описував, що мати може бачити в дитині “продовження себе” і важко переносити ті риси чи можливості, які нагадують їй про власні нереалізовані мрії. Це провокує приховану конкуренцію.
Ключова думка Віннікотта: там, де мати не змогла реалізувати себе, вона ризикує використати дитину для компенсації — або обмежити її розвиток, щоб уникнути болю від порівняння.

Ось вам Сім гріхів психотерапевта (трохи в шутку, трохи нє):
1) Гординя або "Я тут полем командую!" - терапевт не визнає себе частиною поля "клієнт-терапевт" (а більш ширшого і потому). Він вважає, що стоїть над процесом, а не є його учасником і частиню. Це призводить до ігнорування власних реакцій, проєкцій, які неминуче проявляються у взаємодії з клієнтом. Гординя блокує та руйнує контакт, оскільки замість діалогу виникає ієрархія, де терапевт не сприймає зворотний зв'язок від клієнта чи супервізора (ха, супервізора - терапевт сам собі супервізор)

2) Жадібність або "Інсайт маєш? а якщо знайду?" - бажання отримати від клієнта більше, ніж той готовий дати. Це може виражатися в прагненні отримати "більше матеріалу" для роботи, змушуючи клієнта розповідати історії, які не є актуальними "тут і зараз". Це також може бути спроба "вирвати" інсайт із клієнта, не даючи йому часу на усвідомлення.

3) Заздрість або "Чому не я?" - виникає, коли терапевт не усвідомлює власні незадоволені потреби, порівнюючи себе з іншими (особливо колегами). Замість того щоб дослідити, що викликає заздрість (наприклад, потреба у визнанні, успіху чи професійному зростанні), терапевт фокусується на інших, знецінюючи їхні досягнення. У терапевтичній взаємодії це може призвести до того, що терапевт неусвідомлено блокуватиме успіхи клієнта, щоб не відчувати дискомфорту від власної заздрості, або навпаки - буде занадто ідеалізувати його, щоб "присвоїти" собі частину його успіху.

4) Гнів або "Немає опору - немає проблеми" - клієнт запізнився на 5 хвилин, а терапевт починає сеанс із лекції про відповідальність. Клієнт каже, що не знає про що сьогодні хоче говорити, немає зараз ані запиту, ані теми, а терапевт відчуває, як у нього смикається око: "Ну і що ж нам тепер робити?! Якщо ви не хочете працювати, ми можемо просто... сидіти мовчки!" Гнів блокує контакт і перешкоджає усвідомленню, перетворюючи терапевтичну взаємодію на боротьбу, а не на діалог.

5) Хтивість або "Канхвета очєнь класна, Тузік вкусний". Це найбільш очевидне порушення етики. У терапії ключове - безпечні межі, які дозволяють клієнту розкривася, не відчуваючи загрози. Будь-яка форма сексуалізації чи флірту руйнує ці межі, перетворюючи терапевтичні стосунки на засіб для задоволення потреб терапевта, а не на інструмент допомоги клієнту. Найгірше, що ще може тут зробити терапевт - почати думати, що це... нормальна частина терапії.

6) Обжерливість або "А ви і їсти за мене будете? - Ага!" - терапевт прагне поглинути психічний простір клієнта надмірною цікавістю, бажанням "з'їсти" всі деталі його життя. Замість того, щоб дозволити клієнту самостійно міркувати, відчувати та усвідомлювати, терапевт намагається заповнити простір своїми інтерпретаціями, не даючи клієнту "дихати". Діалог перетворюється на монолог, де терапевт — головний актор, а клієнт — вдячний (або не дуже) слухач.

7) Лінощі або "І так зійде" - терапевт не працює, не аналізує свої відчуття, не готується до сесії і не читаєте літературу. Коли клієнт приходить на сесію, він зустрічає його фразою: "Ну, що там у вас?" і чекає, що все вирішиться саме собою. Усвідомленість? Нє, не чули. Замість того, щоб аналізувати матеріал, терапевт просто ігнорує його, що робить терапію безрезультатною.
Анастасія Плохіх

Хотіла написати корисний пост про англомовну практику але що може бути корисніше за епічний фейл?😁
Згадала як пару разів на сесії через неправильну вимову назвала клієнта жіночим ім’ям, оце незручно вийшло

🌍 Як українському терапевту знайти англомовних клієнтів?

Працювати англійською — це не лише про мову, а й про видимість у потрібному середовищі.
Ось кілька кроків, які реально працюють:

1️⃣ Позиціонування англійською
Перекладіть свій сайт, профіль у соцмережах та опис послуг. Вкажіть, у чому ви сильні (trauma, relationships, anxiety) і що працюєте онлайн з клієнтами з будь-якої країни.

2️⃣ Міжнародні платформи

Psychology Today
(https://www.psychologytoday.com)
TherapyDen
(https://www.therapyden.com)
Open Path Collective
(https://openpathcollective.org)
Ці бази шукають не лише терапевтів з США, а й онлайн-фахівців з усього світу.

3️⃣ Контент англійською
Публікуйте пости та короткі відео з порадами, відповідайте на популярні питання (“How to deal with anxiety?”, “What to do after burnout?”).

4️⃣ Нетворкінг
Приєднуйтесь до expat- та nomad-груп, пропонуйте безкоштовні міні-вебінари або Q\&A-сесії.

💡 Пам’ятайте: англомовні клієнти шукають не носія мови, а фахівця, який розуміє культурний контекст і може підтримати їх у складний період.

Приєднуйтесь до нашої супевізійної групи англійською, запис в пп📩

Психологічні захисти допомагають людині впоратися з почуттями або думками про себе, які для неї нестерпні. Щоб не відчувати страху, болю, сорому, провини, горя, печалі, злості, заздрості, людина вигадує різні пояснення, виправдання, раціоналізує, витісняє, прикидається, що не чує, не бачить, не розуміє. Бо інакше доведеться зустрітися з сильними почуттями, які дуже лякають або здаються неприпустимими.

Але не тільки нестерпні почуття створюють захисти. Дуже часто ми захищаємо якийсь наш образ усередині себе. «Я маю бути розумним, сильним, сміливим...» або «Я не маю бути слабким, нужденним, дурним...». Цей внутрішній дозволений образ допомагає нам жити. За кожною такою повинністю є якесь «то», «тоді», “щоб” або «інакше», яке захищає нас від наслідків.

Я маю бути розумним, щоб ...
Якщо я буду дурним, то ...
Я маю бути сміливим, інакше ...

Завдання психологічних захистів просте - захищати. Усе, що колись було створено всередині нашої психіки, було необхідним для виживання. І поки воно працює, поки наслідки використання цих захистів не впливають на рівень життя, людина не розуміє, навіщо від них відмовлятися. І не бачить сенсу щось змінювати.

Проблеми починаються тоді, коли ці психологічні захисти стають перешкодою для досягнення бажаного, для самореалізації, для іншої якості життя.

Є кілька основних сфер, у яких я постійно зустрічаюся з негативними наслідками захистів.

Це прокрастинація, самореалізація стосунки.

Як захист проявляється в прокрастинації.

В основі прокрастинації лежить уникнення неприємних почуттів, пов'язаних із виконанням певних справ. Причин у прокрастинації досить багато, але в основі більшості лежать страхи. Окремим пунктом я виділяю нарцисичну травму, яка проявляється в завищених вимогах до себе, мало пов'язаних із реальними здібностями.

Здебільшого, коли людина приходить у психотерапію, щоб працювати з прокрастинацією, вона досить відкрита до того, щоб дослідити свої страхи, травми, і процес іде за відомою схемою.

Але якщо людина закрита психологічними захистами, то найчастіше вона саботує процес. Тому що вона не готова зізнаватися в тому, що їй страшно, що вона не така, як їй здається, що вона може з чимось не впоратися, що вона вразлива, що їй щось важко дається.

І тоді ми приходимо в точку «сліпої плями», за типом я не розумію, чому не можу це зробити. Просто ступор. Фізичний або емоційний параліч. Тому що це місце зустрічі з якимось нестерпним і неприпустимим образом себе.

Наприклад, людині, якій дуже важливо зберегти образ себе безстрашної, сильної, яка нічого не боїться, дуже соромно зізнатися, що їй страшно, або що вона в чомусь сумнівається, або що є хтось, хто на неї може вплинути. Такі люди розв'язання проблеми прокрастинації найчастіше бачать у недостатній силі волі, коли необхідно просто взяти тебе за шкірку і зробити. Тому що в цьому разі вони зберігають свій спосіб образ сильного і вольового.

Або люди, які вважають себе дуже талановитими і здібними, бояться зробити щось, що покаже їм, що вони не настільки талановиті і здібні, як вони про себе думають. Їм страшно зустрітися зі зворотним зв'язком від реальності, і зіткнутися з соромом і самокритикою, що вони бездарні.

Проблемою все це стає тоді, коли силою волі і наскоком завдання не вирішуються тривалий час. Усередині починає накопичуватися напруга, яка призводить до формування тілесного симптому, через скидання напруги в житті з'являються залежності, а іноді все закінчується депресією.

У темі самореалізації найчастішим проявом психологічних захистів є фраза «Я не знаю чого хочу».

Людина вбачає проблему своєї нереалізованості в тому, що в неї недостатньо мотивації або що вона не знає, що хоче. Бо їй здається, що якби вона знала, вона б обов'язково реалізувалася.

Такі люди багато сил витрачають на пошуки себе, походи мотиваційними тренінгами, пошуки відповіді на запитання «Як знайти своє хочу?».
Їм здається, що проблема у відсутності бажання.

У реальності ж вони бояться зустрітися з якоюсь правдою про себе. Правдою, яка їм не сподобається. Поки вони перебувають у пошуку, у них зберігається ідеалістичний образ себе, який реальність жодним чином не порушує. Вони талановиті, розумні, потенційно успішні, просто в них бунтівний дух, вони не знають чого не хочуть, ось така ось їхня внутрішня природа.

Їх захищає ідея:

«Якби я захотів, я б зміг».

Але важливо зрозуміти, що в житті працює інше правило:

«Якби я міг, я б хотів».

І знову ж таки, чим загрожує цей самообман? Тим, що він призводить до наслідків, схожих з наслідками прокрастинації: особистісна криза, депресія, залежності, низький рівень енергії, відчуття безглуздості життя, психосоматика.

Психологічні захисти та стосунки.

Окремою темою можна довго розповідати про те, як психологічні захисти заважають будувати нам стосунки.

Дуже часто люди заглиблюються в захисти і надмірно раціоналізують тему стосунків, щоб приховати свою потребу в близькості, страх відчути біль, страх опинитися покинутим, прожити горе втрати.

Бажання уникнути болю дуже зрозуміле. Ми всі не хочемо зустрічатися з болем, відкиданням, втратою. Проблема настає тоді, коли закрившись раціоналізацією, люди не бачать, як емоційно вони однаково залучаються до стосунків, які починають керувати їхнім життям.

Часта історія, яка трапляється в сильних і незалежних чоловіків і жінок, які прийняли для себе рішення, що вони не повинні потребувати людей. Найчастіше це пов'язано з якимось травматичним досвідом у минулому. Формально від голови вони кажуть, що ніхто їм не потрібен. Але якщо це захист, то тоді вони не помітять, як зможуть стати жертвою якогось свого емоційного потягу, який вони не зможуть контролювати.

Тобто від голови вони сильні й сміливі, а коли раптом у їхньому житті з'являється людина, яка емоційно чіпляє, вони починають це раціоналізувати. «Я тут тимчасово, будь-якої миті можу з нею розірвати стосунки, я просто допомагаю їй/йому стати на ноги, я такий великодушний, я сильніший за нього/неї, і тому я буду допомагати». Тобто люди не бачать, що вони вже зависли в цих стосунках, бо їхній образ сильного і сміливого перебуває в конфлікті з ідеєю потребувати інших людей і хотіти бути в близькості. Тому що потребувати соромно, боляче і вразливо. А я не повинен цього відчувати.

На сесіях такі люди кажуть, що мені ніхто не потрібен, але тільки чомусь не можу викинути його/її з голови, це якась дурниця, я ж сильніший за це. Я все головою вирішив/вирішила, це мені не треба, не підходить.

І поки їхній образ сильної і незалежної людини боїться бути зруйнованим ідеєю своєї потреби, вони будуть незрозуміло чому страждати через таку «фігню».

Окремим захистом іде знецінення втрати. Коли стосунки закінчилися, і людина замість того, щоб прожити цю втрату і рухатися далі, починає казати, що взагалі не дуже-то й хотілося, не так уже мені було й боляче, не так це все було цінно. Намагаюся таким чином уникнути болю, смутку, втрати, людина намагається анастезувати себе через раціоналізацію та знецінення.

Невідгорьована втрата часто стає причиною депресії, відчуттям втрати сенсу і постійної туги, які треба чимось заглушати. І проблемою якраз є ті способи, якими людина глушить біль. Зокрема, залежності. Взагалі залежності - частий супутник психзахистів. Вони допомагають винести тягар емоцій, які не хочеться усвідомлювати.

Тому якщо в людини є залежність, одразу можна дивитися в те, що там багато небажання зустрічатися з якоюсь правдою про себе.

Резюме.

У психологічних захистах немає нічого поганого. Ми всі ними користуємося, вони є в кожного з нас. Проблемою вони стають тоді, коли ціна, яку ми платимо за їхнє використання, стає надто високою.

Але з іншого боку, це саме той час і місце, коли можна розібратися з ними і допомогти собі стати більш цілісним, автентичним, зціленим.

Важливо зрозуміти, що в основі захистів лежить страх пережити почуття, побачити якийсь інший образ себе або дізнатися правду про себе. Це все в короткостроковому періоді допомагає уникнути одного виду болю. У довгостроковому - призводить до ще більшого болю.

Допомогти собі самому буває досить складно. Тому що чесність із собою вступає в той самий конфлікт інтересів іншого образу себе. І часто саме наявність сорому про неприємний нам образ не дає визнати іншу правду.

Але якщо ви хочете спробувати розібратися із собою, якщо ви припускаєте, що захисти можуть вам заважати, допомогти може така вправа.

Найпростіше - це запитати себе «А що якщо...» і тут поставити те, чого уникаєте й не хочете приймати.

«А що як я боюся», «а що як мені боляче», «а що як я не такий, як думаю і як кажу», «а що як я неправий».

Якщо це захист, то за цим питанням підуть якісь почуття та емоції, які можуть лякати або бути неприємними.

Це перший етап.

Зрозуміти, що ви себе дійсно захищаєте.

Потім спробувати зрозуміти, від чого саме захищаєте, ставлячи запитання «Чим небезпечні ці почуття або цей інший образ себе?»

І далі вже можна працювати з першопричиною.

- А що якщо я боюся?
- Мені буде соромно.
- Чому?
- Тому що це означає, що я слабкий.
- Чому не можна бути слабким?
- Тому що це означає, що всі можуть тебе висміяти/я не в безпеці/я нікому не буду потрібен/я буду вигнаний...

- Що буде, якщо я зізнаюся, що мені важлива близькість?
- Там багато страху.
- Чому?
- Мені буде дуже страшно втратити цю людину/я боюся, що мені зроблять боляче/страх, що не переживу втрату...

І з першопричиною вже можна працювати в психотерапії.

Важливо пам'ятати, що в житті ми завжди балансуємо між різними страхами. Тому що осмислене і наповнене життя завжди пов'язане з переживаннями нашої вразливості, втрати контролю, невизначеності.

І нам щоразу доводиться обирати, яким шляхом ми будемо йти: орієнтованим на наші глибинні цінності або безпечним, але від цього трохи мертвим.
Марія Жиган

Однак психотерапія травми не позбавляє. Мета згадування і розповідання історії травми - інтеграція, а не вигнання. У процесі реконструкції історія травми справді зазнає трансформації, але лише в тому сенсі, що стає більш реальною і видимою в сьогоденні. Фундаментальна передумова психотерапевтичної роботи - це переконаність у тому, що розповідання правди має цілющу силу.
Джудіт Герман

🔹 Цього сезону в мене йде набір у дві супервізійні групи🔹

✨ Перша — Supervision Group in English for Psychotherapists для англомовних терапевтів онлайн

Якщо ви іноді ловите себе на думці, що говорите клієнту «tell me more», а всередині думаєте «ой, а як це звучить?»— ця група для вас. Тут можна буде і кейси розбирати, і англійську підтягнути.

✨ Друга — Супервізійна група “Клінічна практика” очно у Львові.

Для тих, хто не боїться слів на кшталт «ПТСР», «біполярний» чи «розлади особистості» і хоче впевненіше орієнтуватися у складних випадках.

Обидві групи — це місце, де можна не тільки отримати підтримку, а й трохи посміятися з власних терапевтичних пригод (бо без цього ніяк).

📩 Якщо відчуваєте, що одна з груп ваша — пишіть у дірект.

"Розвиток потягу та розвиток ставлення до об’єкта можна розглядати як дві паралельні лінії, які в нормі підтримують і живлять одна одну. Перша лінія - це рух від сексуальної функції, пов’язаної насамперед із тілесним задоволенням, до складніших форм переживання бажання, а далі - до його символізації та сублімації. Друга лінія - це еволюція від аутоеротизму й нарцисичної замкненості до вибору зовнішнього об’єкта і здатності його інвестувати, а згодом - до розподілу лібідо між множинними об’єктами, без катастрофічного страху втратити єдиного й незамінного.
Коли ці лінії розвиваються узгоджено, виникає взаємне оживлення: бажання спрямовує до об’єкта, а об’єкт розширює можливості трансформації потягів, включаючи їх у ширшу символічну роботу. Проте невдачі на цьому шляху призводять до своєрідних патологій зв’язку. Там, де потяг залишається зафіксованим на рівні функції, не піднімаючись до рівня бажання і символізації, стосунки з об’єктами виявляються примітивними, захоплюючими чи адиктивними. В інших випадках відбувається розрив і дисоціація: суб’єкт може бажати, фантазувати, навіть сублімувати, але виявляється нездатним до живої прихильності, оскільки зв’язок з об’єктом переживається як загроза - загрозою може бути як поглинання, так і втрата. Тоді у психіці формуються анти-любовні захисти: відмова від близькості, уникання, фіксація на неможливому коханні, сексуальна анорексія.
Таким чином, там, де мала б складатися динаміка взаємного оживлення, виникає поляризація: або бажання існує без реального об’єкта, перетворюючись на порожню еротичну одержимість, або об’єкт утримується без бажання, що обертається залежністю й мертвими зв’язками. Найдраматичнішими стають ситуації, коли один-єдиний об’єкт фетишизується і стає незамінним: його втрата чи недоступність обертаються катастрофою, а сама можливість кохати чи бути коханим переживається як джерело терору.
У нормі людина вчиться інвестувати не один, а множинні об’єкти, і саме ця множинність робить стосунки живими, дозволяючи переносити втрати й знаходити нові форми зв’язку. Там же, де множинності не досягається, зв’язок виявляється крихким, тривожним і наповненим страхом - кохати стає так само небезпечно, як і дозволити себе кохати"
Надежда Кривуля

скільки працюю з підлітками-стільки розумію наскільки нам потрібна толерантність до того, що люди можуть виглядати по іншому.
починається все з насраного в голові батьків, а з наслідками для дітей і травмами ми будемо працювати потім роками

#психотерапевтичне

досліждую питання грошей в терапевтичному контексті (не їх заробляння, а як різнобічну, часто табуйовану та соромну тему, яку майже не підіймають, про секс говорять легше). Загальний матеріал ще не готовий (його багато, думаю над формою), але сьогодні зустріла цікавий шматочок про гроші у психопатології (конспектувала за лекцією в ютубі):

шість синдромів – хронічна скупість (chronic miserliness), характерологічне надмірне витрачання грошей (characterological overspending), невпинна щедрість (relentless generosity), грошовий мазохізм (monetary masochism), патологічна схильність до азартних ігор (pathological gambling) і хронічне полювання за вигідними пропозиціями (chronic bargaining).

1) Хронічна скупість. Скупість — це свого роду дволична ситуація. Зовні або в свідомості та передсвідомості скнара відчуває страх. Припустимо, я скупий і кажу: «Лео, ходімо вип'ємо кави», і в мене в кишені десять доларів, а кава коштує два долари, і ми йдемо, і я знаю, що мушу заплатити за себе, і мої гроші зменшаться з десяти до восьми баксів. Тоді раптом мені спадає на думку, що Лео знає, що я збираюся купити йому каву, і, о Боже, це означатиме, що в мене залишиться тільки шість. Це мене сильно лякає, тому що для мене гроші є опорою для підтримки хорошого внутрішнього об'єкта, який є слабким, гроші забезпечують безпеку, але якщо у людини недостатньо внутрішньої безпеки (є "внутрішня бідність"), то грошова функція забезпечення безпеки, стає сильнішою, і якщо її прибрати, це викликає автоматичну тривогу. Несвідомий елемент, з яким скупий не контактує і який не можна привносити в контакт занадто швидко - якщо мої батьки не давали мені безкоштовних речей і якщо я не мав доступу до тіла, любові та уваги моєї матері, то чому я повинен купувати тобі каву, хто ти такий, чому ти повинен отримувати від мене безкоштовні речі, коли я не отримував безкоштовних речей від них. Я думаю, що коли ми маємо справу з цим, ми повинні спочатку підійти до цього з боку страху, тривоги, невпевненості, а вже набагато пізніше з боку садизму, тому що садизм також присутній у скупості.

2) Характерологічне надмірне витрачання грошей - це свого роду маніакальний захист. Деякі люди люблять витрачати набагато більше грошей, ніж вони заробляють, набагато більше грошей, ніж вони мають, і набагато більше грошей, ніж вони можуть собі дозволити витратити. Я знав одного чоловіка, який давав чайові операторам платних доріг – коли він їхав по шосе, давав п'ять доларів, хлопець казав: "два долари", а він відповідав: "залиш собі три" і відчував себе так добре, таким могутнім і таким значущім. Я думаю, що це має багато спільного з нарцисизмом і владою. І я думаю, що хронічне перевитрачання грошей пов'язане з бажанням жити величним життям, життя, яке обмежене так званою реальністю. І людина живе безтурботним, вільним від обмежень життям, що є маніакальним захистом - легкість у противагу важкості і так далі.

3) Невпинна щедрість. Не знаю, чи знаєте ви когось, але я знаю, принаймні одну, можливо, двох людей, які завжди всім дають гроші, і це зводить вас з розуму. Тож тепер питання полягає в тому, яка різниця між такою невпинною, наполегливою, лютою щедрістю, та здоровою, зрілою щедрістю. Я думаю, що відмінності полягають у тому, що при зрілій щедрості людина дає розважливо, дає тим, хто потребує, не впадаючи в мазохізм і не насолоджуючись ним тощо. І за це відчувається подяка. При невпинній, наполегливій та лютій щедрості людина дає більше, ніж може собі дозволити, більше, ніж вимагає ситуація, людям, які не потребують допомоги, і людина, яка є одержувачем, не відчуває вдячності, а відчуває себе обтяженою та приниженою. Це ще один синдром, який виникає не через ідентифікацію себе із щедрими батьками, а через ідентифікацію себе з уявною та галюцинаційною видимістю щедрості (це як різниця між вживанням гамбургера та вживанням дуже красивої картини з гамбургером).