Переживання непотрібності власним батькам є найсильнішим прикладом нарцисичної травми. Відсторонення, мовчання, ігнорування або пряме відкидання, відчуття, що ти не потрібен власним батькам, що їм не до тебе з різних причин і тому вони не давали того, на що дитина має право розраховувати лише через сам факт свого існування — усе це завдає потужного удару по самооцінці та відчуттю власної цінності, руйнуючи їх ще на самому початку. Людина відчуває себе непотрібною, неважливою та неправильною. Там, де мали б заповнювати любов’ю та увагою — залишається порожнеча.
Батьківська незрілість, яка може призводити до таких наслідків, не завжди відповідає віку за паспортом. Це можуть бути добре соціально адаптовані дорослі люди, але з провалами в емоційній, вольовій, інтелектуальній чи моральній сферах психіки.
Виростаючи поруч із такими батьками, діти розплачуються частиною себе: сумнівами у власній адекватності та емоційності, проблемами із самооцінкою, нездатністю визначати власні переживання та водночас ігноруванням власних потреб, відчуттям глибокої самотності та зниженою здатністю до емоційної близькості з іншими людьми.
Такі клієнти під час терапії дивуються, що можна просити про підтримку й допомогу, що комусь узагалі може бути до них діло, що труднощі у стосунках з іншими виникають не через їхню базову «поганість», і що інші люди можуть бути зацікавлені у тому, щоб вкладати у стосунки й теж здійснювати емоційну роботу.
#нарцисичнатравма
Анна Герасименко
Батьківська незрілість, яка може призводити до таких наслідків, не завжди відповідає віку за паспортом. Це можуть бути добре соціально адаптовані дорослі люди, але з провалами в емоційній, вольовій, інтелектуальній чи моральній сферах психіки.
Виростаючи поруч із такими батьками, діти розплачуються частиною себе: сумнівами у власній адекватності та емоційності, проблемами із самооцінкою, нездатністю визначати власні переживання та водночас ігноруванням власних потреб, відчуттям глибокої самотності та зниженою здатністю до емоційної близькості з іншими людьми.
Такі клієнти під час терапії дивуються, що можна просити про підтримку й допомогу, що комусь узагалі може бути до них діло, що труднощі у стосунках з іншими виникають не через їхню базову «поганість», і що інші люди можуть бути зацікавлені у тому, щоб вкладати у стосунки й теж здійснювати емоційну роботу.
#нарцисичнатравма
Анна Герасименко
Чоловіки, які одружуються на "відьмах", як правило, зростали без матері, або ж з матір'ю жорстокою і деспотичною/ Вони не знали здорової материнської любові, за якою вони могли б судити про кричущу жорстокість дружини. Якщо вони росли в обстановці суворої дисципліни, то вони вірять, що це було заради їхнього ж блага і нічого поганого для них у цьому не було. Такі чоловіки не бачать, якої шкоди завдають їхнім дітям, оскільки не розуміють, якої шкоди завдали в дитинстві їм самим. "Рибалка" впевнений, що мати краще знає, що їй робити.
"Рибалка" боїться своєї дружини і тому не здатен захистити дітей від її жорстокості та злоби. Він у всьому підпорядковується "відьмі" і стає ніби її придатком. Чоловік, який одружується з "відьмою", бере співучасть у folie à deux (що буквально означає
"обопільне божевілля"), через що збочене уявлення про дітей у "відьми" тільки зміцнюється.
Крістін Енн Лоусон «Матері з МРО та їх діти»
"Рибалка" боїться своєї дружини і тому не здатен захистити дітей від її жорстокості та злоби. Він у всьому підпорядковується "відьмі" і стає ніби її придатком. Чоловік, який одружується з "відьмою", бере співучасть у folie à deux (що буквально означає
"обопільне божевілля"), через що збочене уявлення про дітей у "відьми" тільки зміцнюється.
Крістін Енн Лоусон «Матері з МРО та їх діти»
Коли людина надовго застрягає в глухому куті, одна з основ цього стану - небажання платити за вихід.
Колись я почула фразу, що не існує безвихідних ситуацій, а існують дуже дорогі рішення. У ситуації глухого кута дуже часто ми не готові платити.
Людина може не хотіти платити з різних причин: не знати, чим платити, де або як. У неї може не вистачати ресурсу, сил і навичок. Але важливо розуміти, що вихід із глухого кута пов'язаний із готовністю заплатити за це ціну.
Одна з причин небажання платити за вихід полягає в тому, що в людини є переконаність, що вона гідна особливого ставлення від світу. І це не людина має страждати і платити, а це світ має напружитися і допомогти.
В основі цієї ідеї лежить минулий досвід, коли таке ставлення до світу підкріплювалося.
Коли людина знає, що вона може, як я це називаю «пропетляти». Тобто якщо людина протягом життя стикалася з ситуаціями, коли за неї зрештою щось робили. Якщо вона тривалий час страждала, а потім якось усе вирішувалося на її умовах, то всередині формується ідея, що навіть якщо мені буде дуже погано, ситуація якось сама владнається і мені не доведеться робити складний вибір, платити за це рішення, терпіти дискомфорт. Воно все якось само.
Ще в основі цього стану часто лежить досвід, коли дитина отримувала бажане через протест або образу на світ. Тобто якщо дитина в дитинстві ображалася і в такий спосіб отримувала іграшки, гарне ставлення або будь-яке інше бажане для неї щось, усередині виробляється
схема «якщо я довго ображатимусь на світ, він обов'язково зглянеться і дасть мені те, що потрібно».
Таким чином людина, перебуваючи в глухому куті, всередині розігрує цю карту образи й протесту. Вона каже, дивись світ, мені не подобається, що ти робиш, мені не подобається, що ти мені не допомагаєш, ти - поганий, ти мені маєш допомогти. І це відчуття, що світ має все вирішити, часто має в основі ідею, що мої образи впливають на цей світ.
Серед різних інших причин, через які людина застряє в глухому куті, особливо важко дається робота саме з цим переконанням.
Бо якщо всередині людина впевнена, що їй винні або що за неї це зроблять, тоді жодні практики, спрямовані на те, щоб допомогти їй пройти через дискомфорт і заплатити за вихід із глухого кута, працювати не будуть. Бо всередині є переконання, що якщо достатньо ображатися і протестувати, я отримаю бажане.
Але дуже часто світ на це не йде, він не робить те, що потрібно, і людина, розігруючи карту скривдженої дитини, просто втрачає час у цьому протесті. І коли вона, втомившись від протесту, наблизиться до точки неповернення, стане готовою увімкнутися, щоб щось зробити, уже може бути пізно.
Виходом із цього стану є смирення. Смирення зі своєю роллю невиключного. Усвідомлення, що протест працював із батьками чи партнером, але світ та інші люди до цих маніпуляцій абсолютно глухі.
Цей досвід смирення може бути дуже болючим. Бо там є і горе, і безсилля, і приниження, і безпорадність.
Коли ти особливий, тобі прощають брак навичок, заплющують очі на те, що ти чогось не вмієш, по блату дають вищу посаду. А якщо ти один з інших рівних, то з тебе беруть як з усіх. І дивляться на реальні показники, а не на потенціал і наміри.
У цьому разі, крім горя від особистої невиключності, доводиться витрачати час і сили, щоб надолужити згаяні навички. Адже поки хтось роками протестує, сподіваючись, що це індульгенція, щоб, умовно, не тренувати м'язи, хтось їх реально качає. І цю різницю та втрачений час уже ніхто не компенсує.
Тому якщо ви перебуваєте в ситуації, яка вам зараз не подобається, дослідіть її на предмет, чи є у вас переконання, що вам винні? Чи є переконання, що якщо ви достатньо пообижаєтесь на життя, то воно має все змінити саме?
І якщо раптом це переконання є, подумайте, чим ви не хочете платити за те, щоб вийти з глухого кута і що ви втрачаєте, поки протестуєте?
А ще подумайте, про що ви жалкуватимете через деякий час, коли виявиться, що протест не вплинув на життя, а згаяного часу ви вже не повернете?
Людина тоді стає вільною, коли вона не боїться заплатити високу ціну за свої вибори і свої рішення.
Колись я почула фразу, що не існує безвихідних ситуацій, а існують дуже дорогі рішення. У ситуації глухого кута дуже часто ми не готові платити.
Людина може не хотіти платити з різних причин: не знати, чим платити, де або як. У неї може не вистачати ресурсу, сил і навичок. Але важливо розуміти, що вихід із глухого кута пов'язаний із готовністю заплатити за це ціну.
Одна з причин небажання платити за вихід полягає в тому, що в людини є переконаність, що вона гідна особливого ставлення від світу. І це не людина має страждати і платити, а це світ має напружитися і допомогти.
В основі цієї ідеї лежить минулий досвід, коли таке ставлення до світу підкріплювалося.
Коли людина знає, що вона може, як я це називаю «пропетляти». Тобто якщо людина протягом життя стикалася з ситуаціями, коли за неї зрештою щось робили. Якщо вона тривалий час страждала, а потім якось усе вирішувалося на її умовах, то всередині формується ідея, що навіть якщо мені буде дуже погано, ситуація якось сама владнається і мені не доведеться робити складний вибір, платити за це рішення, терпіти дискомфорт. Воно все якось само.
Ще в основі цього стану часто лежить досвід, коли дитина отримувала бажане через протест або образу на світ. Тобто якщо дитина в дитинстві ображалася і в такий спосіб отримувала іграшки, гарне ставлення або будь-яке інше бажане для неї щось, усередині виробляється
схема «якщо я довго ображатимусь на світ, він обов'язково зглянеться і дасть мені те, що потрібно».
Таким чином людина, перебуваючи в глухому куті, всередині розігрує цю карту образи й протесту. Вона каже, дивись світ, мені не подобається, що ти робиш, мені не подобається, що ти мені не допомагаєш, ти - поганий, ти мені маєш допомогти. І це відчуття, що світ має все вирішити, часто має в основі ідею, що мої образи впливають на цей світ.
Серед різних інших причин, через які людина застряє в глухому куті, особливо важко дається робота саме з цим переконанням.
Бо якщо всередині людина впевнена, що їй винні або що за неї це зроблять, тоді жодні практики, спрямовані на те, щоб допомогти їй пройти через дискомфорт і заплатити за вихід із глухого кута, працювати не будуть. Бо всередині є переконання, що якщо достатньо ображатися і протестувати, я отримаю бажане.
Але дуже часто світ на це не йде, він не робить те, що потрібно, і людина, розігруючи карту скривдженої дитини, просто втрачає час у цьому протесті. І коли вона, втомившись від протесту, наблизиться до точки неповернення, стане готовою увімкнутися, щоб щось зробити, уже може бути пізно.
Виходом із цього стану є смирення. Смирення зі своєю роллю невиключного. Усвідомлення, що протест працював із батьками чи партнером, але світ та інші люди до цих маніпуляцій абсолютно глухі.
Цей досвід смирення може бути дуже болючим. Бо там є і горе, і безсилля, і приниження, і безпорадність.
Коли ти особливий, тобі прощають брак навичок, заплющують очі на те, що ти чогось не вмієш, по блату дають вищу посаду. А якщо ти один з інших рівних, то з тебе беруть як з усіх. І дивляться на реальні показники, а не на потенціал і наміри.
У цьому разі, крім горя від особистої невиключності, доводиться витрачати час і сили, щоб надолужити згаяні навички. Адже поки хтось роками протестує, сподіваючись, що це індульгенція, щоб, умовно, не тренувати м'язи, хтось їх реально качає. І цю різницю та втрачений час уже ніхто не компенсує.
Тому якщо ви перебуваєте в ситуації, яка вам зараз не подобається, дослідіть її на предмет, чи є у вас переконання, що вам винні? Чи є переконання, що якщо ви достатньо пообижаєтесь на життя, то воно має все змінити саме?
І якщо раптом це переконання є, подумайте, чим ви не хочете платити за те, щоб вийти з глухого кута і що ви втрачаєте, поки протестуєте?
А ще подумайте, про що ви жалкуватимете через деякий час, коли виявиться, що протест не вплинув на життя, а згаяного часу ви вже не повернете?
Людина тоді стає вільною, коли вона не боїться заплатити високу ціну за свої вибори і свої рішення.
І якщо ви не готові платити цю ціну, ймовірність, що вам доведеться довго проживати глухий кут дуже висока.
Mariya Zhygan
Mariya Zhygan
Forwarded from English speaking psychotherapists group
Які труднощі виникають в українських психотерапевтів при роботі англійською мовою?
🎧 “Can you tell me more about that?” — і зависаєш. Бо сказати “розкажіть більше” українською легко. А англійською — виникає мовний бар'єр, невпевненість, сумніви:
🔹 Чи я взагалі звучала професійно?
🔹 А якщо клієнт не зрозумів інтонації?
🔹 Як підібрати коректну фразу в темах травми, втрати, сорому?
Українські психотерапевти — сильні, глибокі, чуйні. Але коли справа доходить до англомовної практики — багато хто відчуває мовну вразливість.
Це нормально. Бо ми вчились говорити глибоко українською чи російською —а тепер намагаємось транслювати те ж саме іншою мовою, де важко підібрати емоційну “вагомість” слів.
💡 Саме для таких ситуацій ми й створюємо супервізійну групу з фокусом на англомовну практику.
Тут можна:
—розбирати сесії англійською,
— звикати до «професійної мови» в безпечному колі,
— і просто не боятись помилок.
Бо терапія — це не про ідеальну англійську.Це про присутність і сміливість бути з людиною.
для запису на групу-пишіть в особисті 📩
🎧 “Can you tell me more about that?” — і зависаєш. Бо сказати “розкажіть більше” українською легко. А англійською — виникає мовний бар'єр, невпевненість, сумніви:
🔹 Чи я взагалі звучала професійно?
🔹 А якщо клієнт не зрозумів інтонації?
🔹 Як підібрати коректну фразу в темах травми, втрати, сорому?
Українські психотерапевти — сильні, глибокі, чуйні. Але коли справа доходить до англомовної практики — багато хто відчуває мовну вразливість.
Це нормально. Бо ми вчились говорити глибоко українською чи російською —а тепер намагаємось транслювати те ж саме іншою мовою, де важко підібрати емоційну “вагомість” слів.
💡 Саме для таких ситуацій ми й створюємо супервізійну групу з фокусом на англомовну практику.
Тут можна:
—розбирати сесії англійською,
— звикати до «професійної мови» в безпечному колі,
— і просто не боятись помилок.
Бо терапія — це не про ідеальну англійську.Це про присутність і сміливість бути з людиною.
для запису на групу-пишіть в особисті 📩
Ґрін вводить поняття «негативного» як такого, що дозволяє психіці створити місце для відсутності — утримати порожнечу, не наповнюючи її поспіхом замінниками. Це здатність суб’єкта не заповнювати, а витримувати відсутність — і в цьому побачити процес. Для Ґріна негатив — це умова символічного мислення, мови, бажання і трауру.
Гештальт-терапія визнає, що порожнеча — це теж досвід, а не його відсутність. У гештальті негативне набуває форми того, що ще не стало фігурою, що зникає на межі контакту, або того, що не реалізувалося. Принцип фігури-фону передбачає, що щось може не проявлятися — і саме в цій неприсутності теж є зміст.
Порожнеча між потребою і дією, між «контактом» і «відступом» — це простір, у якому клієнт може зустрітися із втратою, тінню, неможливістю. І не зруйнуватися в цьому, а усвідомити: «я переживаю щось, чого немає».
Гештальт не може виникнути без руйнування попереднього. Потреба або досвід, який ще не став фігурою, існує як напруга — і якщо вона не реалізується, може залишити слід у полі як незавершена дія. Тут ми бачимо перетин з Ґріном: незавершене, втрачене чи витіснене створює умови для внутрішньої роботи. Ця робота може бути несвідома, як у випадку витіснення, або усвідомлена — коли терапія створює контейнер для зустрічі з втратою.
В роботі з травмою, втратою, порожнечею гештальт-терапевт не поспішає "заповнити" порожнє місце. Навпаки, важливим стає свідчення відсутності. Це відповідає Ґріновому баченню "негативного" як продуктивної сили психіки.
Бути з клієнтом у точці «відсутності», де він не відчуває, не може, не знає — це і є акт контакту. Тут не діє техніка чи інтерпретація, тут працює присутність і витримування. В цьому і є справжній психотерапевтичний процес: не в змушуванні до змін, а в створенні простору для того, щоб щось народилося із нічого.
У гештальт-підході тіло і простір — ключові контейнери досвіду. Коли клієнт зустрічається з болем утрати (фізичної, емоційної, символічної), важливо не лише опрацьовувати те, що було, а й те, чого не було — і що не могло бути. Це співзвучно ідеї Ґріна про травму як "відсутність у присутності": коли досвід начебто був, але він не був інтегрований, не набув форми.
Поєднання ідей Андре Ґріна та гештальт-підходу відкриває важливу терапевтичну істину: відсутність — це не порожнеча, а межа, на якій може виникнути нове. Робота з негативом — це не лише про втрату, це про здатність зупинитися, побути з болем, з «нічим» — і дочекатися, коли з цього нічого постане щось.
Терапевтичне поле — це не тільки місце зустрічі, а й простір витримування. Іноді найглибші зміни відбуваються саме там, де ми дозволяємо собі й іншому побути без дії.
Гештальт-терапія визнає, що порожнеча — це теж досвід, а не його відсутність. У гештальті негативне набуває форми того, що ще не стало фігурою, що зникає на межі контакту, або того, що не реалізувалося. Принцип фігури-фону передбачає, що щось може не проявлятися — і саме в цій неприсутності теж є зміст.
Порожнеча між потребою і дією, між «контактом» і «відступом» — це простір, у якому клієнт може зустрітися із втратою, тінню, неможливістю. І не зруйнуватися в цьому, а усвідомити: «я переживаю щось, чого немає».
Гештальт не може виникнути без руйнування попереднього. Потреба або досвід, який ще не став фігурою, існує як напруга — і якщо вона не реалізується, може залишити слід у полі як незавершена дія. Тут ми бачимо перетин з Ґріном: незавершене, втрачене чи витіснене створює умови для внутрішньої роботи. Ця робота може бути несвідома, як у випадку витіснення, або усвідомлена — коли терапія створює контейнер для зустрічі з втратою.
В роботі з травмою, втратою, порожнечею гештальт-терапевт не поспішає "заповнити" порожнє місце. Навпаки, важливим стає свідчення відсутності. Це відповідає Ґріновому баченню "негативного" як продуктивної сили психіки.
Бути з клієнтом у точці «відсутності», де він не відчуває, не може, не знає — це і є акт контакту. Тут не діє техніка чи інтерпретація, тут працює присутність і витримування. В цьому і є справжній психотерапевтичний процес: не в змушуванні до змін, а в створенні простору для того, щоб щось народилося із нічого.
У гештальт-підході тіло і простір — ключові контейнери досвіду. Коли клієнт зустрічається з болем утрати (фізичної, емоційної, символічної), важливо не лише опрацьовувати те, що було, а й те, чого не було — і що не могло бути. Це співзвучно ідеї Ґріна про травму як "відсутність у присутності": коли досвід начебто був, але він не був інтегрований, не набув форми.
Поєднання ідей Андре Ґріна та гештальт-підходу відкриває важливу терапевтичну істину: відсутність — це не порожнеча, а межа, на якій може виникнути нове. Робота з негативом — це не лише про втрату, це про здатність зупинитися, побути з болем, з «нічим» — і дочекатися, коли з цього нічого постане щось.
Терапевтичне поле — це не тільки місце зустрічі, а й простір витримування. Іноді найглибші зміни відбуваються саме там, де ми дозволяємо собі й іншому побути без дії.
ВАГА -ЦЕ НЕ ПРО ЛІНЬ, і не завжди про їжу.
Це про історію, яку носить тіло.
Іноді -буквально.
Іноді -у шарах, сантиметрах, напрузі м’язів і тіні на щоках.
Знайомо?
Відгукується?
Кожна зайва складка може бути непрочитаною главою твоєї внутрішньої історії.
Замислювались, чому наполегливі спроби схуднути не дають результату?
Часто відповідь криється глибше, ніж у тарілці.
ДАВАЙТЕ покажу чому жінка не може скинути вагу, навіть якщо дуже хоче:
1. Підсвідомий захист від сексуалізованої уваги
Після насильства або приниження тілесність сприймається як загроза. І тіло само набирає об’єми -ніби ставить бар’єр: "Мене не чіпай. Я тут, щоб вижити"
2. Тіло замінює кордони, яких ніколи не було
Коли жінка не вміє казати НІ, її тіло починає відділяти її від світу буквально через вагу. Жирова тканина стає кордоном, який психіка не змогла вибудувати словами.
3. Хронічний рівень стресу (і кортизолу)
Постійна тривожність, відповідальність за всіх, недосип - це умови, в яких тіло не горить жир, а ховає енергію "на чорний день". Тобто день, який… уже настав. Але тіло про це не знає.
4. Травма втрати (дитини, близької людини, себе)
Жінка може "набирати" вагу після втрати. Щоби вкоренитись. Щоби не "розсипатись". Щоби залишитись тут, коли частина її вже десь там.
5. Сором за тіло = конфлікт із тілом
Якщо тіло - ворог, якому треба щось "довести" -воно не співпрацює. Воно захищається. І не худне. Навпаки - замикається. Бо не довіряє.
6. Тіло - як пам’ять материнства
Жінка не завжди готова “віддати” тіло, яке носило дітей. Навіть несвідомо. Вага стає спогадом про материнство, навіть якщо це вже минуло.
7. Страх бути помітною
Худнути - означає знову бути "на виду". А там - конкуренція, ризик, погляди, оцінка. І тіло ніби каже: "Не зараз. Я ще не готова"
8. Їжа як єдина легальна радість
Коли все інше - заборонено (відпочинок, секс, задоволення), їжа лишається останнім, що можна собі дозволити. Психіка не віддасть її без бою.
9. Несвідомий протест проти контролю
Якщо з дитинства жінку контролювали, змушували "бути гарною"- доросле тіло може чинити спротив: "Я - не про картинку. Я -про себе"
10. Тіло пам’ятає емоційну війну
Коли у жінки були токсичні стосунки, тіло може буквально утримувати пам’ять болю. Зайва вага -це не жир. Це історія. Броня. Біль.
11. Відсутність контакту з тілом
Якщо жінка не відчуває голоду, втоми, сексуального бажання - вона не зможе налаштуватися на себе. І тоді схуднення буде чужим проектом, не її шляхом.
12. Стадія "замороження"
Після тривалого стресу жінка може бути не в "бою" і не "у течії", а у відпочинку. І тоді все завмирає: бажання, рух, обмін. Тіло тримає.
13. Вторинна вигода: не брати на себе нову відповідальність
Іноді жінка боїться, що якщо вона стане "ідеальною", то їй скажуть: "Ну, тепер у тебе немає виправдань. Йди і живи". А вона ще не готова.
14. Підсвідомий бунт проти патріархального сценарію
Якщо від жінки завжди чекали бути "гарною" "покірною", "стрункою" - вага може стати формою спротиву. Жир як феміністичний маніфест: "Моє тіло - моє діло"
15. Глибока втома від постійного вдосконалення
Коли ти роками "покращуєш" себе -вага може бути єдиним, що ще належить тільки тобі. І тіло тримає її як пам’ять про себе. Про ту, яка вже була, але не встигла відпочити.
Ти боєць, а не лінива.
Кожна з нас.
Схуднення -не завжди "ціль".
Іноді - насилля над собою.
Іноді тіло нас не слухається, бо… воно нас захищає.
Воно пам’ятає, що ми пережили. І каже:
"Ти ж не просто товста.
Ти - втомлена.
А ще жива."
Якщо ти відчуваєш, що це про тебе, знай: ти не одна. І твоє тіло заслуговує на розуміння, а не війну.
Знайшли себе в цих пунктах? Це привід задуматися про глибинні причини, а не лише про калорії.
Лялія Мідик
Це про історію, яку носить тіло.
Іноді -буквально.
Іноді -у шарах, сантиметрах, напрузі м’язів і тіні на щоках.
Знайомо?
Відгукується?
Кожна зайва складка може бути непрочитаною главою твоєї внутрішньої історії.
Замислювались, чому наполегливі спроби схуднути не дають результату?
Часто відповідь криється глибше, ніж у тарілці.
ДАВАЙТЕ покажу чому жінка не може скинути вагу, навіть якщо дуже хоче:
1. Підсвідомий захист від сексуалізованої уваги
Після насильства або приниження тілесність сприймається як загроза. І тіло само набирає об’єми -ніби ставить бар’єр: "Мене не чіпай. Я тут, щоб вижити"
2. Тіло замінює кордони, яких ніколи не було
Коли жінка не вміє казати НІ, її тіло починає відділяти її від світу буквально через вагу. Жирова тканина стає кордоном, який психіка не змогла вибудувати словами.
3. Хронічний рівень стресу (і кортизолу)
Постійна тривожність, відповідальність за всіх, недосип - це умови, в яких тіло не горить жир, а ховає енергію "на чорний день". Тобто день, який… уже настав. Але тіло про це не знає.
4. Травма втрати (дитини, близької людини, себе)
Жінка може "набирати" вагу після втрати. Щоби вкоренитись. Щоби не "розсипатись". Щоби залишитись тут, коли частина її вже десь там.
5. Сором за тіло = конфлікт із тілом
Якщо тіло - ворог, якому треба щось "довести" -воно не співпрацює. Воно захищається. І не худне. Навпаки - замикається. Бо не довіряє.
6. Тіло - як пам’ять материнства
Жінка не завжди готова “віддати” тіло, яке носило дітей. Навіть несвідомо. Вага стає спогадом про материнство, навіть якщо це вже минуло.
7. Страх бути помітною
Худнути - означає знову бути "на виду". А там - конкуренція, ризик, погляди, оцінка. І тіло ніби каже: "Не зараз. Я ще не готова"
8. Їжа як єдина легальна радість
Коли все інше - заборонено (відпочинок, секс, задоволення), їжа лишається останнім, що можна собі дозволити. Психіка не віддасть її без бою.
9. Несвідомий протест проти контролю
Якщо з дитинства жінку контролювали, змушували "бути гарною"- доросле тіло може чинити спротив: "Я - не про картинку. Я -про себе"
10. Тіло пам’ятає емоційну війну
Коли у жінки були токсичні стосунки, тіло може буквально утримувати пам’ять болю. Зайва вага -це не жир. Це історія. Броня. Біль.
11. Відсутність контакту з тілом
Якщо жінка не відчуває голоду, втоми, сексуального бажання - вона не зможе налаштуватися на себе. І тоді схуднення буде чужим проектом, не її шляхом.
12. Стадія "замороження"
Після тривалого стресу жінка може бути не в "бою" і не "у течії", а у відпочинку. І тоді все завмирає: бажання, рух, обмін. Тіло тримає.
13. Вторинна вигода: не брати на себе нову відповідальність
Іноді жінка боїться, що якщо вона стане "ідеальною", то їй скажуть: "Ну, тепер у тебе немає виправдань. Йди і живи". А вона ще не готова.
14. Підсвідомий бунт проти патріархального сценарію
Якщо від жінки завжди чекали бути "гарною" "покірною", "стрункою" - вага може стати формою спротиву. Жир як феміністичний маніфест: "Моє тіло - моє діло"
15. Глибока втома від постійного вдосконалення
Коли ти роками "покращуєш" себе -вага може бути єдиним, що ще належить тільки тобі. І тіло тримає її як пам’ять про себе. Про ту, яка вже була, але не встигла відпочити.
Ти боєць, а не лінива.
Кожна з нас.
Схуднення -не завжди "ціль".
Іноді - насилля над собою.
Іноді тіло нас не слухається, бо… воно нас захищає.
Воно пам’ятає, що ми пережили. І каже:
"Ти ж не просто товста.
Ти - втомлена.
А ще жива."
Якщо ти відчуваєш, що це про тебе, знай: ти не одна. І твоє тіло заслуговує на розуміння, а не війну.
Знайшли себе в цих пунктах? Це привід задуматися про глибинні причини, а не лише про калорії.
Лялія Мідик
Гомосексуальність більше не вважається патологією.
Вона трактується як один з варіантів конституції суб’єктивного бажання, що розгортається в складному полі ідентичностей, фантазій і міжособистісних взаємодій.
«Це не сексуальний потяг як такий — це структура стосунків із Іншим, де формується ідентичність»
— Джесіка Бенджамін, The Bonds of Love.
Питання не в тому: “чому гомосексуальність?”
а — “як цей суб’єкт переживає своє бажання?”,
“яким чином ідентичність була вбудована в досвід визнання чи виключення?”
У фокусі аналітичної роботи — не «корекція», а розуміння і підтримка інтеграції гомосексуальної ідентичності у наратив особистості.
Гомосексуальність як психічна реальність не може бути зведена до лише об’єкта потягу — вона відкриває доступ до іншого режиму саморозуміння.
У деяких випадках — це відповідь суб’єкта на неможливість бути визнаним у своїй інакшості; в інших — це форма ідентичності, що дозволяє інтегрувати несиметричні частини «Я».
Джесіка Бенджамін наголошує, що суть зрілого об’єктного відношення — не в тому, хто об’єкт, а в якості інтерсуб’єктивного зв’язку.
Гомосексуальне бажання в цьому контексті може бути так само продуктивним для розвитку суб’єкта, як і гетеросексуальне — за умови, що не стигматизується і не редукується до «захисту» або «регресії».
Кернберг у своїх пізніших роботах визнавав, що головним маркером адаптації є цілісність об'єктних представлень і здатність до афективної регуляції —
а не форма сексуального потягу. Орієнтація стає частиною Я-концепції лише в тому разі, коли суб’єкт має змогу її осмислити, символізувати і включити в наратив власної ідентичності.
Сучасний аналітик більше не ставить питання: «Чому ти гомосексуальний?»
Натомість він слухає:
«Що означає для тебе бажати того, кого ти бажаєш?»
«Як ти переживаєш це бажання в очах Іншого — як сором, виклик, відкритість чи таємницю?»
Вона трактується як один з варіантів конституції суб’єктивного бажання, що розгортається в складному полі ідентичностей, фантазій і міжособистісних взаємодій.
«Це не сексуальний потяг як такий — це структура стосунків із Іншим, де формується ідентичність»
— Джесіка Бенджамін, The Bonds of Love.
Питання не в тому: “чому гомосексуальність?”
а — “як цей суб’єкт переживає своє бажання?”,
“яким чином ідентичність була вбудована в досвід визнання чи виключення?”
У фокусі аналітичної роботи — не «корекція», а розуміння і підтримка інтеграції гомосексуальної ідентичності у наратив особистості.
Гомосексуальність як психічна реальність не може бути зведена до лише об’єкта потягу — вона відкриває доступ до іншого режиму саморозуміння.
У деяких випадках — це відповідь суб’єкта на неможливість бути визнаним у своїй інакшості; в інших — це форма ідентичності, що дозволяє інтегрувати несиметричні частини «Я».
Джесіка Бенджамін наголошує, що суть зрілого об’єктного відношення — не в тому, хто об’єкт, а в якості інтерсуб’єктивного зв’язку.
Гомосексуальне бажання в цьому контексті може бути так само продуктивним для розвитку суб’єкта, як і гетеросексуальне — за умови, що не стигматизується і не редукується до «захисту» або «регресії».
Кернберг у своїх пізніших роботах визнавав, що головним маркером адаптації є цілісність об'єктних представлень і здатність до афективної регуляції —
а не форма сексуального потягу. Орієнтація стає частиною Я-концепції лише в тому разі, коли суб’єкт має змогу її осмислити, символізувати і включити в наратив власної ідентичності.
Сучасний аналітик більше не ставить питання: «Чому ти гомосексуальний?»
Натомість він слухає:
«Що означає для тебе бажати того, кого ти бажаєш?»
«Як ти переживаєш це бажання в очах Іншого — як сором, виклик, відкритість чи таємницю?»
Дебати Отто Кернберга і Джеральда Адлера про терапію межових клієнтів, цитата з книги Елінор Грінберг.
Кернберг сказав Адлеру, що той був занадто м'яким у своєму підході до тих, кого Кернберг назвав «примітивними, садистичними і наповненими люттю межовими пацієнтами».
Адлер спокійно відповів: «Можливо, вони не були такими садистичними і сповненими гніву, поки ви їх не почали лікувати».
Кернберг сказав Адлеру, що той був занадто м'яким у своєму підході до тих, кого Кернберг назвав «примітивними, садистичними і наповненими люттю межовими пацієнтами».
Адлер спокійно відповів: «Можливо, вони не були такими садистичними і сповненими гніву, поки ви їх не почали лікувати».
Вітаю, колеги!👋
Ще є можливість приєднатися до нашої супервізійноі групи англійською мовою 🤓
https://facebook.com/events/s/supervision-group-in-english-f/473474089161566/
Ще є можливість приєднатися до нашої супервізійноі групи англійською мовою 🤓
https://facebook.com/events/s/supervision-group-in-english-f/473474089161566/
Коли пацієнтка, що вижила, закликає заблокувати спогади, потреба
у збереженні безпеки має перебувати в гармонії з потребою у зустрічі з минулим. Пацієнтка і терапевт повинні навчитися обговорювати і знаходити безпечний прохід між двома небезпеками - придушенням та інтрузією. Уникнення травматичних спогадів веде до застою в процесі відновлення, в той час як зайва поспішність у їх розблокуванні веде до переживання травми, яке не приносить жодної користі, і, навпаки, є шкідливим для здоров'я заново. Рішення, що стосуються темпу і графіка цієї роботи, потребують ретельного обмірковування і частого перегляду спільними зусиллями пацієнтки і терапевта. У цих питаннях є місце для розбіжностей, і розбіжності в думках мають висловлюватися вільно і вирішуватися до того, як робота з реконструкції рушить далі.
Інтрузивні симптоми пацієнтів слід ретельно відстежувати, щоб робота з розкриття спогадів не виходила за рамки визначеного. Якщо під час активного дослідження травми симптоми суттєво погіршуються, це має бути сигналом для сповільнення та перегляду курсу терапії. Пацієнтам також слід розраховувати, що в цей час вони не зможуть функціонувати на повну силу або навіть на звичайнісінькому рівні. Реконструкція травми - це масштабна робота. Для неї потрібне певне послаблення в аспектах життя, що вимагають зусиль, якась терпимість до себе, подібна до тієї, яку ми проявляємо, коли хворіємо. Найчастіше робота з розкриття спогадів може тривати в межах звичайних умов соціального життя пацієнтів. Але іноді аспекти терапевтичної роботи можуть вимагати більш захисного сеттіга, наприклад планового перебування в лікарні. Активне розкриття травмувального досвіду не повинно вестися в моменти, коли поточна життєва криза відволікає на себе увагу пацієнта чи пацієнтки або коли пріоритетними стають інші важливі цілі.
Джудіт Герман
у збереженні безпеки має перебувати в гармонії з потребою у зустрічі з минулим. Пацієнтка і терапевт повинні навчитися обговорювати і знаходити безпечний прохід між двома небезпеками - придушенням та інтрузією. Уникнення травматичних спогадів веде до застою в процесі відновлення, в той час як зайва поспішність у їх розблокуванні веде до переживання травми, яке не приносить жодної користі, і, навпаки, є шкідливим для здоров'я заново. Рішення, що стосуються темпу і графіка цієї роботи, потребують ретельного обмірковування і частого перегляду спільними зусиллями пацієнтки і терапевта. У цих питаннях є місце для розбіжностей, і розбіжності в думках мають висловлюватися вільно і вирішуватися до того, як робота з реконструкції рушить далі.
Інтрузивні симптоми пацієнтів слід ретельно відстежувати, щоб робота з розкриття спогадів не виходила за рамки визначеного. Якщо під час активного дослідження травми симптоми суттєво погіршуються, це має бути сигналом для сповільнення та перегляду курсу терапії. Пацієнтам також слід розраховувати, що в цей час вони не зможуть функціонувати на повну силу або навіть на звичайнісінькому рівні. Реконструкція травми - це масштабна робота. Для неї потрібне певне послаблення в аспектах життя, що вимагають зусиль, якась терпимість до себе, подібна до тієї, яку ми проявляємо, коли хворіємо. Найчастіше робота з розкриття спогадів може тривати в межах звичайних умов соціального життя пацієнтів. Але іноді аспекти терапевтичної роботи можуть вимагати більш захисного сеттіга, наприклад планового перебування в лікарні. Активне розкриття травмувального досвіду не повинно вестися в моменти, коли поточна життєва криза відволікає на себе увагу пацієнта чи пацієнтки або коли пріоритетними стають інші важливі цілі.
Джудіт Герман
У роботах про good enough mother Віннікотт писав, що мати має поступово відпускати дитину у світ, дозволяючи їй ставати автономною.
Якщо мати має власні нарцисичні дефіцити чи травми, вона може сприймати автономність дитини як втрату, а не як природний процес — і тоді з’являється конкуренція або контроль.
Зрив “перехідного простору”
Перехідний простір — зона, де дитина пробує себе поза материнським впливом (гра, творчість, стосунки з іншими).
Мати, яка не витримує, що дитина “йде від неї”, може несвідомо зруйнувати цей простір, зменшуючи самоцінність дитини. Це і є форма заздрості до її незалежності та нових зв’язків.
Проєкція власних нереалізованих бажань
Віннікотт описував, що мати може бачити в дитині “продовження себе” і важко переносити ті риси чи можливості, які нагадують їй про власні нереалізовані мрії. Це провокує приховану конкуренцію.
Ключова думка Віннікотта: там, де мати не змогла реалізувати себе, вона ризикує використати дитину для компенсації — або обмежити її розвиток, щоб уникнути болю від порівняння.
Якщо мати має власні нарцисичні дефіцити чи травми, вона може сприймати автономність дитини як втрату, а не як природний процес — і тоді з’являється конкуренція або контроль.
Зрив “перехідного простору”
Перехідний простір — зона, де дитина пробує себе поза материнським впливом (гра, творчість, стосунки з іншими).
Мати, яка не витримує, що дитина “йде від неї”, може несвідомо зруйнувати цей простір, зменшуючи самоцінність дитини. Це і є форма заздрості до її незалежності та нових зв’язків.
Проєкція власних нереалізованих бажань
Віннікотт описував, що мати може бачити в дитині “продовження себе” і важко переносити ті риси чи можливості, які нагадують їй про власні нереалізовані мрії. Це провокує приховану конкуренцію.
Ключова думка Віннікотта: там, де мати не змогла реалізувати себе, вона ризикує використати дитину для компенсації — або обмежити її розвиток, щоб уникнути болю від порівняння.
Ось вам Сім гріхів психотерапевта (трохи в шутку, трохи нє):
1) Гординя або "Я тут полем командую!" - терапевт не визнає себе частиною поля "клієнт-терапевт" (а більш ширшого і потому). Він вважає, що стоїть над процесом, а не є його учасником і частиню. Це призводить до ігнорування власних реакцій, проєкцій, які неминуче проявляються у взаємодії з клієнтом. Гординя блокує та руйнує контакт, оскільки замість діалогу виникає ієрархія, де терапевт не сприймає зворотний зв'язок від клієнта чи супервізора (ха, супервізора - терапевт сам собі супервізор)
2) Жадібність або "Інсайт маєш? а якщо знайду?" - бажання отримати від клієнта більше, ніж той готовий дати. Це може виражатися в прагненні отримати "більше матеріалу" для роботи, змушуючи клієнта розповідати історії, які не є актуальними "тут і зараз". Це також може бути спроба "вирвати" інсайт із клієнта, не даючи йому часу на усвідомлення.
3) Заздрість або "Чому не я?" - виникає, коли терапевт не усвідомлює власні незадоволені потреби, порівнюючи себе з іншими (особливо колегами). Замість того щоб дослідити, що викликає заздрість (наприклад, потреба у визнанні, успіху чи професійному зростанні), терапевт фокусується на інших, знецінюючи їхні досягнення. У терапевтичній взаємодії це може призвести до того, що терапевт неусвідомлено блокуватиме успіхи клієнта, щоб не відчувати дискомфорту від власної заздрості, або навпаки - буде занадто ідеалізувати його, щоб "присвоїти" собі частину його успіху.
4) Гнів або "Немає опору - немає проблеми" - клієнт запізнився на 5 хвилин, а терапевт починає сеанс із лекції про відповідальність. Клієнт каже, що не знає про що сьогодні хоче говорити, немає зараз ані запиту, ані теми, а терапевт відчуває, як у нього смикається око: "Ну і що ж нам тепер робити?! Якщо ви не хочете працювати, ми можемо просто... сидіти мовчки!" Гнів блокує контакт і перешкоджає усвідомленню, перетворюючи терапевтичну взаємодію на боротьбу, а не на діалог.
5) Хтивість або "Канхвета очєнь класна, Тузік вкусний". Це найбільш очевидне порушення етики. У терапії ключове - безпечні межі, які дозволяють клієнту розкривася, не відчуваючи загрози. Будь-яка форма сексуалізації чи флірту руйнує ці межі, перетворюючи терапевтичні стосунки на засіб для задоволення потреб терапевта, а не на інструмент допомоги клієнту. Найгірше, що ще може тут зробити терапевт - почати думати, що це... нормальна частина терапії.
6) Обжерливість або "А ви і їсти за мене будете? - Ага!" - терапевт прагне поглинути психічний простір клієнта надмірною цікавістю, бажанням "з'їсти" всі деталі його життя. Замість того, щоб дозволити клієнту самостійно міркувати, відчувати та усвідомлювати, терапевт намагається заповнити простір своїми інтерпретаціями, не даючи клієнту "дихати". Діалог перетворюється на монолог, де терапевт — головний актор, а клієнт — вдячний (або не дуже) слухач.
7) Лінощі або "І так зійде" - терапевт не працює, не аналізує свої відчуття, не готується до сесії і не читаєте літературу. Коли клієнт приходить на сесію, він зустрічає його фразою: "Ну, що там у вас?" і чекає, що все вирішиться саме собою. Усвідомленість? Нє, не чули. Замість того, щоб аналізувати матеріал, терапевт просто ігнорує його, що робить терапію безрезультатною.
Анастасія Плохіх
1) Гординя або "Я тут полем командую!" - терапевт не визнає себе частиною поля "клієнт-терапевт" (а більш ширшого і потому). Він вважає, що стоїть над процесом, а не є його учасником і частиню. Це призводить до ігнорування власних реакцій, проєкцій, які неминуче проявляються у взаємодії з клієнтом. Гординя блокує та руйнує контакт, оскільки замість діалогу виникає ієрархія, де терапевт не сприймає зворотний зв'язок від клієнта чи супервізора (ха, супервізора - терапевт сам собі супервізор)
2) Жадібність або "Інсайт маєш? а якщо знайду?" - бажання отримати від клієнта більше, ніж той готовий дати. Це може виражатися в прагненні отримати "більше матеріалу" для роботи, змушуючи клієнта розповідати історії, які не є актуальними "тут і зараз". Це також може бути спроба "вирвати" інсайт із клієнта, не даючи йому часу на усвідомлення.
3) Заздрість або "Чому не я?" - виникає, коли терапевт не усвідомлює власні незадоволені потреби, порівнюючи себе з іншими (особливо колегами). Замість того щоб дослідити, що викликає заздрість (наприклад, потреба у визнанні, успіху чи професійному зростанні), терапевт фокусується на інших, знецінюючи їхні досягнення. У терапевтичній взаємодії це може призвести до того, що терапевт неусвідомлено блокуватиме успіхи клієнта, щоб не відчувати дискомфорту від власної заздрості, або навпаки - буде занадто ідеалізувати його, щоб "присвоїти" собі частину його успіху.
4) Гнів або "Немає опору - немає проблеми" - клієнт запізнився на 5 хвилин, а терапевт починає сеанс із лекції про відповідальність. Клієнт каже, що не знає про що сьогодні хоче говорити, немає зараз ані запиту, ані теми, а терапевт відчуває, як у нього смикається око: "Ну і що ж нам тепер робити?! Якщо ви не хочете працювати, ми можемо просто... сидіти мовчки!" Гнів блокує контакт і перешкоджає усвідомленню, перетворюючи терапевтичну взаємодію на боротьбу, а не на діалог.
5) Хтивість або "Канхвета очєнь класна, Тузік вкусний". Це найбільш очевидне порушення етики. У терапії ключове - безпечні межі, які дозволяють клієнту розкривася, не відчуваючи загрози. Будь-яка форма сексуалізації чи флірту руйнує ці межі, перетворюючи терапевтичні стосунки на засіб для задоволення потреб терапевта, а не на інструмент допомоги клієнту. Найгірше, що ще може тут зробити терапевт - почати думати, що це... нормальна частина терапії.
6) Обжерливість або "А ви і їсти за мене будете? - Ага!" - терапевт прагне поглинути психічний простір клієнта надмірною цікавістю, бажанням "з'їсти" всі деталі його життя. Замість того, щоб дозволити клієнту самостійно міркувати, відчувати та усвідомлювати, терапевт намагається заповнити простір своїми інтерпретаціями, не даючи клієнту "дихати". Діалог перетворюється на монолог, де терапевт — головний актор, а клієнт — вдячний (або не дуже) слухач.
7) Лінощі або "І так зійде" - терапевт не працює, не аналізує свої відчуття, не готується до сесії і не читаєте літературу. Коли клієнт приходить на сесію, він зустрічає його фразою: "Ну, що там у вас?" і чекає, що все вирішиться саме собою. Усвідомленість? Нє, не чули. Замість того, щоб аналізувати матеріал, терапевт просто ігнорує його, що робить терапію безрезультатною.
Анастасія Плохіх
Forwarded from English speaking psychotherapists group
🌍 Як українському терапевту знайти англомовних клієнтів?
Працювати англійською — це не лише про мову, а й про видимість у потрібному середовищі.
Ось кілька кроків, які реально працюють:
1️⃣ Позиціонування англійською
Перекладіть свій сайт, профіль у соцмережах та опис послуг. Вкажіть, у чому ви сильні (trauma, relationships, anxiety) і що працюєте онлайн з клієнтами з будь-якої країни.
2️⃣ Міжнародні платформи
Psychology Today
(https://www.psychologytoday.com)
TherapyDen
(https://www.therapyden.com)
Open Path Collective
(https://openpathcollective.org)
Ці бази шукають не лише терапевтів з США, а й онлайн-фахівців з усього світу.
3️⃣ Контент англійською
Публікуйте пости та короткі відео з порадами, відповідайте на популярні питання (“How to deal with anxiety?”, “What to do after burnout?”).
4️⃣ Нетворкінг
Приєднуйтесь до expat- та nomad-груп, пропонуйте безкоштовні міні-вебінари або Q\&A-сесії.
💡 Пам’ятайте: англомовні клієнти шукають не носія мови, а фахівця, який розуміє культурний контекст і може підтримати їх у складний період.
Приєднуйтесь до нашої супевізійної групи англійською, запис в пп📩
Працювати англійською — це не лише про мову, а й про видимість у потрібному середовищі.
Ось кілька кроків, які реально працюють:
1️⃣ Позиціонування англійською
Перекладіть свій сайт, профіль у соцмережах та опис послуг. Вкажіть, у чому ви сильні (trauma, relationships, anxiety) і що працюєте онлайн з клієнтами з будь-якої країни.
2️⃣ Міжнародні платформи
Psychology Today
(https://www.psychologytoday.com)
TherapyDen
(https://www.therapyden.com)
Open Path Collective
(https://openpathcollective.org)
Ці бази шукають не лише терапевтів з США, а й онлайн-фахівців з усього світу.
3️⃣ Контент англійською
Публікуйте пости та короткі відео з порадами, відповідайте на популярні питання (“How to deal with anxiety?”, “What to do after burnout?”).
4️⃣ Нетворкінг
Приєднуйтесь до expat- та nomad-груп, пропонуйте безкоштовні міні-вебінари або Q\&A-сесії.
💡 Пам’ятайте: англомовні клієнти шукають не носія мови, а фахівця, який розуміє культурний контекст і може підтримати їх у складний період.
Приєднуйтесь до нашої супевізійної групи англійською, запис в пп📩
Психологічні захисти допомагають людині впоратися з почуттями або думками про себе, які для неї нестерпні. Щоб не відчувати страху, болю, сорому, провини, горя, печалі, злості, заздрості, людина вигадує різні пояснення, виправдання, раціоналізує, витісняє, прикидається, що не чує, не бачить, не розуміє. Бо інакше доведеться зустрітися з сильними почуттями, які дуже лякають або здаються неприпустимими.
Але не тільки нестерпні почуття створюють захисти. Дуже часто ми захищаємо якийсь наш образ усередині себе. «Я маю бути розумним, сильним, сміливим...» або «Я не маю бути слабким, нужденним, дурним...». Цей внутрішній дозволений образ допомагає нам жити. За кожною такою повинністю є якесь «то», «тоді», “щоб” або «інакше», яке захищає нас від наслідків.
Я маю бути розумним, щоб ...
Якщо я буду дурним, то ...
Я маю бути сміливим, інакше ...
Завдання психологічних захистів просте - захищати. Усе, що колись було створено всередині нашої психіки, було необхідним для виживання. І поки воно працює, поки наслідки використання цих захистів не впливають на рівень життя, людина не розуміє, навіщо від них відмовлятися. І не бачить сенсу щось змінювати.
Проблеми починаються тоді, коли ці психологічні захисти стають перешкодою для досягнення бажаного, для самореалізації, для іншої якості життя.
Є кілька основних сфер, у яких я постійно зустрічаюся з негативними наслідками захистів.
Це прокрастинація, самореалізація стосунки.
Як захист проявляється в прокрастинації.
В основі прокрастинації лежить уникнення неприємних почуттів, пов'язаних із виконанням певних справ. Причин у прокрастинації досить багато, але в основі більшості лежать страхи. Окремим пунктом я виділяю нарцисичну травму, яка проявляється в завищених вимогах до себе, мало пов'язаних із реальними здібностями.
Здебільшого, коли людина приходить у психотерапію, щоб працювати з прокрастинацією, вона досить відкрита до того, щоб дослідити свої страхи, травми, і процес іде за відомою схемою.
Але якщо людина закрита психологічними захистами, то найчастіше вона саботує процес. Тому що вона не готова зізнаватися в тому, що їй страшно, що вона не така, як їй здається, що вона може з чимось не впоратися, що вона вразлива, що їй щось важко дається.
І тоді ми приходимо в точку «сліпої плями», за типом я не розумію, чому не можу це зробити. Просто ступор. Фізичний або емоційний параліч. Тому що це місце зустрічі з якимось нестерпним і неприпустимим образом себе.
Наприклад, людині, якій дуже важливо зберегти образ себе безстрашної, сильної, яка нічого не боїться, дуже соромно зізнатися, що їй страшно, або що вона в чомусь сумнівається, або що є хтось, хто на неї може вплинути. Такі люди розв'язання проблеми прокрастинації найчастіше бачать у недостатній силі волі, коли необхідно просто взяти тебе за шкірку і зробити. Тому що в цьому разі вони зберігають свій спосіб образ сильного і вольового.
Або люди, які вважають себе дуже талановитими і здібними, бояться зробити щось, що покаже їм, що вони не настільки талановиті і здібні, як вони про себе думають. Їм страшно зустрітися зі зворотним зв'язком від реальності, і зіткнутися з соромом і самокритикою, що вони бездарні.
Проблемою все це стає тоді, коли силою волі і наскоком завдання не вирішуються тривалий час. Усередині починає накопичуватися напруга, яка призводить до формування тілесного симптому, через скидання напруги в житті з'являються залежності, а іноді все закінчується депресією.
У темі самореалізації найчастішим проявом психологічних захистів є фраза «Я не знаю чого хочу».
Людина вбачає проблему своєї нереалізованості в тому, що в неї недостатньо мотивації або що вона не знає, що хоче. Бо їй здається, що якби вона знала, вона б обов'язково реалізувалася.
Такі люди багато сил витрачають на пошуки себе, походи мотиваційними тренінгами, пошуки відповіді на запитання «Як знайти своє хочу?».
Їм здається, що проблема у відсутності бажання.
Але не тільки нестерпні почуття створюють захисти. Дуже часто ми захищаємо якийсь наш образ усередині себе. «Я маю бути розумним, сильним, сміливим...» або «Я не маю бути слабким, нужденним, дурним...». Цей внутрішній дозволений образ допомагає нам жити. За кожною такою повинністю є якесь «то», «тоді», “щоб” або «інакше», яке захищає нас від наслідків.
Я маю бути розумним, щоб ...
Якщо я буду дурним, то ...
Я маю бути сміливим, інакше ...
Завдання психологічних захистів просте - захищати. Усе, що колись було створено всередині нашої психіки, було необхідним для виживання. І поки воно працює, поки наслідки використання цих захистів не впливають на рівень життя, людина не розуміє, навіщо від них відмовлятися. І не бачить сенсу щось змінювати.
Проблеми починаються тоді, коли ці психологічні захисти стають перешкодою для досягнення бажаного, для самореалізації, для іншої якості життя.
Є кілька основних сфер, у яких я постійно зустрічаюся з негативними наслідками захистів.
Це прокрастинація, самореалізація стосунки.
Як захист проявляється в прокрастинації.
В основі прокрастинації лежить уникнення неприємних почуттів, пов'язаних із виконанням певних справ. Причин у прокрастинації досить багато, але в основі більшості лежать страхи. Окремим пунктом я виділяю нарцисичну травму, яка проявляється в завищених вимогах до себе, мало пов'язаних із реальними здібностями.
Здебільшого, коли людина приходить у психотерапію, щоб працювати з прокрастинацією, вона досить відкрита до того, щоб дослідити свої страхи, травми, і процес іде за відомою схемою.
Але якщо людина закрита психологічними захистами, то найчастіше вона саботує процес. Тому що вона не готова зізнаватися в тому, що їй страшно, що вона не така, як їй здається, що вона може з чимось не впоратися, що вона вразлива, що їй щось важко дається.
І тоді ми приходимо в точку «сліпої плями», за типом я не розумію, чому не можу це зробити. Просто ступор. Фізичний або емоційний параліч. Тому що це місце зустрічі з якимось нестерпним і неприпустимим образом себе.
Наприклад, людині, якій дуже важливо зберегти образ себе безстрашної, сильної, яка нічого не боїться, дуже соромно зізнатися, що їй страшно, або що вона в чомусь сумнівається, або що є хтось, хто на неї може вплинути. Такі люди розв'язання проблеми прокрастинації найчастіше бачать у недостатній силі волі, коли необхідно просто взяти тебе за шкірку і зробити. Тому що в цьому разі вони зберігають свій спосіб образ сильного і вольового.
Або люди, які вважають себе дуже талановитими і здібними, бояться зробити щось, що покаже їм, що вони не настільки талановиті і здібні, як вони про себе думають. Їм страшно зустрітися зі зворотним зв'язком від реальності, і зіткнутися з соромом і самокритикою, що вони бездарні.
Проблемою все це стає тоді, коли силою волі і наскоком завдання не вирішуються тривалий час. Усередині починає накопичуватися напруга, яка призводить до формування тілесного симптому, через скидання напруги в житті з'являються залежності, а іноді все закінчується депресією.
У темі самореалізації найчастішим проявом психологічних захистів є фраза «Я не знаю чого хочу».
Людина вбачає проблему своєї нереалізованості в тому, що в неї недостатньо мотивації або що вона не знає, що хоче. Бо їй здається, що якби вона знала, вона б обов'язково реалізувалася.
Такі люди багато сил витрачають на пошуки себе, походи мотиваційними тренінгами, пошуки відповіді на запитання «Як знайти своє хочу?».
Їм здається, що проблема у відсутності бажання.
У реальності ж вони бояться зустрітися з якоюсь правдою про себе. Правдою, яка їм не сподобається. Поки вони перебувають у пошуку, у них зберігається ідеалістичний образ себе, який реальність жодним чином не порушує. Вони талановиті, розумні, потенційно успішні, просто в них бунтівний дух, вони не знають чого не хочуть, ось така ось їхня внутрішня природа.
Їх захищає ідея:
«Якби я захотів, я б зміг».
Але важливо зрозуміти, що в житті працює інше правило:
«Якби я міг, я б хотів».
І знову ж таки, чим загрожує цей самообман? Тим, що він призводить до наслідків, схожих з наслідками прокрастинації: особистісна криза, депресія, залежності, низький рівень енергії, відчуття безглуздості життя, психосоматика.
Психологічні захисти та стосунки.
Окремою темою можна довго розповідати про те, як психологічні захисти заважають будувати нам стосунки.
Дуже часто люди заглиблюються в захисти і надмірно раціоналізують тему стосунків, щоб приховати свою потребу в близькості, страх відчути біль, страх опинитися покинутим, прожити горе втрати.
Бажання уникнути болю дуже зрозуміле. Ми всі не хочемо зустрічатися з болем, відкиданням, втратою. Проблема настає тоді, коли закрившись раціоналізацією, люди не бачать, як емоційно вони однаково залучаються до стосунків, які починають керувати їхнім життям.
Часта історія, яка трапляється в сильних і незалежних чоловіків і жінок, які прийняли для себе рішення, що вони не повинні потребувати людей. Найчастіше це пов'язано з якимось травматичним досвідом у минулому. Формально від голови вони кажуть, що ніхто їм не потрібен. Але якщо це захист, то тоді вони не помітять, як зможуть стати жертвою якогось свого емоційного потягу, який вони не зможуть контролювати.
Тобто від голови вони сильні й сміливі, а коли раптом у їхньому житті з'являється людина, яка емоційно чіпляє, вони починають це раціоналізувати. «Я тут тимчасово, будь-якої миті можу з нею розірвати стосунки, я просто допомагаю їй/йому стати на ноги, я такий великодушний, я сильніший за нього/неї, і тому я буду допомагати». Тобто люди не бачать, що вони вже зависли в цих стосунках, бо їхній образ сильного і сміливого перебуває в конфлікті з ідеєю потребувати інших людей і хотіти бути в близькості. Тому що потребувати соромно, боляче і вразливо. А я не повинен цього відчувати.
На сесіях такі люди кажуть, що мені ніхто не потрібен, але тільки чомусь не можу викинути його/її з голови, це якась дурниця, я ж сильніший за це. Я все головою вирішив/вирішила, це мені не треба, не підходить.
І поки їхній образ сильної і незалежної людини боїться бути зруйнованим ідеєю своєї потреби, вони будуть незрозуміло чому страждати через таку «фігню».
Окремим захистом іде знецінення втрати. Коли стосунки закінчилися, і людина замість того, щоб прожити цю втрату і рухатися далі, починає казати, що взагалі не дуже-то й хотілося, не так уже мені було й боляче, не так це все було цінно. Намагаюся таким чином уникнути болю, смутку, втрати, людина намагається анастезувати себе через раціоналізацію та знецінення.
Невідгорьована втрата часто стає причиною депресії, відчуттям втрати сенсу і постійної туги, які треба чимось заглушати. І проблемою якраз є ті способи, якими людина глушить біль. Зокрема, залежності. Взагалі залежності - частий супутник психзахистів. Вони допомагають винести тягар емоцій, які не хочеться усвідомлювати.
Тому якщо в людини є залежність, одразу можна дивитися в те, що там багато небажання зустрічатися з якоюсь правдою про себе.
Резюме.
У психологічних захистах немає нічого поганого. Ми всі ними користуємося, вони є в кожного з нас. Проблемою вони стають тоді, коли ціна, яку ми платимо за їхнє використання, стає надто високою.
Але з іншого боку, це саме той час і місце, коли можна розібратися з ними і допомогти собі стати більш цілісним, автентичним, зціленим.
Важливо зрозуміти, що в основі захистів лежить страх пережити почуття, побачити якийсь інший образ себе або дізнатися правду про себе. Це все в короткостроковому періоді допомагає уникнути одного виду болю. У довгостроковому - призводить до ще більшого болю.
Їх захищає ідея:
«Якби я захотів, я б зміг».
Але важливо зрозуміти, що в житті працює інше правило:
«Якби я міг, я б хотів».
І знову ж таки, чим загрожує цей самообман? Тим, що він призводить до наслідків, схожих з наслідками прокрастинації: особистісна криза, депресія, залежності, низький рівень енергії, відчуття безглуздості життя, психосоматика.
Психологічні захисти та стосунки.
Окремою темою можна довго розповідати про те, як психологічні захисти заважають будувати нам стосунки.
Дуже часто люди заглиблюються в захисти і надмірно раціоналізують тему стосунків, щоб приховати свою потребу в близькості, страх відчути біль, страх опинитися покинутим, прожити горе втрати.
Бажання уникнути болю дуже зрозуміле. Ми всі не хочемо зустрічатися з болем, відкиданням, втратою. Проблема настає тоді, коли закрившись раціоналізацією, люди не бачать, як емоційно вони однаково залучаються до стосунків, які починають керувати їхнім життям.
Часта історія, яка трапляється в сильних і незалежних чоловіків і жінок, які прийняли для себе рішення, що вони не повинні потребувати людей. Найчастіше це пов'язано з якимось травматичним досвідом у минулому. Формально від голови вони кажуть, що ніхто їм не потрібен. Але якщо це захист, то тоді вони не помітять, як зможуть стати жертвою якогось свого емоційного потягу, який вони не зможуть контролювати.
Тобто від голови вони сильні й сміливі, а коли раптом у їхньому житті з'являється людина, яка емоційно чіпляє, вони починають це раціоналізувати. «Я тут тимчасово, будь-якої миті можу з нею розірвати стосунки, я просто допомагаю їй/йому стати на ноги, я такий великодушний, я сильніший за нього/неї, і тому я буду допомагати». Тобто люди не бачать, що вони вже зависли в цих стосунках, бо їхній образ сильного і сміливого перебуває в конфлікті з ідеєю потребувати інших людей і хотіти бути в близькості. Тому що потребувати соромно, боляче і вразливо. А я не повинен цього відчувати.
На сесіях такі люди кажуть, що мені ніхто не потрібен, але тільки чомусь не можу викинути його/її з голови, це якась дурниця, я ж сильніший за це. Я все головою вирішив/вирішила, це мені не треба, не підходить.
І поки їхній образ сильної і незалежної людини боїться бути зруйнованим ідеєю своєї потреби, вони будуть незрозуміло чому страждати через таку «фігню».
Окремим захистом іде знецінення втрати. Коли стосунки закінчилися, і людина замість того, щоб прожити цю втрату і рухатися далі, починає казати, що взагалі не дуже-то й хотілося, не так уже мені було й боляче, не так це все було цінно. Намагаюся таким чином уникнути болю, смутку, втрати, людина намагається анастезувати себе через раціоналізацію та знецінення.
Невідгорьована втрата часто стає причиною депресії, відчуттям втрати сенсу і постійної туги, які треба чимось заглушати. І проблемою якраз є ті способи, якими людина глушить біль. Зокрема, залежності. Взагалі залежності - частий супутник психзахистів. Вони допомагають винести тягар емоцій, які не хочеться усвідомлювати.
Тому якщо в людини є залежність, одразу можна дивитися в те, що там багато небажання зустрічатися з якоюсь правдою про себе.
Резюме.
У психологічних захистах немає нічого поганого. Ми всі ними користуємося, вони є в кожного з нас. Проблемою вони стають тоді, коли ціна, яку ми платимо за їхнє використання, стає надто високою.
Але з іншого боку, це саме той час і місце, коли можна розібратися з ними і допомогти собі стати більш цілісним, автентичним, зціленим.
Важливо зрозуміти, що в основі захистів лежить страх пережити почуття, побачити якийсь інший образ себе або дізнатися правду про себе. Це все в короткостроковому періоді допомагає уникнути одного виду болю. У довгостроковому - призводить до ще більшого болю.
Допомогти собі самому буває досить складно. Тому що чесність із собою вступає в той самий конфлікт інтересів іншого образу себе. І часто саме наявність сорому про неприємний нам образ не дає визнати іншу правду.
Але якщо ви хочете спробувати розібратися із собою, якщо ви припускаєте, що захисти можуть вам заважати, допомогти може така вправа.
Найпростіше - це запитати себе «А що якщо...» і тут поставити те, чого уникаєте й не хочете приймати.
«А що як я боюся», «а що як мені боляче», «а що як я не такий, як думаю і як кажу», «а що як я неправий».
Якщо це захист, то за цим питанням підуть якісь почуття та емоції, які можуть лякати або бути неприємними.
Це перший етап.
Зрозуміти, що ви себе дійсно захищаєте.
Потім спробувати зрозуміти, від чого саме захищаєте, ставлячи запитання «Чим небезпечні ці почуття або цей інший образ себе?»
І далі вже можна працювати з першопричиною.
- А що якщо я боюся?
- Мені буде соромно.
- Чому?
- Тому що це означає, що я слабкий.
- Чому не можна бути слабким?
- Тому що це означає, що всі можуть тебе висміяти/я не в безпеці/я нікому не буду потрібен/я буду вигнаний...
- Що буде, якщо я зізнаюся, що мені важлива близькість?
- Там багато страху.
- Чому?
- Мені буде дуже страшно втратити цю людину/я боюся, що мені зроблять боляче/страх, що не переживу втрату...
І з першопричиною вже можна працювати в психотерапії.
Важливо пам'ятати, що в житті ми завжди балансуємо між різними страхами. Тому що осмислене і наповнене життя завжди пов'язане з переживаннями нашої вразливості, втрати контролю, невизначеності.
І нам щоразу доводиться обирати, яким шляхом ми будемо йти: орієнтованим на наші глибинні цінності або безпечним, але від цього трохи мертвим.
Марія Жиган
Але якщо ви хочете спробувати розібратися із собою, якщо ви припускаєте, що захисти можуть вам заважати, допомогти може така вправа.
Найпростіше - це запитати себе «А що якщо...» і тут поставити те, чого уникаєте й не хочете приймати.
«А що як я боюся», «а що як мені боляче», «а що як я не такий, як думаю і як кажу», «а що як я неправий».
Якщо це захист, то за цим питанням підуть якісь почуття та емоції, які можуть лякати або бути неприємними.
Це перший етап.
Зрозуміти, що ви себе дійсно захищаєте.
Потім спробувати зрозуміти, від чого саме захищаєте, ставлячи запитання «Чим небезпечні ці почуття або цей інший образ себе?»
І далі вже можна працювати з першопричиною.
- А що якщо я боюся?
- Мені буде соромно.
- Чому?
- Тому що це означає, що я слабкий.
- Чому не можна бути слабким?
- Тому що це означає, що всі можуть тебе висміяти/я не в безпеці/я нікому не буду потрібен/я буду вигнаний...
- Що буде, якщо я зізнаюся, що мені важлива близькість?
- Там багато страху.
- Чому?
- Мені буде дуже страшно втратити цю людину/я боюся, що мені зроблять боляче/страх, що не переживу втрату...
І з першопричиною вже можна працювати в психотерапії.
Важливо пам'ятати, що в житті ми завжди балансуємо між різними страхами. Тому що осмислене і наповнене життя завжди пов'язане з переживаннями нашої вразливості, втрати контролю, невизначеності.
І нам щоразу доводиться обирати, яким шляхом ми будемо йти: орієнтованим на наші глибинні цінності або безпечним, але від цього трохи мертвим.
Марія Жиган