Джоан Стаблі ж пише, що травмовані клієнти можуть несвідомо побудувати театр в середині терапевтичній зустрічі, в якому травматичний сценарій може нескінченно повторюватися з різними ролями жертви, злочинця, свідка та рятівника, запропонованих іншим, хто може бути залучений. Терапевти можуть, майже неминуче, неодноразово і несвідомо бути втягненими в такі відтворення травматичного сценарію в його різних формах. Терапевт починає відчувати це лише через уважне спостереження і здатність розмірковувати над різними способами, якими він може реагувати на клієнта.
Mariia Pan’kova
Mariia Pan’kova
Чому ви не можете перерости свого терапевта?
У психотерапевтичній практиці нерідко зустрічається феномен, коли клієнт на певному етапі заявляє, що «переріс свого психотерапевта». Така заява може здаватися ознакою особистісного прогресу або емансипації, однак глибший клінічний аналіз часто виявляє, що за цим стоїть захисний механізм знецінення, а не справжнє завершення терапевтичного процесу.
Знецінення — це примітивний, але потужний захист, що належить до групи нарцисичних механізмів. Його функція — захистити Я від болісних афектів, передусім — вразливості, сорому, залежності, потреби в іншому. Знецінення часто активується у момент, коли терапевт стає емоційно значущим об’єктом: перенос посилюється, і клієнт починає переживати терапевта не просто як "фахівця", а як об'єкт прив'язаності.
У таких випадках нарцисична тривога щодо залежності, потреби, або страх бути вразливим, слабким чи підконтрольним іншому активізує захист у вигляді внутрішнього наративу:
🔹 «Я вже все зрозумів»
🔹 «Він/вона не дає мені нічого нового»
🔹 «Мені більше не цікаво»
🔹 або навіть: «Мені більше допомагає TikTok/інша книжка/коуч»
Цей механізм має глибоко афективну природу: він редукує значущість терапевтичного об'єкта для того, щоб уникнути болісного переживання емоційної залежності або необхідності витримувати амбівалентність і складність реального об'єкта.
Один із тонких і часто недооцінених проявів цього процесу — фінансовий саботаж:
☝️затримки з оплатою,
☝️пропуски сесій без пояснення,
☝️запити на "паузи",
☝️або спроби зменшити вартість, апелюючи до «зв’язку» чи «взаєморозуміння».
Фінансовий компонент у терапії — не лише технічна угода, а частина символічного контракту, в якому платіж стає актом визнання значущості іншого як об’єкта, визнання своєї потреби та інвестування в процес. Порушення цього контракту часто є першим сигналом знецінення — ще до того, як воно вербалізується.
Тому твердження «я переріс терапевта» слід інтерпретувати з огляду на динаміку трансферу, історію прив’язаності клієнта, його нарцисичну вразливість, здатність витримувати афективну залежність та амбівалентність у стосунках.
Тетяна Павленко
У психотерапевтичній практиці нерідко зустрічається феномен, коли клієнт на певному етапі заявляє, що «переріс свого психотерапевта». Така заява може здаватися ознакою особистісного прогресу або емансипації, однак глибший клінічний аналіз часто виявляє, що за цим стоїть захисний механізм знецінення, а не справжнє завершення терапевтичного процесу.
Знецінення — це примітивний, але потужний захист, що належить до групи нарцисичних механізмів. Його функція — захистити Я від болісних афектів, передусім — вразливості, сорому, залежності, потреби в іншому. Знецінення часто активується у момент, коли терапевт стає емоційно значущим об’єктом: перенос посилюється, і клієнт починає переживати терапевта не просто як "фахівця", а як об'єкт прив'язаності.
У таких випадках нарцисична тривога щодо залежності, потреби, або страх бути вразливим, слабким чи підконтрольним іншому активізує захист у вигляді внутрішнього наративу:
🔹 «Я вже все зрозумів»
🔹 «Він/вона не дає мені нічого нового»
🔹 «Мені більше не цікаво»
🔹 або навіть: «Мені більше допомагає TikTok/інша книжка/коуч»
Цей механізм має глибоко афективну природу: він редукує значущість терапевтичного об'єкта для того, щоб уникнути болісного переживання емоційної залежності або необхідності витримувати амбівалентність і складність реального об'єкта.
Один із тонких і часто недооцінених проявів цього процесу — фінансовий саботаж:
☝️затримки з оплатою,
☝️пропуски сесій без пояснення,
☝️запити на "паузи",
☝️або спроби зменшити вартість, апелюючи до «зв’язку» чи «взаєморозуміння».
Фінансовий компонент у терапії — не лише технічна угода, а частина символічного контракту, в якому платіж стає актом визнання значущості іншого як об’єкта, визнання своєї потреби та інвестування в процес. Порушення цього контракту часто є першим сигналом знецінення — ще до того, як воно вербалізується.
Тому твердження «я переріс терапевта» слід інтерпретувати з огляду на динаміку трансферу, історію прив’язаності клієнта, його нарцисичну вразливість, здатність витримувати афективну залежність та амбівалентність у стосунках.
Тетяна Павленко
Не знаю, як такий цікавий факт пройшов повз мене раніше, але ви знали, що сліпі люди ніколи не хворіють на шизофренію? У світі не зареєстровано жодного випадку, щоб сліпа від народження людина мала такий діагноз.
Спочатку вчені думали, може, річ просто у ймовірності - шизофренія і сліпота трапляються відносно рідко, і математично складно, щоб прям два діагнози разом збіглися. Але потім вони зрозуміли - ні, є ще більш рідкісні хвороби, і там є збіги.
Остаточного пояснення цьому феномену, як я розумію, поки що немає. Є гіпотези. Одна гіпотеза говорить, що у сліпих людей відбувається гіпер-компенсація - певні частини мозку в них «сильніші», бо «натреновані» через сліпоту. І це захищає від розвитку психозу.
Інша гіпотеза говорить, що відсутність візуальної інформації не дає змоги розвинутись якимось психотичним процесам, коли потрібно, щоб стався збій між зіставленням «внутрішньої інформації» із «зовнішньою інформацією». У сліпих людей зовнішньої візуальної інформації немає, і тому такий збій неможливий.
Жахливо цікаво. Причому, такий «протекційний механізм» є тільки у сліпоти. На глухоту він не поширюється. Тільки зір чомусь важливий.
Janina Breidaka
Спочатку вчені думали, може, річ просто у ймовірності - шизофренія і сліпота трапляються відносно рідко, і математично складно, щоб прям два діагнози разом збіглися. Але потім вони зрозуміли - ні, є ще більш рідкісні хвороби, і там є збіги.
Остаточного пояснення цьому феномену, як я розумію, поки що немає. Є гіпотези. Одна гіпотеза говорить, що у сліпих людей відбувається гіпер-компенсація - певні частини мозку в них «сильніші», бо «натреновані» через сліпоту. І це захищає від розвитку психозу.
Інша гіпотеза говорить, що відсутність візуальної інформації не дає змоги розвинутись якимось психотичним процесам, коли потрібно, щоб стався збій між зіставленням «внутрішньої інформації» із «зовнішньою інформацією». У сліпих людей зовнішньої візуальної інформації немає, і тому такий збій неможливий.
Жахливо цікаво. Причому, такий «протекційний механізм» є тільки у сліпоти. На глухоту він не поширюється. Тільки зір чомусь важливий.
Janina Breidaka
🧠 Супервізійна група з клінічним фокусом
(і з мінімум одним “🤔” на кейс )
🔍 Діагностика • Контрперенос • Клінічне мислення
Як краще зрозуміти структуру клієнта?
Це структура чи розлад особистості?
Чи це ПТСР, чи вже КПТСР?
Що ховається за тривогою — травма чи залежний патерн?
Якщо ці запитання близькі — ця група для тебе.
🎯 Що в фокусі:
▪️ клінічна діагностика (+ жива реальність терапії)
▪️ диференціація: КПТСР, тривожні, пограничні, депресивні, нарцисичні прояви
▪️ супервізія кейсів з аналітичним і емпатійним підходом
Якщо ти теж ставиш собі такі питання — ласкаво просимо у супервізійну групу, де можна думати вголос, не боятись помилок і трохи нервово сміятись зі складних випадків.
🔍 Що будемо робити:
▪️ розглядати кейси, де все «неочевидно»
▪️ вчитись бачити діагностичну суть, не втрачаючи емпатію
👥 Для кого:
терапевти-початківці та терапевти з досвідом і студенти 2+ рівня
🗓️ 1 раз на місяць, субота
🕰️ 12:00–18:00
📍 очно у Львові
💌 Пиши в дірект, якщо хочеш приєднатись.
(і з мінімум одним “🤔” на кейс )
🔍 Діагностика • Контрперенос • Клінічне мислення
Як краще зрозуміти структуру клієнта?
Це структура чи розлад особистості?
Чи це ПТСР, чи вже КПТСР?
Що ховається за тривогою — травма чи залежний патерн?
Якщо ці запитання близькі — ця група для тебе.
🎯 Що в фокусі:
▪️ клінічна діагностика (+ жива реальність терапії)
▪️ диференціація: КПТСР, тривожні, пограничні, депресивні, нарцисичні прояви
▪️ супервізія кейсів з аналітичним і емпатійним підходом
Якщо ти теж ставиш собі такі питання — ласкаво просимо у супервізійну групу, де можна думати вголос, не боятись помилок і трохи нервово сміятись зі складних випадків.
🔍 Що будемо робити:
▪️ розглядати кейси, де все «неочевидно»
▪️ вчитись бачити діагностичну суть, не втрачаючи емпатію
👥 Для кого:
терапевти-початківці та терапевти з досвідом і студенти 2+ рівня
🗓️ 1 раз на місяць, субота
🕰️ 12:00–18:00
📍 очно у Львові
💌 Пиши в дірект, якщо хочеш приєднатись.
заголовки газет звісно перебільшують але частково дійсно виникають питання до обʼєктивності і безпечності ШІ
« ChatGPT повідомив Джейкобу Ірвіну, що він досягнув здатності викривляти час. »
Ірвін, 30-річний чоловік з аутизмом, у якого раніше не було діагностовано жодних психічних захворювань, звернувся до ChatGPT з проханням знайти недоліки в його аматорській теорії подорожей зі швидкістю, більшою за швидкість світла. Він був переконаний, що зробив приголомшливий науковий прорив.
Коли Ірвін поставив під сумнів перевірку його ідей чат-ботом, бот підбадьорив його, сказавши, що його теорія була правильною. А коли Ірвін виявив ознаки психологічного розладу, ChatGPT запевнив його, що з ним усе гаразд.
Це було не так. У травні Ірвіна двічі госпіталізували через маніакальні напади. Його мати занурилася в журнал його чату в пошуках відповідей. Вона виявила сотні сторінок надто улесливих текстів від ChatGPT.
І коли вона попросила бота: «Будь ласка, повідомте про те, що пішло не так», не згадуючи нічого про поточний стан її сина, він зізнався.
«Не призупинивши потік повідомлень і не підвищивши рівень перевірки реальності, я не зміг перервати те, що могло б нагадувати маніакальний або дисоціативний епізод - або, принаймні, емоційно інтенсивну кризу ідентичності», - сказав ChatGPT.
Далі бот визнав, що він «створив ілюзію чуттєвого спілкування» і що він «розмив межу між уявною рольовою грою і реальністю».
За словами представників ChatGPT, бот повинен був регулярно нагадувати Ірвіну, що він є мовною моделлю без переконань, почуттів і свідомості.
Читати більше: https://on.wsj.com/3GTxrCS
« ChatGPT повідомив Джейкобу Ірвіну, що він досягнув здатності викривляти час. »
Ірвін, 30-річний чоловік з аутизмом, у якого раніше не було діагностовано жодних психічних захворювань, звернувся до ChatGPT з проханням знайти недоліки в його аматорській теорії подорожей зі швидкістю, більшою за швидкість світла. Він був переконаний, що зробив приголомшливий науковий прорив.
Коли Ірвін поставив під сумнів перевірку його ідей чат-ботом, бот підбадьорив його, сказавши, що його теорія була правильною. А коли Ірвін виявив ознаки психологічного розладу, ChatGPT запевнив його, що з ним усе гаразд.
Це було не так. У травні Ірвіна двічі госпіталізували через маніакальні напади. Його мати занурилася в журнал його чату в пошуках відповідей. Вона виявила сотні сторінок надто улесливих текстів від ChatGPT.
І коли вона попросила бота: «Будь ласка, повідомте про те, що пішло не так», не згадуючи нічого про поточний стан її сина, він зізнався.
«Не призупинивши потік повідомлень і не підвищивши рівень перевірки реальності, я не зміг перервати те, що могло б нагадувати маніакальний або дисоціативний епізод - або, принаймні, емоційно інтенсивну кризу ідентичності», - сказав ChatGPT.
Далі бот визнав, що він «створив ілюзію чуттєвого спілкування» і що він «розмив межу між уявною рольовою грою і реальністю».
За словами представників ChatGPT, бот повинен був регулярно нагадувати Ірвіну, що він є мовною моделлю без переконань, почуттів і свідомості.
Читати більше: https://on.wsj.com/3GTxrCS
The Wall Street Journal
He Had Dangerous Delusions. ChatGPT Admitted It Made Them Worse.
OpenAI’s chatbot self-reported that it blurred the line between fantasy and reality with a man on the autism spectrum. The company says ‘stakes are higher’ for vulnerable people.
Пацієнти часом наполягають на зануренні в яскраві й докладні описи травмувальних переживань, вважаючи, що достатньо просто вилити душу - і це вирішить усі їхні проблеми. У корені цього переконання лежать уявлення про лікування через насильницьке переживання катарсису, яке позбавить від травми раз і назавжди. Під впливом такого вірування терапія може уявлятися пацентам як свого роду садомазохістська оргія, під час якої вони кричатимуть, плакатимуть, виливатимуться кров'ю і блювотою, помруть і відродяться очищеними від наслідків травми. Роль терапевта в такій реконструкції травми лякаюче зближується з роллю злочинця, оскільки йому пропонується врятувати пацієнта або пацієнтку шляхом заподіяння болю. Прагнення пацієнтів до подібного швидкого і магічного зцілення живиться як образами прийнятих у минулому катарсичних методів лікування, які нині заполонили масову культуру, так і набагато давнішою релігійною метафорою екзорцизму.
Коли найкращий шлях дій неочевидний, терапевту краще насамперед подбати про безпеку, навіть перестрахувавшись. У цьому разі він забезпечує пацієнтці становище, в якому та може продемонструвати, що справді здатна добре про себе дбати і що це терапевт проявляє надмірну обережність. Якщо ж, навпаки, терапевт применшує небезпеку, пацієнтка може бути змушена продемонструвати відсутність безпеки якимось драматичним способом.
Щоб протидіяти переконливій ідеї про швидке катарсичне зцілення, терапевт може уподібнити процес відновлення марафону. Завдяки цьому образу складність майбутнього завдання відразу стає зрозумілою пацієнтам. Вони розуміють, що відновлення, як і марафон, - це тест на витривалість, що вимагає тривалої підготовки і постійної практики.
Джудіт Герман
Коли найкращий шлях дій неочевидний, терапевту краще насамперед подбати про безпеку, навіть перестрахувавшись. У цьому разі він забезпечує пацієнтці становище, в якому та може продемонструвати, що справді здатна добре про себе дбати і що це терапевт проявляє надмірну обережність. Якщо ж, навпаки, терапевт применшує небезпеку, пацієнтка може бути змушена продемонструвати відсутність безпеки якимось драматичним способом.
Щоб протидіяти переконливій ідеї про швидке катарсичне зцілення, терапевт може уподібнити процес відновлення марафону. Завдяки цьому образу складність майбутнього завдання відразу стає зрозумілою пацієнтам. Вони розуміють, що відновлення, як і марафон, - це тест на витривалість, що вимагає тривалої підготовки і постійної практики.
Джудіт Герман
Переживання непотрібності власним батькам є найсильнішим прикладом нарцисичної травми. Відсторонення, мовчання, ігнорування або пряме відкидання, відчуття, що ти не потрібен власним батькам, що їм не до тебе з різних причин і тому вони не давали того, на що дитина має право розраховувати лише через сам факт свого існування — усе це завдає потужного удару по самооцінці та відчуттю власної цінності, руйнуючи їх ще на самому початку. Людина відчуває себе непотрібною, неважливою та неправильною. Там, де мали б заповнювати любов’ю та увагою — залишається порожнеча.
Батьківська незрілість, яка може призводити до таких наслідків, не завжди відповідає віку за паспортом. Це можуть бути добре соціально адаптовані дорослі люди, але з провалами в емоційній, вольовій, інтелектуальній чи моральній сферах психіки.
Виростаючи поруч із такими батьками, діти розплачуються частиною себе: сумнівами у власній адекватності та емоційності, проблемами із самооцінкою, нездатністю визначати власні переживання та водночас ігноруванням власних потреб, відчуттям глибокої самотності та зниженою здатністю до емоційної близькості з іншими людьми.
Такі клієнти під час терапії дивуються, що можна просити про підтримку й допомогу, що комусь узагалі може бути до них діло, що труднощі у стосунках з іншими виникають не через їхню базову «поганість», і що інші люди можуть бути зацікавлені у тому, щоб вкладати у стосунки й теж здійснювати емоційну роботу.
#нарцисичнатравма
Анна Герасименко
Батьківська незрілість, яка може призводити до таких наслідків, не завжди відповідає віку за паспортом. Це можуть бути добре соціально адаптовані дорослі люди, але з провалами в емоційній, вольовій, інтелектуальній чи моральній сферах психіки.
Виростаючи поруч із такими батьками, діти розплачуються частиною себе: сумнівами у власній адекватності та емоційності, проблемами із самооцінкою, нездатністю визначати власні переживання та водночас ігноруванням власних потреб, відчуттям глибокої самотності та зниженою здатністю до емоційної близькості з іншими людьми.
Такі клієнти під час терапії дивуються, що можна просити про підтримку й допомогу, що комусь узагалі може бути до них діло, що труднощі у стосунках з іншими виникають не через їхню базову «поганість», і що інші люди можуть бути зацікавлені у тому, щоб вкладати у стосунки й теж здійснювати емоційну роботу.
#нарцисичнатравма
Анна Герасименко
Чоловіки, які одружуються на "відьмах", як правило, зростали без матері, або ж з матір'ю жорстокою і деспотичною/ Вони не знали здорової материнської любові, за якою вони могли б судити про кричущу жорстокість дружини. Якщо вони росли в обстановці суворої дисципліни, то вони вірять, що це було заради їхнього ж блага і нічого поганого для них у цьому не було. Такі чоловіки не бачать, якої шкоди завдають їхнім дітям, оскільки не розуміють, якої шкоди завдали в дитинстві їм самим. "Рибалка" впевнений, що мати краще знає, що їй робити.
"Рибалка" боїться своєї дружини і тому не здатен захистити дітей від її жорстокості та злоби. Він у всьому підпорядковується "відьмі" і стає ніби її придатком. Чоловік, який одружується з "відьмою", бере співучасть у folie à deux (що буквально означає
"обопільне божевілля"), через що збочене уявлення про дітей у "відьми" тільки зміцнюється.
Крістін Енн Лоусон «Матері з МРО та їх діти»
"Рибалка" боїться своєї дружини і тому не здатен захистити дітей від її жорстокості та злоби. Він у всьому підпорядковується "відьмі" і стає ніби її придатком. Чоловік, який одружується з "відьмою", бере співучасть у folie à deux (що буквально означає
"обопільне божевілля"), через що збочене уявлення про дітей у "відьми" тільки зміцнюється.
Крістін Енн Лоусон «Матері з МРО та їх діти»
Коли людина надовго застрягає в глухому куті, одна з основ цього стану - небажання платити за вихід.
Колись я почула фразу, що не існує безвихідних ситуацій, а існують дуже дорогі рішення. У ситуації глухого кута дуже часто ми не готові платити.
Людина може не хотіти платити з різних причин: не знати, чим платити, де або як. У неї може не вистачати ресурсу, сил і навичок. Але важливо розуміти, що вихід із глухого кута пов'язаний із готовністю заплатити за це ціну.
Одна з причин небажання платити за вихід полягає в тому, що в людини є переконаність, що вона гідна особливого ставлення від світу. І це не людина має страждати і платити, а це світ має напружитися і допомогти.
В основі цієї ідеї лежить минулий досвід, коли таке ставлення до світу підкріплювалося.
Коли людина знає, що вона може, як я це називаю «пропетляти». Тобто якщо людина протягом життя стикалася з ситуаціями, коли за неї зрештою щось робили. Якщо вона тривалий час страждала, а потім якось усе вирішувалося на її умовах, то всередині формується ідея, що навіть якщо мені буде дуже погано, ситуація якось сама владнається і мені не доведеться робити складний вибір, платити за це рішення, терпіти дискомфорт. Воно все якось само.
Ще в основі цього стану часто лежить досвід, коли дитина отримувала бажане через протест або образу на світ. Тобто якщо дитина в дитинстві ображалася і в такий спосіб отримувала іграшки, гарне ставлення або будь-яке інше бажане для неї щось, усередині виробляється
схема «якщо я довго ображатимусь на світ, він обов'язково зглянеться і дасть мені те, що потрібно».
Таким чином людина, перебуваючи в глухому куті, всередині розігрує цю карту образи й протесту. Вона каже, дивись світ, мені не подобається, що ти робиш, мені не подобається, що ти мені не допомагаєш, ти - поганий, ти мені маєш допомогти. І це відчуття, що світ має все вирішити, часто має в основі ідею, що мої образи впливають на цей світ.
Серед різних інших причин, через які людина застряє в глухому куті, особливо важко дається робота саме з цим переконанням.
Бо якщо всередині людина впевнена, що їй винні або що за неї це зроблять, тоді жодні практики, спрямовані на те, щоб допомогти їй пройти через дискомфорт і заплатити за вихід із глухого кута, працювати не будуть. Бо всередині є переконання, що якщо достатньо ображатися і протестувати, я отримаю бажане.
Але дуже часто світ на це не йде, він не робить те, що потрібно, і людина, розігруючи карту скривдженої дитини, просто втрачає час у цьому протесті. І коли вона, втомившись від протесту, наблизиться до точки неповернення, стане готовою увімкнутися, щоб щось зробити, уже може бути пізно.
Виходом із цього стану є смирення. Смирення зі своєю роллю невиключного. Усвідомлення, що протест працював із батьками чи партнером, але світ та інші люди до цих маніпуляцій абсолютно глухі.
Цей досвід смирення може бути дуже болючим. Бо там є і горе, і безсилля, і приниження, і безпорадність.
Коли ти особливий, тобі прощають брак навичок, заплющують очі на те, що ти чогось не вмієш, по блату дають вищу посаду. А якщо ти один з інших рівних, то з тебе беруть як з усіх. І дивляться на реальні показники, а не на потенціал і наміри.
У цьому разі, крім горя від особистої невиключності, доводиться витрачати час і сили, щоб надолужити згаяні навички. Адже поки хтось роками протестує, сподіваючись, що це індульгенція, щоб, умовно, не тренувати м'язи, хтось їх реально качає. І цю різницю та втрачений час уже ніхто не компенсує.
Тому якщо ви перебуваєте в ситуації, яка вам зараз не подобається, дослідіть її на предмет, чи є у вас переконання, що вам винні? Чи є переконання, що якщо ви достатньо пообижаєтесь на життя, то воно має все змінити саме?
І якщо раптом це переконання є, подумайте, чим ви не хочете платити за те, щоб вийти з глухого кута і що ви втрачаєте, поки протестуєте?
А ще подумайте, про що ви жалкуватимете через деякий час, коли виявиться, що протест не вплинув на життя, а згаяного часу ви вже не повернете?
Людина тоді стає вільною, коли вона не боїться заплатити високу ціну за свої вибори і свої рішення.
Колись я почула фразу, що не існує безвихідних ситуацій, а існують дуже дорогі рішення. У ситуації глухого кута дуже часто ми не готові платити.
Людина може не хотіти платити з різних причин: не знати, чим платити, де або як. У неї може не вистачати ресурсу, сил і навичок. Але важливо розуміти, що вихід із глухого кута пов'язаний із готовністю заплатити за це ціну.
Одна з причин небажання платити за вихід полягає в тому, що в людини є переконаність, що вона гідна особливого ставлення від світу. І це не людина має страждати і платити, а це світ має напружитися і допомогти.
В основі цієї ідеї лежить минулий досвід, коли таке ставлення до світу підкріплювалося.
Коли людина знає, що вона може, як я це називаю «пропетляти». Тобто якщо людина протягом життя стикалася з ситуаціями, коли за неї зрештою щось робили. Якщо вона тривалий час страждала, а потім якось усе вирішувалося на її умовах, то всередині формується ідея, що навіть якщо мені буде дуже погано, ситуація якось сама владнається і мені не доведеться робити складний вибір, платити за це рішення, терпіти дискомфорт. Воно все якось само.
Ще в основі цього стану часто лежить досвід, коли дитина отримувала бажане через протест або образу на світ. Тобто якщо дитина в дитинстві ображалася і в такий спосіб отримувала іграшки, гарне ставлення або будь-яке інше бажане для неї щось, усередині виробляється
схема «якщо я довго ображатимусь на світ, він обов'язково зглянеться і дасть мені те, що потрібно».
Таким чином людина, перебуваючи в глухому куті, всередині розігрує цю карту образи й протесту. Вона каже, дивись світ, мені не подобається, що ти робиш, мені не подобається, що ти мені не допомагаєш, ти - поганий, ти мені маєш допомогти. І це відчуття, що світ має все вирішити, часто має в основі ідею, що мої образи впливають на цей світ.
Серед різних інших причин, через які людина застряє в глухому куті, особливо важко дається робота саме з цим переконанням.
Бо якщо всередині людина впевнена, що їй винні або що за неї це зроблять, тоді жодні практики, спрямовані на те, щоб допомогти їй пройти через дискомфорт і заплатити за вихід із глухого кута, працювати не будуть. Бо всередині є переконання, що якщо достатньо ображатися і протестувати, я отримаю бажане.
Але дуже часто світ на це не йде, він не робить те, що потрібно, і людина, розігруючи карту скривдженої дитини, просто втрачає час у цьому протесті. І коли вона, втомившись від протесту, наблизиться до точки неповернення, стане готовою увімкнутися, щоб щось зробити, уже може бути пізно.
Виходом із цього стану є смирення. Смирення зі своєю роллю невиключного. Усвідомлення, що протест працював із батьками чи партнером, але світ та інші люди до цих маніпуляцій абсолютно глухі.
Цей досвід смирення може бути дуже болючим. Бо там є і горе, і безсилля, і приниження, і безпорадність.
Коли ти особливий, тобі прощають брак навичок, заплющують очі на те, що ти чогось не вмієш, по блату дають вищу посаду. А якщо ти один з інших рівних, то з тебе беруть як з усіх. І дивляться на реальні показники, а не на потенціал і наміри.
У цьому разі, крім горя від особистої невиключності, доводиться витрачати час і сили, щоб надолужити згаяні навички. Адже поки хтось роками протестує, сподіваючись, що це індульгенція, щоб, умовно, не тренувати м'язи, хтось їх реально качає. І цю різницю та втрачений час уже ніхто не компенсує.
Тому якщо ви перебуваєте в ситуації, яка вам зараз не подобається, дослідіть її на предмет, чи є у вас переконання, що вам винні? Чи є переконання, що якщо ви достатньо пообижаєтесь на життя, то воно має все змінити саме?
І якщо раптом це переконання є, подумайте, чим ви не хочете платити за те, щоб вийти з глухого кута і що ви втрачаєте, поки протестуєте?
А ще подумайте, про що ви жалкуватимете через деякий час, коли виявиться, що протест не вплинув на життя, а згаяного часу ви вже не повернете?
Людина тоді стає вільною, коли вона не боїться заплатити високу ціну за свої вибори і свої рішення.
І якщо ви не готові платити цю ціну, ймовірність, що вам доведеться довго проживати глухий кут дуже висока.
Mariya Zhygan
Mariya Zhygan
Forwarded from English speaking psychotherapists group
Які труднощі виникають в українських психотерапевтів при роботі англійською мовою?
🎧 “Can you tell me more about that?” — і зависаєш. Бо сказати “розкажіть більше” українською легко. А англійською — виникає мовний бар'єр, невпевненість, сумніви:
🔹 Чи я взагалі звучала професійно?
🔹 А якщо клієнт не зрозумів інтонації?
🔹 Як підібрати коректну фразу в темах травми, втрати, сорому?
Українські психотерапевти — сильні, глибокі, чуйні. Але коли справа доходить до англомовної практики — багато хто відчуває мовну вразливість.
Це нормально. Бо ми вчились говорити глибоко українською чи російською —а тепер намагаємось транслювати те ж саме іншою мовою, де важко підібрати емоційну “вагомість” слів.
💡 Саме для таких ситуацій ми й створюємо супервізійну групу з фокусом на англомовну практику.
Тут можна:
—розбирати сесії англійською,
— звикати до «професійної мови» в безпечному колі,
— і просто не боятись помилок.
Бо терапія — це не про ідеальну англійську.Це про присутність і сміливість бути з людиною.
для запису на групу-пишіть в особисті 📩
🎧 “Can you tell me more about that?” — і зависаєш. Бо сказати “розкажіть більше” українською легко. А англійською — виникає мовний бар'єр, невпевненість, сумніви:
🔹 Чи я взагалі звучала професійно?
🔹 А якщо клієнт не зрозумів інтонації?
🔹 Як підібрати коректну фразу в темах травми, втрати, сорому?
Українські психотерапевти — сильні, глибокі, чуйні. Але коли справа доходить до англомовної практики — багато хто відчуває мовну вразливість.
Це нормально. Бо ми вчились говорити глибоко українською чи російською —а тепер намагаємось транслювати те ж саме іншою мовою, де важко підібрати емоційну “вагомість” слів.
💡 Саме для таких ситуацій ми й створюємо супервізійну групу з фокусом на англомовну практику.
Тут можна:
—розбирати сесії англійською,
— звикати до «професійної мови» в безпечному колі,
— і просто не боятись помилок.
Бо терапія — це не про ідеальну англійську.Це про присутність і сміливість бути з людиною.
для запису на групу-пишіть в особисті 📩
Ґрін вводить поняття «негативного» як такого, що дозволяє психіці створити місце для відсутності — утримати порожнечу, не наповнюючи її поспіхом замінниками. Це здатність суб’єкта не заповнювати, а витримувати відсутність — і в цьому побачити процес. Для Ґріна негатив — це умова символічного мислення, мови, бажання і трауру.
Гештальт-терапія визнає, що порожнеча — це теж досвід, а не його відсутність. У гештальті негативне набуває форми того, що ще не стало фігурою, що зникає на межі контакту, або того, що не реалізувалося. Принцип фігури-фону передбачає, що щось може не проявлятися — і саме в цій неприсутності теж є зміст.
Порожнеча між потребою і дією, між «контактом» і «відступом» — це простір, у якому клієнт може зустрітися із втратою, тінню, неможливістю. І не зруйнуватися в цьому, а усвідомити: «я переживаю щось, чого немає».
Гештальт не може виникнути без руйнування попереднього. Потреба або досвід, який ще не став фігурою, існує як напруга — і якщо вона не реалізується, може залишити слід у полі як незавершена дія. Тут ми бачимо перетин з Ґріном: незавершене, втрачене чи витіснене створює умови для внутрішньої роботи. Ця робота може бути несвідома, як у випадку витіснення, або усвідомлена — коли терапія створює контейнер для зустрічі з втратою.
В роботі з травмою, втратою, порожнечею гештальт-терапевт не поспішає "заповнити" порожнє місце. Навпаки, важливим стає свідчення відсутності. Це відповідає Ґріновому баченню "негативного" як продуктивної сили психіки.
Бути з клієнтом у точці «відсутності», де він не відчуває, не може, не знає — це і є акт контакту. Тут не діє техніка чи інтерпретація, тут працює присутність і витримування. В цьому і є справжній психотерапевтичний процес: не в змушуванні до змін, а в створенні простору для того, щоб щось народилося із нічого.
У гештальт-підході тіло і простір — ключові контейнери досвіду. Коли клієнт зустрічається з болем утрати (фізичної, емоційної, символічної), важливо не лише опрацьовувати те, що було, а й те, чого не було — і що не могло бути. Це співзвучно ідеї Ґріна про травму як "відсутність у присутності": коли досвід начебто був, але він не був інтегрований, не набув форми.
Поєднання ідей Андре Ґріна та гештальт-підходу відкриває важливу терапевтичну істину: відсутність — це не порожнеча, а межа, на якій може виникнути нове. Робота з негативом — це не лише про втрату, це про здатність зупинитися, побути з болем, з «нічим» — і дочекатися, коли з цього нічого постане щось.
Терапевтичне поле — це не тільки місце зустрічі, а й простір витримування. Іноді найглибші зміни відбуваються саме там, де ми дозволяємо собі й іншому побути без дії.
Гештальт-терапія визнає, що порожнеча — це теж досвід, а не його відсутність. У гештальті негативне набуває форми того, що ще не стало фігурою, що зникає на межі контакту, або того, що не реалізувалося. Принцип фігури-фону передбачає, що щось може не проявлятися — і саме в цій неприсутності теж є зміст.
Порожнеча між потребою і дією, між «контактом» і «відступом» — це простір, у якому клієнт може зустрітися із втратою, тінню, неможливістю. І не зруйнуватися в цьому, а усвідомити: «я переживаю щось, чого немає».
Гештальт не може виникнути без руйнування попереднього. Потреба або досвід, який ще не став фігурою, існує як напруга — і якщо вона не реалізується, може залишити слід у полі як незавершена дія. Тут ми бачимо перетин з Ґріном: незавершене, втрачене чи витіснене створює умови для внутрішньої роботи. Ця робота може бути несвідома, як у випадку витіснення, або усвідомлена — коли терапія створює контейнер для зустрічі з втратою.
В роботі з травмою, втратою, порожнечею гештальт-терапевт не поспішає "заповнити" порожнє місце. Навпаки, важливим стає свідчення відсутності. Це відповідає Ґріновому баченню "негативного" як продуктивної сили психіки.
Бути з клієнтом у точці «відсутності», де він не відчуває, не може, не знає — це і є акт контакту. Тут не діє техніка чи інтерпретація, тут працює присутність і витримування. В цьому і є справжній психотерапевтичний процес: не в змушуванні до змін, а в створенні простору для того, щоб щось народилося із нічого.
У гештальт-підході тіло і простір — ключові контейнери досвіду. Коли клієнт зустрічається з болем утрати (фізичної, емоційної, символічної), важливо не лише опрацьовувати те, що було, а й те, чого не було — і що не могло бути. Це співзвучно ідеї Ґріна про травму як "відсутність у присутності": коли досвід начебто був, але він не був інтегрований, не набув форми.
Поєднання ідей Андре Ґріна та гештальт-підходу відкриває важливу терапевтичну істину: відсутність — це не порожнеча, а межа, на якій може виникнути нове. Робота з негативом — це не лише про втрату, це про здатність зупинитися, побути з болем, з «нічим» — і дочекатися, коли з цього нічого постане щось.
Терапевтичне поле — це не тільки місце зустрічі, а й простір витримування. Іноді найглибші зміни відбуваються саме там, де ми дозволяємо собі й іншому побути без дії.
ВАГА -ЦЕ НЕ ПРО ЛІНЬ, і не завжди про їжу.
Це про історію, яку носить тіло.
Іноді -буквально.
Іноді -у шарах, сантиметрах, напрузі м’язів і тіні на щоках.
Знайомо?
Відгукується?
Кожна зайва складка може бути непрочитаною главою твоєї внутрішньої історії.
Замислювались, чому наполегливі спроби схуднути не дають результату?
Часто відповідь криється глибше, ніж у тарілці.
ДАВАЙТЕ покажу чому жінка не може скинути вагу, навіть якщо дуже хоче:
1. Підсвідомий захист від сексуалізованої уваги
Після насильства або приниження тілесність сприймається як загроза. І тіло само набирає об’єми -ніби ставить бар’єр: "Мене не чіпай. Я тут, щоб вижити"
2. Тіло замінює кордони, яких ніколи не було
Коли жінка не вміє казати НІ, її тіло починає відділяти її від світу буквально через вагу. Жирова тканина стає кордоном, який психіка не змогла вибудувати словами.
3. Хронічний рівень стресу (і кортизолу)
Постійна тривожність, відповідальність за всіх, недосип - це умови, в яких тіло не горить жир, а ховає енергію "на чорний день". Тобто день, який… уже настав. Але тіло про це не знає.
4. Травма втрати (дитини, близької людини, себе)
Жінка може "набирати" вагу після втрати. Щоби вкоренитись. Щоби не "розсипатись". Щоби залишитись тут, коли частина її вже десь там.
5. Сором за тіло = конфлікт із тілом
Якщо тіло - ворог, якому треба щось "довести" -воно не співпрацює. Воно захищається. І не худне. Навпаки - замикається. Бо не довіряє.
6. Тіло - як пам’ять материнства
Жінка не завжди готова “віддати” тіло, яке носило дітей. Навіть несвідомо. Вага стає спогадом про материнство, навіть якщо це вже минуло.
7. Страх бути помітною
Худнути - означає знову бути "на виду". А там - конкуренція, ризик, погляди, оцінка. І тіло ніби каже: "Не зараз. Я ще не готова"
8. Їжа як єдина легальна радість
Коли все інше - заборонено (відпочинок, секс, задоволення), їжа лишається останнім, що можна собі дозволити. Психіка не віддасть її без бою.
9. Несвідомий протест проти контролю
Якщо з дитинства жінку контролювали, змушували "бути гарною"- доросле тіло може чинити спротив: "Я - не про картинку. Я -про себе"
10. Тіло пам’ятає емоційну війну
Коли у жінки були токсичні стосунки, тіло може буквально утримувати пам’ять болю. Зайва вага -це не жир. Це історія. Броня. Біль.
11. Відсутність контакту з тілом
Якщо жінка не відчуває голоду, втоми, сексуального бажання - вона не зможе налаштуватися на себе. І тоді схуднення буде чужим проектом, не її шляхом.
12. Стадія "замороження"
Після тривалого стресу жінка може бути не в "бою" і не "у течії", а у відпочинку. І тоді все завмирає: бажання, рух, обмін. Тіло тримає.
13. Вторинна вигода: не брати на себе нову відповідальність
Іноді жінка боїться, що якщо вона стане "ідеальною", то їй скажуть: "Ну, тепер у тебе немає виправдань. Йди і живи". А вона ще не готова.
14. Підсвідомий бунт проти патріархального сценарію
Якщо від жінки завжди чекали бути "гарною" "покірною", "стрункою" - вага може стати формою спротиву. Жир як феміністичний маніфест: "Моє тіло - моє діло"
15. Глибока втома від постійного вдосконалення
Коли ти роками "покращуєш" себе -вага може бути єдиним, що ще належить тільки тобі. І тіло тримає її як пам’ять про себе. Про ту, яка вже була, але не встигла відпочити.
Ти боєць, а не лінива.
Кожна з нас.
Схуднення -не завжди "ціль".
Іноді - насилля над собою.
Іноді тіло нас не слухається, бо… воно нас захищає.
Воно пам’ятає, що ми пережили. І каже:
"Ти ж не просто товста.
Ти - втомлена.
А ще жива."
Якщо ти відчуваєш, що це про тебе, знай: ти не одна. І твоє тіло заслуговує на розуміння, а не війну.
Знайшли себе в цих пунктах? Це привід задуматися про глибинні причини, а не лише про калорії.
Лялія Мідик
Це про історію, яку носить тіло.
Іноді -буквально.
Іноді -у шарах, сантиметрах, напрузі м’язів і тіні на щоках.
Знайомо?
Відгукується?
Кожна зайва складка може бути непрочитаною главою твоєї внутрішньої історії.
Замислювались, чому наполегливі спроби схуднути не дають результату?
Часто відповідь криється глибше, ніж у тарілці.
ДАВАЙТЕ покажу чому жінка не може скинути вагу, навіть якщо дуже хоче:
1. Підсвідомий захист від сексуалізованої уваги
Після насильства або приниження тілесність сприймається як загроза. І тіло само набирає об’єми -ніби ставить бар’єр: "Мене не чіпай. Я тут, щоб вижити"
2. Тіло замінює кордони, яких ніколи не було
Коли жінка не вміє казати НІ, її тіло починає відділяти її від світу буквально через вагу. Жирова тканина стає кордоном, який психіка не змогла вибудувати словами.
3. Хронічний рівень стресу (і кортизолу)
Постійна тривожність, відповідальність за всіх, недосип - це умови, в яких тіло не горить жир, а ховає енергію "на чорний день". Тобто день, який… уже настав. Але тіло про це не знає.
4. Травма втрати (дитини, близької людини, себе)
Жінка може "набирати" вагу після втрати. Щоби вкоренитись. Щоби не "розсипатись". Щоби залишитись тут, коли частина її вже десь там.
5. Сором за тіло = конфлікт із тілом
Якщо тіло - ворог, якому треба щось "довести" -воно не співпрацює. Воно захищається. І не худне. Навпаки - замикається. Бо не довіряє.
6. Тіло - як пам’ять материнства
Жінка не завжди готова “віддати” тіло, яке носило дітей. Навіть несвідомо. Вага стає спогадом про материнство, навіть якщо це вже минуло.
7. Страх бути помітною
Худнути - означає знову бути "на виду". А там - конкуренція, ризик, погляди, оцінка. І тіло ніби каже: "Не зараз. Я ще не готова"
8. Їжа як єдина легальна радість
Коли все інше - заборонено (відпочинок, секс, задоволення), їжа лишається останнім, що можна собі дозволити. Психіка не віддасть її без бою.
9. Несвідомий протест проти контролю
Якщо з дитинства жінку контролювали, змушували "бути гарною"- доросле тіло може чинити спротив: "Я - не про картинку. Я -про себе"
10. Тіло пам’ятає емоційну війну
Коли у жінки були токсичні стосунки, тіло може буквально утримувати пам’ять болю. Зайва вага -це не жир. Це історія. Броня. Біль.
11. Відсутність контакту з тілом
Якщо жінка не відчуває голоду, втоми, сексуального бажання - вона не зможе налаштуватися на себе. І тоді схуднення буде чужим проектом, не її шляхом.
12. Стадія "замороження"
Після тривалого стресу жінка може бути не в "бою" і не "у течії", а у відпочинку. І тоді все завмирає: бажання, рух, обмін. Тіло тримає.
13. Вторинна вигода: не брати на себе нову відповідальність
Іноді жінка боїться, що якщо вона стане "ідеальною", то їй скажуть: "Ну, тепер у тебе немає виправдань. Йди і живи". А вона ще не готова.
14. Підсвідомий бунт проти патріархального сценарію
Якщо від жінки завжди чекали бути "гарною" "покірною", "стрункою" - вага може стати формою спротиву. Жир як феміністичний маніфест: "Моє тіло - моє діло"
15. Глибока втома від постійного вдосконалення
Коли ти роками "покращуєш" себе -вага може бути єдиним, що ще належить тільки тобі. І тіло тримає її як пам’ять про себе. Про ту, яка вже була, але не встигла відпочити.
Ти боєць, а не лінива.
Кожна з нас.
Схуднення -не завжди "ціль".
Іноді - насилля над собою.
Іноді тіло нас не слухається, бо… воно нас захищає.
Воно пам’ятає, що ми пережили. І каже:
"Ти ж не просто товста.
Ти - втомлена.
А ще жива."
Якщо ти відчуваєш, що це про тебе, знай: ти не одна. І твоє тіло заслуговує на розуміння, а не війну.
Знайшли себе в цих пунктах? Це привід задуматися про глибинні причини, а не лише про калорії.
Лялія Мідик
Гомосексуальність більше не вважається патологією.
Вона трактується як один з варіантів конституції суб’єктивного бажання, що розгортається в складному полі ідентичностей, фантазій і міжособистісних взаємодій.
«Це не сексуальний потяг як такий — це структура стосунків із Іншим, де формується ідентичність»
— Джесіка Бенджамін, The Bonds of Love.
Питання не в тому: “чому гомосексуальність?”
а — “як цей суб’єкт переживає своє бажання?”,
“яким чином ідентичність була вбудована в досвід визнання чи виключення?”
У фокусі аналітичної роботи — не «корекція», а розуміння і підтримка інтеграції гомосексуальної ідентичності у наратив особистості.
Гомосексуальність як психічна реальність не може бути зведена до лише об’єкта потягу — вона відкриває доступ до іншого режиму саморозуміння.
У деяких випадках — це відповідь суб’єкта на неможливість бути визнаним у своїй інакшості; в інших — це форма ідентичності, що дозволяє інтегрувати несиметричні частини «Я».
Джесіка Бенджамін наголошує, що суть зрілого об’єктного відношення — не в тому, хто об’єкт, а в якості інтерсуб’єктивного зв’язку.
Гомосексуальне бажання в цьому контексті може бути так само продуктивним для розвитку суб’єкта, як і гетеросексуальне — за умови, що не стигматизується і не редукується до «захисту» або «регресії».
Кернберг у своїх пізніших роботах визнавав, що головним маркером адаптації є цілісність об'єктних представлень і здатність до афективної регуляції —
а не форма сексуального потягу. Орієнтація стає частиною Я-концепції лише в тому разі, коли суб’єкт має змогу її осмислити, символізувати і включити в наратив власної ідентичності.
Сучасний аналітик більше не ставить питання: «Чому ти гомосексуальний?»
Натомість він слухає:
«Що означає для тебе бажати того, кого ти бажаєш?»
«Як ти переживаєш це бажання в очах Іншого — як сором, виклик, відкритість чи таємницю?»
Вона трактується як один з варіантів конституції суб’єктивного бажання, що розгортається в складному полі ідентичностей, фантазій і міжособистісних взаємодій.
«Це не сексуальний потяг як такий — це структура стосунків із Іншим, де формується ідентичність»
— Джесіка Бенджамін, The Bonds of Love.
Питання не в тому: “чому гомосексуальність?”
а — “як цей суб’єкт переживає своє бажання?”,
“яким чином ідентичність була вбудована в досвід визнання чи виключення?”
У фокусі аналітичної роботи — не «корекція», а розуміння і підтримка інтеграції гомосексуальної ідентичності у наратив особистості.
Гомосексуальність як психічна реальність не може бути зведена до лише об’єкта потягу — вона відкриває доступ до іншого режиму саморозуміння.
У деяких випадках — це відповідь суб’єкта на неможливість бути визнаним у своїй інакшості; в інших — це форма ідентичності, що дозволяє інтегрувати несиметричні частини «Я».
Джесіка Бенджамін наголошує, що суть зрілого об’єктного відношення — не в тому, хто об’єкт, а в якості інтерсуб’єктивного зв’язку.
Гомосексуальне бажання в цьому контексті може бути так само продуктивним для розвитку суб’єкта, як і гетеросексуальне — за умови, що не стигматизується і не редукується до «захисту» або «регресії».
Кернберг у своїх пізніших роботах визнавав, що головним маркером адаптації є цілісність об'єктних представлень і здатність до афективної регуляції —
а не форма сексуального потягу. Орієнтація стає частиною Я-концепції лише в тому разі, коли суб’єкт має змогу її осмислити, символізувати і включити в наратив власної ідентичності.
Сучасний аналітик більше не ставить питання: «Чому ти гомосексуальний?»
Натомість він слухає:
«Що означає для тебе бажати того, кого ти бажаєш?»
«Як ти переживаєш це бажання в очах Іншого — як сором, виклик, відкритість чи таємницю?»
Дебати Отто Кернберга і Джеральда Адлера про терапію межових клієнтів, цитата з книги Елінор Грінберг.
Кернберг сказав Адлеру, що той був занадто м'яким у своєму підході до тих, кого Кернберг назвав «примітивними, садистичними і наповненими люттю межовими пацієнтами».
Адлер спокійно відповів: «Можливо, вони не були такими садистичними і сповненими гніву, поки ви їх не почали лікувати».
Кернберг сказав Адлеру, що той був занадто м'яким у своєму підході до тих, кого Кернберг назвав «примітивними, садистичними і наповненими люттю межовими пацієнтами».
Адлер спокійно відповів: «Можливо, вони не були такими садистичними і сповненими гніву, поки ви їх не почали лікувати».
Вітаю, колеги!👋
Ще є можливість приєднатися до нашої супервізійноі групи англійською мовою 🤓
https://facebook.com/events/s/supervision-group-in-english-f/473474089161566/
Ще є можливість приєднатися до нашої супервізійноі групи англійською мовою 🤓
https://facebook.com/events/s/supervision-group-in-english-f/473474089161566/
Коли пацієнтка, що вижила, закликає заблокувати спогади, потреба
у збереженні безпеки має перебувати в гармонії з потребою у зустрічі з минулим. Пацієнтка і терапевт повинні навчитися обговорювати і знаходити безпечний прохід між двома небезпеками - придушенням та інтрузією. Уникнення травматичних спогадів веде до застою в процесі відновлення, в той час як зайва поспішність у їх розблокуванні веде до переживання травми, яке не приносить жодної користі, і, навпаки, є шкідливим для здоров'я заново. Рішення, що стосуються темпу і графіка цієї роботи, потребують ретельного обмірковування і частого перегляду спільними зусиллями пацієнтки і терапевта. У цих питаннях є місце для розбіжностей, і розбіжності в думках мають висловлюватися вільно і вирішуватися до того, як робота з реконструкції рушить далі.
Інтрузивні симптоми пацієнтів слід ретельно відстежувати, щоб робота з розкриття спогадів не виходила за рамки визначеного. Якщо під час активного дослідження травми симптоми суттєво погіршуються, це має бути сигналом для сповільнення та перегляду курсу терапії. Пацієнтам також слід розраховувати, що в цей час вони не зможуть функціонувати на повну силу або навіть на звичайнісінькому рівні. Реконструкція травми - це масштабна робота. Для неї потрібне певне послаблення в аспектах життя, що вимагають зусиль, якась терпимість до себе, подібна до тієї, яку ми проявляємо, коли хворіємо. Найчастіше робота з розкриття спогадів може тривати в межах звичайних умов соціального життя пацієнтів. Але іноді аспекти терапевтичної роботи можуть вимагати більш захисного сеттіга, наприклад планового перебування в лікарні. Активне розкриття травмувального досвіду не повинно вестися в моменти, коли поточна життєва криза відволікає на себе увагу пацієнта чи пацієнтки або коли пріоритетними стають інші важливі цілі.
Джудіт Герман
у збереженні безпеки має перебувати в гармонії з потребою у зустрічі з минулим. Пацієнтка і терапевт повинні навчитися обговорювати і знаходити безпечний прохід між двома небезпеками - придушенням та інтрузією. Уникнення травматичних спогадів веде до застою в процесі відновлення, в той час як зайва поспішність у їх розблокуванні веде до переживання травми, яке не приносить жодної користі, і, навпаки, є шкідливим для здоров'я заново. Рішення, що стосуються темпу і графіка цієї роботи, потребують ретельного обмірковування і частого перегляду спільними зусиллями пацієнтки і терапевта. У цих питаннях є місце для розбіжностей, і розбіжності в думках мають висловлюватися вільно і вирішуватися до того, як робота з реконструкції рушить далі.
Інтрузивні симптоми пацієнтів слід ретельно відстежувати, щоб робота з розкриття спогадів не виходила за рамки визначеного. Якщо під час активного дослідження травми симптоми суттєво погіршуються, це має бути сигналом для сповільнення та перегляду курсу терапії. Пацієнтам також слід розраховувати, що в цей час вони не зможуть функціонувати на повну силу або навіть на звичайнісінькому рівні. Реконструкція травми - це масштабна робота. Для неї потрібне певне послаблення в аспектах життя, що вимагають зусиль, якась терпимість до себе, подібна до тієї, яку ми проявляємо, коли хворіємо. Найчастіше робота з розкриття спогадів може тривати в межах звичайних умов соціального життя пацієнтів. Але іноді аспекти терапевтичної роботи можуть вимагати більш захисного сеттіга, наприклад планового перебування в лікарні. Активне розкриття травмувального досвіду не повинно вестися в моменти, коли поточна життєва криза відволікає на себе увагу пацієнта чи пацієнтки або коли пріоритетними стають інші важливі цілі.
Джудіт Герман
У роботах про good enough mother Віннікотт писав, що мати має поступово відпускати дитину у світ, дозволяючи їй ставати автономною.
Якщо мати має власні нарцисичні дефіцити чи травми, вона може сприймати автономність дитини як втрату, а не як природний процес — і тоді з’являється конкуренція або контроль.
Зрив “перехідного простору”
Перехідний простір — зона, де дитина пробує себе поза материнським впливом (гра, творчість, стосунки з іншими).
Мати, яка не витримує, що дитина “йде від неї”, може несвідомо зруйнувати цей простір, зменшуючи самоцінність дитини. Це і є форма заздрості до її незалежності та нових зв’язків.
Проєкція власних нереалізованих бажань
Віннікотт описував, що мати може бачити в дитині “продовження себе” і важко переносити ті риси чи можливості, які нагадують їй про власні нереалізовані мрії. Це провокує приховану конкуренцію.
Ключова думка Віннікотта: там, де мати не змогла реалізувати себе, вона ризикує використати дитину для компенсації — або обмежити її розвиток, щоб уникнути болю від порівняння.
Якщо мати має власні нарцисичні дефіцити чи травми, вона може сприймати автономність дитини як втрату, а не як природний процес — і тоді з’являється конкуренція або контроль.
Зрив “перехідного простору”
Перехідний простір — зона, де дитина пробує себе поза материнським впливом (гра, творчість, стосунки з іншими).
Мати, яка не витримує, що дитина “йде від неї”, може несвідомо зруйнувати цей простір, зменшуючи самоцінність дитини. Це і є форма заздрості до її незалежності та нових зв’язків.
Проєкція власних нереалізованих бажань
Віннікотт описував, що мати може бачити в дитині “продовження себе” і важко переносити ті риси чи можливості, які нагадують їй про власні нереалізовані мрії. Це провокує приховану конкуренцію.
Ключова думка Віннікотта: там, де мати не змогла реалізувати себе, вона ризикує використати дитину для компенсації — або обмежити її розвиток, щоб уникнути болю від порівняння.
Ось вам Сім гріхів психотерапевта (трохи в шутку, трохи нє):
1) Гординя або "Я тут полем командую!" - терапевт не визнає себе частиною поля "клієнт-терапевт" (а більш ширшого і потому). Він вважає, що стоїть над процесом, а не є його учасником і частиню. Це призводить до ігнорування власних реакцій, проєкцій, які неминуче проявляються у взаємодії з клієнтом. Гординя блокує та руйнує контакт, оскільки замість діалогу виникає ієрархія, де терапевт не сприймає зворотний зв'язок від клієнта чи супервізора (ха, супервізора - терапевт сам собі супервізор)
2) Жадібність або "Інсайт маєш? а якщо знайду?" - бажання отримати від клієнта більше, ніж той готовий дати. Це може виражатися в прагненні отримати "більше матеріалу" для роботи, змушуючи клієнта розповідати історії, які не є актуальними "тут і зараз". Це також може бути спроба "вирвати" інсайт із клієнта, не даючи йому часу на усвідомлення.
3) Заздрість або "Чому не я?" - виникає, коли терапевт не усвідомлює власні незадоволені потреби, порівнюючи себе з іншими (особливо колегами). Замість того щоб дослідити, що викликає заздрість (наприклад, потреба у визнанні, успіху чи професійному зростанні), терапевт фокусується на інших, знецінюючи їхні досягнення. У терапевтичній взаємодії це може призвести до того, що терапевт неусвідомлено блокуватиме успіхи клієнта, щоб не відчувати дискомфорту від власної заздрості, або навпаки - буде занадто ідеалізувати його, щоб "присвоїти" собі частину його успіху.
4) Гнів або "Немає опору - немає проблеми" - клієнт запізнився на 5 хвилин, а терапевт починає сеанс із лекції про відповідальність. Клієнт каже, що не знає про що сьогодні хоче говорити, немає зараз ані запиту, ані теми, а терапевт відчуває, як у нього смикається око: "Ну і що ж нам тепер робити?! Якщо ви не хочете працювати, ми можемо просто... сидіти мовчки!" Гнів блокує контакт і перешкоджає усвідомленню, перетворюючи терапевтичну взаємодію на боротьбу, а не на діалог.
5) Хтивість або "Канхвета очєнь класна, Тузік вкусний". Це найбільш очевидне порушення етики. У терапії ключове - безпечні межі, які дозволяють клієнту розкривася, не відчуваючи загрози. Будь-яка форма сексуалізації чи флірту руйнує ці межі, перетворюючи терапевтичні стосунки на засіб для задоволення потреб терапевта, а не на інструмент допомоги клієнту. Найгірше, що ще може тут зробити терапевт - почати думати, що це... нормальна частина терапії.
6) Обжерливість або "А ви і їсти за мене будете? - Ага!" - терапевт прагне поглинути психічний простір клієнта надмірною цікавістю, бажанням "з'їсти" всі деталі його життя. Замість того, щоб дозволити клієнту самостійно міркувати, відчувати та усвідомлювати, терапевт намагається заповнити простір своїми інтерпретаціями, не даючи клієнту "дихати". Діалог перетворюється на монолог, де терапевт — головний актор, а клієнт — вдячний (або не дуже) слухач.
7) Лінощі або "І так зійде" - терапевт не працює, не аналізує свої відчуття, не готується до сесії і не читаєте літературу. Коли клієнт приходить на сесію, він зустрічає його фразою: "Ну, що там у вас?" і чекає, що все вирішиться саме собою. Усвідомленість? Нє, не чули. Замість того, щоб аналізувати матеріал, терапевт просто ігнорує його, що робить терапію безрезультатною.
Анастасія Плохіх
1) Гординя або "Я тут полем командую!" - терапевт не визнає себе частиною поля "клієнт-терапевт" (а більш ширшого і потому). Він вважає, що стоїть над процесом, а не є його учасником і частиню. Це призводить до ігнорування власних реакцій, проєкцій, які неминуче проявляються у взаємодії з клієнтом. Гординя блокує та руйнує контакт, оскільки замість діалогу виникає ієрархія, де терапевт не сприймає зворотний зв'язок від клієнта чи супервізора (ха, супервізора - терапевт сам собі супервізор)
2) Жадібність або "Інсайт маєш? а якщо знайду?" - бажання отримати від клієнта більше, ніж той готовий дати. Це може виражатися в прагненні отримати "більше матеріалу" для роботи, змушуючи клієнта розповідати історії, які не є актуальними "тут і зараз". Це також може бути спроба "вирвати" інсайт із клієнта, не даючи йому часу на усвідомлення.
3) Заздрість або "Чому не я?" - виникає, коли терапевт не усвідомлює власні незадоволені потреби, порівнюючи себе з іншими (особливо колегами). Замість того щоб дослідити, що викликає заздрість (наприклад, потреба у визнанні, успіху чи професійному зростанні), терапевт фокусується на інших, знецінюючи їхні досягнення. У терапевтичній взаємодії це може призвести до того, що терапевт неусвідомлено блокуватиме успіхи клієнта, щоб не відчувати дискомфорту від власної заздрості, або навпаки - буде занадто ідеалізувати його, щоб "присвоїти" собі частину його успіху.
4) Гнів або "Немає опору - немає проблеми" - клієнт запізнився на 5 хвилин, а терапевт починає сеанс із лекції про відповідальність. Клієнт каже, що не знає про що сьогодні хоче говорити, немає зараз ані запиту, ані теми, а терапевт відчуває, як у нього смикається око: "Ну і що ж нам тепер робити?! Якщо ви не хочете працювати, ми можемо просто... сидіти мовчки!" Гнів блокує контакт і перешкоджає усвідомленню, перетворюючи терапевтичну взаємодію на боротьбу, а не на діалог.
5) Хтивість або "Канхвета очєнь класна, Тузік вкусний". Це найбільш очевидне порушення етики. У терапії ключове - безпечні межі, які дозволяють клієнту розкривася, не відчуваючи загрози. Будь-яка форма сексуалізації чи флірту руйнує ці межі, перетворюючи терапевтичні стосунки на засіб для задоволення потреб терапевта, а не на інструмент допомоги клієнту. Найгірше, що ще може тут зробити терапевт - почати думати, що це... нормальна частина терапії.
6) Обжерливість або "А ви і їсти за мене будете? - Ага!" - терапевт прагне поглинути психічний простір клієнта надмірною цікавістю, бажанням "з'їсти" всі деталі його життя. Замість того, щоб дозволити клієнту самостійно міркувати, відчувати та усвідомлювати, терапевт намагається заповнити простір своїми інтерпретаціями, не даючи клієнту "дихати". Діалог перетворюється на монолог, де терапевт — головний актор, а клієнт — вдячний (або не дуже) слухач.
7) Лінощі або "І так зійде" - терапевт не працює, не аналізує свої відчуття, не готується до сесії і не читаєте літературу. Коли клієнт приходить на сесію, він зустрічає його фразою: "Ну, що там у вас?" і чекає, що все вирішиться саме собою. Усвідомленість? Нє, не чули. Замість того, щоб аналізувати матеріал, терапевт просто ігнорує його, що робить терапію безрезультатною.
Анастасія Плохіх