Нотатки з пленарної дискусії про популяризацію досліджень психотерапії в різних регіонах світу та різних контекстах, що проходить сьогодні в межах щорічної конференції Society for Psychotherapy Research.

Представники різних країн говорять про подібні проблеми:

✳️ Психотерапевтичні навчальні програми часто не мають окремих дисциплін про дослідження психотерапії

✳️ Якщо мають — викладачам часто не вдається розпалити інтерес до теми, висвітливши власний дослідницький досвід (бо його немає) або ж приклади того, як опора на дослідження посприяла практиці (це теж не в усіх є, але найчастіше це просто не спадає на думку викладачу)

✳️ Найбільш дослідженими є результати психотерапевтичних методів, як вони працюють на заможних привілейованих західних пацієнтах. Дуже мало досі зроблено для дослідження соціокультурних контекстів застосування психотерапії та особливих груп пацієнтів (не лише за рубриками діагнозів)

✳️ Дослідники психотерапії в світі мало знають, хто з колег що робить узагалі в інших куточках світу

✳️ Практики перевантажені та їм ніколи заповнювати безкінечні питальники та збирати дані з пацієнтів (якщо саме такий дослідний дизайн використано)

✳️ Нові методи розвиваються як «брендові», що продаються практикам як право на практикування. Але не право на їхнє дослідження без «благословення» автора методу (=власника продукту)

☝🏻☝🏻☝🏻 Найприкольніша пропозиція, яку я почула сьогодні, як підтримувати колаборацію дослідників:

👉🏻 Влаштовувати дослідницький speed-dating 😂 Себто вечори швидких наукових побачень. Де всі науковці знайомляться між собою в парах і по кілька хвилин розповідають, хто що робить і чим цікавиться. Потім усі ̶о̶д̶р̶у̶ж̶у̶ю̶т̶ь̶с̶я̶ обʼєднуються по інтересам)

P.S. Другу картинку поширила Dr. Carolina Altimir. Карикатура про типи досліджень психотерапії. Який вам більше подобається?)
Марʼяна Великодна

Ми звикли сприймати слово «інцест» як фізичне порушення кордонів. Але є ще одна, менш помітна, але не менш травматична форма - емоційний інцест або прихований інцест. Це не про фізичний контакт. Це про зміщення ролей, про те, коли дитина стає емоційною опорою для дорослого. І це має наслідки на все життя.

Що таке емоційний інцест?

Емоційний інцест - це форма нездорової близькості, коли батьки або опікуни використовують дитину як джерело емоційної підтримки, якої їм бракує у стосунках з іншими дорослими. У таких стосунках зникає межа між тим, хто є дитиною, а хто - дорослий.

Найчастіше це трапляється з батьками, які самі не пройшли емоційного дозрівання. Вони не вміють регулювати власний стан, не мають навички просити допомоги в дорослих - тому шукають її там, де це найпростіше і найбезпечніше: у своїх дітях.

Приклад із практики (анонімізований)

Ігор, 12 років. Батько залишив сім’ю, коли йому було 5. Відтоді мама каже йому:
– Ти тепер мій головний чоловік.
– Ти ж бачиш, як мені важко, ти ж мене не залишиш, так?
– Тільки ти мене розумієш, навіть більше, ніж тато колись.

Вона просить Ігоря не розповідати про їхні розмови бабусі. Часто ділиться з ним своїм болем, навіть ревнує, коли він проводить час з подругою або в захваті від вчительки.

Він відчуває провину, коли розважається без мами. Він майже не має друзів. Його реакція на мамин сум - це внутрішня мобілізація: «Я мушу бути сильним, щоб її підтримати.»

Це типовий наслідок емоційного інцесту.

Чому це токсично?

Бо в таких стосунках дитина перетворюється на «дорослого», який має підтримувати, розраджувати, заспокоювати і водночас , позбавляється права на власну емоційність, слабкість, протест, на власне «ні».

Згодом, цим дітям складно :
- зрозуміти, де закінчуються їхні межі і починаються межі іншої людини ;
- казати «ні»;
- обирати інших партнерів, які не відтворюють ту ж динаміку в поведінці, що були знайомі їм в дитинстві, де присутній контроль, залежність, розчинення.

Тому, якщо зробити короткий висновок до цієї інформації, то ось теми , які я точно не раджу обговорювати із дітьми:

- Інтимне життя батьків («У мене було троє партнерів, Вася був найкращий.»)
- Власні стосунки з партнером («Я вже не можу терпіти твого батька!»)
- Емоційна залежність ( « ти - єдиний, хто мене розуміє»)
- Поради дорослого характеру («Свєта з фінансового знову довела. Що мені робити?»)

Наслідки для дитини

📌 Хронічне почуття відповідальності за емоційний стан іншого
📌 Схильність до тривожності, емоційного вигорання
📌 Втрачена здатність до автономії
📌 В дорослому віці - проблеми з побудовою меж, співзалежність

Запамʼятайте, діти - не терапевти, не психологи!

Діти мають жити своїм дитинством, своїми проблеми , а не проблемами дорослих.

#ТаняСолодка

ПС. UPD: для всіх хто хоче більш детально розібратися в цій темі раджу ось цю літературу до прочитання, яку вже раніше згадувала в коментарях під цим дописом:

«The Emotional Incest Syndrome: What to Do When a Parent’s Love Rules Your Life» Dr. Patricia Love - Доктор філософії у консультуванні (Ed.D.), закінчила West Virginia University, є автора 6 книг, є визнаним експертом у сімейній психології і стосунках.

Також додайте до списку : Silently Seduced: When Parents Make Their Children Partners – Understanding Covert Incest — Kenneth M. Adams.

І іще , особливо буде цікава для психологів і терапевтів ось ця книга : Emotional Incest in Group Psychotherapy: A Conspiracy of Silence — Robert S. Pepper - доктор соціальної роботи (Ph.D., MSW) і сертифікований груповий психотерапевт (CGP). Ця не про батьківсько - дитячі стосунки, а про клієнта і терапевта. Та суть така ж.

Деякі з них є в перекладі але я читаю в оригіналі, щоб розуміти точність думки автора. Вірю, вони зможуть допомогти внести ясність.

Щодо довідників, то він більше зустрічається саме як «covert incest», який я також використала в тексті. До прикладу, ви можете його зустріти в APA Dictionary of Psychology.
Таня Солодка

🧠 Useful English for Therapists: Supervision Session Vocabulary Improve your clinical English – one phrase at a time! 💬
Here are some handy phrases you can use in supervision or in therapy discussions:

📌 Starting a case presentation: 🔹 “I’d like to share a case that’s been on my mind lately.” 🔹 “This is a long-term client I’ve been working with for about 6 months.”
📌 Talking about countertransference: 🔹 “I noticed I was feeling unusually irritated during the session.” 🔹 “I’m wondering if my reaction might be related to something from my own experience.”
📌 Asking for feedback: 🔹 “Do you think I missed something important here?” 🔹 “I’d appreciate your thoughts on how I handled this moment.”
📌 Describing client behavior: 🔹 “The client tends to intellectualize their emotions.” 🔹 “She often avoids eye contact when we approach vulnerable topics.”
📌 Expressing uncertainty (normal!): 🔹 “I’m not sure if I supported the client’s autonomy enough.” 🔹 “I found myself feeling stuck and unsure how to proceed.”
#therapyEnglish #clinicalvocabulary #supervisiongroup #psychotherapy

Діагностика КПТСР може бути ускладнена кількома факторами:
Стигматизація та замовчування травми: Багато людей, які пережили тривалу травму, соромляться або бояться говорити про свій досвід, що ускладнює збирання повного анамнезу.
Складність симптоматики: Симптоми КПТСР часто є складними, перекриваються з іншими розладами та можуть варіюватися з часом.
Відсутність об'єктивних маркерів: Діагноз ґрунтується на суб'єктивних повідомленнях пацієнта та клінічному спостереженні.
Недостатня обізнаність фахівців: Не всі клініцисти достатньо обізнані з концепцією КПТСР, що може призвести до неправильної діагностики або недооцінки стану.
Значення точної діагностики
Точна діагностика КПТСР має вирішальне значення для розробки ефективного плану лікування. Оскільки КПТСР є глибоким розладом, що вражає особистість у цілому, підхід до терапії повинен бути комплексним і багатоступінчастим, часто включаючи:
Фаза стабілізації та формування навичок: Робота над емоційною регуляцією, безпекою та стабілізацією.
Фаза опрацювання травми: Методи, такі як когнітивно-поведінкова терапія, EMDR (десенсибілізація та переробка рухом очей) або інші травмофокусовані підходи.
Фаза інтеграції та ресоціалізації: Робота над самоідентичністю, стосунками та сенсом життя.

ДЕМЕНТОРИ ЯК ВТІЛЕННЯ РОБОТИ НЕГАТИВУ та НЕВДАЧІ ТРАНСФОРМАЦІЙНОЇ Ф-Ї ОБ'ЄКТА

У романі про Гаррі Поттера серед інших антагоністичних образів є Дементори та їхня протилежність - Патронуси.

⚫️Дементори - це темні істоти, що живляться позитивними емоціями людей. Вони висмоктують живу енергію, позбавляють пам’яті про любов і тепло, залишаючи лише безнадію, тривогу, відчай.

Патронус, навпаки, - світла, позитивна магічна сутність.
Це єдиний відомий захист від Дементорів. Але щоби закляття подіяло, потрібна внутрішня воля та здатність зосередитися на щасливих спогадах.

Образ Дементора - це не просто втілення жаху та відчаю.
Він радше є метафорою того,
що А. Ґрін називає роботою негативу в її патологічній формі, а також втіленням невдачі трансформаційної функції об'єкта, яку описав К. Болас.

◼️Робота негативу як нейтралізація, заперечення, стирання:

Коли психіка атакована негативом, суб'єкт опиняється в режимі психічного виживання. В ранньому віці це створює умови для формування "мертвого", паразитуючого або відсутнього внутрішнього об'єкта - саме цю роль і виконує Дементор.

Дементор не лише поглинає радість - він переконує, що вона ніколи й не існувала. Відбувається психічне знищення уявного, символічного, емоційного та активне створення «нічого».

А. Ґрін описує нейтралізацію афекту як захисну функцію від надмірної руйнівності.
Це стан, у якому досвід, афекти не переживаються, а осідають як токсичний осад.

Дементори - не лише уособлення цих осадів, а й вбивці будь-яких афективних зв’язків.

У метафорі Поттеріади це можна описати як "вирощування в собі Дементора", аби він руйнував усе світле ще до того, як воно стане "небезпечно близьким".

〽️У терапевтичних стосунках ми можемо спостерігати страх бути:
поглинутим, «висмоктаним» (як небезпека втратити "свою душу", тобто знову бути зрадженим та залишитися наодинці з жахом та порожнечею).

〽️Ці страхи активізують внутрішніх Дементорів, які можуть:
▪️чинити опір інтерпретаціям;
▪️впливати на сприйняття аналітика (наприклад, як відсутнього чи інтрузивного);
▪️"атакувати" мислення аналітика, роблячи його нерухливим (аналітик може відчувати себе безпомічним, сплутаним, тупим);
▪️заморожувати аналітичний простір
(напр., на сесіях, незалежно від того, говорить суб’єкт чи мовчить, аналітик може відчувати лише співучасть у фіксації станів інертності та психічної "смерті" тощо).

◼️Негатив як послід травматичного.

У персонажа Дементора немає обличчя - під його капюшоном замість обличчя лише порожнеча.
Ми можемо уявити це як знак відсутності означення того, що було сприйняте, але не змогло бути інтегроване та пережите.

Дементор уособлює репрезентацію безвиході - стан, у якому неможливо уявити щось поза межами страждання.

За рахунок того, що у не-невротика бракує символічного прикриття, а пласт травматичного дуже значний, людина живе в тотальному зовнішньому та внутрішньому реалізмі (тривозі, яку неможливо трансформувати та інтегрувати).

Травматичний матеріал стає інвазивним об’єктом, що заповнює внутрішній простір, замикаює людину у петлі непрожитого жаху та
проривається через різні види відігрувань, соматизацію, меланхолію тощо.

🔸️У таких випадках Патронус або не може бути викликаний, бо йому ніколи не дали з’явитись, або його вже знищено внутрішньою системою "захисту".

⚫️Дементори як уособлення невдачі трансформаційної функції об'єкта

К. Боллас позначає, що трансформаційний об’єкт (не тільки людина, образ, а також, напр., запах, тембр голосу, тощо) має здатність не лише втішати чи підтримувати, а й змінювати саму «тканину» внутрішнього світу суб’єкта.

Такий об’єкт стає втіленням можливих змін - посередником між внутрішнім хаосом та світом, що ще лише формується в досвіді Я.

🔶️Патронус як трансформаційний об’єкт.

У своїй здоровій, функціональній формі трансформаційний об’єкт подібний до Патронуса.

Як Патронус захищає від психічного виснаження, так і трансформаційний об’єкт, за рахунок переважання розділеного досвіду задоволення, протистоїть знеособленню, вторгненню, порожнечі...

♻️Такий об’єкт стає не лише об’єктом ПОТРЕБИ , а й об’єктом СТАНОВЛЕННЯ - його присутність створює досвід, який «зшиває» часові шари буття.

◼️Дементор як поразка трансформаційного об'єкту

Дементор - це символ провалу трансформаційного об’єкта.
Він з’являється, коли психіка не здатна виявити опору і темрява стає єдиною реальністю.

〽️У дорослому житті це проявляється як повторюваний досвід «затоплення» дементорами - депресією, розпадом, безнадією.
Людина може вдаватися до різноманітних захистів, зокрема до пошуку "трансформаційних" сурогатних об’єктів - токсичних псевдо-Патронусів.
Вони тимчасово зменшують порожнечу, але з часом лише поглиблюють параліч Я.

⚜️Аналітичний процес як виклик Патронуса:

Там, де трансформаційна функція не відбулася, аналітик постає як «об’єкт можливостей» - той, хто утримує психіку аналізанта до моменту, коли суб’єкт набуває здатності до самостійної символізації.

Коли аналізант ще не здатен вимовити «закляття», аналітик стає утримувачем надії, творцем простору, в якому навіть у присутності Дементора зберігається місце для внутрішнього світла.

♻️Клінічна стратегія - не знищити Дементора, а відновити здатність уявити Патронуса. Це означає створення умов для формування перехідного простору (за Вінікоттом) і зустрічі з живим, витримуючим об’єктом.
Ніна Кокойло

Згодом Карен Горні стала активною опоненткою Зигмунда Фройда. У 1922 році вона представила свою першу доповідь на Міжнародному психоаналітичному конгресі в Берліні під назвою «Про походження комплексу кастрації у жінок». Вона визнавала, що у жінок може виникати заздрість до чоловіків, але пов’язувала це не з психологічним комплексом, а з практичними зручностями. Горні заперечувала фройдівську ідею «заздрості до пеніса», назвавши її прикладом чоловічого нарцисизму. У праці «Втеча від жіночності» вона поставила під сумнів, чи не надто сильно образ жінки у психоаналізі підпорядкований чоловічим стандартам.
На думку Горні, саме чоловіки можуть заздрити жіночим здібностям — як-от народженню дітей.

https://ukrainky.com.ua/karen-gorni-persha-zhinka-v-psyhoanalityczi-j-golovna-oponentka-frojda/

useful English phrases for couples therapists — perfect for clinical work and for improving your professional English 🇬🇧🧠

💬 Phrases to Use in Couples Therapy Sessions
🧭 Opening the session
“Let’s take a moment to check in — how are each of you feeling today?”
“What would you like to focus on in today’s session?”
“Is there anything left unfinished from last time?”

🧩 Exploring the relationship dynamic
“I noticed a pattern in how you two interact — would it be okay if I reflected that?”
“How do you usually respond when conflict arises?”
“What emotions are beneath the surface in this moment?”

🛡️ Managing conflict and tension
“Let’s pause for a moment — I sense this is becoming overwhelming.”
“Could you try to express that as an ‘I-statement’ instead?”
“Can we slow this down and listen without interrupting?”

🤝 Building empathy & connection
“Can you try to mirror what your partner just said — not to agree, but to show you understood?”
“What do you need from your partner in this moment?”
“That seemed meaningful — could you say more about that?”

🧠 Therapist reflections / meta-communication
“What’s happening between us right now may reflect what happens between you outside therapy.”
“I’m noticing some tension in the room — is that something either of you is aware of?”
“How does it feel to hear that from your partner?”

🧳 Ending the session
“What would you like to carry forward from today’s conversation?”
“Is there something either of you would like to apologize for or acknowledge before we end?”
“Let’s take a moment to appreciate what went well today.”

На клінічній проходили проблемні питання з тем РДУГ, СДУГ, аутистичного спектру.
В чат з одногрупниками поділилась оцими зображеннями.

Що мене в цій темі засмучує?

Погляд лише на проблеми. Замість цілісної людини бачать часто, на жаль, "набір симптомів". Ресурсам і сильним сторонам надається мало або взагалі не надається значення.

Погляд фахівців, на жаль, ще в більшості з позиції нейротипової рамки, в яку люди з іншими особливостями мають "вписатись"

Значення нейровідмінності, на жаль, формується як відхилення від "норми" з сенсом оцінки "добре-погано"

Відсутність оптики "нейрорізноманіття"

Швидке бажання назвати ознаку, симптом, навіть іноді "підігнати" під певний критерій чи шаблон замість глибоко зрозуміти явище, цілісність проявів, соціальні функції поведінкових чи тілесних виражень нейрорізноманітності.

Ну і ще деякі речі.

Наприклад, бажання спростити і узагальнити замість того, щоб розібратись. Гіпердіагностика саме "типових" рис РДУГ чи спектру аутизму, особливо тих, які більше на слуху

Тому вважаю не дуже корисними вузькі семінари з будь-яких тем, а більше надаю перевагу диференційній діагностиці і творчо-критичному підходу до будь-яких проблемних питань.
І не забувати про коморбідність.

Все згадую одну знайому, (думаю, що в неї була нейровідмінність), дуже творчу особистість, яка казала, що "четвер для мене помаранчевий".
Для неї все мало кольори, всі значення, і навіть дні тижня.

Я думаю, що умовно нормативний світ така інакшість може лякати і відштовхувати. І оце бажання записати в симптоматику щось виглядає як можливість повернути собі контроль.

Згадую семінар Тома Холмана, клінічного психолога з Вашингтону, який понад сорок років працює з сім'ями та дітьми з нейровідмінностями.
Він наголошував на емпатії фахівців, адже ми повинні емпатійно віднестися до людини, яка живе в світі, який не є дружнім до неї.

Надіюсь, що ми будемо на шляху до змін.
Olga Lazarenko

Джоан Стаблі ж пише, що травмовані клієнти можуть несвідомо побудувати театр в середині терапевтичній зустрічі, в якому травматичний сценарій може нескінченно повторюватися з різними ролями жертви, злочинця, свідка та рятівника, запропонованих іншим, хто може бути залучений. Терапевти можуть, майже неминуче, неодноразово і несвідомо бути втягненими в такі відтворення травматичного сценарію в його різних формах. Терапевт починає відчувати це лише через уважне спостереження і здатність розмірковувати над різними способами, якими він може реагувати на клієнта. 
Mariia Pan’kova

Чому ви не можете перерости свого терапевта?

У психотерапевтичній практиці нерідко зустрічається феномен, коли клієнт на певному етапі заявляє, що «переріс свого психотерапевта». Така заява може здаватися ознакою особистісного прогресу або емансипації, однак глибший клінічний аналіз часто виявляє, що за цим стоїть захисний механізм знецінення, а не справжнє завершення терапевтичного процесу.

Знецінення — це примітивний, але потужний захист, що належить до групи нарцисичних механізмів. Його функція — захистити Я від болісних афектів, передусім — вразливості, сорому, залежності, потреби в іншому. Знецінення часто активується у момент, коли терапевт стає емоційно значущим об’єктом: перенос посилюється, і клієнт починає переживати терапевта не просто як "фахівця", а як об'єкт прив'язаності.

У таких випадках нарцисична тривога щодо залежності, потреби, або страх бути вразливим, слабким чи підконтрольним іншому активізує захист у вигляді внутрішнього наративу:
🔹 «Я вже все зрозумів»
🔹 «Він/вона не дає мені нічого нового»
🔹 «Мені більше не цікаво»
🔹 або навіть: «Мені більше допомагає TikTok/інша книжка/коуч»

Цей механізм має глибоко афективну природу: він редукує значущість терапевтичного об'єкта для того, щоб уникнути болісного переживання емоційної залежності або необхідності витримувати амбівалентність і складність реального об'єкта.

Один із тонких і часто недооцінених проявів цього процесу — фінансовий саботаж:

☝️затримки з оплатою,

☝️пропуски сесій без пояснення,

☝️запити на "паузи",

☝️або спроби зменшити вартість, апелюючи до «зв’язку» чи «взаєморозуміння».

Фінансовий компонент у терапії — не лише технічна угода, а частина символічного контракту, в якому платіж стає актом визнання значущості іншого як об’єкта, визнання своєї потреби та інвестування в процес. Порушення цього контракту часто є першим сигналом знецінення — ще до того, як воно вербалізується.

Тому твердження «я переріс терапевта» слід інтерпретувати з огляду на динаміку трансферу, історію прив’язаності клієнта, його нарцисичну вразливість, здатність витримувати афективну залежність та амбівалентність у стосунках.

Тетяна Павленко

Не знаю, як такий цікавий факт пройшов повз мене раніше, але ви знали, що сліпі люди ніколи не хворіють на шизофренію? У світі не зареєстровано жодного випадку, щоб сліпа від народження людина мала такий діагноз.

Спочатку вчені думали, може, річ просто у ймовірності - шизофренія і сліпота трапляються відносно рідко, і математично складно, щоб прям два діагнози разом збіглися. Але потім вони зрозуміли - ні, є ще більш рідкісні хвороби, і там є збіги.

Остаточного пояснення цьому феномену, як я розумію, поки що немає. Є гіпотези. Одна гіпотеза говорить, що у сліпих людей відбувається гіпер-компенсація - певні частини мозку в них «сильніші», бо «натреновані» через сліпоту. І це захищає від розвитку психозу.

Інша гіпотеза говорить, що відсутність візуальної інформації не дає змоги розвинутись якимось психотичним процесам, коли потрібно, щоб стався збій між зіставленням «внутрішньої інформації» із «зовнішньою інформацією». У сліпих людей зовнішньої візуальної інформації немає, і тому такий збій неможливий.

Жахливо цікаво. Причому, такий «протекційний механізм» є тільки у сліпоти. На глухоту він не поширюється. Тільки зір чомусь важливий.
Janina Breidaka

🧠 Супервізійна група з клінічним фокусом
(і з мінімум одним “🤔” на кейс )

🔍 Діагностика • Контрперенос • Клінічне мислення
Як краще зрозуміти структуру клієнта?
Це структура чи розлад особистості?
Чи це ПТСР, чи вже КПТСР?
Що ховається за тривогою — травма чи залежний патерн?
Якщо ці запитання близькі — ця група для тебе.

🎯 Що в фокусі:
▪️ клінічна діагностика (+ жива реальність терапії)
▪️ диференціація: КПТСР, тривожні, пограничні, депресивні, нарцисичні прояви
▪️ супервізія кейсів з аналітичним і емпатійним підходом

Якщо ти теж ставиш собі такі питання — ласкаво просимо у супервізійну групу, де можна думати вголос, не боятись помилок і трохи нервово сміятись зі складних випадків.

🔍 Що будемо робити:
▪️ розглядати кейси, де все «неочевидно»
▪️ вчитись бачити діагностичну суть, не втрачаючи емпатію

👥 Для кого:
терапевти-початківці та терапевти з досвідом і студенти 2+ рівня

🗓️ 1 раз на місяць, субота
🕰️ 12:00–18:00
📍 очно у Львові

💌 Пиши в дірект, якщо хочеш приєднатись.

заголовки газет звісно перебільшують але частково дійсно виникають питання до обʼєктивності і безпечності ШІ

« ChatGPT повідомив Джейкобу Ірвіну, що він досягнув здатності викривляти час. »

Ірвін, 30-річний чоловік з аутизмом, у якого раніше не було діагностовано жодних психічних захворювань, звернувся до ChatGPT з проханням знайти недоліки в його аматорській теорії подорожей зі швидкістю, більшою за швидкість світла. Він був переконаний, що зробив приголомшливий науковий прорив.

Коли Ірвін поставив під сумнів перевірку його ідей чат-ботом, бот підбадьорив його, сказавши, що його теорія була правильною. А коли Ірвін виявив ознаки психологічного розладу, ChatGPT запевнив його, що з ним усе гаразд.

Це було не так. У травні Ірвіна двічі госпіталізували через маніакальні напади. Його мати занурилася в журнал його чату в пошуках відповідей. Вона виявила сотні сторінок надто улесливих текстів від ChatGPT.

І коли вона попросила бота: «Будь ласка, повідомте про те, що пішло не так», не згадуючи нічого про поточний стан її сина, він зізнався.

«Не призупинивши потік повідомлень і не підвищивши рівень перевірки реальності, я не зміг перервати те, що могло б нагадувати маніакальний або дисоціативний епізод - або, принаймні, емоційно інтенсивну кризу ідентичності», - сказав ChatGPT.

Далі бот визнав, що він «створив ілюзію чуттєвого спілкування» і що він «розмив межу між уявною рольовою грою і реальністю».

За словами представників ChatGPT, бот повинен був регулярно нагадувати Ірвіну, що він є мовною моделлю без переконань, почуттів і свідомості.

Читати більше: https://on.wsj.com/3GTxrCS

Пацієнти часом наполягають на зануренні в яскраві й докладні описи травмувальних переживань, вважаючи, що достатньо просто вилити душу - і це вирішить усі їхні проблеми. У корені цього переконання лежать уявлення про лікування через насильницьке переживання катарсису, яке позбавить від травми раз і назавжди. Під впливом такого вірування терапія може уявлятися пацентам як свого роду садомазохістська оргія, під час якої вони кричатимуть, плакатимуть, виливатимуться кров'ю і блювотою, помруть і відродяться очищеними від наслідків травми. Роль терапевта в такій реконструкції травми лякаюче зближується з роллю злочинця, оскільки йому пропонується врятувати пацієнта або пацієнтку шляхом заподіяння болю. Прагнення пацієнтів до подібного швидкого і магічного зцілення живиться як образами прийнятих у минулому катарсичних методів лікування, які нині заполонили масову культуру, так і набагато давнішою релігійною метафорою екзорцизму.
Коли найкращий шлях дій неочевидний, терапевту краще насамперед подбати про безпеку, навіть перестрахувавшись. У цьому разі він забезпечує пацієнтці становище, в якому та може продемонструвати, що справді здатна добре про себе дбати і що це терапевт проявляє надмірну обережність. Якщо ж, навпаки, терапевт применшує небезпеку, пацієнтка може бути змушена продемонструвати відсутність безпеки якимось драматичним способом.
Щоб протидіяти переконливій ідеї про швидке катарсичне зцілення, терапевт може уподібнити процес відновлення марафону. Завдяки цьому образу складність майбутнього завдання відразу стає зрозумілою пацієнтам. Вони розуміють, що відновлення, як і марафон, - це тест на витривалість, що вимагає тривалої підготовки і постійної практики.
Джудіт Герман

Переживання непотрібності власним батькам є найсильнішим прикладом нарцисичної травми. Відсторонення, мовчання, ігнорування або пряме відкидання, відчуття, що ти не потрібен власним батькам, що їм не до тебе з різних причин і тому вони не давали того, на що дитина має право розраховувати лише через сам факт свого існування — усе це завдає потужного удару по самооцінці та відчуттю власної цінності, руйнуючи їх ще на самому початку. Людина відчуває себе непотрібною, неважливою та неправильною. Там, де мали б заповнювати любов’ю та увагою — залишається порожнеча.

Батьківська незрілість, яка може призводити до таких наслідків, не завжди відповідає віку за паспортом. Це можуть бути добре соціально адаптовані дорослі люди, але з провалами в емоційній, вольовій, інтелектуальній чи моральній сферах психіки.

Виростаючи поруч із такими батьками, діти розплачуються частиною себе: сумнівами у власній адекватності та емоційності, проблемами із самооцінкою, нездатністю визначати власні переживання та водночас ігноруванням власних потреб, відчуттям глибокої самотності та зниженою здатністю до емоційної близькості з іншими людьми.

Такі клієнти під час терапії дивуються, що можна просити про підтримку й допомогу, що комусь узагалі може бути до них діло, що труднощі у стосунках з іншими виникають не через їхню базову «поганість», і що інші люди можуть бути зацікавлені у тому, щоб вкладати у стосунки й теж здійснювати емоційну роботу.

#нарцисичнатравма

Анна Герасименко

Чоловіки, які одружуються на "відьмах", як правило, зростали без матері, або ж з матір'ю жорстокою і деспотичною/ Вони не знали здорової материнської любові, за якою вони могли б судити про кричущу жорстокість дружини. Якщо вони росли в обстановці суворої дисципліни, то вони вірять, що це було заради їхнього ж блага і нічого поганого для них у цьому не було. Такі чоловіки не бачать, якої шкоди завдають їхнім дітям, оскільки не розуміють, якої шкоди завдали в дитинстві їм самим. "Рибалка" впевнений, що мати краще знає, що їй робити.
"Рибалка" боїться своєї дружини і тому не здатен захистити дітей від її жорстокості та злоби. Він у всьому підпорядковується "відьмі" і стає ніби її придатком. Чоловік, який одружується з "відьмою", бере співучасть у folie à deux (що буквально означає
"обопільне божевілля"), через що збочене уявлення про дітей у "відьми" тільки зміцнюється.
Крістін Енн Лоусон «Матері з МРО та їх діти»

Коли людина надовго застрягає в глухому куті, одна з основ цього стану - небажання платити за вихід.

Колись я почула фразу, що не існує безвихідних ситуацій, а існують дуже дорогі рішення. У ситуації глухого кута дуже часто ми не готові платити.

Людина може не хотіти платити з різних причин: не знати, чим платити, де або як. У неї може не вистачати ресурсу, сил і навичок. Але важливо розуміти, що вихід із глухого кута пов'язаний із готовністю заплатити за це ціну.

Одна з причин небажання платити за вихід полягає в тому, що в людини є переконаність, що вона гідна особливого ставлення від світу. І це не людина має страждати і платити, а це світ має напружитися і допомогти.

В основі цієї ідеї лежить минулий досвід, коли таке ставлення до світу підкріплювалося.

Коли людина знає, що вона може, як я це називаю «пропетляти». Тобто якщо людина протягом життя стикалася з ситуаціями, коли за неї зрештою щось робили. Якщо вона тривалий час страждала, а потім якось усе вирішувалося на її умовах, то всередині формується ідея, що навіть якщо мені буде дуже погано, ситуація якось сама владнається і мені не доведеться робити складний вибір, платити за це рішення, терпіти дискомфорт. Воно все якось само.

Ще в основі цього стану часто лежить досвід, коли дитина отримувала бажане через протест або образу на світ. Тобто якщо дитина в дитинстві ображалася і в такий спосіб отримувала іграшки, гарне ставлення або будь-яке інше бажане для неї щось, усередині виробляється
схема «якщо я довго ображатимусь на світ, він обов'язково зглянеться і дасть мені те, що потрібно».

Таким чином людина, перебуваючи в глухому куті, всередині розігрує цю карту образи й протесту. Вона каже, дивись світ, мені не подобається, що ти робиш, мені не подобається, що ти мені не допомагаєш, ти - поганий, ти мені маєш допомогти. І це відчуття, що світ має все вирішити, часто має в основі ідею, що мої образи впливають на цей світ.

Серед різних інших причин, через які людина застряє в глухому куті, особливо важко дається робота саме з цим переконанням.

Бо якщо всередині людина впевнена, що їй винні або що за неї це зроблять, тоді жодні практики, спрямовані на те, щоб допомогти їй пройти через дискомфорт і заплатити за вихід із глухого кута, працювати не будуть. Бо всередині є переконання, що якщо достатньо ображатися і протестувати, я отримаю бажане.

Але дуже часто світ на це не йде, він не робить те, що потрібно, і людина, розігруючи карту скривдженої дитини, просто втрачає час у цьому протесті. І коли вона, втомившись від протесту, наблизиться до точки неповернення, стане готовою увімкнутися, щоб щось зробити, уже може бути пізно.

Виходом із цього стану є смирення. Смирення зі своєю роллю невиключного. Усвідомлення, що протест працював із батьками чи партнером, але світ та інші люди до цих маніпуляцій абсолютно глухі.

Цей досвід смирення може бути дуже болючим. Бо там є і горе, і безсилля, і приниження, і безпорадність.

Коли ти особливий, тобі прощають брак навичок, заплющують очі на те, що ти чогось не вмієш, по блату дають вищу посаду. А якщо ти один з інших рівних, то з тебе беруть як з усіх. І дивляться на реальні показники, а не на потенціал і наміри.

У цьому разі, крім горя від особистої невиключності, доводиться витрачати час і сили, щоб надолужити згаяні навички. Адже поки хтось роками протестує, сподіваючись, що це індульгенція, щоб, умовно, не тренувати м'язи, хтось їх реально качає. І цю різницю та втрачений час уже ніхто не компенсує.

Тому якщо ви перебуваєте в ситуації, яка вам зараз не подобається, дослідіть її на предмет, чи є у вас переконання, що вам винні? Чи є переконання, що якщо ви достатньо пообижаєтесь на життя, то воно має все змінити саме?

І якщо раптом це переконання є, подумайте, чим ви не хочете платити за те, щоб вийти з глухого кута і що ви втрачаєте, поки протестуєте?

А ще подумайте, про що ви жалкуватимете через деякий час, коли виявиться, що протест не вплинув на життя, а згаяного часу ви вже не повернете?

Людина тоді стає вільною, коли вона не боїться заплатити високу ціну за свої вибори і свої рішення.

І якщо ви не готові платити цю ціну, ймовірність, що вам доведеться довго проживати глухий кут дуже висока.
Mariya Zhygan