Вітання від віце-прем’єр-міністра
з гуманітарної політики України, Міністра культури України - Тетяни Бережної з нагоди урочистого закриття благодійного молодіжного театрального фестивалю-премії «Золотий Фенікс».

Переможці номінацій фестивалю-премії «Золотий Фенікс»


За результатами фестивалю-премії у 2026-му році, переможцями в головних номінаціях стали:

Найкращий актор: Назар Мамроцький («Два веронці», реж. Дмитро Богомазов та Андрій Самінін)

Найкраща акторка: Марічка Хоменко («Два веронці», реж. Дмитро Богомазов та Андрій Самінін)

Спеціальна номінація журі за найкращу чоловічу роль: Олександр Носик («Всі мої сини», реж. Рудольф Дзірук, художній керівник Олег Замятін)

Спеціальна номінація журі за найкращу жіночу роль: Анастасія Заморока («Жінка в Берліні», реж. Катерина Чепура, художня керівниця Ірма Вітовська-Ванца)

Найкращий режисер: Дмитро Богомазов та Андрій Самінін («Два веронці»)

Найкраща вистава за результатами глядацького голосування: «Всі мої сини», реж. Рудольф Дзірук, художній керівник Олег Замятін

Головна нагорода фестивалю — найкраща вистава: «Жінка в Берліні», реж. Катерина Чепура, Ірма Вітовська-Ванца

#Рецензія #Залізниця

Нещодавно відвідав прем’єру «Залізниця» у постановці Міреса Пенюшкевича. Поговоримо про враження від побаченого ?

Почну відразу з того, що це жорстка, пряма і місцями безкомпромісна розмова про нацизм, страх і те, як легко людина погоджується на зло, якщо воно оформлене, як “норма”.

Я зовсім не побачив спроб зробити нацистів “складними” чи “багатошаровими”. Це саме нацисти, в тому обличчі, якими вони були. Люди, які свідомо приймають правила гри Третього рейху і живуть у цьому комфортно. І вистава не виправдовує їх ні на секунду. Інколи ця фанатичність навіть дивувала своєю відкритістю, бо настільки в лоб показана віра у фюрера, настільки чиста відданість системі. Якщо чесно, це не перебільшення, а дуже точне дзеркало того, що ми бачимо сьогодні в росії: така ж сліпа віра, така ж покірність та готовність не думати.

Паралельно йде лінія єврейської сім’ї, і тут немає героїзації. Був страх, безсилля і спроба триматися за нормальність там, де її вже не існує. І саме на цьому контрасті вистава стала динамічною і глибокою: не через крики, а через побут, який розсипається.

Дуже сильна візуальна частина. Сценографія якісна, продумана до деталей, точніше деталі і створювали весь візуал, простір працював, як окремий персонаж. Пластика точна, інколи навіть жорстка, і це дає потрібний ритм. Є режисерські рішення, які реально чіпляють, я побачив не декоративні, а змістовні моменти, які дійсно вразили.

Окремо варто сказати про акторку, яка грала молодшу дитину в єврейській сім’ї. Вона пробиває. Без маніпуляції, без “подивіться, як мені боляче”, але саме через це і ставало максимально боляче. Це одна з найсильніших робіт у виставі.

Є відчуття, що режисер частково заходить на вже знайому територію після «Сандармоху». Деякі сцени повторюються по ритму, по паузах, по інтонації. Це не критично, але помітно. Наче ті самі інструменти, просто інший матеріал.

Фінал мене теж вразив. Дуже сильне бачення, наче щось знайоме і відкидає в історію «Титаніка», але дуже різно в той самий момент. Не розмазаний, не театрально “красивий”, а точний і холодний. Він не залишив можливості сховатися за емоціями, а просто поставив крапку. І ця крапка спірна для розуміння більшості людей і їх психології.

Але є момент, який особисто мене вибив і залишив питання. Монолог жінки з єврейської сім’ї під час поїздки, де вона говорить, що ненавидить Бога і що це він винен у всьому. Можливо, це була просто хронологія подій і не закладалося прямого причинно-наслідкового зв’язку, але суб’єктивно цей момент сприймається інакше. Тому що одразу після цього ми бачимо смерть її дитини. І в моєму сприйнятті, ці події зчитуються, як пов’язані. Наче це не просто трагедія, а відповідь. І тут виникає асоціація з біблійною історією про царя Саула, який відрікся від Бога і в результаті втратив усе: владу, підтримку і фінал був приречений. Не стверджую, що момент прямо про це, але така паралель напрошується. Хоча все ж таки, мені здається, що занадто філософськи підходжу до оцінки і бачення цієї сцени, а вплутувати релігійні мотиви, ніхто і не думав сюди, а якщо це не випадковість, а свідомий хід, то він виглядає дуже жорстким і навіть дискусійним. Бо тоді питання відповідальності знову зміщується не туди, де воно насправді має бути.

Попри це, «Залізниця» працює. Вона не комфортна, не зручна для глядача, доволі кінематографічна в історії. Вона про речі, які краще не помічати, але тут їх показують прямо. І головне, що вона дуже чітко проводить паралель: нацизм - це не щось з підручника, це механізм, який повторюється. Просто змінюються «декорації».

Це сильна робота, але не без дискусій.