Всі хто придбав квитки на благодійний показ “Verbatim”, має можливість повернути кошти за квитки, або подати заявку на обмін квитків. В якості обміну ми пропонуємо фестивальний абонемент на другий день театрального-фестивалю премії «Золотий Фенікс». Ви отримаєте можливість відвідати три вистави фіналістів цьогорічного фестивалю без доплати в різниці між квитками за «Verbatim» та вартістю абонементу на другий день фестивалю.
Заявки приймаються за посиланням
Заявки приймаються за посиланням
Google Docs
Заявка на повернення/обмін квитків «Verbatim»
Ми побували на допремʼєрному показі фільму «Ну мам» і це було щиро, смішно та дуже якісно🎬
Рекомендуємо всім не пропустити, підтримувати українське кіно та обовʼязково прийти в кінотеатри вашого міста — емоції та теплі згадки про рідних, гарантовані!
А також розігруємо квитки на фільм «Ну мам» в нашому профілі на комфортабельні Re’Lux місця у м. Київ. Подробиці в instagram. Результати вже 26.01
Рекомендуємо всім не пропустити, підтримувати українське кіно та обовʼязково прийти в кінотеатри вашого міста — емоції та теплі згадки про рідних, гарантовані!
А також розігруємо квитки на фільм «Ну мам» в нашому профілі на комфортабельні Re’Lux місця у м. Київ. Подробиці в instagram. Результати вже 26.01
❤7
#Рецензія #Лимони
Вчора був на премʼєрі вистави «Лимони» театру ветеранів (реж. Максим Девізоров). Знаєте, я дуже рідко приходжу до таких висновків, але це не спроба художнього осмислення війни з безпечної дистанції, а чесна, майже документальна розмова про життя людей, які пройшли через службу і досвід, що не зникає разом із формою. Для мене це історія, яка працює не через метафоричні надбудови, а через впізнаваність, прямоту й максимально болісну реалістичність.
Проєкт театру ветеранів загалом і вистава «Лимони» зокрема, мають ключове значення, як інструмент соціалізації та підтримки ветеранів через театр і драматургію. Тут театр не є ареною для самоствердження митця, а виступає простором проговорювання, проживання і співприсутності. Саме тому реалістичність історії стає не слабкістю, а головною художньою чеснотою.
Сама вистава тримається на кількох сильних і водночас дуже доступних для сприйняття сенсах. Вони не зашифровані й не потребують театрознавчого перекладу, глядач зчитує їх інтуїтивно. Серед них: ігроманія та борги через які деякі люди йдуть в армію, важкість служби без романтизації, розвінчання міфів про «шалені зарплати» і уявний «джекпот» військових на війні. А одним з найважливіших є питання мотивації: чому люди йдуть служити, що тримає їх у строю, і що залишається після повернення… Воно напевно найболючіше, бо мотивація вмирає навіть не з роками, а з кожним прожитим днем, тижнем, місяцем…
Окремо й дуже точно в історії звучать сімейні зв’язки та братерство, яке не завжди формується на фронті, іноді воно має коріння у дитинстві, родині, спільній пам’яті, флешбеках мирного життя. Усе це складається у виставу не про абстрактних «героїв», а про реальних людей і ситуації, які відбуваються поруч із нами щодня. Під час перегляду я згадав своїх знайомих, два брати, чия доля завершилась майже ідентично, як фінал цієї вистави…
Після показів у театрі драматургів і театрі ветеранів існує традиція обговорень. Цього разу я мав внутрішнє бажання висловитись. Але, почувши історії глядачів, зрозумівши, що в залі були діючі військові, ветерани, члени родин полеглих солдатів, я усвідомив: я не маю жодного морального права говорити там хоч слово. І хоч думки були на той момент, але важливіша для моїх принципів була межа доречності.
Саме тому викликало внутрішнє обурення зауваження однієї з присутніх режисерок про те, що життєві ситуації не можуть у такому ж реалізмі існувати в театрі, бо мистецтво має підсилювати сенси, а не відтворювати буденність. З одного боку, з цією тезою складно не погодитися в загальному мистецькому сенсі. Але в межах проєкту театру ветеранів така позиція звучить, як мінімум недоречно, а подекуди, як прикрита добрими намірами пихатість. Я не сприймаю це як конструктивну критику.
Тут постає принципове питання:
Ми розглядаємо театр ветеранів, як платформу для професійних театральних митців, чи як проєкт підтримки військових після повернення до соціуму?
Це важливий соціально-мистецький простір, чи ще одна сцена для режисерських і драматургічних амбіцій ?
Чи маємо ми взагалі право сьогодні художньо «обробляти» настільки свіжі історії ветеранів російсько-української війни, чи їх сила саме в першоджерелі, у максимально реалістичній, не відфільтрованій подачі ?
Я переконаний: тут немає місця критиканству, навіть із добрими намірами, принаймні публічному. І ось доречі, якщо наживо при авторах та глядачеві, то з якою метою ? Підкреслити власний авторитет ? Продемонструвати «правильне» розуміння театру ? Шкода. Мені справді шкода, попри всі заслуги.
Так, це не рівень професійних державних театрів. Це не шоу Олени Коляденко. Це не глибина Петросяна і не візуальна картинка Уривського. Але це настільки живо, як серце, що б’ється в твоїх долонях. І його не хочеться торкатися руками, підпускати когось із порадами й корекціями. Це як та роза з історії про Маленького принца, бо її не аналізують, а бережуть.
І єдине, що справді хочеться після «Лимонів», подякувати. Подякувати за те, що ці люди пишуть, ставлять і розповідають нам про свій досвід так чесно, без прикрас, зі своїм болем та людяністю.
Вчора був на премʼєрі вистави «Лимони» театру ветеранів (реж. Максим Девізоров). Знаєте, я дуже рідко приходжу до таких висновків, але це не спроба художнього осмислення війни з безпечної дистанції, а чесна, майже документальна розмова про життя людей, які пройшли через службу і досвід, що не зникає разом із формою. Для мене це історія, яка працює не через метафоричні надбудови, а через впізнаваність, прямоту й максимально болісну реалістичність.
Проєкт театру ветеранів загалом і вистава «Лимони» зокрема, мають ключове значення, як інструмент соціалізації та підтримки ветеранів через театр і драматургію. Тут театр не є ареною для самоствердження митця, а виступає простором проговорювання, проживання і співприсутності. Саме тому реалістичність історії стає не слабкістю, а головною художньою чеснотою.
Сама вистава тримається на кількох сильних і водночас дуже доступних для сприйняття сенсах. Вони не зашифровані й не потребують театрознавчого перекладу, глядач зчитує їх інтуїтивно. Серед них: ігроманія та борги через які деякі люди йдуть в армію, важкість служби без романтизації, розвінчання міфів про «шалені зарплати» і уявний «джекпот» військових на війні. А одним з найважливіших є питання мотивації: чому люди йдуть служити, що тримає їх у строю, і що залишається після повернення… Воно напевно найболючіше, бо мотивація вмирає навіть не з роками, а з кожним прожитим днем, тижнем, місяцем…
Окремо й дуже точно в історії звучать сімейні зв’язки та братерство, яке не завжди формується на фронті, іноді воно має коріння у дитинстві, родині, спільній пам’яті, флешбеках мирного життя. Усе це складається у виставу не про абстрактних «героїв», а про реальних людей і ситуації, які відбуваються поруч із нами щодня. Під час перегляду я згадав своїх знайомих, два брати, чия доля завершилась майже ідентично, як фінал цієї вистави…
Після показів у театрі драматургів і театрі ветеранів існує традиція обговорень. Цього разу я мав внутрішнє бажання висловитись. Але, почувши історії глядачів, зрозумівши, що в залі були діючі військові, ветерани, члени родин полеглих солдатів, я усвідомив: я не маю жодного морального права говорити там хоч слово. І хоч думки були на той момент, але важливіша для моїх принципів була межа доречності.
Саме тому викликало внутрішнє обурення зауваження однієї з присутніх режисерок про те, що життєві ситуації не можуть у такому ж реалізмі існувати в театрі, бо мистецтво має підсилювати сенси, а не відтворювати буденність. З одного боку, з цією тезою складно не погодитися в загальному мистецькому сенсі. Але в межах проєкту театру ветеранів така позиція звучить, як мінімум недоречно, а подекуди, як прикрита добрими намірами пихатість. Я не сприймаю це як конструктивну критику.
Тут постає принципове питання:
Ми розглядаємо театр ветеранів, як платформу для професійних театральних митців, чи як проєкт підтримки військових після повернення до соціуму?
Це важливий соціально-мистецький простір, чи ще одна сцена для режисерських і драматургічних амбіцій ?
Чи маємо ми взагалі право сьогодні художньо «обробляти» настільки свіжі історії ветеранів російсько-української війни, чи їх сила саме в першоджерелі, у максимально реалістичній, не відфільтрованій подачі ?
Я переконаний: тут немає місця критиканству, навіть із добрими намірами, принаймні публічному. І ось доречі, якщо наживо при авторах та глядачеві, то з якою метою ? Підкреслити власний авторитет ? Продемонструвати «правильне» розуміння театру ? Шкода. Мені справді шкода, попри всі заслуги.
Так, це не рівень професійних державних театрів. Це не шоу Олени Коляденко. Це не глибина Петросяна і не візуальна картинка Уривського. Але це настільки живо, як серце, що б’ється в твоїх долонях. І його не хочеться торкатися руками, підпускати когось із порадами й корекціями. Це як та роза з історії про Маленького принца, бо її не аналізують, а бережуть.
І єдине, що справді хочеться після «Лимонів», подякувати. Подякувати за те, що ці люди пишуть, ставлять і розповідають нам про свій досвід так чесно, без прикрас, зі своїм болем та людяністю.
❤10🙏2