Режисер та актор національного академічного драматичного театру імені Івана Франка - Іван Шаран, представляє доволі рідкісний для української сцени формат документального театру.
У «Verbatim» немає жодної вигаданої ролі.
Кожен персонаж — це реальний голос, який був почутий і буде точно відтворений на сцені. 11.01 у малій залі Київської малої опери, акторська майстерня Олекси Гладушевського та Івана Шарана розповість історії людей, які не залишать байдужими жодне серце в глядацькій залі.
Квитки на благодійну премʼєру за лінком в шапці профілю instagram та в касах квиткових операторів.
У «Verbatim» немає жодної вигаданої ролі.
Кожен персонаж — це реальний голос, який був почутий і буде точно відтворений на сцені. 11.01 у малій залі Київської малої опери, акторська майстерня Олекси Гладушевського та Івана Шарана розповість історії людей, які не залишать байдужими жодне серце в глядацькій залі.
Квитки на благодійну премʼєру за лінком в шапці профілю instagram та в касах квиткових операторів.
🥰7❤1
Друзі, через крайній масований обстріл по столиці України та значну аварію на локації, благодійну премʼєру в підтримку 36-тої та 79-тої бригад ЗСУ за режисурою Івана Шарана, відмінено на 11.01 та буде перенесено на нову дату (повідомимо в найближчі декілька днів).
Всі квитки залишаються дійсними на нову дату, або можна звернутись в instagram за отриманням заявки на повернення коштів за квитки.
Всі квитки залишаються дійсними на нову дату, або можна звернутись в instagram за отриманням заявки на повернення коштів за квитки.
😢7
Театральний фестиваль-премія «Золотий Фенікс» цьогоріч відбудеться 21–22 лютого у Київській Малій Опері.
«Золотий Фенікс» вибудовується, як простір для сучасної акторської та режисерської спільноти. Протягом двох днів фестиваль об’єднає професіоналів індустрії, молоді театральні команди, акторські майстерні та глядачів навколо живого діалогу про мистецтво, професію та відповідальність культури в час війни.
Перший день фестивалю буде присвячений зірковим зустрічам, тренінгам, speaking club про кіно-театральну індустрію, майстер-класам та гала-відкриттю фестивалю, урочистим завершення якого стане театральна прем’єра з нагоди відкриття фестивалю від режисера та продюсера - Олекси Гладушевського.
Другий день фестивалю — фінал конкурсної програми. У цей день свої вистави представлять три найсильніші фіналісти серед державних/незалежних театрів і акторських майстерень провідних майстрів країни. Вечір другого дня завершиться церемонією нагородження та офіційним закриттям фестивалю.
Цього року фестиваль традиційно має особливу місію. У зв’язку з неможливістю вчасно реалізувати благодійну підтримку під час скасованої прем’єри вистави «Verbatim» (реж. Іван Шаран), весь фестиваль «Золотий Фенікс» 2026 присвячується підтримці наших друзів та близьких — захисників 36-ї та 79-ї бригад Збройних Сил України, які боронять східні та південні кордони нашої держави.
За підсумками фестивалю переможців визначатиме не лише професійне журі, а й глядацьке голосування.
Ключовим вердиктом фестивалю стане спільний бал, сформований за результатами оцінок журі та голосів глядачів, що підкреслює відкритість і довіру до вибору переможців.
Цьогоріч ми знову обиратимемо:
— кращого режисера або режисерку;
— кращого актора;
— кращу акторку;
— кращу виставу фестивалю;
📌 Прийом заявок на перший етап відбору відбувається з 14.01 по 01.02 та відкрито за посиланням
Фестиваль-премія «Золотий Фенікс» - це наш символ цінності голосу, присутності й спільної відповідальності за розвиток театральної культури країни.
«Золотий Фенікс» вибудовується, як простір для сучасної акторської та режисерської спільноти. Протягом двох днів фестиваль об’єднає професіоналів індустрії, молоді театральні команди, акторські майстерні та глядачів навколо живого діалогу про мистецтво, професію та відповідальність культури в час війни.
Перший день фестивалю буде присвячений зірковим зустрічам, тренінгам, speaking club про кіно-театральну індустрію, майстер-класам та гала-відкриттю фестивалю, урочистим завершення якого стане театральна прем’єра з нагоди відкриття фестивалю від режисера та продюсера - Олекси Гладушевського.
Другий день фестивалю — фінал конкурсної програми. У цей день свої вистави представлять три найсильніші фіналісти серед державних/незалежних театрів і акторських майстерень провідних майстрів країни. Вечір другого дня завершиться церемонією нагородження та офіційним закриттям фестивалю.
Цього року фестиваль традиційно має особливу місію. У зв’язку з неможливістю вчасно реалізувати благодійну підтримку під час скасованої прем’єри вистави «Verbatim» (реж. Іван Шаран), весь фестиваль «Золотий Фенікс» 2026 присвячується підтримці наших друзів та близьких — захисників 36-ї та 79-ї бригад Збройних Сил України, які боронять східні та південні кордони нашої держави.
За підсумками фестивалю переможців визначатиме не лише професійне журі, а й глядацьке голосування.
Ключовим вердиктом фестивалю стане спільний бал, сформований за результатами оцінок журі та голосів глядачів, що підкреслює відкритість і довіру до вибору переможців.
Цьогоріч ми знову обиратимемо:
— кращого режисера або режисерку;
— кращого актора;
— кращу акторку;
— кращу виставу фестивалю;
📌 Прийом заявок на перший етап відбору відбувається з 14.01 по 01.02 та відкрито за посиланням
Фестиваль-премія «Золотий Фенікс» - це наш символ цінності голосу, присутності й спільної відповідальності за розвиток театральної культури країни.
❤5
Всі хто придбав квитки на благодійний показ “Verbatim”, має можливість повернути кошти за квитки, або подати заявку на обмін квитків. В якості обміну ми пропонуємо фестивальний абонемент на другий день театрального-фестивалю премії «Золотий Фенікс». Ви отримаєте можливість відвідати три вистави фіналістів цьогорічного фестивалю без доплати в різниці між квитками за «Verbatim» та вартістю абонементу на другий день фестивалю.
Заявки приймаються за посиланням
Заявки приймаються за посиланням
Google Docs
Заявка на повернення/обмін квитків «Verbatim»
Ми побували на допремʼєрному показі фільму «Ну мам» і це було щиро, смішно та дуже якісно🎬
Рекомендуємо всім не пропустити, підтримувати українське кіно та обовʼязково прийти в кінотеатри вашого міста — емоції та теплі згадки про рідних, гарантовані!
А також розігруємо квитки на фільм «Ну мам» в нашому профілі на комфортабельні Re’Lux місця у м. Київ. Подробиці в instagram. Результати вже 26.01
Рекомендуємо всім не пропустити, підтримувати українське кіно та обовʼязково прийти в кінотеатри вашого міста — емоції та теплі згадки про рідних, гарантовані!
А також розігруємо квитки на фільм «Ну мам» в нашому профілі на комфортабельні Re’Lux місця у м. Київ. Подробиці в instagram. Результати вже 26.01
❤7
#Рецензія #Лимони
Вчора був на премʼєрі вистави «Лимони» театру ветеранів (реж. Максим Девізоров). Знаєте, я дуже рідко приходжу до таких висновків, але це не спроба художнього осмислення війни з безпечної дистанції, а чесна, майже документальна розмова про життя людей, які пройшли через службу і досвід, що не зникає разом із формою. Для мене це історія, яка працює не через метафоричні надбудови, а через впізнаваність, прямоту й максимально болісну реалістичність.
Проєкт театру ветеранів загалом і вистава «Лимони» зокрема, мають ключове значення, як інструмент соціалізації та підтримки ветеранів через театр і драматургію. Тут театр не є ареною для самоствердження митця, а виступає простором проговорювання, проживання і співприсутності. Саме тому реалістичність історії стає не слабкістю, а головною художньою чеснотою.
Сама вистава тримається на кількох сильних і водночас дуже доступних для сприйняття сенсах. Вони не зашифровані й не потребують театрознавчого перекладу, глядач зчитує їх інтуїтивно. Серед них: ігроманія та борги через які деякі люди йдуть в армію, важкість служби без романтизації, розвінчання міфів про «шалені зарплати» і уявний «джекпот» військових на війні. А одним з найважливіших є питання мотивації: чому люди йдуть служити, що тримає їх у строю, і що залишається після повернення… Воно напевно найболючіше, бо мотивація вмирає навіть не з роками, а з кожним прожитим днем, тижнем, місяцем…
Окремо й дуже точно в історії звучать сімейні зв’язки та братерство, яке не завжди формується на фронті, іноді воно має коріння у дитинстві, родині, спільній пам’яті, флешбеках мирного життя. Усе це складається у виставу не про абстрактних «героїв», а про реальних людей і ситуації, які відбуваються поруч із нами щодня. Під час перегляду я згадав своїх знайомих, два брати, чия доля завершилась майже ідентично, як фінал цієї вистави…
Після показів у театрі драматургів і театрі ветеранів існує традиція обговорень. Цього разу я мав внутрішнє бажання висловитись. Але, почувши історії глядачів, зрозумівши, що в залі були діючі військові, ветерани, члени родин полеглих солдатів, я усвідомив: я не маю жодного морального права говорити там хоч слово. І хоч думки були на той момент, але важливіша для моїх принципів була межа доречності.
Саме тому викликало внутрішнє обурення зауваження однієї з присутніх режисерок про те, що життєві ситуації не можуть у такому ж реалізмі існувати в театрі, бо мистецтво має підсилювати сенси, а не відтворювати буденність. З одного боку, з цією тезою складно не погодитися в загальному мистецькому сенсі. Але в межах проєкту театру ветеранів така позиція звучить, як мінімум недоречно, а подекуди, як прикрита добрими намірами пихатість. Я не сприймаю це як конструктивну критику.
Тут постає принципове питання:
Ми розглядаємо театр ветеранів, як платформу для професійних театральних митців, чи як проєкт підтримки військових після повернення до соціуму?
Це важливий соціально-мистецький простір, чи ще одна сцена для режисерських і драматургічних амбіцій ?
Чи маємо ми взагалі право сьогодні художньо «обробляти» настільки свіжі історії ветеранів російсько-української війни, чи їх сила саме в першоджерелі, у максимально реалістичній, не відфільтрованій подачі ?
Я переконаний: тут немає місця критиканству, навіть із добрими намірами, принаймні публічному. І ось доречі, якщо наживо при авторах та глядачеві, то з якою метою ? Підкреслити власний авторитет ? Продемонструвати «правильне» розуміння театру ? Шкода. Мені справді шкода, попри всі заслуги.
Так, це не рівень професійних державних театрів. Це не шоу Олени Коляденко. Це не глибина Петросяна і не візуальна картинка Уривського. Але це настільки живо, як серце, що б’ється в твоїх долонях. І його не хочеться торкатися руками, підпускати когось із порадами й корекціями. Це як та роза з історії про Маленького принца, бо її не аналізують, а бережуть.
І єдине, що справді хочеться після «Лимонів», подякувати. Подякувати за те, що ці люди пишуть, ставлять і розповідають нам про свій досвід так чесно, без прикрас, зі своїм болем та людяністю.
Вчора був на премʼєрі вистави «Лимони» театру ветеранів (реж. Максим Девізоров). Знаєте, я дуже рідко приходжу до таких висновків, але це не спроба художнього осмислення війни з безпечної дистанції, а чесна, майже документальна розмова про життя людей, які пройшли через службу і досвід, що не зникає разом із формою. Для мене це історія, яка працює не через метафоричні надбудови, а через впізнаваність, прямоту й максимально болісну реалістичність.
Проєкт театру ветеранів загалом і вистава «Лимони» зокрема, мають ключове значення, як інструмент соціалізації та підтримки ветеранів через театр і драматургію. Тут театр не є ареною для самоствердження митця, а виступає простором проговорювання, проживання і співприсутності. Саме тому реалістичність історії стає не слабкістю, а головною художньою чеснотою.
Сама вистава тримається на кількох сильних і водночас дуже доступних для сприйняття сенсах. Вони не зашифровані й не потребують театрознавчого перекладу, глядач зчитує їх інтуїтивно. Серед них: ігроманія та борги через які деякі люди йдуть в армію, важкість служби без романтизації, розвінчання міфів про «шалені зарплати» і уявний «джекпот» військових на війні. А одним з найважливіших є питання мотивації: чому люди йдуть служити, що тримає їх у строю, і що залишається після повернення… Воно напевно найболючіше, бо мотивація вмирає навіть не з роками, а з кожним прожитим днем, тижнем, місяцем…
Окремо й дуже точно в історії звучать сімейні зв’язки та братерство, яке не завжди формується на фронті, іноді воно має коріння у дитинстві, родині, спільній пам’яті, флешбеках мирного життя. Усе це складається у виставу не про абстрактних «героїв», а про реальних людей і ситуації, які відбуваються поруч із нами щодня. Під час перегляду я згадав своїх знайомих, два брати, чия доля завершилась майже ідентично, як фінал цієї вистави…
Після показів у театрі драматургів і театрі ветеранів існує традиція обговорень. Цього разу я мав внутрішнє бажання висловитись. Але, почувши історії глядачів, зрозумівши, що в залі були діючі військові, ветерани, члени родин полеглих солдатів, я усвідомив: я не маю жодного морального права говорити там хоч слово. І хоч думки були на той момент, але важливіша для моїх принципів була межа доречності.
Саме тому викликало внутрішнє обурення зауваження однієї з присутніх режисерок про те, що життєві ситуації не можуть у такому ж реалізмі існувати в театрі, бо мистецтво має підсилювати сенси, а не відтворювати буденність. З одного боку, з цією тезою складно не погодитися в загальному мистецькому сенсі. Але в межах проєкту театру ветеранів така позиція звучить, як мінімум недоречно, а подекуди, як прикрита добрими намірами пихатість. Я не сприймаю це як конструктивну критику.
Тут постає принципове питання:
Ми розглядаємо театр ветеранів, як платформу для професійних театральних митців, чи як проєкт підтримки військових після повернення до соціуму?
Це важливий соціально-мистецький простір, чи ще одна сцена для режисерських і драматургічних амбіцій ?
Чи маємо ми взагалі право сьогодні художньо «обробляти» настільки свіжі історії ветеранів російсько-української війни, чи їх сила саме в першоджерелі, у максимально реалістичній, не відфільтрованій подачі ?
Я переконаний: тут немає місця критиканству, навіть із добрими намірами, принаймні публічному. І ось доречі, якщо наживо при авторах та глядачеві, то з якою метою ? Підкреслити власний авторитет ? Продемонструвати «правильне» розуміння театру ? Шкода. Мені справді шкода, попри всі заслуги.
Так, це не рівень професійних державних театрів. Це не шоу Олени Коляденко. Це не глибина Петросяна і не візуальна картинка Уривського. Але це настільки живо, як серце, що б’ється в твоїх долонях. І його не хочеться торкатися руками, підпускати когось із порадами й корекціями. Це як та роза з історії про Маленького принца, бо її не аналізують, а бережуть.
І єдине, що справді хочеться після «Лимонів», подякувати. Подякувати за те, що ці люди пишуть, ставлять і розповідають нам про свій досвід так чесно, без прикрас, зі своїм болем та людяністю.
❤10🙏2