#Рецензія #Всі_мої_сини #Навчальний_театр_Карпенка_Карого
Нещодавно був запрошений на показ вистави «Всі мої сини» навчального театру Університету Карпенка-Карого.
Режисер-постановник та художнє оформлення: Рудольф Дзірук;
Якось відразу стало зрозуміло, що команда працює з матеріалом Артура Міллера, як із живим моральним конфліктом, який в своїх підтекстах сьогодення, доволі боляче відгукується українцям і ще сильніше відгукнеться в недалекому майбутньому. Це історія не лише про відповідальність за вчинки людини під час війни, а й про ціну самообману особистого й суспільного.
Щоб не починати з мінусів, давайте про те, що приємно вразило. Однією з найсильніших сторін постановки стала сценографія. У час, коли театр масово рухається в бік перформативності, умовності та візуального шоу, побачити таке класично вибудуване сценічне рішення було особливо приємно. Декорації, як і сам простір, явно працювали не на те, щоб вразити, а на доповнення атмосфери та зміст, який стримує драматургічну напругу в межах сцени і створює відчуття театру, в якому головне не декорації, а людина і її вибір. Вже понад чотири роки мені не траплялося бачити такої простої, але чітко зібраної сценографії в подібних роботах, і саме тому вона викликає внутрішню вдячність, як спогад про «театральну школу», на якій виросло не одне покоління, але ми ставали одними з останніх в свій час.
А тепер давайте про те, що відбувалось на сцені. Головні ролі виконали: Всеволод Мороз, Варвара Чабан, Олександр Носик, Олександра Тищенко, Олексій Задорожній та Денис Купчак.
І ось акторські роботи залишили подвійне враження, хоча це слід було очікувати. Монологи в цій виставі звучали переконливо, Ви б чули, як актори вміли тримати внутрішній фокус на своїх персонажах, вибудовувати логіку та арку персонажа, працювати з паузою й підтекстом. У цих моментах з’являлася справжня глибина і відчуття особистої ставки на свій тріумфальний час, коли ти незалежний від партнера.
Натомість саме діалоги часто втрачали головне — реакцію. Не сам текст послужив основною проблемою, а саме сприйняття «інформації» від партнера. Іноді здавалося, що актори існують паралельно, не завжди дозволяючи словам іншого змінити свій внутрішній стан. Але хочу зауважити, що в цьому випадку, це не технічна помилка, а радше етап росту: момент, коли актор уже навчився «говорити», але ще вчиться по-справжньому слухати і відповідати не реплікою/текстом, а внутрішнім зсувом. Через це дві години минули, як в морі під час шторму, бо від сцени до сцени актори могли втратити глядача, а могли і підхопити на найвищу точку хвилі зацікавленості.
Доречі, показовою в цьому сенсі стала сцена з листом сина до батька. Вона побудована стримано й без надмірної емоційної експлуатації. Особисто мені, під час прочитання листа, хотілось, щоб зазвучав голос вже полеглого сина, а не одного з героїв на сцені, який читав цього листа. Так, це вже доволі відомий та затребуваний режисерський хід в подібних сценах, але говорячи про силу драматургії та емоційний вплив на глядача, це б спрацювало сильніше. Але все ж таки повернемось до самого листа, який для мене прозвучав не як звинувачення чи пояснення, а як тиха межа, після якої більше неможливо жити в ілюзії. У цій сцені найважливішим стає не текст сам по собі, а його вплив на головного героя: усвідомлення, яке повільно доходить до батька, і відповідальність, від якої вже неможливо сховатися. І саме в такі секунди вистава виходить за межі навчальної й наближається до справжнього театру, де вміння працювати з тишею іноді працює сильніше за слова.
«Всі мої сини» — це робота, в якій я чітко побачив процес пошуку студентів, їх помилки й водночас потенціал. І, можливо, найцінніше в ній те, що вона не намагається сподобатися, а залишається чесною з глядачем, а для театру, то завжди правильний напрямок.
Любіть театр, ходіть та підтримуйте наше мистецтво. Якщо втомились від творчих перегонів між Уривським, Петросяном та Труновою, то відкрийте для себе студентські театри при університетах та гідних приватних освітніх платформ і буде Вам щастя і нові емоції.
Ph: Тетяна Полякова
Нещодавно був запрошений на показ вистави «Всі мої сини» навчального театру Університету Карпенка-Карого.
Режисер-постановник та художнє оформлення: Рудольф Дзірук;
Якось відразу стало зрозуміло, що команда працює з матеріалом Артура Міллера, як із живим моральним конфліктом, який в своїх підтекстах сьогодення, доволі боляче відгукується українцям і ще сильніше відгукнеться в недалекому майбутньому. Це історія не лише про відповідальність за вчинки людини під час війни, а й про ціну самообману особистого й суспільного.
Щоб не починати з мінусів, давайте про те, що приємно вразило. Однією з найсильніших сторін постановки стала сценографія. У час, коли театр масово рухається в бік перформативності, умовності та візуального шоу, побачити таке класично вибудуване сценічне рішення було особливо приємно. Декорації, як і сам простір, явно працювали не на те, щоб вразити, а на доповнення атмосфери та зміст, який стримує драматургічну напругу в межах сцени і створює відчуття театру, в якому головне не декорації, а людина і її вибір. Вже понад чотири роки мені не траплялося бачити такої простої, але чітко зібраної сценографії в подібних роботах, і саме тому вона викликає внутрішню вдячність, як спогад про «театральну школу», на якій виросло не одне покоління, але ми ставали одними з останніх в свій час.
А тепер давайте про те, що відбувалось на сцені. Головні ролі виконали: Всеволод Мороз, Варвара Чабан, Олександр Носик, Олександра Тищенко, Олексій Задорожній та Денис Купчак.
І ось акторські роботи залишили подвійне враження, хоча це слід було очікувати. Монологи в цій виставі звучали переконливо, Ви б чули, як актори вміли тримати внутрішній фокус на своїх персонажах, вибудовувати логіку та арку персонажа, працювати з паузою й підтекстом. У цих моментах з’являлася справжня глибина і відчуття особистої ставки на свій тріумфальний час, коли ти незалежний від партнера.
Натомість саме діалоги часто втрачали головне — реакцію. Не сам текст послужив основною проблемою, а саме сприйняття «інформації» від партнера. Іноді здавалося, що актори існують паралельно, не завжди дозволяючи словам іншого змінити свій внутрішній стан. Але хочу зауважити, що в цьому випадку, це не технічна помилка, а радше етап росту: момент, коли актор уже навчився «говорити», але ще вчиться по-справжньому слухати і відповідати не реплікою/текстом, а внутрішнім зсувом. Через це дві години минули, як в морі під час шторму, бо від сцени до сцени актори могли втратити глядача, а могли і підхопити на найвищу точку хвилі зацікавленості.
Доречі, показовою в цьому сенсі стала сцена з листом сина до батька. Вона побудована стримано й без надмірної емоційної експлуатації. Особисто мені, під час прочитання листа, хотілось, щоб зазвучав голос вже полеглого сина, а не одного з героїв на сцені, який читав цього листа. Так, це вже доволі відомий та затребуваний режисерський хід в подібних сценах, але говорячи про силу драматургії та емоційний вплив на глядача, це б спрацювало сильніше. Але все ж таки повернемось до самого листа, який для мене прозвучав не як звинувачення чи пояснення, а як тиха межа, після якої більше неможливо жити в ілюзії. У цій сцені найважливішим стає не текст сам по собі, а його вплив на головного героя: усвідомлення, яке повільно доходить до батька, і відповідальність, від якої вже неможливо сховатися. І саме в такі секунди вистава виходить за межі навчальної й наближається до справжнього театру, де вміння працювати з тишею іноді працює сильніше за слова.
«Всі мої сини» — це робота, в якій я чітко побачив процес пошуку студентів, їх помилки й водночас потенціал. І, можливо, найцінніше в ній те, що вона не намагається сподобатися, а залишається чесною з глядачем, а для театру, то завжди правильний напрямок.
Любіть театр, ходіть та підтримуйте наше мистецтво. Якщо втомились від творчих перегонів між Уривським, Петросяном та Труновою, то відкрийте для себе студентські театри при університетах та гідних приватних освітніх платформ і буде Вам щастя і нові емоції.
Ph: Тетяна Полякова
🔥12❤4👏2
Минулий рік став роком великої роботи, прогресу та початку закладання фундаментальним моментів. Щиро вірю і знаю, що 2026-тий принесе багато здивувань, перемог та досягнень. В цьому році нам дійсно буде чим здивувати, пожинаючи плоди минулорічної роботи.
Дякую всім, хто зростає разом з нами та разом з нами, робить індустрію трошки кращою 🎬🎭
Всіх з Новим Роком та Різдвом Христовим. Нехай все реалізується так, як Ви собі задумали. Творчої наснаги та натхнення творити шалені речі для розвитку нашої культури, українського театру та кіновиробництва. Незважаючи ні на що і ні на кого.
Зі святами 🎄🎅
Дякую всім, хто зростає разом з нами та разом з нами, робить індустрію трошки кращою 🎬🎭
Всіх з Новим Роком та Різдвом Христовим. Нехай все реалізується так, як Ви собі задумали. Творчої наснаги та натхнення творити шалені речі для розвитку нашої культури, українського театру та кіновиробництва. Незважаючи ні на що і ні на кого.
Зі святами 🎄🎅
❤4
Вмикайте свої повідомлення на наш канал та слідкуйте в instagram, бо від завтра стартує реєстрація та офіційні анонси на другий театральний фестиваль-премію «Золотий Фенікс», який пройде цьогоріч 21-22 лютого. Професійне журі з: акторів, режисерів, кастинг-директорів та продюсерів буде знов обирати кращу акторку та актора, кращого режисера(-ку) та кращу виставу цьогорічного фестивалю.
Нагадаю, що в минулому році у фіналі змагались:
• Київський національний університет культури і мистецтв.
Режисерка - Анжеліка Чорнойван;
• Національний академічний драматичний театр імені Лесі Українки | Київський національний університет театру, кіно і телебачення імені Івана Карпенка-Карого.
Режисер - Петро Богомазов;
• Культурно-соціальний рух «Сплетіння».
Режисер - Мірес Пенюшкевич.
Нагадаю, що в минулому році у фіналі змагались:
• Київський національний університет культури і мистецтв.
Режисерка - Анжеліка Чорнойван;
• Національний академічний драматичний театр імені Лесі Українки | Київський національний університет театру, кіно і телебачення імені Івана Карпенка-Карого.
Режисер - Петро Богомазов;
• Культурно-соціальний рух «Сплетіння».
Режисер - Мірес Пенюшкевич.
🤩7❤3
11 січня о 17:00 у Київській малій опері відбудеться благодійний акторський показ «Verbatim» — документального театру у постановці Івана Шарана, створеного акторською майстернею Олекси Гладушевського та Івана Шарана.
Це театр, у якому нічого не вигадують. На сцені звучатимуть слова та історії реальних людей. Актори не грають образи, а точно відтворюють почуте, беручи на себе відповідальність за кожне слово.
Саме в цьому суть verbatim-театру — форми, що рідко з’являється на українській сцені через її складність і безкомпромісність. Тут немає захисної дистанції між сценою і залом, а є лише жива історія і глядач, який не може залишитися осторонь.
Наш показ про присутність і вміння чути найважливіше, бачити те, що навколо нас відбувається протягом життя. Ми готуємо для глядача чесну розмову без декорацій і прикрас. Про людей і реальність, у якій ми всі живемо.
Усі кошти, зібрані з показу, традиційно будуть спрямовані на підтримку наших постійних друзів, військових 79-ї та 36-ї бригад Збройних Сил України, які сьогодні боронять східні та південні кордони держави.
Квитки за посиланням та в касах квиткових операторів.
Це театр, у якому нічого не вигадують. На сцені звучатимуть слова та історії реальних людей. Актори не грають образи, а точно відтворюють почуте, беручи на себе відповідальність за кожне слово.
Саме в цьому суть verbatim-театру — форми, що рідко з’являється на українській сцені через її складність і безкомпромісність. Тут немає захисної дистанції між сценою і залом, а є лише жива історія і глядач, який не може залишитися осторонь.
Наш показ про присутність і вміння чути найважливіше, бачити те, що навколо нас відбувається протягом життя. Ми готуємо для глядача чесну розмову без декорацій і прикрас. Про людей і реальність, у якій ми всі живемо.
Усі кошти, зібрані з показу, традиційно будуть спрямовані на підтримку наших постійних друзів, військових 79-ї та 36-ї бригад Збройних Сил України, які сьогодні боронять східні та південні кордони держави.
Квитки за посиланням та в касах квиткових операторів.
❤4
Режисер та актор національного академічного драматичного театру імені Івана Франка - Іван Шаран, представляє доволі рідкісний для української сцени формат документального театру.
У «Verbatim» немає жодної вигаданої ролі.
Кожен персонаж — це реальний голос, який був почутий і буде точно відтворений на сцені. 11.01 у малій залі Київської малої опери, акторська майстерня Олекси Гладушевського та Івана Шарана розповість історії людей, які не залишать байдужими жодне серце в глядацькій залі.
Квитки на благодійну премʼєру за лінком в шапці профілю instagram та в касах квиткових операторів.
У «Verbatim» немає жодної вигаданої ролі.
Кожен персонаж — це реальний голос, який був почутий і буде точно відтворений на сцені. 11.01 у малій залі Київської малої опери, акторська майстерня Олекси Гладушевського та Івана Шарана розповість історії людей, які не залишать байдужими жодне серце в глядацькій залі.
Квитки на благодійну премʼєру за лінком в шапці профілю instagram та в касах квиткових операторів.
🥰7❤1