27-го жовтня в Національному центрі театрального мистецтва імені Леся Курбаса відбувся показ із техніки мовлення — пластично-поетичний перформанс «Рефлексія», який представила акторська майстерня Олекси Гладушевського та Івана Шарана.
Над створенням перформансу працювали: викладач з пластики руху - Олександр Мацкул та викладачка з техніки мовлення - Ірина Бондаренко.
Актори майстерні — Дмитренко Валерія, Алла Бовкун, Єлізавета Рум’янцева, Марина Гонтарук, Катерина Ковалишина, Анастасія Федяєва, Сергій Нікіфоров, Юлія Елавінська, Маргарита Антоненко та Ольга Цивинда — створили щиру і відверту історію про внутрішні стани, пошук рівноваги, силу слова і тиші.
Свій показ актори та адміністрація нашого проєкту, присвятили захисникам України — нашим друзям із 36-ї та 79-ї миколаївських бригад ЗСУ, яким акторська школа «Фенікс» допомагає вже кілька років через творчі події, покази та вистави.
Завдяки цьому перформансу вдалося зібрати 6 250 гривень на допомогу для закупівлі квадрокоптера військовим. Щиро пишаємось та завдячуємо нашим акторам за їх старанність та відданість мистецтву та підтримку захисників України.
«Рефлексія» стала не просто навчальним показом, а живим свідченням того, що мистецтво говорить голосом свободи, вдячності й любові до тих, хто піклується про нас та захищає нас.
Над створенням перформансу працювали: викладач з пластики руху - Олександр Мацкул та викладачка з техніки мовлення - Ірина Бондаренко.
Актори майстерні — Дмитренко Валерія, Алла Бовкун, Єлізавета Рум’янцева, Марина Гонтарук, Катерина Ковалишина, Анастасія Федяєва, Сергій Нікіфоров, Юлія Елавінська, Маргарита Антоненко та Ольга Цивинда — створили щиру і відверту історію про внутрішні стани, пошук рівноваги, силу слова і тиші.
Свій показ актори та адміністрація нашого проєкту, присвятили захисникам України — нашим друзям із 36-ї та 79-ї миколаївських бригад ЗСУ, яким акторська школа «Фенікс» допомагає вже кілька років через творчі події, покази та вистави.
Завдяки цьому перформансу вдалося зібрати 6 250 гривень на допомогу для закупівлі квадрокоптера військовим. Щиро пишаємось та завдячуємо нашим акторам за їх старанність та відданість мистецтву та підтримку захисників України.
«Рефлексія» стала не просто навчальним показом, а живим свідченням того, що мистецтво говорить голосом свободи, вдячності й любові до тих, хто піклується про нас та захищає нас.
❤12
Щойно був на допремʼєрному показі «Портрет Доріана Грея» за режисурою Олекси Гладушевського… сьогодні напишу… 🫢🤔
👍62
#Рецензія #Доріан_Грей #Театр
Минула майже доба. Напевно я готовий до цього і Ви теж.
Предпремʼєрний показ «Портрет Доріана Грея» у постановці Олекси Гладушевського. Відразу скажу, що це історія, яка візьме тебе за руку з порогу театру й миттєво підніме планку очікувань настільки високо, що стає навіть страшно: чи витримають вони заявлену естетичну амбіцію?
З перших хвилин ми всі стаємо ніби учасниками якогось театрального ритуалу. Пролог, де глядач проходить простір разом з акторами став сильним, доволі нахабним режисерським жестом, який спрацьовує безвідмовно. Вайльдівська атмосфера оживає буквально навколо тебе. Простір «Сузірʼя» ніби дихає цією історією і тут стає ясно, що Гладушевський не просто ставить виставу, він влаштовує естетичну засідку, а ти в неї потрапляєш добровільно. Гладушевський у своїй кращій формі, а естетика - це його стихія.
Він вкотре доводить, що лишається одним із найгостріших естетів сучасної сцени, режисером, який відчуває стиль точніше, ніж більшість сьогоднішніх постановників. Інколи мені здається, що у нього майже фатальне відчуття красивої картини і він не боїться ризику.
Каст акторів це точнісенький ляпас усім, хто думає, що малий персонаж не може перехопити виставу. Акторський каст, який став доволі переконливим і дуже небезпечним для головної ролі. Так, тут варто зробити акцент. Бо саме вони, на мій погляд, витягують всю напругу вистави. Тут працює феномен Раневської, коли друга, третя, п’ята роль раптом затьмарює центральну.
Безіл (Арсен Бойчук) - це точне потрапляння в вайльдівське ювелірне прописування образу. Майже ідеально співвіднесений із тим, яким його задумав Вайлд. Один із найкращих акторських проявів вечора.
Сібіл Вейн (Ніколь Мацкул) - зразок елегантності. Її голос у вокальних мізансценах звучав так, ніби згублена нота, що перенесла мене в естетику тієї епохи. Я без перебільшення скажу, що ця вокальна лінія повертає у той тонкий, давно забутий тип театрального звучання, який сьогодні майже не зустрінеш. Чудова жіноча траєкторія вистави.
Сцена слідчих - маленька сцена, але мені запамʼяталась, бо хлопці не просто з’явились для функції, а доповнили драматургію. Тембр голосів, внутрішня глибина та впевненість. І нарешті це був момент, де навіть молоді актори, далеко не першої ланки цієї історії, але не губляться, а формують атмосферу.
Лорд Генрі (Едвард Камалов) - не можу сказати, що ідеальний, але доволі чесний у своїй інтерпретації. Тут я більше спостерігав за актором напевно, ніж за героєм, бо саме ця інтерпретація була доволі інакшою від Генрі, якого я «знаю». Він запропонував свого Генрі, менш демонічного, але для мене було важливо, що герой жив і змінювався, а актор за ним встигав. Бачив його вже в декількох виставах. Схильний до того, що це поступове, але стабільне зростання. Його акторська прогресія відчутна, і це цінніше за будь-які разові «вистріли».
І от на цьому фоні… все мало би виглядати майже бездоганно. Але тут виставу зупиняє стіна і починається найболючіше.
Давайте чесно. Коли йдеш на «Портрет Доріана Грея», то ти йдеш саме на Доріана. За тією інформацією, що я маю, то ставки на головну роль були космічні.
Це той персонаж, на якому тримається вся літературна архітектура Вайлда. Доріан, якого презентує нам Вайлд - це центральний вогонь історії, її фаталізм. Він холодний, магнетичний, небезпечний аристократ, символ нарцисизму, майже театральний Фауст, який продав душу за вічну юність. Його присутність мала б розривати зал однією тільки появою.
І я чекав цього. Чекав холодної краси, чекав демонічної спокуси, аристократичної байдужості та нарцисизму. Я чекав того Фауста в людській оболонці, якщо вже говорити мовою Оскара Вайлда.
Але я побачив… підлітка. На сцену ж виходить дитина, яка не усвідомлює свого героя, не розуміє ні тексту, ні ідеї, ні внутрішньої мети. Фізичні спроби компенсувати відсутність внутрішнього горіння. Манірність, затиски й те саме бажання «органічності», яке в театрі працює проти актора, якщо за ним немає характеру. В ньому не було нічого від Доріана та від філософії Вайлда.
Минула майже доба. Напевно я готовий до цього і Ви теж.
Предпремʼєрний показ «Портрет Доріана Грея» у постановці Олекси Гладушевського. Відразу скажу, що це історія, яка візьме тебе за руку з порогу театру й миттєво підніме планку очікувань настільки високо, що стає навіть страшно: чи витримають вони заявлену естетичну амбіцію?
З перших хвилин ми всі стаємо ніби учасниками якогось театрального ритуалу. Пролог, де глядач проходить простір разом з акторами став сильним, доволі нахабним режисерським жестом, який спрацьовує безвідмовно. Вайльдівська атмосфера оживає буквально навколо тебе. Простір «Сузірʼя» ніби дихає цією історією і тут стає ясно, що Гладушевський не просто ставить виставу, він влаштовує естетичну засідку, а ти в неї потрапляєш добровільно. Гладушевський у своїй кращій формі, а естетика - це його стихія.
Він вкотре доводить, що лишається одним із найгостріших естетів сучасної сцени, режисером, який відчуває стиль точніше, ніж більшість сьогоднішніх постановників. Інколи мені здається, що у нього майже фатальне відчуття красивої картини і він не боїться ризику.
Каст акторів це точнісенький ляпас усім, хто думає, що малий персонаж не може перехопити виставу. Акторський каст, який став доволі переконливим і дуже небезпечним для головної ролі. Так, тут варто зробити акцент. Бо саме вони, на мій погляд, витягують всю напругу вистави. Тут працює феномен Раневської, коли друга, третя, п’ята роль раптом затьмарює центральну.
Безіл (Арсен Бойчук) - це точне потрапляння в вайльдівське ювелірне прописування образу. Майже ідеально співвіднесений із тим, яким його задумав Вайлд. Один із найкращих акторських проявів вечора.
Сібіл Вейн (Ніколь Мацкул) - зразок елегантності. Її голос у вокальних мізансценах звучав так, ніби згублена нота, що перенесла мене в естетику тієї епохи. Я без перебільшення скажу, що ця вокальна лінія повертає у той тонкий, давно забутий тип театрального звучання, який сьогодні майже не зустрінеш. Чудова жіноча траєкторія вистави.
Сцена слідчих - маленька сцена, але мені запамʼяталась, бо хлопці не просто з’явились для функції, а доповнили драматургію. Тембр голосів, внутрішня глибина та впевненість. І нарешті це був момент, де навіть молоді актори, далеко не першої ланки цієї історії, але не губляться, а формують атмосферу.
Лорд Генрі (Едвард Камалов) - не можу сказати, що ідеальний, але доволі чесний у своїй інтерпретації. Тут я більше спостерігав за актором напевно, ніж за героєм, бо саме ця інтерпретація була доволі інакшою від Генрі, якого я «знаю». Він запропонував свого Генрі, менш демонічного, але для мене було важливо, що герой жив і змінювався, а актор за ним встигав. Бачив його вже в декількох виставах. Схильний до того, що це поступове, але стабільне зростання. Його акторська прогресія відчутна, і це цінніше за будь-які разові «вистріли».
І от на цьому фоні… все мало би виглядати майже бездоганно. Але тут виставу зупиняє стіна і починається найболючіше.
Давайте чесно. Коли йдеш на «Портрет Доріана Грея», то ти йдеш саме на Доріана. За тією інформацією, що я маю, то ставки на головну роль були космічні.
Це той персонаж, на якому тримається вся літературна архітектура Вайлда. Доріан, якого презентує нам Вайлд - це центральний вогонь історії, її фаталізм. Він холодний, магнетичний, небезпечний аристократ, символ нарцисизму, майже театральний Фауст, який продав душу за вічну юність. Його присутність мала б розривати зал однією тільки появою.
І я чекав цього. Чекав холодної краси, чекав демонічної спокуси, аристократичної байдужості та нарцисизму. Я чекав того Фауста в людській оболонці, якщо вже говорити мовою Оскара Вайлда.
Але я побачив… підлітка. На сцену ж виходить дитина, яка не усвідомлює свого героя, не розуміє ні тексту, ні ідеї, ні внутрішньої мети. Фізичні спроби компенсувати відсутність внутрішнього горіння. Манірність, затиски й те саме бажання «органічності», яке в театрі працює проти актора, якщо за ним немає характеру. В ньому не було нічого від Доріана та від філософії Вайлда.
10❤71👍21💯18🔥16🥰16❤🔥15🤩12😍12
Результат, як тотальна руйнація центральної осі вистави, через одне важливе непотрапляння, яке руйнує всю конструкцію… Знаєте, коли серце не б’ється, то легені не врятують. І це особливо боляче на тлі потужнішого касту навколо, в якому доволі професійно працює кожен у своєму образі. ПАРАДОКС, бо вистава, то витвір естетики, а центральний герой, провал. Це боляче, бо потенціал вистави був космічний.
І так, я був здивований, дізнавшись після вистави, що це студент майстерні Мойсеєва. Бо поруч стоїть студент тієї ж майстерні, Камалов, і контраст між їх рівнями настільки відчутний, що виникає питання: чи справді система точно бачить потенціал? Навички можна підтягнути, але фундамент, той самий потенціал або є, або нема. І тут його не вистачило.
А фраза з вистави: «Ти станеш символом всього мистецтва» у той момент прозвучала майже моторошно. Двозначне риторичне питання закралось в моїй голові, кому вона адресована ? Герою чи акторові, тобто тому, хто не витримує центральної ролі ? Бо символом мистецтва може стати тільки той, хто здатен нести його вагу, а все інше ж веде мистецтво в нікуди.
Але ж давайте вже до підсумку. Оскар Вайлд для мене, як компас.
Мірило смаку, філософії життя та внутрішньої чесності. І ось парадокс цього вечора: Гладушевський створює красу високого рівня, потужну форму та сміливий концепт нестандартний для нашого театру, але центральна роль переводить усе у болісне «майже». І можливо навіть не через відсутність старання, а через фундаментальне непотрапляння.
Минула майже доба, а я досі перебуваю між враженням і спустошенням.
Так, головний персонаж зруйнував серцевину. Так, це боляче і дисонує з усією величезною естетичною роботою навколо. Але водночас, такої режисерської сміливості, такого концептуального рішення сьогодні майже не побачиш. Гладушевський створив феномен, який міг би стати подією листопада, і став би нею за однієї ключової корекції.
Бо герої Вайлда - не для всіх, а Доріана Грея можуть грати одиниці з одиниць. Ця роль або підносить актора, або знищує.
І вчора, на жаль, вона обрала другий шлях.
І так, я був здивований, дізнавшись після вистави, що це студент майстерні Мойсеєва. Бо поруч стоїть студент тієї ж майстерні, Камалов, і контраст між їх рівнями настільки відчутний, що виникає питання: чи справді система точно бачить потенціал? Навички можна підтягнути, але фундамент, той самий потенціал або є, або нема. І тут його не вистачило.
А фраза з вистави: «Ти станеш символом всього мистецтва» у той момент прозвучала майже моторошно. Двозначне риторичне питання закралось в моїй голові, кому вона адресована ? Герою чи акторові, тобто тому, хто не витримує центральної ролі ? Бо символом мистецтва може стати тільки той, хто здатен нести його вагу, а все інше ж веде мистецтво в нікуди.
Але ж давайте вже до підсумку. Оскар Вайлд для мене, як компас.
Мірило смаку, філософії життя та внутрішньої чесності. І ось парадокс цього вечора: Гладушевський створює красу високого рівня, потужну форму та сміливий концепт нестандартний для нашого театру, але центральна роль переводить усе у болісне «майже». І можливо навіть не через відсутність старання, а через фундаментальне непотрапляння.
Минула майже доба, а я досі перебуваю між враженням і спустошенням.
Так, головний персонаж зруйнував серцевину. Так, це боляче і дисонує з усією величезною естетичною роботою навколо. Але водночас, такої режисерської сміливості, такого концептуального рішення сьогодні майже не побачиш. Гладушевський створив феномен, який міг би стати подією листопада, і став би нею за однієї ключової корекції.
Бо герої Вайлда - не для всіх, а Доріана Грея можуть грати одиниці з одиниць. Ця роль або підносить актора, або знищує.
І вчора, на жаль, вона обрала другий шлях.
10👍72💯22🤩20😍18🔥16🥰15❤13❤🔥10😭1
Forwarded from Чорний лотос
Тк мій курс в Акторській школі «Фенікс» базується на знайомстві студентів з сучасною українською драматургією, випускна вистава цього року також буде саме за нею!
Торік, ми випустили курс з виставою «Пʼять пісень Полісся», за пʼєсою однієї з моїх улюблених драматургинь Людмили Тимошенко! В співпраці з МАЛОЮ ОПЕРОЮ, замість одного показу, виставу показали 4 рази (+один показ на фестивалі) і, тк подія була повністю благодійна, зібрали непогану суму на військовий підрозділ.
Цього року я продовжую цей напрямок і сьогодні ми почали роботу над випускною виставою нового курсу, якою стане «Макарій із Вальгалли», за пʼєсою військового-ветерана Юрія Вєткіна. Пʼєса вже отримала визнання на українських драматургічних фестивалях, це зовсім «свіжий» матеріал, доволі некомфортний та незручний (так, там є мат, навіть, Аліна Сарнацька, треба будуть твої кейси по хейту;))… і дуже важливий. То ж, сподіваємось, представити його глядачам наприкінці січня!
Дякую Юрію Вєткіну за довіру, Театру Ветеранів, Максиму Курочкину, Максу Девізорову, Юрію Мацарському - за підтримку ветеранських текстів/висловлювань, та Олександру Єгорову - за продюсування цієї роботи.
Як і минулого року, всі кошти підуть на потреби одного з військових підрозділів, ми узгодимо всі деталі разом з драматургом.
P.S. Багато хто питає, чи буде ця вистава режисерські наша спільна з Іваном Шараном, як і спільний курс. Відповідь: ні. Бо Іван готує зі студентами вербатіум-виставу наприкінці грудня, а «Макарій…»- це вже буде моя частина!)
Всіх акторок/акторів вітаю з початком цікавої, але дуже складної роботи!
Торік, ми випустили курс з виставою «Пʼять пісень Полісся», за пʼєсою однієї з моїх улюблених драматургинь Людмили Тимошенко! В співпраці з МАЛОЮ ОПЕРОЮ, замість одного показу, виставу показали 4 рази (+один показ на фестивалі) і, тк подія була повністю благодійна, зібрали непогану суму на військовий підрозділ.
Цього року я продовжую цей напрямок і сьогодні ми почали роботу над випускною виставою нового курсу, якою стане «Макарій із Вальгалли», за пʼєсою військового-ветерана Юрія Вєткіна. Пʼєса вже отримала визнання на українських драматургічних фестивалях, це зовсім «свіжий» матеріал, доволі некомфортний та незручний (так, там є мат, навіть, Аліна Сарнацька, треба будуть твої кейси по хейту;))… і дуже важливий. То ж, сподіваємось, представити його глядачам наприкінці січня!
Дякую Юрію Вєткіну за довіру, Театру Ветеранів, Максиму Курочкину, Максу Девізорову, Юрію Мацарському - за підтримку ветеранських текстів/висловлювань, та Олександру Єгорову - за продюсування цієї роботи.
Як і минулого року, всі кошти підуть на потреби одного з військових підрозділів, ми узгодимо всі деталі разом з драматургом.
P.S. Багато хто питає, чи буде ця вистава режисерські наша спільна з Іваном Шараном, як і спільний курс. Відповідь: ні. Бо Іван готує зі студентами вербатіум-виставу наприкінці грудня, а «Макарій…»- це вже буде моя частина!)
Всіх акторок/акторів вітаю з початком цікавої, але дуже складної роботи!
❤6