#Intermezzo #Театр_Франка #Рецензія
Повертаюсь до «Intermezzo» у театрі Франка - це інсценізація чотирьох новел Михайла Коцюбинського: «Що записано в книгу життя», «Сон», «Цвіт яблуні» та «Інтермецо».
Об’єднує ці історії оповідач, який у постановці має образ космонавта. Через нього й глядачі «мандрують» у ці різні історії. Доречі доволі цікавий режисерський задум, створити цього героя саме в образі космонавта, що для мене стало символом людини поза часом та простором. Його дистанція з основними героями, допомагає глядачу перебувати в стані співпереживання, але через призму, що дає змогу осмислити речі, які ми зазвичай не помічаємо в тому чи іншому моменті .
Новели Коцюбинського завжди для мене були чуттєвими за своєю суттю. І в постановці підкреслюється саме ця властивість. Коли Ви завітаєте до театру на цю виставу, то не розраховуйте на легкий вечір у театрі, а радше на зустріч із власними тінями, бо кожна історія прозвучить, як окремий біль.
Найсильніше мене вразила історія про матір і сина, де він привозить немічну матір доживати останні дні наодинці й від’їжджає. Її самотня фігура на сцені після відходу сина і тиша, яка залишилася після його відходу, була страшніша за будь-які слова. Це той момент, коли в залі все мовчить, бо навіть дихати стає незручно. Вистава оголює найболючіше: самотність і зраду найрідніших, беззахисність старості й жорстокість байдужості, навіть якщо вона прикрита «життєвими обставинами».
Не менш гострою була сцена з «Цвітом яблуні», де батько, втрачаючи дитину, намагається водночас робити літературні нотатки. Черговий удар по нашій свідомості: чи можна залишатися митцем, коли перед тобою гине найдорожче? Чи це втеча від болю?
А фінальне «Інтермецо» стало ковтком повітря. Сонце, зелень, спокій. Після хвиль болю це прозвучало, як обіцянка, що навіть у найскладніших історіях є місце для світла, але чи зможе все це винести одна людина ?
Ще раз хочу окремо відзначити образ космонавта-оповідача. Він став не чужорідним символом цієї історії, а провідником, який збирав людські звуки і пам’ять, щоб ми не втратили головного. Це було одне з найцікавіших режисерських рішень.
Разом із тим, мушу відверто сказати і про особисто для мене, слабкі сторони:
Ритм вистави місцями відчувався занадто повільним. Під час деяких сцен, я ловив себе на думці, що втрачаю концентрацію. Дуже і ще раз дуже багато символізму, і не всі метафори прозвучали зрозуміло. Думаю, що для глядача, який шукає чіткої драматургії, ця постановка може здатися фрагментарною. І останнє - це точно не «масовий» театр ! Сюди потрібно йти з готовністю слухати й переживати, а не розважитися. Але саме цим, мабуть, «Intermezzo» і цінне. Воно не боїться бути важким. Це чесний театр! Він про втому, про смерть, про пошук внутрішнього спокою. Я вийшов із залу із відчуттям, що всім глядачам дали дзеркало і змусили подивитися в нього через призму історій українського класика. Це максимально медитативний та психологічний театр, який точно заслуговує мінімум на один перегляд.
І трохи відійдемо від вистави, але мені дуже сподобалось, що режисерка та колеги не принижуються тим, що закликають до перегляду своїх вистав, через метод приниження та неконструктивної критики робіт колег по індустрії, та не кричать про «занепад українського театру» ставлячи це на таргетовану рекламу 🙃. Думаю, що більшість з Вас бачили цей сюр в своїх стрічках. Коли не можеш зацікавити своїм імʼям та творчістю, то невже єдиним методом залишається дескридетація репутації вже відомих митців, що заснована на пустих та висмоктаних з пальця судженнях ? Знеціненні перформативного театрального мистецтва, яке набирає оберти та зароджує свою яскраву епоху, лише через його нерозуміння ?! Я не люблю зазнайства, каботинства, не люблю акторської самовпевненості, самозакоханості не люблю. Тому хочеться завжди памʼятати про етику та відповідальність на прикладі одного з новостворених театрів, який просто хоронить себе своєю маркетинговою стратегією, застерігаючи глядачів від свого мистецтва. Як раз тільки вчора більше 6 годин велось обговорення цієї теми на ОМКФ.
Повертаюсь до «Intermezzo» у театрі Франка - це інсценізація чотирьох новел Михайла Коцюбинського: «Що записано в книгу життя», «Сон», «Цвіт яблуні» та «Інтермецо».
Об’єднує ці історії оповідач, який у постановці має образ космонавта. Через нього й глядачі «мандрують» у ці різні історії. Доречі доволі цікавий режисерський задум, створити цього героя саме в образі космонавта, що для мене стало символом людини поза часом та простором. Його дистанція з основними героями, допомагає глядачу перебувати в стані співпереживання, але через призму, що дає змогу осмислити речі, які ми зазвичай не помічаємо в тому чи іншому моменті .
Новели Коцюбинського завжди для мене були чуттєвими за своєю суттю. І в постановці підкреслюється саме ця властивість. Коли Ви завітаєте до театру на цю виставу, то не розраховуйте на легкий вечір у театрі, а радше на зустріч із власними тінями, бо кожна історія прозвучить, як окремий біль.
Найсильніше мене вразила історія про матір і сина, де він привозить немічну матір доживати останні дні наодинці й від’їжджає. Її самотня фігура на сцені після відходу сина і тиша, яка залишилася після його відходу, була страшніша за будь-які слова. Це той момент, коли в залі все мовчить, бо навіть дихати стає незручно. Вистава оголює найболючіше: самотність і зраду найрідніших, беззахисність старості й жорстокість байдужості, навіть якщо вона прикрита «життєвими обставинами».
Не менш гострою була сцена з «Цвітом яблуні», де батько, втрачаючи дитину, намагається водночас робити літературні нотатки. Черговий удар по нашій свідомості: чи можна залишатися митцем, коли перед тобою гине найдорожче? Чи це втеча від болю?
А фінальне «Інтермецо» стало ковтком повітря. Сонце, зелень, спокій. Після хвиль болю це прозвучало, як обіцянка, що навіть у найскладніших історіях є місце для світла, але чи зможе все це винести одна людина ?
Ще раз хочу окремо відзначити образ космонавта-оповідача. Він став не чужорідним символом цієї історії, а провідником, який збирав людські звуки і пам’ять, щоб ми не втратили головного. Це було одне з найцікавіших режисерських рішень.
Разом із тим, мушу відверто сказати і про особисто для мене, слабкі сторони:
Ритм вистави місцями відчувався занадто повільним. Під час деяких сцен, я ловив себе на думці, що втрачаю концентрацію. Дуже і ще раз дуже багато символізму, і не всі метафори прозвучали зрозуміло. Думаю, що для глядача, який шукає чіткої драматургії, ця постановка може здатися фрагментарною. І останнє - це точно не «масовий» театр ! Сюди потрібно йти з готовністю слухати й переживати, а не розважитися. Але саме цим, мабуть, «Intermezzo» і цінне. Воно не боїться бути важким. Це чесний театр! Він про втому, про смерть, про пошук внутрішнього спокою. Я вийшов із залу із відчуттям, що всім глядачам дали дзеркало і змусили подивитися в нього через призму історій українського класика. Це максимально медитативний та психологічний театр, який точно заслуговує мінімум на один перегляд.
І трохи відійдемо від вистави, але мені дуже сподобалось, що режисерка та колеги не принижуються тим, що закликають до перегляду своїх вистав, через метод приниження та неконструктивної критики робіт колег по індустрії, та не кричать про «занепад українського театру» ставлячи це на таргетовану рекламу 🙃. Думаю, що більшість з Вас бачили цей сюр в своїх стрічках. Коли не можеш зацікавити своїм імʼям та творчістю, то невже єдиним методом залишається дескридетація репутації вже відомих митців, що заснована на пустих та висмоктаних з пальця судженнях ? Знеціненні перформативного театрального мистецтва, яке набирає оберти та зароджує свою яскраву епоху, лише через його нерозуміння ?! Я не люблю зазнайства, каботинства, не люблю акторської самовпевненості, самозакоханості не люблю. Тому хочеться завжди памʼятати про етику та відповідальність на прикладі одного з новостворених театрів, який просто хоронить себе своєю маркетинговою стратегією, застерігаючи глядачів від свого мистецтва. Як раз тільки вчора більше 6 годин велось обговорення цієї теми на ОМКФ.
❤4
А поки ми готуємо репортаж з закриття 16-го Одеського міжнародного кінофестивалю, хочемо висловити щиру подяку організаторам цьогорічного ОМКФ!
Фестиваль подарував унікальну можливість знайомитися з новими кінороботами та відкривати для себе світ українського та міжнародного кіно. Але цього року він став ще й надзвичайно цікавим майданчиком для освітніх ініціатив та форматів на кшталт speaking club, де обмін досвідом і знаннями став живим і натхненним.
Дякуємо всій команді, а особливо генеральній директорці ОМКФ - Анні Мачух та кастинг-директорці, викладачці акторської школи «Фенікс» - Орині Петровій за підтримку та можливості для молодих акторів нашої платформи, за простір, який об’єднує творчих людей і надихає рухатись далі!
Фестиваль подарував унікальну можливість знайомитися з новими кінороботами та відкривати для себе світ українського та міжнародного кіно. Але цього року він став ще й надзвичайно цікавим майданчиком для освітніх ініціатив та форматів на кшталт speaking club, де обмін досвідом і знаннями став живим і натхненним.
Дякуємо всій команді, а особливо генеральній директорці ОМКФ - Анні Мачух та кастинг-директорці, викладачці акторської школи «Фенікс» - Орині Петровій за підтримку та можливості для молодих акторів нашої платформи, за простір, який об’єднує творчих людей і надихає рухатись далі!
❤4