Саміт БРІКС в Південній Африці завершився з одним, але дуже вагомим результатом - БРІКС стане більшим. Нові члени - Єгипет, Саудівська
Аравія, Арабські Емірати, Іран, Ефіопія та Аргентина. Тепер БРІКС вже не буде зібранням незахідних "монстрів", з нього поступово роблять незахідну платформу. Насамперед китайці, але зробити БРІКС "більш китайським" хочуть далеко не всі, Індія або Бразилія точно не є фанатами світу, в якому буде більше Китаю. Тепер майбутній БРІКС охоплюватиме 45 відсотків населення планети і більше 30% її економіки. Навряд в рамках БРІКСу прийматимуться вагомі рішення, але незахідна
платформа сама по собі є тектонічним зсувом для світу. і для нас розширення БРІКС також матиме прямі наслідки = нас розглядатимуть
насамперед не як Україну у війні з РФ, а як майбутню західну країну через призму "конфлікту Заходу і насамперед США з Москвою". Це сприйняття у незахідному світі домінує і зовсім не через «проросійськість» учасників БРІКС, а через призму власних інтересів і фундаментальної недовіри до Заходу. БРІКС хоче змінити правила функціонування світової фінансової системи, починаючи з МВФ та Світового Банку, але не тільки.

Чим більше неЗахід зможе виступати зі спільних позицій, тим складнішими будуть наші шляхи доступу до заморожених російських активів. І по часу і по суті. Захід критично зацікавлений у тому, щоб світ тримав важливу частину своїх активів в його цінних паперах, а заморозка російських активів стала для неЗаходу набагато більшим шоком, ніж наша війна. Це як порушення понятійних правил, що панували протягом десятиліть. Один прецедент може стати основою для дій Заходу у майбутньому.. Неприєднання до санкцій стало одним з критеріїв, хай і "притягнутих за вуха", членства у БРІКС. Це не матиме негайного впливу на санкційну політику, але зробить її
якісне розширення дуже непростим. Для Заходу ідеально мати декілька різних "неЗаходів", це стає ключовим геополітичним пріоритетом для нього і наша війна і наша підтримка розглядатиметься через призму цього пріоритету.. У відносинах з неЗаходом нам краще не розпилятися, а сфокусувати ресурси на две десятки ключових гравців, від яких
залежатиме майже все. Вони не стануть більш проукраїнськими, але для нас важливо, щоб вони були "про своє" і не велися на пропозиції РФ. Задача на роки вперед.

Папа римський та кандидат у президенти США від республіканців Вівек Рамасвамі не можуть різнитися ще більше - за походженням, вихованням, поглядами та чим завгодно. Але вони говорять речі, які нам не подобаються - майже одночасно. Франциск каже про історичну "велич"
Російської імперії, про спадщину Петра першого та Катерини другої. І закликає молодих росіян "бути гідними" цій спадщині. Рамасвамі готовий в разі свого обрання президентом США визнати окуповані території російськими і зняти з РФ санкції - начебто, щоб відірвати РФ від Китаю. Два дуже різних випадки від двох дуже різних людей. Втім, їх об'єднує бажання говорити з Кремлем і росіянами "через нашу голову", позитивне або нейтральне сприйняття РФ через історію або геополітику.

І це значить, що ми не змогли до них "достукатися", як не змогли достукатися до багатьох інших, менш помітних. А ще це значить, що нам потрібна окрема стратегія, як з такими працювати - геополітичними "реалістами" або фанатами російської історії та величі. Адже з ними логіка "ми захищаємо вас, а ви маєте захистити нас" не працює. Наступний рік буде роком виборів в ЄС та США і "реалістів" буде все більше. "Фанати" російської історії теж піднімають голову. Наша задача - непублічно працювати з кожним, хто щось значить на Заході, інакше ми швидко отримаємо блокуючу меншість, що буде заважати збільшенню і навіть збереженню рівня нашої підтримки. В нас немає часу на обурення та інші емоції, маємо його використати на спокійну та аргументовану - для них, а не тільки для нас, розмову.

Хто, куди і коли їздить завжди важливо, щонайменше коли йдеться про геополітику. Ані Путін, ані Сі не їдуть на саміт Великої двадцятки в Індії. Перший напевно хотів би, але боїться, схоже навіть фізично, адже на саміт БРІКС він теж не поїхав і в Туреччину теж. Сі ймовірно "пропустить" саміт, адже для нього витримати паузу зараз найкраще. Зі своєї, суто китайської, позиції, він все робить правильно - чекає на Путіна у жовтні на саміт "Шовкового шляху" і підвищує ставки перед президентськими виборами на Тайвані у січні. Повного впливу на Путіна немає ніхто, але найбільший відносний - тільки в Сі. Та й низка переворотів в Африці Китаю теж в плюс - в нього Африці скоро буде "золота акція".щодо безпеки, економіки і відповідно контролю над міграційними потоками.

Китай стає номер один співрозмовником для Заходу і показує це йому - візит за візитом американців до Пекіну і нічого у відповідь - це суто у китайському дусі. Геополітична "шахівниця", як казав "Збіг" Бжезінський, змінилася. На дошці чимало фігур і мета як Заходу, так і неЗаходу виграти свою партію, а потім і турнір. Ми хочемо стати частиною Заходу і це означає розуміти його правила гри і мотивацію, як і мотивацію тих, хто грає на іншому боці. Ми на ній важлива фігура і ніхто не буде нами жертвувати, ті ж самі китайці також не будуть, імперська РФ їм не потрібна та й зміцнений російський режим теж. Але наша тактика і стратегія інших можуть бути фундаментально різними і в найближчі місяці ми це можемо відчути.

Відсутність публічних домовленостей з вчорашньої зустрічі Путіна та Ердогана не має вводити в оману, вони потрібні один одному і так само один одного розуміють. Через Туреччину проходило чимало підсанкційних товарів і схоже це буде й далі, лише за іншими схемами. В багатьох сферах - від енергетики до туризму вони приречені домовлятися, адже інших варіантів в них небагато. Однак стосовно так званої "зернової домовленості" Путін і далі підніматиме ставки. І справа не тільки у наявності великих обсягів свого зерна. Для Кремля їжа - це майбутні енергоносії. Залежність від російських нафти і газу поступово знижуватиметься через "зелену" революцію та боротьбу зі змінами клімату. А їжа буде потрібна завжди, сотні мільйонів людей не уявляють собі трапези без хліба. Побудувати новий зашморг - нову систему залежностей - одна з ключових задач для російського керівництва, можливо навіть номер один. За продовження "зернової домовленості" Кремль хоче отримати цілу низку публічних і непублічних поступок, насамперед повернути всю систему послуг для свого експорту аграрної продукції та добрив - від зняття SWIFT обмежень з Россільгоспбанку до поновлення всіх страхових та транспортних послуг.

Причому Москва і зараз може проводити платежі через Газпромбанк, що не є під санкціями, але хоче почати руйнування всієї системи санкційного тиску. Нова система залежностей призначена не тільки для незахідних країн - подивіться, як зростає імпорт добрив в тій самій Німеччини, де дешевий газ тепер відсутній, але частина добрив це і є "сухий газ". Якщо не можна експортувати "звичайний" газ, то чому б не перейти на добрива, це навіть краще. Це далеко неповний перелік російських умов і їхнє прийняття чи неприйняття буде означати фактично продовження чи зміну стратегії Заходу щодо РФ. Тому при всій повазі до Ердогана очікувати, що саме він вирішить це питання, кепсько. Та і для Путіна, який добре розуміється на геополітиці, потрібно було "накачати" Президента Туреччини для розмов на саміті Двадцятки наприкінці цього тижня в Індії. Хочеться вірити, що це йому не вдалося і тези про африканські перевороти через нестачу зерна не спрацюють. Але турецько-африканська коаліція в Індії може отримати нових учасників і це не остання серія.

Історія з падінням уламків дронів в Румунії завершилася кепсько. Тобто нічим - політичними заявами. Відсутність реакції викликає у багатьох
всю гаму почуттів - від нерозуміння до обурення. Альянс продовжує вдавати, що формально він не має конфлікту з РФ, хоча всі його члени
нам допомагають. За час війни вдалося зсунути багато "червоних ліній" і цей процес продовжується. Але головна червона лінія залишається нерухомою, "сакральною", і навколо цього існує консенсус. Поки що. Альянс буде задіювати статтю 5 про взаємний захист тільки у випадку цілеспрямованої атаки на його територію. Це має свою логіку - уявіть собі, що ми завдали ударів по якомусь російському об'єкту у Сибиру і
уламок дрона впав на території Китаю. Очевидно, що Китай не буде об"являти нам за це війну, хоча розмова буде непростою. Але у випадку НАТО падіння уламків дронів це результат системної російської агресії. Ми не наївні і не розраховуємо, що Альянс задіє положення про колективну військову відповідь. Але відсутність жодної відповіді, а заяви та декларації звісно не рахуються, робить Альянс слабшим. Більше того, виникає вакуум відповідальності, інакше де межа, коли власне НАТО має реагувати. Це продовження, хоч і на зовсім інший кшталт, дискусії про сірі зони безпеки - тут якраз така зона виникає.

Чи міг би Альянс притомно реагувати - звісно. Наприклад, румуни могли б запитати консультації відповідно до статті 4 Договору про НАТО. Вона говорить, що кожен член Альянсу може зробити це у випадку, якщо відчуває загрозу своїй безпеці. А нас могли б на них запросити - у формі засідання новоствореної Ради Україна-НАТО. Є й безліч інших варіантів реагування, однак Альянсу заважає відсутність розуміння, а що, власне, значить не мати навіть опосередкованого конфлікту з РФ як ядерною державою. Це заважає НАТО надати нам гарантії безпеки під час війни, а факт запрошення до НАТО саме так і тлумачиться. Але це заважає Альянсу надати адекватну, я вже не кажу потужну, відповідь на порушення повітряного простору НАТО, адже це саме порушення - неважливо, чи є воно побічним результатом атаки на нас чи ні. В РФ розуміють і поважають тільки силу і таку силу НАТО має показувати - звісно, відповідально, інакше Путін, що зневажає Захід, знову почне піднімати ставки.

Саміт Двадцятки не був для нас ані добрим, ані поганим. Він повертає нас у реальність, де світ турбують багато проблем, а, на жаль, не тільки війна РФ проти України. Так само підсумкова декларація не ані доброю, ані поганою - вона є ніякою. Нас в Нью-Делі ніхто не "здав", а от формулювання в декларації очевидно розміняли. На згоду Китаю та Індії на них і на згоду незахідного світу втричі збільшити частку джерел енергії, що поновлюються. Що, в свою чергу, без західних грошей і технологій банально неможливо. Цифра у 4 трильйони доларів інвестицій на рік тільки для незахідного світу, щоб зупинити зміни клімату, вражає. І не просто так ООН "потурбувалася" цю цифру вчасно під саміт оприлюднити. Минулого року в декларації Двадцятки було засудження РФ, але одночасно і пояснення, що не всі з цим згодні. Так би мовити, домовилися не домовлятися. Чи такий підхід нам реально допоміг? Питання відкрите, але скоріше ні. Тим не менш, емоційно ми декларацію програли і це звісно неприємно
дуже сумно.

Саміт став дуже очевидним прикладом, як Захід намагається не псувати гру Індії. Яка перший раз вже офіційно була названа не Індія, а Бхарат, як хочуть індуси. Напередодні саміту вони запускали космічні станції на Місяць і до Сонця, до речі, успішно, на відміну від РФ. Індія хоче бути на одному рівні із США, ЄС та Китаєм і вважає, що це її "законне" і заслужене місце. А Захід підтримує Індію як противагу Китаю. Це, до речі, одна з відповідей, чому господарі саміту нас там не хотіли бачити, адже вони хотіли зробити «героєм дійства" саме себе - Індію, а ніяк не Україну. Не бачу ніякої "зради", яку в нас дуже люблять розганяти.

За результатами Двадцятки. Ми нічого критичного не втратили, а геополітичний трикутник США Китай-Індія вже точно не має місця для РФ і може бути доповнений до "чотирикутника" Євросоюзом і саме через це в нас з'явиться шанс бути в ньому присутнім - як частини ЄС. Геополітичне посилення Індії означає геополітичне послаблення РФ. Але маємо чесно визнати, що світ поступово дрейфує до реальності, де наша війна вже не є завжди питанням номер один за визначенням і де все обертається навколо нас. Саміт в Нью-Делі це чітко показав.
Світ перезавантажується і наше місце - на Заході. Це запорука нашої безпеки і взагалі існування. Але це означає, що маємо брати до уваги стратегічні інтереси Заходу, розуміти їх і навчитися використовувати їх на свою користь. Ніяких інших варіантів немає.

Візит Кім Чен Ина до РФ це насамперед сигнал Заходу. Домовитися про постачання північнокорейської зброї та боєприпасів - для цього достатньо російського міністра оборони Шойгу. А зустріч на російському космодромі на Далекому Сході - прямий натяк на те, що Північна Корея може отримати допомогу у запуску супутників, що поки що в режиму не працює: попередні запуски були невдалими. Відвідування заводу, де виробляють літаки СУ, це ще один сигнал, адже це ще одне слабке місце режиму. Путін говорить Заходу і азійським країнам, що готовий "закрити" слабкі місця і зміцнити монстра, зробивши його водночас більш залежним від РФ. Північна Корея завжди була зобов'язана своїм існуванням Китаю, очевидно, що цей візит теж з китайцями щонайменше обговорювався, якщо не був погоджений. Китайцям потрібно ускладнити стратегію їхнього стримування з боку США та азійських країні зробити Північну Корею більш потужною, але контрольованою. Новина про те, що Путін прийняв запрошення відвідати Пхеньян, є його очевидним прагненням створити дуже нерівне, але пов"язане спільною антипатією до Заходу партнерство в сфері безпеки. Кім Чен Ин розуміє, що він потрібний: від поставок озброєнь до геополітики і звісно радіє, адже він отримає продовольство та можливо обмежений доступ до технологій.

Втім, китайці мають обережно ставитися до зростання впливу РФ в Північній Кореї - це завжди була їхня вотчина і ділити її з Путіним вони точно не дуже раді. Відсутність високого китайського представництва на економічному форумі у Владивостоці це найкраще свідчення, що в Китая з РФ все далеко не просто. Путін відкривав форум у сумній компанії з віце-президентом Лаосу, що виглядало кепсько і навіть принизливо, хоча напевно Москва зробила все, щоб забезпечити присутність високих гостей з Азії. Партнерство з "товарищем Кімом" - це останнє, до чого може вдатися Путін, когось гіршого у світі банально немає. Тому незважаючи на всі ризики постачання зброї, сам факт візиту для нас геополітично - це хороший знак, адже ізоляція РФ працює навіть в Азії, хоч і зовсім не так, як нам би хотілося - дуже вибірково і на основі "азійських" геополітичних уявлень, що дуже відрізняються від наших. Токсичність Путіна відчувається в Азії - візит північнокорейського диктатора і вражаюча відсутність азійських лідерів у Владивостоці краще за будь-які приклади.

Відносини України та Польщі все більше перетворюються на "американські гірки". Багато що можна списати на емоції, ще щось - на вибори у Польщі менш, ніж за місяць. Вчорашній твіт польського міністра закордонних справ Рау зовсім про інше. Одразу видно, що він довго і ретельно редагувався і з'явився вже після інших емоційних заяв. Наша політика щодо Польщі названа "шкідливою та образливою" і "титанічна робота" буде потрібна для "відновлення довіри польського суспільства до доброї волі української влади". І все це з посиланням на "порівняння між Польщею і Росією". Російська тема є дуже токсичною в Польщі, всі поділи Польщі відбулися за російської участі.

В Польщі, та й в Єврокомісії проспали тему з моніторингом за кількістю українського зерна, що потрапляло на внутрішній ринок. "З'їхати" з цієї провини, особливо перед виборами, непросто і потребує емоцій. Очевидно, що поляки мають захищати своїх фермерів, але підійшли до цього доволі кепсько. Про взаємодію Польщі та Єврокомісії годі й говорити. Але тепер те, що власне було емоційною кризою на фоні торговельної суперечки, може перерости в кризу довіри, причому не тільки політичну, а й суспільну. Під час війни старозавітний принцип "ворог мого ворога це мій друг" завжди має переважати. Друзі не бувають ідеальними, але інших в нас немає і вони нам конче потрібні. Зараз самий час включити антикриз і креатив, і донести полякам, що вони для нас важливі. Інакше ця криза почне жити своїм життям і заважати нам в багатьох речах - не в останню чергу під час вступу до Євросоюзу. Та й ніхто не може виключити, чи нам не прийдеться у майбутньому воювати вже разом. В нас тисяча років вкрай складної історії, але ми потрібні один одному як ніколи

Небажання кандидата у президенти США від республіканців Де Сантіса надати нам перспективу членства в НАТО багатьом здається незрозумілим, зачіпає і навіть відверто ображає. Втім це лише частина "айсбергу", з яким ми маємо справу. До речі, Де Сантіс в своєму інтерв"ю наговорив набагато більше, і про те, що Україна не є стратегічно важливою для США і вони в Україні не мають чіткої місії, не говорячи вже про те, що він вважає неправильним платити зарплати "українським бюрократам" за рахунок американської допомоги. В цьому чимало передвиборчої риторики, але це лише частина проблеми. На сьогодні три кандидати від республіканців: Трамп, Де Сантіс та Рамасвамі разом мають підтримку 80% республіканців. В різних опитуваннях індивідуальні результати різні, але в сумі 80%. Всі ці кандидати так або інакше скептично ставляться до підтримки України. Водночас, лише 5-7% республіканців мають симпатії до РФ.

Тобто "антиросійськість" ніяк не підживлює допомогу Україні, симпатія до нас залишається "віртуальною", а більшість дивиться на проблеми навколо себе: іпотека, інфляція, злочинність, міграція тощо. Лише дещо більше третини республіканців готові допомагати нам не менше, ніж зараз. Достукатися до цих людей - одна з наших основних задач, така сама критична, як зберегти підтримку наших фанатів. Адже втома поступово робить свою справу. Багато республіканців мають страх, що їхнє традиційне життя йде "в нікуди", мало хто звинувачує в цьому РФ, хоча її не любить. А от Китай звинувачує багато хто - від втрати робочих місць до бажання створити конкуренцію США. Ми не достукаємося до цих людей, говорячи про цінності, але точно можемо вкласти в їхню свідомість просту тезу -«більше РФ - більше Китаю». Відповідно, допомагаючи Україні, ти допомагаєш послабленню Китаю. Зараз багато хто вважає навпаки: чим слабше РФ, тим більше її залежність від Китаю і відповідно сильнішим є сам Китай. Ми маємо пояснити, що це хибний підхід, почати таку зовнішньо просту, але насправді дуже нетривіальну кампанію, щоб не втратити основний електорат республіканців та й інших теж. Інакше кожне голосування в Конгресі США все більше нагадуватиме політичне "мінне поле".

Американський документ з "переліком реформ" не містить нічого нового. Від слова "взагалі" - там вже все говорено і переговорено. Там є нагальні і супернеобхідні речі, а є те, що потребує окремої розмови. Новий поворот тільки в одному - цей документ свідомо оприлюднили. Кинули яу камінь у воду, від чого пішли хвили. На що власне і був розрахунок. І він спрацював - подальший перебіг є очевидним. Громяданське суспільство підготує свою версію необхідних змін (саме змін, а не реформ, це, як кажуть в Одесі, дві великих різниці). Скоріше за все, цих версій буде навіть декілька і всі вони будуть значно амбітнишими за "американський текст". Державні структури також будуть відчувати тиск вийти зі своєю версією і зробити її менш амбітною теж якось ані ким не сприйметься.

Результатом стане дискусія з підняттям ставок перед рішенням про відкриття переговорів про вступ до ЄС і дискусіями на донорських майданчиках, адже там формуватиметься "колективного думка" колективного Заходу. Частиною якого ми хочемо якнайшвидше стати, а значить ця думка для нас є критично важливою. Хоча найамбітніші зміни потрібні насамперед нам, а не нашим союзникам, адже на Заході теж є чимало бажаючих "потягнути кота за хвіст" і не поспішати. А "камінь" кинутий американцями однозначно вдало, хвили пішли.

Звільнення спікера Конгресу США МакКарті - це звісно унікальна і поки небачена історія. МакКарті довго хотів цієї посади і системно до неї готувався. Подивимося, хто переможе у змаганні за цю посаду - до речі, це третя за важливістю посада у США після президента та віце-президента..Тактично це для нас реальна проблема - поки не буде обрано нового спікера ніякого голосування за закони не буде. А коли його оберуть, прийде час голосувати за бюджет наступного року, адже наразі фінансування забезпечено на 45 днів і відлік вже пішов. Стратегічно все може виглядати зовсім не так погано. Очевидно, що наступний пакет допомоги Україні Конрес схвалить. Демократи свідомо як один проголосували за звільнення, їм потрібно показати бардак у лавах республіканців і їхню нездатність домовлятися про що завгодно, а головне - звинуватити умовно "трампістське" крило. А значить спробувати зменшити вплив "радикалів" серед республіканців.

Стратегія з високими ставками, непевна і ризикована, але вона почала реалізовуватися. Очевидно, що нам такий вплив на перспективу аж ніяк не пасує. З позаминулого тижня внутрішня політика рулить всім у Вашингтоні, зовнішня стала навіть не заручником, а скоріше жертвою. Так і буде і далі, тут до президентських виборів у листопаді наступного року нічого не зміниться. Але наш фундаментальний інтерес не тільки в отриманні допомоги, а й у збереженні двопартійної підтримки - причому на перспективу. Від неї залежить і рішення про майбутню модель безпеки для України, а це можливо тільки за такої підтримки. Тому переживаємо зараз, але дивимося у майбутнє.

Вчора Путін під час Валдайського форуму повторив багато своїх стандарних тез, до яких всі вже звикли. Але було декілька нових, свідомо срежисованих моментів. По-перше, підняття ставок в сфері стратегічних озброєнь. Розмови про випробування ракети з ядерним двигуном, про постановку на озброєння нової ракети Сармат, а головне - спеціально підготовлені питання про межі використання російської ядерної зброї і її можливих випробувань, чого вже давно не відбувалося. Ідея зрозуміла - показати, що в гонці стратегічних озброєнь РФ не програє. Більше того, це питання, з якого Заходу з нею потрібно домовлятися, інакше прийдеться домовлятися потім ще й паралельно з Китаєм.

По-друге, шість вигаданих принципів майбутнього світового порядку, що підозріло нагадують деякі китайські пропозиції. Що очевидно є підготовкою до китайського візиту Путіна і спроби знайти кращу "спільну мову" з Китаєм. Потім Путін прямим текстом каже, що всі "дотичні - "кого це стосується" мають домовлятися. Тобто він за договорняк. який без нього неможливий про що і так всім відомо. І по-третє, він знову закинув ідею, що РФ проти членства України в НАТО, але начебто не проти ЄС, який він називає Європейським економічним товариством - не просто так. Я завжди намагався пояснити нашим друзям, що для Путіна червоною лінію є будь-який рух України на Захід, адже це фундаментально суперечить ідеології його режиму. Він зробить все можливе, щоб зруйнувати і цей рух і саму Україну.

2013 рік ми всі прекрасно пам"ятаємо. Путін пропонує Заходу нову оборудку - не чіпайте мене, я не буду чіпати вас, домовляйтеся зі мною про стратегічні озброєння і ніякого НАТО для України, а перспективу членства в ЄС можете декларувати - все одне у вас нічого не вийде. Ну так, якщо зовсім спрощено. І не факт, що ніхто на Заході не поведеться почати дискусію. Наша задача - і це серйозно - показати, що це веде в нікуди і сірі безпекові зони вибухнуть. Раніше, ніж пізніше. Путін говорит, що ця війна не про території - Захід звісно знаходиться по іншу сторону, але його частина також, хоча із зовсім іншої перспективи, не вважає, що території є головним питанням. Хоча звісно ми не почуємо про це в публічних заявах. Путін відчуває момент, коли виникають нові виклики, пов"язані із допомогою і західною солідарністю. Не допустити, щоб він цей момент використав - одна з наших головних задач.

Не буду займатися просуванням теорії змов і спекуляціями. Ми не знаємо, чи доклала РФ руку до конфлікту навколо Гази. Встановити це майже неможливо. Але могла і їй це однозначно вигідно. Питання звісно в перенесенні фокусу увагу на Близький Схід. Конфлікт може вдарити по нафтових цінах, причому не одразу, а з певною затримкою. Він також значно міняє кут зору на інші процеси: пожвавлення відносин між Саудівською Аравією та Іраном, а головне на "примирення", а краще сказати нормалізацію відносин між Ізраїлем та арабським світом. А також дає нові шанси для посередницьких зусиль Китаю. Є й ще один важливий аспект.

Консервативні крила республіканців у США традиційно мають тісні та сталі зв"язки з Ізраїлем, включаючи і, до речі, Трампа. Виникнуть заклики збільшити допомогу Ізраїлю і це на фоні необхідності тримати у фокусі уваги Тайвань. Ні, це не вплине на обсяги наступного пакету, але дискусії в Конгресі ускладнить, адже з'явиться новий аргумент - як виправдання. і на перспективу теж. З'являться також заклики надати більш чітку стратегію: скільки ресурсів, коли і для чого, це вже лунало і буде посилюватися. Тому все, що почалося навколо Гази, слід врахувати в наших планах як виклик і дуже непростий.

Один висновок з того, що відбувається в Ізраїлі, для нас вже очевидний. Це те, що "ізраїльська" модель безпеки нам в протистоянні з РФ не пасує. І ми маємо жорстко і креативно використовувати цей аргумент з нашими союзниками з НАТО, насамперед з американцями. Звісно, аналіз того, що відбулося, чому не спрацювали шалені інвестиції в безпеку в Ізраїлі, ще попереду. Для Ізраїлю це також момент істини - тепер там буде відлік часу "до і після" цієї атаки.

Нам теж варто детально подивитися на те, як і чому не спрацювали ізраїльські системи безпеки, адже в Ізраїля є чому і потрібно навчатися. Але брати за основу їхню модель безпеки для нас означає постійно бути у стані небезпеки. Тому ніяких альтернатив НАТО в сьогоднішній реальності немає.

Путін і Сі потрібні один одному. Не в сенсі союзництва - для цього немає передумов: ані спільних цінностей, ані взаємної довіри. Але в обох є бажання зробити світ більш "понятійним" і менш заснованим на правилах. Тобто принципи в ньому мають бути, але їхню інтерпретацію Сі та Путін, звісно, кожен на свій кшталт, хочуть залишати за собою і тримати як предмет переговорів. Китайське керівництво впевнене, що майбутнє визначається стратегічним суперництвом зі США, Путін хоче такого суперництва навіть за умов, що сьогоднішня РФ стратегічним суперником вже не є і не буде.

Але є одна сфера - ядерна зброя та її носії, де Путін почувається на одному рівні зі США - як у часи СРСР, які йому так подобаються. Саме тому РФ і зробила напередодні його зустрічі із Сі символічний крок з відміни ратифікації договору про ядерні випробування. Натяк зрозумілий - як колись США виснажили занепадаючий СРСР в тому числі через гонку озброєнь тепер Путін хоч «повернути» цю відповідь до США, але не сам, а разом з Китаєм. В Китаю набагато менше ядерних боєголовок, ніж в РФ та США, але їхня кількість буде збільшуватися. Путін вважає, що США не зможуть самі витримати цю нову гонку озброєнь, власне її не хочуть, оскільки переживають непрості часи у внутрішніх політичних дискусіях, а підтримку колективного Заходу їм буде отримати важко. Саме тому вчорашня розмова із Сі у Пекіні була для Путіна стратегічно важливою, звісно у доповнення до тем, як продати більше російських ресурсів до Китаю і як далі розвиватиметься ситуація на Близькому Сході. Путін буде пропонувати свої послуги Сі у всьому, що стосується головної мети китайського лідера - побудови світу, де Китай на одному рівні зі США та колективним Заходом.

Він розуміє, що в цій грі РФ остаточно перетворюється на молодшого партнера Китаю, але гратиме далі, адже виходу в нього немає.Але це також означає, що Сі наразі вигідно тримати Путіна в цій безвихідній ситуації, тобто не давати йому програти. Сі прекрасно розуміє, що Захід "показав зуби" із застосуванням ATACAMS і буде це поступово, але стратегічно робити далі, в тому числі через постачання літаків. Китайці навряд перетнуть червоні лінії Заходу у постачанні РФ зброї, але поки що будуть і надалі надсилати майже все, щоб тримати російській режим. Якщо звісно Байден і Сі не домовляться про щось інше на своїй зустрічі, що планується наступного місяця. Тому поговорити із Сі до цього було так критично важливо для Путіна. Але Сі бачить світ через китайські і точно не російські окуляри.

Зустріч Байдена та Сі не знайде рішення для всіх світових проблем і для наших теж. Занадто велика прірва в позиціях і відсутності довіри. Але атмосферу відносин вона значно покращила. Назовні, навіть показово, але також і всередині. Кожен з лідерів може записати собі в плюс серйозні речі: Сі чітку декларацію американцями політики "Єдиного Китаю", а Байден заяву Сі про бажання об"єднатися з Тайванем невійськовим шляхом. Домовленості про поновлення каналів спілкування у кризових ситуаціях та контроль за експортом з Китаю речовин, що використовуються для виробництва синтетичних наркотиків (від цього у США кожного року гине більше ста тисяч американців) - теж позитивні. Все це, однак, не означає зростання довіри між США та Китаєм, а скоріше нормалізацію відносин. "довіряй, але перевіряй", як сказав Байден. Пекін і

Вашингтон і надалі сприйматимуть світ як суперництво Китаю і США і не програти у цьому суперництві для них стратегічний пріоритет номер один. РФ на цьому рівні не гравець, але впливати на баланс протистояння може і буде робити, щоб довести свою користь для Китаю, щонайменше поки Путін при владі, адже принципово інших альтернатив в нього немає. Китай не полишить російський режим напризволяще, але й не буде дратувати США військовим співробітнитцвом з РФ. Китай здатний натиснути на РФ в питаннях незастосування ядерної зброї, свободи мореплавства у Чорному морі, де в нього є інтерес підтримання світових ринків продовольства та залізної руди, та ударів по цивільних об"єктах. Навряд він виступатиме із спільною зі США позицією, але координувати її з американцями - чому б і ні? Але така позитивна координація не виключає виникнення у майбутньому і "негативної", зокрема, щодо "деескалації" бойових дій як мети замість подальшого тиску на РФ.

При всіх фундаментальних розбіжностях позицій Заходу та Китаю щодо нашої війни з РФ, які є і залишаться, вони обидва зацікавлені в "контрольованості" того, що відбувається, а значить ситуативно, хоч і не стратегічно, можуть спробувати скоординовано діяти. Якщо така зміна обставин виникне, то критично для нас буде переконати Європу у тому, що на кону і її безпека, тобто вона має стати геополітичним гравцем і сказати своє слово. Інакше вся світова політика робитметься на берегах Тихого океану, а назва Північноаталантичний альянс звучатиме кепсько. До цього дуже і дуже далеко, але раніше теж любили казати "як пішки до Китаю". Україна є
шансом європи на безпекову суб"єктність і цей шанс слід використати зараз.

Віктор Орбан відчув, що час для його гри прийшов. Він також розуміє, що це марафон, а не спрінт, що все і одразу отримати не вдасться. Загрози заблокувати початок наших переговорів з ЄС про вступ та виділення 50 млрд. євро на наступні чотири роки серйозні, їх не варто недооцінювати. Саме тому сьогодні Голова Європади Шарль Мішель у Будапешті. Але Орбан знає, що це не тільки про наступний грудневий саміт ЄС - все або нічого - такого в ЄСівській політиці не буває, це скоріше притаманно нам. Тим більше, що питання про 50 млрд. теоретично можна вирішити і без Орбана, хоча, звісно, небажано. Орбан добре відчуває, що підйом правих рухів в Європі грає йому на користь, більш того, він спробує цей процес очолити. Тягнути час, щоб чекати на республіканців в Білому домі, з якими в нього сталі зв"язки - теж частина цієї гри.

"Продати" затягування Путіну теж можна і це буде зроблено. Більше того, це майже напевно обговорювалося на нещодавній зустрічі Орбана з Путіним в Пекіні. Крім заморожених у Брюсселі грошей для Угорщини через порушення там верховенства права Орбан хоче поторгуватися за розподіл кандидатур у наступній Єврокомісії, яка, до речі, формуватиметься під час угорського головування в Євросоюзі у другій половині наступного року. Є й ще багато моментів в Європі, які показують, що начебто "зірки зійшлися" для Орбана, Однак дозволити собі вигляд слабака Євросоюз аж ніяк не може і це (і не тільки) робить мене оптимістичним щодо рішень до кінця року. Одностайність не найкращий і точно не найпростіший метод прийняття рішень, але поки що Євросоюзу це вдавалося. Наступний рік буде роком передбачуваних і непередбачуваних сюрпризів на численних виборах, почати його зі слабкості це найгірший геополітичний жарт. Нам теж прийдеться вести з Орбаном непросту розмову і маємо завжди пам"ятати, що це марафон і в Орбана є і, на жаль, ще буде багато можливостей ставити нам палиці в колеса на перспективу. Тому потрібні саме кроки, а не стрибки щодо меншин, бігти спринт, коли всі інші біжать марафон, точно не є нашої кращою стратегією. В Орбана є стратегія, нам потрібна своя, спільна з іншими країнами Євросоюзу. Все одне потрібно починати вчитися будувати коаліції всередині ЄС).

Цей рік не буде таким, як 2023. Він не буде кращим або гіршим, він буде іншим. Мені пощастило зустріти цей рік на Донбасі з військовими і, звісно, це особлива емоція. Однак світ не живе нашими емоцями - навіть західний. Для Заходу 2022 став "гойдалками" від переоцінки російського режиму і недоцінки нас до розуміння, як він помилявся - і все це на фоні шоку від російської агресії. 2023 став для багатьох на Заході так само "відкриттям" в сенсі здатності цього режиму перейти на військові рейки, вдаючи "нормальне" життя, і обходити недосконалі санкційні режими, навіть сплачуючи за це чималу ціну. На початку 2024 хороша новина для нас у тому, що все більшій кількості людей на Заході все менше подобається і набридає помилятися стосовно РФ. Це відчутно. В тому числі через сприйняття російського режиму не тільки як проблеми, а й загрози. Не дуже хороша у тому, що нові стратегічні плани Заходу будуть більш перспективними, а в нас часу немає. Цей рік точно піде "не за планом", адже вибори у 70 країнах це гримуча суміш непередбачуваності та спроб автократів зробити світ менш демократичним.

Це основний виклик цього року - "хто кого" - демократії, навіть недосконалі чи авторитарні режими. Немає ніякої гарантії, що демократії це змагання виграють і на Заході це добре розуміють. Як і розуміють, що тепер, після рішення почати переговори про вступ України до ЄС, йдеться про те, хто влас не встановлює кордони Європи і Заходу - вони чи РФ. Реакція Заходу на російську ракету у повітряному просторі Польщі ще один доказ, що Захід залишатиметься раціональним і не підніматиме ставки публічно, що я, до речі, вважаю помилкою, адже це сприймається у Москві як слабкість. Відповідь Захід знайде, питання лише, чи готовий буде її задіяти та як саме - від якісно іншої допомоги для нас до того, що в РФ також щось може піти "не за планом". Ми не наївні і не розраховуємо, що наші друзі пристануть на наші емоції, але Заходу це б не завадило - іноді потрібно не тільки показувати зуби, а й кусатися.

Цей рік тільки почався, але події вже зашкалюють. Удар по хуситах був очевидним, на нього всі очікували. Не завдати його для США значило виявити слабкість, адже хусити загрожують стабільності світової економіки через атаки на торгові судна. Пірати порівняно з ними просто дошкільнята. Атака на американський військовий корабель була свідомою, наслідки були зрозуміли всім. Останні "американські попередження" також не спрацювали. Тепер відповідь за Іраном та його проксі, і вона не забариться. А РФ її підтримає, хоч і звісно не прямо. Основне питання - за чиїм сценарєм піде Близький Схід і це буде сценарій взгалі. Поки що ситуація не виглядає для Заходу досить оптимістичною, а ймовірність ескалації значно зросла. І одночасно маємо президентські вибори на Тайвані. Головна ставка і головна розбіжність там не "незалежність проти воз"єднання з Китаєм", а різне бачення, як зберегти сьогоднішній статус-кво. Ніхто не хоче швидко рухатися до незалежності або об"єднання з Китаєм, всі хочуть петляти, але по-різному, дивлячись, або більше на США, або на Китай, який добре розуміє політичний і суспільний пасьянс на острові. Там вміють чекати і навряд почнуть піднімати ставки військовим шляхом - радикальне погіршення відносин із США на фоні старту там передвиборчої кампанії Сі не потрібне.

Перші праймеріз у США у понеділок і тут можна запасатися попкорном. Трамп точно не фанат ані Китаю, ані Ірану і вони це розуміють, а от Путін може бути "у захваті". Так що в демократів та
республіканців навіть серед автократій різні фанати. Цим, до речі, варто скористатися. А для нас задача "не втратитися" у цьому торнадо подій і викликів на очах стає завданням номер один на міжнародній арені. Перспектив, що більшість на Заході прокидатиметься або завершуватиме день з думками про Україну, більше немає, а вибори у більш, ніж 70 країнах створять окрему какофонію. Почалася жорстка конкуренція за увагу і на початках 2024 року в нас тут не перша позиція. Хоча і досить непогана, потрібно лише продумати стратегію. Те, що працювало у 2022, не працювало у 2023, а у 2024 не працюватиме те, що було у 2023. Цей рік буде найбільш непередбачуваним з нещодавнього минулого. Китайці кажуть, що коли вітер, то потрібно будувати вітряні млини, а не огорожі. В цьому до них варто прислухатися.

Не поділяю ані критики, ані ентузіазму з приводу безпекової домовленості з Великою Британією. Це не про безпекові гарантії, як нам би хотілося. Навіть на перехідний період до членства в НАТО. Але це найбільш комплексна безпекова домовленість, яка колись в нас була із західною країною. Вона виглядає і читається як політична заява про наміри, але оформлена у формі угоди. Для того, щоб її виконувати, будуть потрібні політичні рішення майбутніх британських урядів. Тобто визначено, що брити робитимуть, але як саме і коли - це питання для прийняття рішень в залежності від ситуації та політичної волі, адже ця угода не підлягає ратифікації. І політична воля тут ключова, можна мати розпливчастий текст Будапештського меморандуму і мати політичну волю його виконати, чого на жаль не відбулося, а можна не мати волі виконати зобов"язання щодо захисту і гарантій і це, як всі пам"ятають, якраз і відбулося у Мюнхені щодо Чехословаччини. Цей текст добре вкладається в логіку "ізраїльської" моделі, коли з України хочуть зробити своєірідного "дикобраза".

Те, що ізраїльська модель для України не спрацює, абсолютно очевидно, для цього навіть не потрібно дивитися ву сторону Гази і того, що там відбувається. Якщо ми стаємо частиною Заходу, то до нас має застосовуватися західна модель безпеки, ніякої окремої моделі не може бути. Це буде новий варіант "фінляндизації", або краще сказати "недофінляндизації", адже без надійної моделі безпеки не спрацює й євроінтеграція, її теж потрібно захищати. Ця домовленість не вразить і не залякає Путіна і російський режим, які не хочуть визнати ані сам факт існування України. Ані тим більше нашої належності до європейського та західного простору, політично та ментально. Однак ця угода закладає основу для системної співпраці з Великою Британією у сфері безпеки і робить підтримку України справою не тільки політики, а й юридичних зобов"язань. Це хороший приклад для інших країн, які можуть намагатися обмежитися форматом політичних заяв та меморандумів. Маємо визнати, що Велика Британія виявила лідерство, на яке ми очікуємо від інших наших партнерів, і за це їй велика подяка.

Голосування в Сенаті США про нашу допомогу - разом з ізраїльською та тайванською - звісно, хороша історія: політично та емоційно. Навіть більше емоційно, адже створює рух, нову динаміку після місяців тяганини. Це крок, а не стрибок, далі буде Конгрес, де все на порядок складніше. Можливо, пакет розділять, можливо окремо голосуватиметься військова, гуманітарна та фінансова допомога, викликів попереду більш, ніж достатньо. Проблеми є не тільки з нашою допомогою, а й з ізраїльською, частина республіканців не хоче будь-якої допомоги для Гази, кажучи, що вона потрапить до Хамасу, а частина демократів не готова голосувати без цієї допомоги. Незалежно від результатів розгляду в Конгресі перед нами рубом постає головне питання в американо-українських відносинах - чи існує двопартійний консенсус щодо України або він втрачений? Від цього залежать стратегія США щодо нас (або її відсутність) та рішучість її реалізувати у взаємодії з іншими союзниками.

Без перебільшення це питання "життя або смерті". Чи є сплеск політичних і не тільки емоцій під час передвиборчої кампанії в США тим, що заважає цьому консенсусу, або тим, що показує його руйнування? Моя відповідь - ще існує, але в стані коми. Його не врятувати лише розмовами з американськими конгресменами, хоча вони очевидно потрібні та необхідні. Але ми маємо вийти за межі зони комфорту і почати розмовляти з американцями. З тими, хто часто-густо взагалі не цікавиться зовнішньою політикою і майже нічого про нас не знає. А також з тими, хто має відмінні від нас погляди та відмінні від нас пріоритети і переймаєтся, наприклад, подіями в Газі, але не цікавиться нами. Ми маємо майбутнє лише як демократична та західна країна, але американці та європейці мають зрозуміти, що їхнє щоденне спокійне життя зміниться в гіршу сторону без України.

Достукатися до них непроста історія, цього не вдасться добитися розмовами про російську загрозу, потрібні позитивні емоції належності українців до Заходу через спільні, зокрема, християнські цінності. Лідери західних країн мають для нас зробити набагато більше, однак ми вже переступили межу, коли це стає можливим через тиск власних громадян. Або ми залежатимемо від рішень декількох політиків, що є розкладають геополітичні пасьянси, а наша інтеграція - європейська та євроатлантична перетвориться на геополітичну гру, результат якої залежить не від нас. Багатьом ідея достукатися до людей здається майже неймовірно складною, але саме в цьому наш шанс. Координація цієї історії має бути за громадянським суспільством, державою та бізнесом - на рівних умовах - і в ній є місце для кожного.