3. Повна дерегуляція та мінімальне втручання держави в роботу бізнесу.

Цей пункт мені вважається дуже дивним. Варто зазначити, що ніяка галузь економіки не перебуває і ніколи не перебувала в стані «повної дерегуляції». Під словами «дерегуляція» в економічних реформах на практиці реалізувався перегляд існуючих норм (в більшості випадків – у сторону їх зменшення) та їх актуалізація відповідно до поточних реалій. Потім норми знову накопичуються, приростають, стають неактуальними і знову знищуються/переглядаються. Цей процес відбувається постійно, далеко не завжди як результат вибору умовної Тетчер прем’єром. Такий самий процес відбувається і в Україні.
Справа в тому, що пункт 2 – досягнення членства в ЄС, приведе до повної гармонізації законодавства з усіма існуючими нормами. Цей процес відбувається вже дуже давно і його неможливо повернути назад, якщо ми хочемо стати частиною ЄС. Для нас це означає, що регулювання як такого буде значно більше, а вплив національних лобістів на нього стане суттєво меншим.
Якщо цей пункт про те, як будуть цифровізуватися послуги для бізнесу, про те, як після війни буде продовжено практика відсутності перевірок з контролюючих органів – окей. Це необхідні заходи. Але якщо дійсно планується якась дерегуляція, то вона точно не узгоджується з пунктом 2.

4. Швидка логістика – не більше, ніж за 72 години з України до Європи.

Це дійсно дуже актуальна проблема для України, такою була вона і до війни. Вирішення логістичних проблем (ключових насправді три – сполучення між містами, Укрзалізниця як компанія та інфраструктурне явище і абсолютно неприйнятна робота українських комерційних перевізників) – ключ до пришвидшення зростання. Проблема в цьому пункті в тому, що він не конкретний – його пояснення це просто декларація бажаного і не більше.

5. Ставка на експорт переробленої продукції в галузях, де Україна вже має конкурентну перевагу на світових ринках.

Мені дуже подобається цей пункт. Потенціал України в питаннях становлення переробної промисловості дійсно дуже великий. Збільшення доданої вартості саме в аграрному секторі (а в абзаці у статті йшлося в першу чергу про нього) – дійсно необхідний пункт для подальшого економічного зростання.

На практиці до війни існувало лише декілька компаній, які змогли досягнути успіху. У більшості успіх був дуже обмежений. Наприклад, компанія «Авангард» - мій улюблений приклад феномену українського менеджменту – займаючи фактично монопольне становище на українському ринку яєць, так і не змогла налагодити ні нормальне управління, ні вдало використати довіру інвесторів до себе (свого часу, компанія змогла в ІРО у Лондоні), ні досягнути якогось сталого розвитку. Компанія, що досягла успіху через багатократне поглинання менших підприємств, змогла побудувати тільки одну свою фабрику. Сьогодні актив не дуже цікавить власника (Олега Бахматюка), який використовує його в першу чергу для торгів з владою, бо сам під слідством НАБУ.

Це, певно, найбільш показовий приклад, але всі його риси так чи інакше простежуються у абсолютній більшості вітчизняних компаній. Зловживання монопольним становищем та масштабом бізнесу для просування вигідних для себе рішень зі сторони держави. Недостатній рівень конкуренції, що стримує зростання продуктивності. Відсутність нормальних інвестицій, вищезазначені логістичні проблеми, нездатність планувати на довгий період – ось ті фактори, які стримують це зростання. В доповненні до пункту, ці уточнення не згадуються. Наводиться лише приклад з соняшниковою олією і те, що вона почала вироблятися в Україні. І знову без деталей.

Становлення переробної промисловості в Україні – дуже важлива задача, без вирішення якої буде неможливе довгострокове економічне зростання в Україні. І без системного підходу, розпорошені дії влади за окремими галузями та конкретними товарами будуть такими ж продуктивними, як і всі останні 30 років.

2/4

6. Сформувати потужний військово-промисловий комплекс, що стане базою для подальшого розвитку аерокосмічних технологій.

Правда полягає в тому, що завжди краще мати «потужний військово-промисловий комплекс» та «аерокосмічні технології» ніж їх не мати. Проблема цього пункту в тому, що текст Юлії Свириденко знову не дає ніякої конкретики, як цього досягти. Обмежується тільки формулюванням «Важливу роль у цьому секторі відіграватиме IT, оскільки Україна робитиме ставку на military-tech».

Організація власного військово-промислового комплексу це дуже складна задача, в світі не так багато країн, які змогли створити і зберегти його конкурентоспроможність в довгостроковому періоді. Україна в цьому плані має свою власну історію того, як робити не треба. Успіхів в цьому напрямку у нас за останні 8 років небагато, а саме формулювання в пості показує, що висновків не зроблено. Без нормального адміністрування, без переосмислення дегенеративного досвіду УОП, без нормального цілепокладання ніякого розвитку промислового комплексу не буде.

7. Україна має нарощувати енергетичні потужності; 8. Наступний крок в енергетиці – досягнення енергетичної незалежності.

Ці пункти варто розглядати разом, бо вони, кінець-кінцем, про одне і те саме. В описі до них вказано чотири основні речі: самостійне будівництво АЕС, збільшення видобутку газу, побудова купи нафтозаводів та початок використання біопалива.

Дуже важко сказати, що ці пункти якісь «неправильні». Сьогоднішні події якомога краще показують, чому енергетична незалежність є дуже важливою, а диверсифікація поставок енергоносіїв – необхідною умовою для довгострокового зростання. Але не варто забувати, що у нас є історія восьми років намагань досягти такої незалежності.

Україна мала декілька концепцій та планів щодо збільшення видобутку природного газу з 2014 року. В центрі кожної з них була стратегія по нарощенню видобутку Нафтогазом, на який припадає понад 2/3 від всього видобутку в Україні. Під ці стратегії Нафтогаз виділяв десятки мільярдів гривень. Результатом таких стратегій є те, що зараз видобуток Нафтогазу менший, за той, який був на початку реалізації всіх цих планів. Безумовно, існує мільйон і одне пояснення, чому це так – запаси розвідувати складно, бізнес довгостроковий, треба постійно нові родовища, еtс. Все це правда. Як і те, що приватні компанії за даний період збільшили видобуток на 20%, при тому що для них було запроваджено тільки один вид політики – стимулюючу ренту. Причини відсутності самозабезпечення газом інституційні і вже добре відомі нам. Непослідовна та заангажована політика щодо галузі, монополізація та бездарне управління державними компаніями. Ці причини в дописі не згадуються.

Все те саме валідно і для ядерної енергетики. Окрім причин залежності від РФ (з якою все ж намагаються впоратися), важливою проблемою є вимивання грошей з Енергоатому на перехресне субсидування, бездарне і ручне управління цим підприємством, проблеми (в тому числі і монопольні) на ринку електроенергії. Все це унеможливлює нормальне зростання галузі вже зараз, без вирішення яких розвиток навичок на базі існуючих підприємств, як сказано в пості, неможливий. І з війною ці проблеми не щезнуть.

9. Центральною ідеєю трансформації економіки має стати кліматична модернізація.

До цього пункту претензій у мене немає. Кліматична модернізація необхідна не тільки в зв’язку з потребами заощадження споживання енергії або з боротьбою зі зміною клімату (тут нам особливої державної політики і не треба – через деіндустріалізацію ми перевершили будь-які найпалкіші задуми зелених із західних країн), але і через нові правила ЄС, які запроваджуються для боротьби зі зміною клімату. Очікуючи збільшення інвестицій та торгівлі з ЄС, ми маємо відповідати ним. Більше того, для окремих міст, такі інвестиції нарешті стануть можливістю налагодити нормальне життя – екологічні проблеми в Україні, насправді, висвітлюються дуже вибірково.

3/4

10. Ключова вимога – локалізація не менше 60%.

Малозрозумілий мені пункт, який не дуже-то розкривається поясненням, яке обмежується «до відбудови саме українців та максимальне використання вітчизняних ресурсів: будматеріалів, цементу, металу». Не маю даних і не знаю рівня імпортозалежності української будівельної галузі від будь-чого з вищезазначеного.

Додам тільки те, що локалізація може бути наслідком проактивної промислової політики. Вона в Україні є, але страждає від все тих самих інституційних проблем, що й інші частини нашої держави. Майже завжди, це була і залишається битва одних лобістів з іншими, за дуже нечастими виключеннями. Якоїсь цілісності вона не набуває. Міністерство стратегічних галузей промисловості, якому вже скоро виповниться 2 роки, нічого нового в цей процес також не додало.

Підсумки

Вирішення післявоєнних економічних труднощів України має починатися з вирішення її довоєнних проблем. Війна не покінчить з інституційними проблемами України, вона може лише пришвидшити процес їх реформування та модернізації, якщо у політичної еліти та суспільства буде сформований відповідний запит.

Саме тому мені і не подобається це бачення. В дописі Юлії Свириденко конкретні реформи і проблеми занадто часто замінюються лозунгами або цілями, які завідомо неможливо виконати. В цьому плані, документ «Нариси відбудови України» мені значно більше до душі – там продемонстроване суттєво глибше розуміння українських проблем та способів їх вирішення. Сподіваюся, що у Мінекономіки буде схоже бачення, або вони візьмуть цей документ за основу.

Варто додати ще дещо. Зараз неможливо абсолютно точно встановити масштаб руйнацій, спричинених війною. До завершення бойових дій конкретні плани відбудови обмежуються виключно підтриманням критичної інфраструктури. Коли бойові дії закінчяться, ми зможемо точно оцінити, що саме зруйновано, і спланувати відбудову. А от оцінювати і осмислювати економічну політику і те, куди вона нас приводила за останні 30 (і особливо 8 років) варто вже зараз. Інакше відбудова України затягнеться на дуже довгий період.

4/4

Аут оф контектс

Б є с п л а т н о

Новини стратегічних партнерів

Актуалочка

Ну що тут скажеш? Не дарма веду канал з літературою, от що.

Крива Лаффера. Парадокс Лукаса. Праві міфи економіки.

Привабливість правих ідей в тому, що вони просувають образ економіки як набір простих “логічних” правил. Наприклад, низькі податки в цій парадигмі є ключовим стимулом для економічного зростання, що йде всупереч науковому консенсусу про роль інститутів. Пояснюють свою позицію вони просто: економічні агенти мають більше грошей, а отже й більше стимулів для інвестицій, що є складовою зростання. Вся ця конструкція будується не на емпіричних даних, а на припущеннях чи обмежених даних.

Однією з подібних «логічних конструкцій» є ідея, що капітал з багатих країн повинен перетікати до бідних в силу вищої норми прибутку. Умовно, американським корпораціям було б вигідно проводити широку інвестиційну експансію в Індії, бо норма прибутку там вища через низку факторів: дешева робоча сила, низька конкуренція, нижчі податки тощо. Втім, на практиці ми не бачили подібної міграції капіталу - навпаки, той самий китайський та індійський бізнес мігрує на Захід.

Чому так? Над цією проблематикою розмірковував нобелівський лауреат Роберт Лукас. У своїй статті він порівнював США та Індію станом на 1988 рік та дійшов висновку, що якщо передумова про перетік капіталу з багатих країн до бідних правдива, то його дослідження повинно було б показати таку залежність. Але дані говорили про її відсутність. Ця проблема увійшла в науку під назвою “парадокс Лукаса”. Після цього низка економістів провела власні дослідження, і от в одному з топ-5 економічних журналів у 2005 році була опублікована стаття з емпіричними доказами, в якій автори дійшло наступного висновку про причини хибності передумови:

Наші емпіричні дані показують, що за період 1970-2000 років інституційна якість держави є провідною змінною, яка пояснює «парадокс Лукаса».

Тобто капітал не перетікає до бідних країн, бо вирішальними факторами для ухвалення рішення про інвестиції є не податки чи “логічні ланцюжки”, а якість судової та правоохоронної систем та інших інститутів (дослідження Аджемоглу, Робінсона, Норта). Класичним є приклад азійських тигрів чи історія Сінгапуру, де Лі Куан Ю від самого початку зводив якісні інститути - до слова, висновки економістів це підкреслюють:

Наші результати показують, що політика, спрямована на зміцнення захисту прав власності, зниження рівня корупції, підвищення стабільності уряду, підвищення якості бюрократії та забезпечення правопорядку, має стояти на першому місці у списку для політиків, які прагнуть збільшити надходження капіталу до бідних країн.

Крива Лаффера. Концепція покликана показати, за якої ставки податку бюджет отримує максимальні доходи. Економіст Артур Лаффер через свою криву просував ідею зниження податків. Себто, згідно з його концепцією, якщо податкова ставка, наприклад, 60%, то бюджет умовно отримує 50 млрд, а якщо 40% - то 100 млрд. Як так? Він пояснював це тим, що податки тиснуть на економічну активність. Іноді таке справді буває (вкрай рідко), але у випадку з кривою Лаффера все складніше.

Економіст Яков Лундберг розрахував Криву Лаффера для 27 країн ОECD (найбільш розвинені країни), і що ви думаєте - лише у 3 країн з 27 зниження податку призвело до збільшення надходжень у бюджет (с. 11). Зокрема, мова йде про Австрію, Бельгію та Швецію (ставки вище оптимальних). І це з урахуванням того, що податки в Європі вважаються досить високими - 50%+, а оптімум податку по кривій 60-70%. А найголовніше, згідно з цим дослідженням, якщо виходити з ідеї Лафера, який говорив, що ціль такої політики це збільшення надходжень до державного бюджету, податки у США повинні бути підвищені. Тобто крива Лаффера для ідеї низьких податків не є аргументом - радше навіть навпаки.

Висновок. Права економічна думка, яка набирає зараз популярність в Україні, спирається на обмежені дані та постулати, давно спростовані економістами. Ба більше, вона йде врозріз із тим науковим консенсусом, який просуває Світовий банк та МВФ, а саме інституційні реформи (суди, антикорупція тощо), як основу економічного зростання.

Оборонні витрати всіх країн світу на 2021 рік були найвищими за останній час і перевищили 2 трлн доларів (доларів 2020-го року) і становлять 2,2% від світового ВВП. Майже всі країни світу нарощують свої витрати.

Лідером залишаються США - 801 млрд доларів. За останні 10 років найбільше зросли витрати на R&D, аж на 24%.

Росіяни - четверті в списку найбільших оборонних бюджетів, після Китаю та Індії. Вони витратили 65,9 млрд доларів на оборону.

Український бюджет за 2021 рік - 5,9 млрд доларів. Це, наприклад, майже вдвічі менше від Катару, який витратив аж 11,6 млрд. За 7 років з часів анексії Криму (які були на момент затвердження бюджету) не вражаючий результат.

А взагалі - перегляньте звіт, він цікавий.

На фоні того, що країні треба вертолітні гроші, щоб не загнутися і не досягти рівня бідності, який нам прогнозують, надходження поки не вражають. Сподіваємося, що із фондом МВФ на 5 млрд щомісячно ситуація зміниться - але і цього поки буде мало.

Друзі, повертаємось до стрімів!

Знову разом із державним експертом,
в цю неділю на 20:00.

Теми:
1. МВФ та його весняне засідання: прогнози, поради, наслідки
2. ЄС та зміна енергополітики: відмова від російських енергоносіїв

Застрибуйте, буде цікаво!

https://youtu.be/dq0kdS6BLAI

Останній капіталіст вирішив взяти на себе функції захисника "правої економічної думки" (що б це не значило) і написав відповідь на пост Конкретики. Хочу висловити свою думку стосовно тільки парадоксу Лукаса. Не тому, що все інше правильне, а тому, що мене інше не дуже цікавить, або я про це колись вже щось постив чи писав. Окрім цього - сподіваюся, автор Конкретики сам щось напише з цього приводу.

Отже, пост ОК говорить нам :
"> "парадокс Лукаса". Він говорить, що часто, обираючи між країнами з якісними інституціями і правом та країнами, з низькими податками, але слабкими інституціями бізнес обирає перші.
Та чим це суперечить класичним законам економіки чи кривій Лаффера? Чесно кажучи, нічим. Це просто ширша модель, ніж крива Лаффера, яка включає більше характеристик.".

Мені дуже подобається ця частина тексту, вона дуже добре показує рівень та стиль дискусії навколо економіки в України. Справа полягає в тому, що парадокс Лукаса пояснює, чому капітал не перетікає з багатих країн в бідні. Лукас у своєму описі використовує продуктивність, закон спадної віддачі, контроль за рухом капіталу, людський капітал. Він не говорить там про бюджет, податки та подібне. Його парадокс і статтю просто неможливо прив'язати до кривої Лаффера, якщо ви знаєте, що там написано.

Коли ви живете в рамках конкретної політичної доктрини, ви втрачаєте не тільки терпимість до людей, що мають іншу точку зору. Важливим елементом є звуження кругозору взагалі. Те, що для вас стає мірилом свій-чужий, переноситься на всі теми взагалі. Саме в цей момент парадокс Лукаса стає ширшою моделлю кривої Лаффера.

Економічна наука розглядає багато питань, на одних податках світ клином не зійшовся. Окрім цього, з 80-х років, тема податків і їх впливу на економіку дуже еволюціонувала. Цитувати Адама Сміта це, звісно, непогано, але тема не обмежується поглядами Сміта та Лаффера на податки. Читайте учених. Читайте статті та лекції Лукаса. Не читайте політичних демагогів.

Стосовно Лукаса - ще раз рекомендую його Лекції по економічному зростанню. Серед них є і його стаття про парадокс і багато чого іншого. З усіх книг, які ми рекомендували на УН, це найважливіша (на мою думку).

До питання Угорщини, яка так постраждає від нафтового ембарго.

Правда полягає в тому, що у спадок від соціалістичного блоку, всі країни соцтабору отримали енергетичну залежність від РФ. СРСР залишив після себе не тільки скалічені суспільства, але і купу інфраструктури, яка робила вибір підтримувати свою залежність від РФ найдешевшим і найпростішим способом.

Угорщина вийшла з соцтабору з одними з найкращих економік, але весь цей спадок було втрачено. І це не була проста рівність номінального ВВП/особу, як у випадку Польщі та України - Угорщина отримала інститути, що були найбільш ринково-орієнтованими і потребували найменших реформ.

З першим строком Орбана, запал на реформування зник, а ліберальна демократія в Угорщині занепала. Разом з тим занепала і якість економічної політики. Угорщина суттєво відстає від своїх сусідів і сьогодні. Відсутність диверсифікації постачання енергоносіїв, потакання монополістам заради короткострокових економічних переваг - все це родом з недостатньої конкуренції, зі слабкості тих самих інституцій, про які ми так активно говоримо сьогодні.

Колись я все ж напишу про це окремий пост. Але сьогодні не давайте вводити себе в оману. Коли сьогодні ви чуєте від Петера Сіярто, що економіка Угорщини колапсує від нафтового ембарго, пам'ятайте - занепад і проблеми Угорщини почалися значно раніше. Сьогодні - це лише сльози за тим, що інструмент для простого і швидкого збільшення політичних очок вислизає з рук. Назавжди.

Рівень дискусії в Східній Європі вражає, як і завжди

Трохи програв з чергової поради приватного сектора державному. Сам факт того, що людина відносить до макроекономіки регулювання цін в конкретній галузі, є чудовим свідченням того, хто і як цій людині викладав макроекономіку.

Нарешті аналітика, на яку ми заслуговуємо