До Save Ukraine завітав наш партнер Крейг Джонсон — засновник Champions club і пастор Lakewood Church.

Пан Крейг відвідав наш Community Center в Ірпені, відкриття якого відбудеться вже незабаром. Проте фахівці центру вже надають освітню й психологічну допомогу дітям, що постраждали від війни. Тож наш гість мав змогу побачити цю роботу наживо, а також поспілкуватися з українськими сім'ями, які відбудовують свої життя на території центру за програмою Fort Home.

Цей візит був дуже важливий для нашої команди, адже саме пан Крейг надає нам неоціненну підтримку у створенні на базі нашого центру першого в Україні “Клубу чемпіонів” — програми для допомоги дітям з особливими потребами.

Дякуємо нашому гостю за зустріч. Ми впевнені, що наша дружба і партнерство змінять життя багатьох на краще. І це вже відбувається! Відео візиту дивіться за посиланням на нашому каналі
https://www.youtube.com/watch?v=hkRYMj_ToDY&t=48s

Початок повномасштабної війни Петренки зустріли вдома. Над їхнім будинком почали літати російські літаки, та так низько, що часто навіть було видно їхні номери. Уже через місяць після активних бойових дій до них додому приїхали 10 “днрівців” на кількох мікроавтобусах та позашляховику з повʼязками та закритими обличчями. Усе витягли із шафи — шукали форму Андрія та ноутбук із виставкою про АТО та фото її учасників. Заразом викрали у дворі інструменти, деякі речі в будинку, овочі.

Чоловіка тоді забрали з собою на цілих 40 днів у свою комендатуру. Цілих 40 днів Маргарита не знала, де чоловік, дуже хвилювалася. Адже у 2015-16 роках служив на сході. Куди саме возили його росіяни, не дізналася й після повернення Андрія. Сказав: “Це тобі знати не треба”. Заріс, неголений, схудлий, у подертій військовій робі. Сліди від побиття за 40 днів майже зникли, у свої 56 років не міг нормально ставати на одну ногу. Після того усі 1,5 року був мовчазним, ні з ким не спілкувався.⤵️

До війни бабуся Маргарита працювала сільською бібліотекаркою. Попри цифровізацію, до неї в бібліотеку часто приходили місцеві діти. Складали там пазли, грали в іграшки, вчили разом уроки. І цей невеличкий заклад культури також майже з самого початку опинився під прицілом “руського міра”. Примусили усі українські книги прибрати в підсобку, назвали літературу про УПА і АТО принизливою для українців та екстремістською літературою.

Тому Маргарита Олександрівна самотужки відвезла усі ці книги додому й сховала там якомога далі від ворожого ока. Навмисно заводила карточки для виписання цих книг на людей, які вже виїхали й навіть вже померли, щоб винести книги з бібліотеки й не потрапити під загрозу. Проте росіяни не стали чекати довго, щоб наповнити заклад російськими книжками. Вже у перші місяці завезли 900 книг про історію Москви, Росію та іншу пропагандистську літературу. Крім того, в бібліотеці зʼявилися портрети Путіна, конституція рф, гімн, триколори в кожному кутку. Зобовʼязали написати великими літерами “цілі СВО”, щоб їх усі бачили. Недовго Маргарита Олександрівна витримала такі знущання й швидко звільнилася.

Але росіяни й тоді не залишили бідну жінку в спокої, забрали її на допит у приміщення сільради. Майже 2 години жінка змушена була відповідати на запитання типу “Пачєму вам ні нравіцца савєцкій саюз?”. Після допиту забрали телефон, віддали лише український паспорт. Щойно бабуся повернулася додому, як тут зайшли інші солдати й сказали: «З речами на вихід».

Повезли у бік найближчого селища. А дорогою зупинилися, висадили серед поля і сказали: «Ти ж розумієш, що ми ж з тобою можемо зробити все, що захочемо».

Після цього щомісяця росіяни приходили в дім родини Петренків з обшуками, перестрибували через паркан, перевіряли документи й телефони, нишпорили по хаті. Вимагали постійно робити російські документи, погрожуючи тим, що відберуть дитину.

Дочка Олена й досі з жахом згадує, як росіяни проводили “референдум” в їхньому селі: ходили вулицями озброєні, примушуючи людей голосувати.

Але найбільше “відвідин” росіян боявся малий Артемко. Хлопчик починав плакати, забігав у дім, ховався і довго плакав. Особливо страшно йому було, коли російські військові переривали його дитячі речі.

Дідусь Андрій відмовився брати російський паспорт, а бабусі Маргариті довелося оформити, бо без документів на роботу ніде не брали. Маму Олену змусили за документами їхати в Сімферополь. Там їй довелося пройти всі кола приниження: відбитки пальців, сітківку ока, обовʼязкову присягу великими літерами., проте й після того не заспокоїлися, бо треба було віддавати Артемка в російський дитячий садок, де йому вже навіть виділили іменну дитячу шафку.

Витримувати це більше не було ні сил, ні можливості. Петренки знайшли можливість звʼязатися з нами, щоб виїхати з окупації. Коли приїхали наші волонтери, хлопчик знову дуже кричав і плакав, бо боявся виходити з дому. Однак, на щастя, все минулося. Родині вдалося вибратися з-під російського гніту й виїхати в Україну.

Коли 4-річний Артемко приїхав в наш центр і побачив, що ми зустрічаємо з українськими прапорами, то він підбіг і мовчки поцілував один з них. А потім попросив маму взяти фломастер, показав на груди та сказав написати: «Я — українець». Поки дорослі спілкувалися після довгої поїздки, Артемко ходив по кімнаті й говорив «Слава Україні!» і «Героям слава!». Під гімн України хлопчик завжди встає ще з 2 років.

Зараз малий Артемко з мамою і бабусею в безпеці. На них чекає довгий шлях відновлення після пережитого.

П.С. Усі імені в цілях безпеки змінені.

Чимало важких випробувань довелося пережити Олені з Харкова ще до початку повномасштабної війни. Спочатку в її молодшої доньки виявили генетичне захворювання, потім вона втратила близьких через COVID-19, і врешті у жінки стався інсульт, який прикував її до візка.

Далі⤵️

Але попри випробування, Олена не здалася: вона мужньо проходила реабілітацію і все доступне лікування у Харкові, аби стати на ноги. Аж тут раптово почалась війна. Нещадні ракетні удари змушували серце щораз завмирати від жаху: жінка фізично не могла дістатися до підвалу. Та найбільше боялася за 5-річну Емілію й 11-річну Стефанію. Родині довелося тікати за місто, де ледве могли зводити кінці з кінцями. Чоловік Олени втратив роботу, тож грошей часто вистачало лише на їжу.

Згодом сім'я повернулась у Харків. Подружжя відновило роботу. Хоча велика кількість кваліфікованих лікарів і виїхала з міста, Олена змогла продовжити базове лікування. Однак обстріли нікуди не ділися: щодня — нові прильоти, руйнування й загиблі. І щоразу дорогою в лікарню Олена боялася не повернутися до дітей.

Та світ не без добрих людей. Одна знайома Олени розповіла волонтерам Save Ukraine її історію, тож ми одразу запропонували родині свою допомогу. Олена зраділа цій новині та не вагаючись погодилась. Як би не хотілося їй кидати свою рідну домівку, але бажання врятувати дітей виявилося сильнішим.

Завдяки проєкту Medevac наша команда змогла евакуювати Олену з дітьми на спецтранспорті з медичним супроводом прямо в їхній новий модульний будиночок у Гатному. Це житло було спеціально спроєктовано для людей з обмеженими можливостями, і має всі зручності для комфортного проживання Олени.

До того ж поруч знаходиться наш центр Надії та Відновлення, де наразі наші фахівці вже працюють над відновленням реабілітації Олени та лікування її молодшої донечки Емілії.

Жінка дуже сподівається, що невдовзі вона зможе повернутись до нормального життя, вилікувати доньку та всією сім'єю провести її у перший клас.

10 українських дітей, які після 24 лютого опинилися в окупації, вдалося врятувати та повернути в Україну команді Save Ukraine. Діти після тривалої розлуки нарешті змогли обійняти своїх найрідніших, і зараз усі сімʼї в безпеці.

Аліна залишилася вдома з татом після того, як її маму Марину депортували росіяни. Дівчинка змушена була відвідувати російську школу, слухати й співати там гімн росії, носити дорогу шкільну форму. За будь-яку відмову виконувати все це дітям погрожували занижувати оцінки. Хоча малювати й писати листи російським солдатам Аліна все ж відмовилася, сказавши вчительці, що не вміє малювати й не знає російську мову. Проте перегляду фільмів про “велич” російської мови уникнути не вдалося. І це особливо цинічно з боку окупантів — примушувати дітей писати листи військовим, які вбивають їхніх батьків, матерів, братів та сестер, а також прославляти країну, яка позбавила їх спокійного життя.

Олексій, тато якого помер в окупації від хвороби серця, також згадує лише російські підручники, якими дуже швидко замінили усі українські книжки у школі. Якось його однокласники знайшли табличку з українським прапором і повісили в класі, але вчителька побачила і швидко десь її викинула. Відмовитися від написання листа російським військовим також не можна було.

13-річний Орест і 11-річна Меланія опинилися розлученими з батьками після того, як ЗСУ звільнили Правобережжя. Батьки відвезли дітей на Лівобережжя до бабусі й дідуся, якомога далі від зони бойових дій. Через це майже 1,5 року не бачилися з батьками. За цей час через постійний стрес у Меланії погіршився слух, як і в її мами Оксани. Брат і сестра дуже хотіли обійняти маму, повернутися додому. Але іноді вже й не вірили, що ця мить може колись статися.

Маленька Лана народилася вже в окупації. Її мама Таміла повномасштабне вторгнення зустріла вагітною. Дуже важко доводилося виживати в перші місяці, коли був дефіцит продуктів і ліків в окупації. Дуже сподівалася молоді жінка, що народжуватиме у вільній Україні, але ні — у пологовий їхали через кільканадцять російських блокпостів. Ледь домовилися з військовими пропустити їх у пологовий. Нове життя народжувалося під вибухи. Породіллі було дуже страшно, та, на щастя, обійшлося без сховища. Додому їх виписали через 4 години після пологів, так і не зробивши дитині жодного щеплення.

Щоразу, коли звертаються до нас за допомогою, ми розуміємо усі ризики та всю небезпеку для дітей. Там, під владою окупанта, наші діти позбавлені будь-яких прав і звичайного щасливого дитинства. Тому часу на зволікання немає. Ми одразу починаємо діяти. На сьогодні це вже 261 дитина, врятована з росії та окупації нашою організацією.

П.С. Усі імені в цілях безпеки змінені.

Сполучені Штати офіційно приєдналися до Міжнародної коаліції з повернення українських дітей. Тепер відповідно до Спільної декларації, яку раніше видали Канада та Україна, США зобов'язуються підтримувати безпечне повернення всіх українських дітей насильно переміщених Росією.

Кожна країна-учасник твердо переконана, що міжнародне гуманітарне право з прав людини має бути дотримане. Тому члени коаліції активно долучаються до зусиль, спрямованих на повернення та реінтеграцію цих дітей, а також виступають за правосуддя щодо осіб, відповідальних за їхню незаконну депортацію.

Міжнародна коаліція з повернення українських дітей запрошує інші держави та міжнародні організації приєднатися та підтримати зусилля у цьому напрямку.

24 лютого перевернуло весь світ для Надії. О 3:20 ночі пролунали перші вибухи, і здалося, що ти вже помираєш. Куди бігти, що робити їй з дочкою та 4 онуками, вона не знала. Бо чоловік тієї миті був у відрядженні. Так само як і не знала, що сказати наймолодшому 2,5-річному Андріяну, який спросоння запитав: “Бабусю, що це?”. Як в такому віці пояснити дитині слово “війна”?

Найперше, що потрібно було зробити, це забрати молодшу дочку Юлію зі спецінтернату. За нею поїхав чоловік, щойно вдалося повернутися додому. Та дороги вже були перекриті, бо назустріч їхали колони російської техніки. Звідусіль лунали вибухи, а ще через кілька годин захопили електростанцію. Надії, яка до цього працювала продавцем у магазині, довелося кинути роботу, бо російські солдати почали ходити містом і відбирати в магазинах гроші та товар.

Продовження ⤵️

Перші три місяці у місті майже не було звʼязку, сигнал пробивався лише інколи, і то тільки в деяких місцях. Низько над хатами постійно літали ворожі літаки, а з усіх сторін лунали вибухи.

У вересні разом з військовими по хатах почали ходити робітники сільради, які майже повним складом перейшли на бік окупанта. Змушували відправляти дітей до школи. Інакше погрожували забрати дітей та відправити на психіатричне лікування, щоб зʼясувати, яке в них таке «відхилення», що не дозволяє їм вивчати російську мову. Батькам погрожували кримінальною відповідальністю.

Водночас пропонували багатьом дітям поїхати в табори відпочинку. Проте Надія онуків не пустила, і жодного разу про це не пошкодувала. Адже подружку її онучки батьки пустили, і з того часу дитина просто зникла безвісти. Останній дзвінок був з кордону, дівчинка попрощалась, повідомила, що вони їдуть в Краснодар, більше на зв’язок вона не виходила і в соціальних мережах не зʼявлялась. Що з нею зараз, невідомо.

У школі дітям було складно, там змушували вчити історію росії та російську мову. Росіяни роздали дітям зошити, у кожному з яких був надрукований гімн рф, який щодня перед першим уроком діти змушені були співати. Батьків у приміщення школи не пускали, портфелі та телефони дітей на вході обовʼязково перевіряли. Усю українську символіку замінили на російську. Два тижні встигли походити у школу онуки Надії, але потім навчання припинилося через сильні обстріли.

Та останньою краплею терпіння стали російські БТРи й танки, які заїхали в лісосмугу за 600 м від їхнього будинку. Там росіяни почали рити окопи, а через два дні за пару будинків від них стався прильот. Тож Надія попрощалася з чоловіком, і поїхала з дочками та онуками.

Вдома тоді також залишили маленький нагрудний значок 4-річного Тарасика у вигляді синьо-жовтого серця, на якому було написано: “З Україною в серці”. Побоялися, що їх не пропустять. Онук дуже плакав, сказав, що бабуся забрала в нього серце. Тоді Надія пообіцяла малому, що вона обовʼязково купить йому український прапор, який і стане його новим серцем.

Коли вже здавалося, що родина у безпеці, Надії зателефонували: чоловік у лікарні. Його збив російський військовий і втік з місця події. Довелося їхати знов додому. Проте тепер дорога була набагато складніша — майже 6 годин їх допитували співробітники ФСБ та погрожували посадити на поліграф. У телефоні знайшли номери людей, які здавали координати російських військ. Надії було дуже складно пояснити, що ці люди просто купували в її магазині продукти в борг. А телефони їхні записала, щоб повернути гроші. На щастя, тоді їх відпустили.

Чоловік Надії був у жахливому стані, його треба було везти за 200 км, щоб зробити операцію. А це — величезна купа блокпостів, на яких її постійно допитували, чому немає російських документів. І одного разу її просто попередили, що це востаннє.

Отримати російські документи для Надії було дуже принизливо. По-перше, цей папірець геть нічого для неї не значив. По-друге, вона змушена була на фоні гімну росії читати «громко, четко и понятно» присягу для країни окупанта… Але залишитися з українськими документами в окупації — це значить, потрапити на підвал, і можливо, вже ніколи не вийти на волю.

«Важко було дуже… коли читала ту кляту присягу росії, думала про Україну. В голові лунав рідний гімн. Адже я була в себе вдома, на своїй батьківщині», — згадує Надія той жахливий момент в її житті.
На щастя, стан чоловіка покращився, проте він так і залишився ходити на милицях. Чекає на ще одну операцію. Можливо, родина б затрималася трохи в окупації, та росіяни продовжували тиснути, щоб усі члени зробили російські документи. Тож питання про виїзд знову стало актуальним. У пошуках волонтерів та перевізника Надія вийшла на нашу організацію Save Ukraine.
Тепер усі ці випробування, які здавалися вічними, позаду. Коли Надія ступила на підконтрольну Україні територію, сонце здалося яснішим, і дихати стало легше.

П.С. Імена героїв історії змінені задля безпеки

Іще в 10 українських дітей росіяни намагалися відібрати не лише щасливе дитинство, а й життя. Учора російський дрон влучив у криворізьку багатоповерхівку, внаслідок чого четверо людей загинуло, а понад 40 осіб зазнали поранень. Серед наймолодших постраждалих — 11 місячна дівчинка і 2-місячний хлопчик. Малюк, який прожив усього два місяці, вже став ціллю для ворога.

Кожний день приносить нам тривожні новини. І кожен день життя і дитинство наших дітей потребують більшого захисту.

📸 Інтернет

Учора виступив на засіданні Комітету у закордонних справах парламенту Великої Британії щодо примусового вивезення та українських дітей. Розповів британським парламентарям про те, як росіяни усиновлюють українських дітей, русифікують, у такий спосіб знищуючи їхню національну ідентичність та готуючи їх до нової війни.

У ході трьох панельних дискусій члени британського парламенту також обговорили стратегічне використання Великою Британією санкцій проти росії.