м о є п о к о л і н н я

Історія в книгах довга, наживо — минає стрімко,
моє покоління пише сльозами й вогнем сторінку.
До біса маневрів список, дивіться, які ми вперті,
дивіться, як сміємося прямо в обличчя смерті.

Дивіться на наші танці з руйновищ, постів, окопів,
над головами — уламки, з-під ніг вилітає попіл,
контемпорарі в підвалах для тих, хто лихої вдачі.
Моє покоління плаче так, щоб ніхто не бачив.

Якщо би всю сіль з копалин, жбурнути в страждання світу,
то більшість у наших ранах розквітла би горицвітом,
бо з кожним життям навколо недоля і доля спільна.
Прислухайтесь — у полоні ворожому чутно співи.

За мить як піти в атаку, ми молимось про спасіння,
якщо Бог і є, він носить форму мого покоління.
Чи прийме він нас, хто знає — святих серед нас немає.
Дивіться, як ми лютуєм, як пристрасно ми кохаєм.

Коли чорна тінь повстала від Маріка до Говерли,
ми билися, як востаннє. І вижили. І померли.
Якщо, як і ми, уголос, ти весело й непохитно
читаєш це українською, значить ми бились гідно.

5.07.22

Вірш «моє покоління» мені хотілось прочитати тільки так: під ритм на ящиках від снарядів і РПГ. Подивіться, що вийшло: https://youtu.be/F3opu9-xeiA

к а р т и н и

Кохались так, що падали картини,
і янголи, що тут жили одвік,
не полишали сутінок квартири.
Диявол перейшов би на наш бік,
якби тоді поглянув нам у душі.
На відстані кордонів і постів
кохали так, що неможливо дужче,
кохали без дзвінків і без листів.
Тому що зустріч буде землетрусом,
тому що бракуватиме часу
згадати про подолані спокуси,
про янголів присутність мовчазну.
Про переїзд з квартири на квартиру,
кохання без уміння і вираз.
Залишилось розвісити картини,
щоб падали на когось після нас.

©️ Павло Вишебаба

Друзі, прохання! Мої прекрасні підписники зараз намагаються вивести вірш «Моє покоління» у тренди YouTube. Зможемо⁉️ Залиште лайк і комент, будь ласка, тут: https://youtu.be/F3opu9-xeiA Завчасно дякую, привіт з Донеччини! 🇺🇦

т и т р и

Так пам’ять працює за мить до страти:
я згадував львівський вокзал і зливу,
карпатські ночівлі, столичні протяги,
коли вона мовчки ішла з кімнати,
чіпляючись за важливе
краями одягу.

Услід їй тягнулися вірші й проза,
котилися меблі та вази в безвість,
край неба відклеювався шпалерою,
здавалось, із теплою досі простінню
вона забирає всесвіт,
що став химерою.

Самотність привчає нас до мовчання,
привчає зрікатися найрідніших
і спільне життя виривати з власного.
Аби забувати одне кохання,
потрібно зустріти інше
ще дужче згаслого.

Залиш, мов прихований файл на диску,
у тайні від мене і від наступників,
щасливі моменти, як кінострічку
де ти назавждИ головна артистка,
де ми сміємося в сутінках,
ще вдвох – навічно.

Все інше, кохана, сміливо витри.
Почнімо з простого: самотні кави,
чи з чого там створюють нові всесвіти?
Ці вірші – всього лиш заключні титри
любові, яка зникає
у дверях безвісти.

м о л и т в а

Подаруй трохи спокою, кинь у глибокий тил,
полежати під сонцем в компанії трьох мудил –
тих людей, що, направду, люблю я до краю сил.

Підпиши для твоїх волелюбних, та вірних, слуг
нетривалу відпустку, бодай перевести дух.
Це найгірша з молитв, що торкалася твоїх вух?

Незбагненно, чому ти пустив нас в такий галоп –
нам епоха дісталася з шаблями наголо
і у цьому стрибку надто рано казати «гоп».

Ця епоха зніматиме пробу із наших вір:
вкоротила рідню, і країну, і скарб, і зір.
Почуваюся часом, як загнаний в полі звір.

Не жаліюсь, а прошу покірно: пошли нору
лиш побачити друзів, кохану та дітвору,
пару днів відпочинку – і знову приєднуй струм.

Щоби знову я бачив могутність твоїх діянь,
щоб прийняв і трагічне, і вічне, і інь, і ян.
Я платитиму вправно, яку ти призначиш дань.

І хоча твоїх іспитів більшість я запоров,
я не вішаю носа, як бачиш із молитов,
певно, краще тобі прислухатись до тих промов,

що з останньої сили звертаються до молінь.
Надішли трохи спокою кожному зі створінь,
дай їм, боже, цю крихту з «навіки віків».

Амінь.

т у т б у в я

Я пам‘ятаю: тут були птахи,
їх ціла зграя кленами горсала,
тахікардично грюкала в дахи
в ті дні, коли мені ти ще писала.

Щоденні справи мали певний сенс,
та не згадаю, що в них, крім пустого.
Якщо цей запис вітер понесе,
то я, здається, не помічу того.

Я пам‘ятаю, чувся шурхіт хвиль,
а м‘язи на обличчі посміхались
самі собою, без моїх зусиль.
Сільські ландшафти не вселяли жалість.

Ще донедавна мАла та ріка
не перелом, а елегантний вигин.
Погоді степовій не нарікав
на жар її, позбавлений інтриги.

Лише бур’ян в задусі не зів‘яв.
Хоч видряпай із відчаю на стінах,
що точно пам‘ятаєш: «Тут був я»,
такий-то рік, воююча країна.

Лахміття пошматованих небес,
які давно не лагодила тиша.
Не знаю, чи згадаю я себе,
якщо ти навіть знов мені напишеш.

Друзі, привіт! Ви просили – ми зробили ✅

Тепер вірш «Доньці» є на музичних майданчиках. Ооось тут: https://album.link/2zn5tv8dskxw0 (Spotify, Apple Music, YouTube Music, ITunes)

🎧Слухайте, 🎥 дивіться відео на YouTube та 👍ставте реакції💬, щоб його почули інші🤝 Спробуємо вивести в тренди?!

Дякую за поширення🌻

Ілюстрація до вірша «д о н ь ц і» від художниці Альбіни Колесніченко.

Підтримайте твір на музичних майданчиках - послухайте тут: album.link/2zn5tv8dskxw0

У нашій бригаді з‘явився позивний «Альпи» і пригадався вірш, писаний у Швейцарії кілька років тому

а л ь п и

Геометрично досконала наледь гір.
Природа тут взяла до справи скальпель
і вирізьбляла камінь з льодом до тих пір,
допоки не повстали Альпи. Альпи.

Все те, що у підніжжя – привід для ридань,
втрачає свій масштаб, чим вище вдерся.
І видається, наче весь меридіан –
оправа для цього гірського персня.

У кригу загорни моє життя, сльото,
від самої Омеги і до Альфи,
щоб бачив я його як шлях через плато
на ювелірно вирізьблені Альпи.

©️ Павло Вишебаба
Світлина Дмитро Камінський

к в і т и

Це може, навіть, і не вірші,
а квіти, кинуті тобі.
Л. Костенко

Трава так само буде пнутись вгору,
врізатиметься хвилями в село
і врешті-решт уламки ці підкорить,
неначе нас ніколи не було.

Напевно, ми ще навіть не дорослі,
напевно, створені не для війни,
але вона нас творить на свій розсуд
чи перетравлює, кидаючи в терни.

Стирає імена в незримі «дехто»,
і десь між цифр утисне наш загін.
Війна – найбільш невмілий архітектор,
що має здібність тільки до руїн.

Життя, здалось, розділене надвоє,
а виявилось – сповнене до меж
для тих, хто народився не для воєн,
та й хто для них народжується, врешт.

Для тих, кого спиняють на пів слові,
на пів ковтку в повітрі степовім
застигли незакінчені розмови,
історії, які недоповім.

Були часи непевніші та гірші,
трагічніших не знав я на роду.
І це не вірші, хлопці, це не вірші,
а квіти, що вам в кітелі кладу.

6.09.22

Українська бойова та військова поезія усіх часів.

Сьогодні о 20:00 читаю її наживо (спасибі старлінку), улюблене від пророка до наших днів: https://youtu.be/NRlpQ56Aqh0

Мені вірші дуже допомагають і в радості, і в горі. Спробуйте і ви цю терапію.

н а р о д ж е н н я

Земля була така холодна,
озера стигли у льоду,
і видихи один за одним
поривно мерзли нальоту.

В бахілах сніг прокволом танув.
Халати стежили навкруг,
коли тебе, дрібну й багряну,
з палати винесли до рук.

І русла знову стануть повні,
і знов прогріється земля.
Між нами наче нитка вовни,
і за петлею йде петля.

І кожен спогад, кожна сповідь –
нам в’яжуть светр для хуртовин.
Між душами, моя любове,
не розрізають пуповин.

Коли удам, що зліг у смерті, –
не думай, що я зник навік,
клади мене в оцьому светрі,
щоб зігрівав по інший бік.

Мій світе, хоч в раю, хоч в пеклі,
не бракуватиме часу,
переберу неквапно петлі:
прозріння, посмішку, сльозу,

мінливих настроїв відтінки,
в міцних обіймах щік тертя.
Сильніша за любов до жінки
любов до спільного дитя.

І кожен раз, коли побачиш,
як кригу плавить теплий ґрунт, –
це я згадав: тебе, гарячу,
життя кладе мені до рук.

[2019, 2022]

Ці шрами зробила тобі не війна,
над ними – тату орхідей і лілеї.
Ніхто ще не зранював так, як вона.
Ніхто ще не зцілював краще за неї.
Ніхто не умів проростати крізь шви,
напевно, тому і лишає порізи,
щоб глибше у тебе, щоб нижче трави.
Для того вона і збирає валізи,
завжди забуваючи щось головне,
лякаючись раптом дістатись до суті.
Бо світло народжує стільки тіней,
що інколи легше сховатись у сутінь.
Щоб потім тобі відплатити сповна,
примножену ніжність змішати в єлеї.
Ніхто ще не зранював так, як вона.
Ніхто ще не зцілював краще за неї.

19.09.2022

У мене коротке, але цінне й багате на емоції відрядження на Харківщину. Разом з #КультурнийДесант на звільнених територіях зараз відвідуємо рятувальників і наших військових у частинах, на позиціях, в госпіталях. У шпиталях підтримуємо місцевих, які пережили пекло російської окупації. Я читаю вірші, а Ярмак, Саша Чемеров і Коля Сєрга співають пісні. Розмовляємо з тими, хто півроку був під окупацією.

Щойно звільнили – і там вже звучать українські вірші, пісні та слова підтримки та братерства, так буде і на звільнених територіях сходу та півдня України! 💙💛 Життя в міста повертається разом з Україною🇺🇦

с т р у м
 
Рождає ся кожен двічі,
так мовив німецький пращур. Спочатку як є – фізично,
а потім – збагнувши нащо.

Під гамір нічної сварки
та крики вокзальних круків
на липкім пероні Харкова
я народився вдруге.

З Левади до Телевежі
я йшов через екс-столицю,
ще мирну, вже незалежну,
і ніч їй відверто личила.

На сходах ХАТОБ у зливу,
я вперше почув ізблизька
брудну, молодіжну, хтиву,
спокусливу українську.

Ні «парость», ні «солов‘їну» – хмільні сьогоденні вірші.
Щоб я закохався в країну,
ніхто не зробив би більше.

Ця мова книжкам потрібна
допоки в міському шумі
ці вулиці й підворіття
її заряджають струмом.
 
Допоки говорять нею
і крашеві, і крінжові
моделі та сутенери,
міняли з Барабашово.
 
Допоки хлопи кобітам
шепочуть на ній з відлунням
прадавньої мови лібідо
та змішують з поцілунком.
 
Поетам невипадковим
писати її з натури,
щоб більше сказати мови,
щоб менше літератури.

2018,2022©️ павло вишебаба

е р л г р е й

В той самий день, коли ми перетнемо
обмежувальні лінії, стрічки,
коли ми подолаємо всі смуги
та смутки перешкод, горби голгоф,
коли ми перейдемо всі болота,
пустелі у цвітінні, ріки вбрід,
зруйнуємо ненависні паркани,
з-під шкіри виймемо колючий дріт,
із пам'яті - всі згадки про неволю,
ми вийдемо, щоб розім'яти ноги,
на тихий надвечірній двір,
вдихнемо запахи з кристалами вологи,
і все, що викликатиме неспокій,
це брак в коморі чаю з бергамотом.
Це буде світ, який створили ми,
але в якому жити непридатні.
Хіба що скаржитись собі під ніс,
що ерл грей з багаття між боями,
не те що ці помиї в порцеляні.

з а м і с т ь с п о в і д і

Отче, я лише людина, як і ти,
віру втратив і не буду прикидатись.
Я досяг такого рівня самоти,
що сповідуватись, певно, вже не здатен.

Не готуйся відпускати без гріхів,
моя совість не відгукується більше.
Від загиблих відганяючи птахів,
не молитви я зачитував, а вірші.

Хай не посланцю від бога, - без образ, -
капелане, я кажу тобі як брату:
як же хочеться пожити інший раз,
як же інколи не хочеться вмирати.

Не прийми за малодушність чи за страх,
я здебільшого до смерті став байдужий,
та побачиш тих лелек на димарях,
випадковий відблиск неба у калюжі,

як рікою йде туман, мов паротяг,
і подумаєш, що можна б ще пожити…
Хоч яке просте чи то складне життя
після місяців над прірвою у житі.

Я люблю це буботіння молитов,
отче, почитай їх доки буду спати.
Дай мені благословення на любов,
обіцяй, що ми ще зможемо кохати.

13.10.2022

с т о р і ч ч я б і ж е н ц і в

— Всe складається з атомів, навіть НАТО,
вся ООН та інші організації.
— Чи вони дочeкаються на розплату, братe?
— Дочeкаються ро́зпаду. — Слава нації!

У кав'ярні гортаю важку книжeнцію.
Наша вулиця щe нe бачила ці обличчя.
— Двадцять пeршe сторіччя — сторіччя біжeнців,
вигнанців і мігрантів. Сумнe сторіччя.

Чeрeз стіл читають «Упанішади»,
за сусіднім — спілкуються по-сирійськи.
— Бог нам дав війну, щоби нас змішати,
щоби ми дізнались про справжню дійсність.

— Щоб жили ми нeначe в одном будинку?
— Цe здіймається знов Вавилонська вeжа.
— Ти ж хотів побачити морe, синку?
Післязавтра дістанeмось узбeрeжжя.

Ті привітні люди з ООН чи НАТО
обіцяли нам прихисток по казармах.
— Що ми маємо спільного з ними, тату?
— Всe складається з атомів, я ж казав вам.

к о л и с к о в а

Спи, дитино. Світить місяць.
Потяг йде обабіч лісу.
Краєм міста. Крізь пости.
В стукотінні спи та спи.
Кожен поштовх — сон у вічі.
Не прокинься цілу вічність,
щоб проспати власний сум.
Тільки там, куди везу,
там, де всесвіт збожеволів,
не проспи чужого болю.
Часом ліпше за вагон
колисатиме у сон.
Спи, дитино. Буде ранок,
будуть хвилі з океану,
вкриють місто і пости.
Спи, дитино, поки спи.

Війна – найбільш невмілий архітектор,
що має здібність тільки до руїн.

Повний текст вірша вище