б р а т о в і

На горищах — зірки, повний місяць вростає в хлів.
Наче клапті пітьми, клен скидає з гілок круків,
І щоночі накатує шепотів різнобій,
серед них найвиразніший голос — це голос твій.
Бо рідніше рідні, коли хвиля збивала з ніг,
став мені ти в ту мить, коли поруч навік поліг.
Через це ти, напевно, навідуєш з-за межі
і запитуєш пошепки, як воно — далі жить.
Поки смерть заряджає для мене лиш холості,
голе тіло твоє височіє над пагорбом на хресті.
Проведи до живих, проведи через ліс густий
і пусти мене, брате, прошу тебе, відпусти.

26.05.22

Як замовкнуть усі автомати
і розчуємо врешті весну,
як же спрагло ми будем кохатись,
щоби змити із себе війну,

розчинити її клятий запах
у солоному потові вдвох.
Я по мушках, по зоряним мапах,
вивчу всю, як створив тебе бог.

І коли охолонуть гармати,
як же гаряче буде в ліжках!
До укусів тебе цілуватиму,
щоби стерти із пам'яті жах,

щоб твій стогін злякав порожнечу.
Я тебе перед втомленим сном
обійматиму безкінечно,
а на ранок любитиму знов.

І якщо нас помилує фатум —
пережити цю люту весну,
як же спрагло ми будем кохатись,
щоби змити із себе війну.

6.05.22

+

Як ти? - не буду тебе питати.
Довгі подробиці — атрибут
мирних часів, нині інший статус.
Просто, будь ласка, будь.

Курс на життя зараз не дорожче
нафти і газу, та я молюсь.
Фронт, укриття, чужина абощо —
просто постав тут плюс.

Маєш напевно чималий клопіт,
часом і я наче з ніг валюсь.
Дві наші долі малюю на попелі:
лінія, лінія — плюс.

***

Читає: акторка Дар'я Творонович

Є картини війни нетутешні,
наче хокку бентежний сюжет:
білий цвіт молодої черешні
осипається на кулемет.

Від прильотів раптових з розмаху
в різнотрав'я уткнешся лобом,
де занурюються комахи
у свою комашину любов.

Облітає лелека під креном
водоспади від фосфорних бомб.
Відділити би все поокремо
і ніколи не скласти гуртом.

Та замішано все в одній миті
і так ясно крізь діри в стіні:
ось життя — з головою у літі,
ось людина — по лікті в війні.

3.06.22

Я тепер не запалюю світла, від слова зовсім.
Ніч прийде і вона буде мати твоє волосся.
Часом з вікон заклеєних випаде промінь з пилом,
наче та сивина, що в ці дні ти собі нажила.
Я занурююсь в ніч, мов лягаю в твої обійми.
У молитвах своїх не проси зупинити війни,
не проси нездійсненного нам, а самий лиш мізер:
загасити зірки та сховати подалі місяць.
Уночі невідомо за ким калатають дзвони,
уночі наші ріки й струмки не такі червоні,
павутиння пітьми зашиває в будинках діри
і цього мені досить, щоб мати ще крихту віри.
Духи дому оплакують протяги коридорні,
всі слова про любов застрягають клубком у горлі,
та коли буде можна без жаху відкрити очі,
повертайся, промовимо їх, наче вирок ночі.

9.04.22

На Донбасі міста не прокинуться від сирени,
їх покинули люди, як кров залишає вени,
їх відрізали скальпелем фронту супроти волі,
кожен з нас відчуває у тілі фантомні болі.
Ми вдивляємось в бік знерухомленої кінцівки,
але поки лише через оптику, лиш прицільно.
Не у білих халатах — у формі з брудними літерами
тут країну зшивають голками крупнокаліберними.
Український світанок зійде над Донецьким кряжем,
хтось із нас неодмінно до ночі в цю землю ляже.
Тільки думка майне, як заправиш в ріжок набої,
що ти жив — як простий чоловік, а помреш як воїн.

22.04.22

д о н ь ц і

Тільки не пиши мені про війну,
розкажи, чи є біля тебе сад,
чи ти чуєш коників і цикад,
і чи повзають равлики по в'юну.

Як у тих далеких від нас краях,
називають люди своїх котів?
Те, чого найбільше би я хотів,
щоб не було смутку в твоїх рядках.

Чи цвіте там вишня та абрикос?
І якщо подарують тобі букет,
не розказуй, як бігла ти від ракет,
розкажи, як добре нам тут жилось.

Запроси в Україну до нас гостей,
всіх, кого зустрінеш на чужині,
ми покажемо кожному по війні,
як ми вдячні за спокій своїх дітей.

м а м і

Повір, що намарно сльози твої течуть,
не слухай новин і сусідську пані,
у мене все добре, харчуюся досхочу,
нарешті потрапив у гарну компанію.

Підрозділ — неначе ченецький скит:
суворі аскези, весь день — за планом,
одягнені всі у один прикид.
Мене охрестили тут Капеланом.

Далеко від марних спокус буття
я завжди тверезий, мов чисте скельце,
веду на природі активний спосіб життя.
Ти часто казала, це добре для серця.

Тут всі за одного й за всіх — один,
тому бережи свої сльози й нерви.
З любов'ю, твій вдячний безмежно син,
рік 22-ий. 13 червня.

р у ї н и б о г а

Якщо ти знімеш тіло, наче плащ,
залишуться твої туга та плач,
мізерні радощі, надія вбога,
залишиться одне – руїни Бога.
Не пам‘ятає власних звуків дзвін
і хто дзвонив у нього до руїн.
Уламки фресок, здерті з них молитви –
померклі знаки програної битви.
На місці вогнища огарки дров
заледве тліють – це твоя любов.
І в погляді у кожної людини
я розглядаю ті самі руїни.
Якщо ти знімеш тіло, мов пальто,
серед руїн стоятиме ніхто.
І все, що ти відчуєш тут живого, –
присутність переможеного Бога.
[2018]

https://youtu.be/UkESjPOmruI

з і р к а

За київським часом о п'ятій
у чорному небі — вогонь
від зірки чи збитих снарядів.
Народ ся рождає, славімо його.

Під дике ревіння сирени
розноситься звістка кругом,
по землях, ба більше — по венах:
Народ ся рождає, славімо його.

Здивовані світлом незгасним
плетуться волхви ланцюгом
з дарами під зірку, до ясел.
Народ ся рождає, славімо його.

Хоч Ірода військо стокриле
ширяє з брудним батогом,
під захистом вищої сили
Народ ся рождає, славімо його.

Здійснять ще дива його руки
у ранах, що спробуй загой.
Із кров'ю, сльозами, у муках
Народ ся рождає! Славімо його.

м а р і у п о л ь [фрагмент]

У місті було нас сто тисяч люду,
страшніше за горни Страшного суду,
за дев’ять кіл пекла узятих вкупу -
місто-герой? - місто-мученик Маріуполь.
Щасливий, хто першим вві сні замерз,
ми бачили те, що є гіршим за смерть,
і взяли з собою – в пісок та глину,
у землю, що звали ми Україною.
Хто має сміливість почути – вухом
лягай на цей ґрунт і уважно слухай,
це ми кричимо з-під землі впритул:
Врятуй наші душі, Господь, врятуй.

25.03.22

м о є п о к о л і н н я

Історія в книгах довга, наживо — минає стрімко,
моє покоління пише сльозами й вогнем сторінку.
До біса маневрів список, дивіться, які ми вперті,
дивіться, як сміємося прямо в обличчя смерті.

Дивіться на наші танці з руйновищ, постів, окопів,
над головами — уламки, з-під ніг вилітає попіл,
контемпорарі в підвалах для тих, хто лихої вдачі.
Моє покоління плаче так, щоб ніхто не бачив.

Якщо би всю сіль з копалин, жбурнути в страждання світу,
то більшість у наших ранах розквітла би горицвітом,
бо з кожним життям навколо недоля і доля спільна.
Прислухайтесь — у полоні ворожому чутно співи.

За мить як піти в атаку, ми молимось про спасіння,
якщо Бог і є, він носить форму мого покоління.
Чи прийме він нас, хто знає — святих серед нас немає.
Дивіться, як ми лютуєм, як пристрасно ми кохаєм.

Коли чорна тінь повстала від Маріка до Говерли,
ми билися, як востаннє. І вижили. І померли.
Якщо, як і ми, уголос, ти весело й непохитно
читаєш це українською, значить ми бились гідно.

5.07.22

Вірш «моє покоління» мені хотілось прочитати тільки так: під ритм на ящиках від снарядів і РПГ. Подивіться, що вийшло: https://youtu.be/F3opu9-xeiA

к а р т и н и

Кохались так, що падали картини,
і янголи, що тут жили одвік,
не полишали сутінок квартири.
Диявол перейшов би на наш бік,
якби тоді поглянув нам у душі.
На відстані кордонів і постів
кохали так, що неможливо дужче,
кохали без дзвінків і без листів.
Тому що зустріч буде землетрусом,
тому що бракуватиме часу
згадати про подолані спокуси,
про янголів присутність мовчазну.
Про переїзд з квартири на квартиру,
кохання без уміння і вираз.
Залишилось розвісити картини,
щоб падали на когось після нас.

©️ Павло Вишебаба

Друзі, прохання! Мої прекрасні підписники зараз намагаються вивести вірш «Моє покоління» у тренди YouTube. Зможемо⁉️ Залиште лайк і комент, будь ласка, тут: https://youtu.be/F3opu9-xeiA Завчасно дякую, привіт з Донеччини! 🇺🇦

т и т р и

Так пам’ять працює за мить до страти:
я згадував львівський вокзал і зливу,
карпатські ночівлі, столичні протяги,
коли вона мовчки ішла з кімнати,
чіпляючись за важливе
краями одягу.

Услід їй тягнулися вірші й проза,
котилися меблі та вази в безвість,
край неба відклеювався шпалерою,
здавалось, із теплою досі простінню
вона забирає всесвіт,
що став химерою.

Самотність привчає нас до мовчання,
привчає зрікатися найрідніших
і спільне життя виривати з власного.
Аби забувати одне кохання,
потрібно зустріти інше
ще дужче згаслого.

Залиш, мов прихований файл на диску,
у тайні від мене і від наступників,
щасливі моменти, як кінострічку
де ти назавждИ головна артистка,
де ми сміємося в сутінках,
ще вдвох – навічно.

Все інше, кохана, сміливо витри.
Почнімо з простого: самотні кави,
чи з чого там створюють нові всесвіти?
Ці вірші – всього лиш заключні титри
любові, яка зникає
у дверях безвісти.

м о л и т в а

Подаруй трохи спокою, кинь у глибокий тил,
полежати під сонцем в компанії трьох мудил –
тих людей, що, направду, люблю я до краю сил.

Підпиши для твоїх волелюбних, та вірних, слуг
нетривалу відпустку, бодай перевести дух.
Це найгірша з молитв, що торкалася твоїх вух?

Незбагненно, чому ти пустив нас в такий галоп –
нам епоха дісталася з шаблями наголо
і у цьому стрибку надто рано казати «гоп».

Ця епоха зніматиме пробу із наших вір:
вкоротила рідню, і країну, і скарб, і зір.
Почуваюся часом, як загнаний в полі звір.

Не жаліюсь, а прошу покірно: пошли нору
лиш побачити друзів, кохану та дітвору,
пару днів відпочинку – і знову приєднуй струм.

Щоби знову я бачив могутність твоїх діянь,
щоб прийняв і трагічне, і вічне, і інь, і ян.
Я платитиму вправно, яку ти призначиш дань.

І хоча твоїх іспитів більшість я запоров,
я не вішаю носа, як бачиш із молитов,
певно, краще тобі прислухатись до тих промов,

що з останньої сили звертаються до молінь.
Надішли трохи спокою кожному зі створінь,
дай їм, боже, цю крихту з «навіки віків».

Амінь.

т у т б у в я

Я пам‘ятаю: тут були птахи,
їх ціла зграя кленами горсала,
тахікардично грюкала в дахи
в ті дні, коли мені ти ще писала.

Щоденні справи мали певний сенс,
та не згадаю, що в них, крім пустого.
Якщо цей запис вітер понесе,
то я, здається, не помічу того.

Я пам‘ятаю, чувся шурхіт хвиль,
а м‘язи на обличчі посміхались
самі собою, без моїх зусиль.
Сільські ландшафти не вселяли жалість.

Ще донедавна мАла та ріка
не перелом, а елегантний вигин.
Погоді степовій не нарікав
на жар її, позбавлений інтриги.

Лише бур’ян в задусі не зів‘яв.
Хоч видряпай із відчаю на стінах,
що точно пам‘ятаєш: «Тут був я»,
такий-то рік, воююча країна.

Лахміття пошматованих небес,
які давно не лагодила тиша.
Не знаю, чи згадаю я себе,
якщо ти навіть знов мені напишеш.

Друзі, привіт! Ви просили – ми зробили ✅

Тепер вірш «Доньці» є на музичних майданчиках. Ооось тут: https://album.link/2zn5tv8dskxw0 (Spotify, Apple Music, YouTube Music, ITunes)

🎧Слухайте, 🎥 дивіться відео на YouTube та 👍ставте реакції💬, щоб його почули інші🤝 Спробуємо вивести в тренди?!

Дякую за поширення🌻

Ілюстрація до вірша «д о н ь ц і» від художниці Альбіни Колесніченко.

Підтримайте твір на музичних майданчиках - послухайте тут: album.link/2zn5tv8dskxw0

У нашій бригаді з‘явився позивний «Альпи» і пригадався вірш, писаний у Швейцарії кілька років тому

а л ь п и

Геометрично досконала наледь гір.
Природа тут взяла до справи скальпель
і вирізьбляла камінь з льодом до тих пір,
допоки не повстали Альпи. Альпи.

Все те, що у підніжжя – привід для ридань,
втрачає свій масштаб, чим вище вдерся.
І видається, наче весь меридіан –
оправа для цього гірського персня.

У кригу загорни моє життя, сльото,
від самої Омеги і до Альфи,
щоб бачив я його як шлях через плато
на ювелірно вирізьблені Альпи.

©️ Павло Вишебаба
Світлина Дмитро Камінський