Зустріч із редакцією MediaLab у Львові вже завтра!

Маємо ще одного героя, який щасливо пішов із журналістики та знайшов нову цікаву професію, вона ж захоплення. Богдан Гдаль розповів MediaLab про те, як робляться шрифти, чому кожне видання не може замовити собі ексклюзивний шрифт і чому взагалі важливо, щоб буквочки в Україні були не такі, як деінде.

Шукаємо людину, яка робитиме MediaLab.
Угу, замість нас. Таке життя. Але ми все розповімо, покажемо й допоможемо, організуємо transition book, як в Уляни Супрун, коротше, напризволяще не покинемо.
Якщо ви вірите у медіа здорової людини, цікавитесь журналістикою і комунікаціями і готові працювати без регулярних чарівних пенделів, зголошуйтесь! Вакансія тут: https://medialab.online/news/lookingforaneditor

Можливо, колись штучний інтелект настільки порозумнішає, що зможе бути редактором MediaLab :) Але поки що — ніт. Робоапокаліпсис навряд чи прийде в журналістику, принаймні, в найближчі роки, хоча програми вже навчились писати не гірше за пересічного випускника українського журфаку.

Крезюме поганого не порекомендує! :)

⭐ Редактор/ка до MediaLab

📌 Що потрібно?
– Знатися на темі медіа в українському та позаукраїнському контекстах або мати натхнення дізнаватися.
– Вміти писати людською мовою та редагувати тексти.
– Бути достатньо самозарадньою і мотивованою людиною, щоб могти щодня працювати без чарівних копняків.
– Знати англійську мову на рівні, достатньому для читання англомовного контенту і його адаптування під потреби Медіалабу (інші іноземні мови — теж добре).
– Працювати з авторами-фрилансерами, вигадувати теми для матеріалів, ставити дописувачам завдання, витрушувати з них результат і платити за виконану роботу гроші.
– Знати, що трафік — не головне, але уважно стежити за ґуґл-аналітикою та всіма іншими інструментами, які допомагають ліпше зрозуміти, для кого працює видання.
– Вміти (і мати сміливість!) не лише відтворювати шаблони, які існували раніше, а й пропонувати нові ідеї.
– Любити аудиторію Медіалабу і спілкуватися з нею.

🌿 Які умови?
– Робота дистанційна, графік вільний (але щоденний). Для львівських є можливість працювати в офісі Львівського медіафоруму.
– Ринкова зарплатня.

📩 Куди писати?
Надсилайте ваші резюме або коротку інформацію про себе (хто ви, що вмієте, де працювали, чому хочете цю роботу) на info@medialab.online.

Прочитаєш нову суботню розсилку — на душі стане тепліше.

Чому читачі клікають на криваві заголовки? Яка їм різниця, хто кого вбив?
А велика.

Авторка цього тексту 15 років працювала в одному з найавторитетніших видань світу. Отримувала нагороди й почувалась так, ніби рятує світ. А потім зазирнула в свою душу і запитала себе: це точно те, чого я хочу? Тепер вона має іншу роботу, живе щасливіше, а також допомагає іншим людям піти з журналістики в інші сфери. Там теж є життя.

Скотилися з гір і розіслали розсилку. Там є головне за минули тиждень і трохи про те, як ми шукаємо собі наступницю чи наступника.

Рівненські рибалки не вміють писати людською мовою. А ви?

Розсилаєте розсилку, а у відповідь — тиша? Треба щось робити :)

Інтерв’ю може вийти поганим із багатьох причин, які не залежать від автора. Але авторові треба постаратись не налажати самому. Ми склали список найтиповіших інтерв’юерських лаж на етапі підготовки, розмови й роботи над текстом.

Сьогодні ввечері у Львові — прем’єра документальної стрічки Надії Парфан «Співає Івано-Франківськтеплокомуненерго». Це не простий собі документальний фільм — ви це зрозумієте, якщо почитаєте, наприклад, як для нього робився звук.
Ось що Надія розповідає про себе і кіно:
— Я вчилась у НАУКМА на культурології, цікавилась антропологією. Коли поїхала вчитись до Центральноєвропейського університету в Будапешт, взяла курс «візуальна антропологія». Там пропонували замість писання текстів знімати щось на відео. Нам видали камери, штативи і я зробила це вперше. До того я була байдужою до кіно.
— Вчилася рік на режисерських курсах Анджея Вайди у Варшаві. Це допомогло мені наважитися називати себе режисеркою. Сам Марцел Лозинський називав нас «колеги»!
— Кіно дуже гуманістичне мистецтво, в його центрі стоїть людина. Це відповідь на питання, що таке людина і як вона живе своє життя. Я завжди буду знімати фільми про людей. Спостерігаю за ними в процесі зйомок, тому в мене проблеми з драматургією.
— Часто я чую відгуки «ваш фільм як художній, дуже кінематографічний». Мене це ображає. Є стереотип, що документальне кіно — це не зовсім кіно, його порівнюють із телебаченням. Насправді документальне кіно — це повноцінне кіно. Ми воліємо називати документальне кіно неігровим. Неігрове кіно працює з реальністю напряму, а не конструює її. Це не значить, що неігрове кіно справжнє, знає правду чи відображає реальну реальність. Це така сама фікція, як будь-яка мистецька робота. І може брехати, а люди обожнюють ці побрехеньки.
— Неігрове кіно витісняє ігрове, бо ігрове — старперське мистецтво. Молоді люди менше ходять у кіно, а натомість дивляться фільми вдома. Досвід перегляду кіно індивідуалізується. Кіно виникло сто років тому й розповіло всі свої історії всіма засобами. Камера вже й літала, і ходила, і плавала. Ігрове кіно вичерпане, а неігрове готове щось додати. Допомагає здешевлення технологій — поява дзеркальних і бездзеркальних камер, які дозволяють знімати зручно в будь-якому місці. Процес виробництва спростився. Люди почали заходити туди, де знімальна група ніколи не бувала.
—Документалістика має інший алгоритм виробництва, ніж ігрове кіно. Але часом буває й дорожчою. В документальному кіно є певна інтимність процесу виробництва. Саме документування — самотній містичний процес, у якому режисер, герой і якась хімія, взаємодія між ними.
А на запитання про те, що змушує її знімати документальне кіно, Надія відповіла:
— Це завжди персональна мотивація, глибокий інфантилізм, нарцисизм і дитячі травми. Здорові, нормальні люди цього не роблять.
Подивимось? :)

Просити грошей ніяково. Навіть на поїздку в Антарктиду. Але журналіст і письменник Маркіян Прохасько знайшов вихід, аби не відмовлятися від своєї мрії: він не просив, а пропонував підтримати його експедицію.

Розсилка, яку ліпше прочитати :)

Нам тут запропонували опублікувати текст про осінь. Аж сумно було відмовляти. Така гарна осінь!!!

Ще одне медіа здорової людини в нашій добірці. Аж захотілось побувати в Сумах і подивитись на пам’ятник цукру :)

Світлана Сіщук переїхала до Нью-Йорка вісім років тому. Спершу вона читала журнали, де мало тексту й багато картинок, бо погано знала англійську. Але згодом зрозуміла, що англомовні медіа — чудове джерело збагачення словникового запасу. Ми попросили Світлану розповісти, які медіа вона споживає та що цікавого бачить у журналістиці в місті, яке є найбільшим осередком медіабізнесу у світі.

Інстаграм — найпопулярніша серед молоді соцмережа, він скоро пережене фейсбук за кількістю користувачів… Але для медіа інстаграм — негостинна територія. Для нього потрібно робити спеціальний контент, він не дає прямого трафіку на сайт, а головне — тут свої авторитети, які мають більшу аудиторію, ніж більшість медійних брендів. Багато підписників удається набрати переважно центральним телеканалам або глянцевим журналам. За мільйон підписників перевалив лише інстаграм «1+1».
Ірина Коваленко переглянула багато медійних інстаграм-акаунтів і оцінила їхню ефективність, креативність та здатність адаптувати свій контент до вимог капризної мережі.

Планета крутиться, бо по ній біжить песик. Ми нічого не переплутали, подивіться самі.