У Грузії, Азербайджану та Вірменії є багато спільного — наприклад, річки. Але спільного медіа, яке б говорило всіма головними мовами регіону та розповідало цим народам одне про одного, донедавна не було. Поки не з’явилась Чайхана.

Американський режисер Джеремі Браверман працює в Центральноєвропейському університеті в Будапешті. Вже понад півтора десятиліття він викладає кіномистецтво. На Lviv Media Forum 2019 він розповів Катерині Москалюк про п’ять документальних фільмів, які варто побачити.
🎞 «Запитай мене про Ємен» — фільм мого студента Маада Шарафа. Він виклав у фейсбуку відео з хештеґом #Ask_me_about_Yemen. Виявилось, що дуже мало людей знають про гуманітарну кризу та війну в Ємені в 2015 році. У фільмі він поєднав опитування необізнаних людей на вулиці зі своєю історією. Маад хотів зняти своїх співвітчизників, але я наполіг, аби він говорив про себе самого.
🎞 Real Answers — фільм про незалежну журналістику в Угорщині, знятий студентами Центральноєвропейського університету. Головні оповідачки в ньому — журналістки Бланка Золді з Direkt36 та Каталін Ердеї з Átlátszó. Вони говорять про фінансові труднощі, вороже ставлення держави, брак доступу до інформації, онлайн-тролінг та інші проблеми.
🎞 Up («Вгору») — документальний серіал британського кінорежисера і сценариста Майкла Ептеда. 1964 року він записав семирічних дітей, які ділилися своїми планами на майбутнє. Кожні наступні сім років Майкл повертався до своїх героїв і записував їхні розповіді про життя. 2019 року вийшла серія, де героям уже шістдесят три роки.
🎞 Nanook of the North («Нанук з півночі») — німий документальний фільм американського режисера Роберта Джозефа Флаерті, знятий 1922 року. Я завжди рекомендую своїм студентам його переглядати.
🎞 Take Care («Бережи себе») — це фільм, який я зняв чотири роки тому. Він про добре знайому мені родину, де батько хворіє на рак. Студентка коледжу відклала своє життя та здійснення мрій на майбутнє, бо зараз потрібно допомагати татові. Така ситуація часто трапляється в Америці — не всі можуть оплачувати медичне страхування. Зрештою це кардинально змінює їхнє життя. Молоді актори в цьому фільмі — мої студенти. Робота викладача забирає багато сил, але я все ще дуже люблю знімати кіно.

За що журналісти не люблять редакторів?
За ігнор і брак фідбеку.
За недотримання дедлайнів.
За неповагу до приватного часу
За втручання у стиль.
За неграмотні виправлення…
…і ще за кілька речей, про які можна почитати в цьому тексті.

Таня звільнилася з редакції, сидить дома, спить допізна… І стала заробляти більше. Щоправда, тепер вона їздить на відпочинок не з такою легкою душею, як раніше. Ми попросили її розповісти про плюси, мінуси й підводні камені журналістського фрилансу.

Автор цього меню точно не читав наш матеріал про те, як редагувати свій текст.

Регіональні журналісти мають змогу і працювати якісно, і заробляти гроші. Але чомусь ними не користуються, пише Анна Сердюк.

Ми давно не розповідали вам про те, як працюють медіа здорової людини. Виправляємось: сьогодні в нас розмова з Володимиром Волощуком, головним редактором онлайн-видання DTF Magazine. Воно пояснює хайпбістам природу хайпу, відкриває українцям нові імена у світовій культурі й налагоджує зв’язки з Заходом без російських проксі-серверів. Читайте самі :)

Свіжа розсилка прилетіла. Про наболіле.

Одного разу журналістка Таня, яка вважає себе дуже неорганізованою, вирішила стати організованою. І поставила собі планувальник Trello. Тепер вона встигає набагато більше, а переживає про те, що не встигає, менше. Ось як вона це робить.

Ви просили — ми написали😂. Чіткої інструкції нема, але корисні міркування — в достатній кількості. Інджой!

Боти — це програми, які можуть спілкуватись із читачами, відповідаючи на їхні запити. Майже як справжні люди. Іноді — як особливі люди, наприклад, Тарас Шевченко :) Ми зібрали різні приклади використання ботів у медіях — від твітер-бота The New York Times, який шукає в газеті нові слова, до луцького князя Любарта. Читайте, думайте — може, й собі бота заведете. Їсти він не просить.

«Пишучи лонгрід, ти завжди живеш на певній хвилі. Живеш у режимі гіпотези, в режимі сумніву. Не страху, а сумніву — хоча, може, для когось це й страх. Тривожність. І ось нарешті ти проминув цей етап. Далі треба вирішити для себе, що це було. Тоді втома, задоволення й очікування фідбеку складаються в це дивне почуття. І так — після кожного тексту. Коли випускаєш лонгрід, ти вже трошечки інша людина». Дмитро Фіонік розповів нам про те, як писався цикл про маніяків — один із найцікавіших творів української літератури факту.

Увага до деталей — один із головних стандартів нашої професії :)

Субота, незалежність, розсилка!

У Світлани Ославської на підході книжка репортажів про Туреччину. Один із текстів у цій збірці — про те, як працює авторка, скільки кишень у її пальті і як їй допомагають ангели. Світлана люб’язно дозволила нам його опублікувати. З нього ви дізнаєтесь, чому туркам важко пояснити, що таке репортаж.

«Більшість гомофобів об’єднує незнання й небажання розуміти природу гомосексуальності. Найчастіше гомофобія — це відсутність логіки і критичного сприйняття», — пише Христина Петрик. Вона вже рік є співведучої програми про життя та проблеми лесбійок, ґеїв, бісексуалів, трансгендерів і квір-людей на одеському телеканалі та радіостанції. Виявляється, в регіональних медіях є місце для цієї теми, її можна висвітлювати адекватно й знаходити героїв щотижня.

«В Gres Todorchuk я навчаюся багатьох нових речей, чогось навчаю інших. Майже звик до того, що більшість колег за віком мені в доньки годяться, деякі — в онучки. Допомагає почуття гумору. Мене часто просять поділитися враженнями про те, як я брав інтерв’ю у Авраама Лінкольна. А я у відповідь прошу допомогти мені розкрутитися в інстаграмі, щоб нарешті здобути славу фотками їжі і сідниць»
Михайло Кригель розповідає, як це — працювати редактором у піар-агенції після майже трьох десятиліть роботи в медіа. Хоча це, за його словами, теж медіа.

Розсилка без меланхолії.

Чи можна телефонувати спікерові опівночі? Що казати, якщо дзвониш вранці в неділю? Як поводитись, якщо чуєш, що спікер жує? Розберімося :)

Це медіа, а не соцмережі, поляризують суспільство, розбиваючи його на різні табори — й робили це задовго до того, як з’явився фейсбук. Це наша бізнес-модель передбачала, що конфронтація приносить більше грошей, ніж розв’язання проблеми. Це ми призвичаїли рекламодавців до того, що головне — це гучність, увага, сенсаційність і трафік, і принесли цю заразу в інтернет. Це ми не спромоглися поінформувати людей, готових голосувати за популістів усупереч своїм інтересам. Ми несемо величезну відповідальність за весь цей бардак.

Ми так подумали, що цей тест варто пройти всім новим урядовцям і депутатам. Підкиньте їм, будь ласка, хто знайомий :) А то зараз почнеться: ви того не пишіть, цього не пишіть, ми ж домовлялися, це ж офзерекордз!