Якщо зібрати докупи колонки, опубліковані The New York Times, вийде цілісна збірка есеїв — вони подібні за стилістикою і структурою. Натомість розділи колонок українських видань більше схожі на дайджест фейсбук-стрічки, часто доволі неакуратний та не редагований. Чого бракує українській колумністиці? Євгенія Кузнєцова має відповідь.

Влад Недогибченко і Марія Ридван пішли з журналістики. Але недалеко. Вони створили контентне бюро inka, яке займається комерційними текстами (і не лише). Нам стало цікаво, як працює такий бізнес і що в нього спільного з медійною редакцією. Виявляється — багато. Особливо нам сподобалась думка про те, що редактор — дуже потрібна людина в маркетинговій команді.

Новий тест на актуальну тему — про політику і медійників, які в неї йдуть. А потім зазвичай не вертаються. Спробуйте пройти — можливо, журналістське минуле декого з відомих українських політиків вас здивує.

Розсилочка.

Олексій Кушнір створив подкаст із красивою назвою «Підкаст», який за чотири місяці завоював стабільну, хоч і порівняно не дуже велику, аудиторію. У своєму тексті він покроково розписав, що робити подкастеру-початківцю в українських умовах, аби досягнути щонайменше таких самих результатів.

Це видання пише про Крим попри те, що редакція перебуває поза півостровом, автори відмовляються братися за матеріали, герої — говорити, а тамтешні чиновники — коментувати.

Цілий тиждень ми спостерігали за своїм виданням із гірських вершин і хребтів, майже не втручаючись. Воно сумлінно працювало і розповіло за цей час про:

🏔 те, як Олексій Кушнір створив подкаст і за чотири місяці зібрав стабільну аудиторію;

🏔 виклики, які стоять перед агентством «QHA media» — виданням про життя Криму, яке працює на материку;

🏔 фундаментальні зміни у медіях, які прогнозує російсько-американський дослідник Василь Ґатов;

🏔 способи убезпечення від кіберзагроз, які рекомендує експерт із цифрової безпеки Камеран Ашраф;

🏔 дивосвіт регіональної журналістики в історіях Тетяни Гонченко, яка три роки очолювала онлайн-видання в Запоріжжі;

Усе це + пара фоточок — у нашій розсилці, писаній у наметі та розісланій з-під хмар :)

Пожертви читачів — один із найперспективніших джерел доходу для незалежних медій у часи, коли з реклами більше не проживеш. Але просто взяти й попросити своїх читачів скидати тобі гроші на картку — не варіант. Потрібно пояснити їм, чому і за що вони будуть платити. Ми зібрали все важливе, що треба знати про пожертви для медій, та узагальнили досвід hromadske.ua, «Платформи», Skrypin.ua, bihus.info, slidstvo.info, Ukraїner та інших проєктів. Як вдалий, так і не дуже.

Пам'ятаєте привітання із днем народження та іншими життєвими подіями на сторінках паперових газет? Учорашній день, еге ж? Скажіть це Кірстен Харі, яка працює у флоридському виданні і поміж іншого пише й публікує некрологи в інстаграмі свого видання. Кірстен каже, що вони важливі для аудиторії. Крім того, жінка досліджує трансформації локальних видань і вважає, що виживуть ті медіа, які оберуть кооперацію, а не конкуренцію.

Василь Ґатов, дослідник медій з Університету Південної Каліфорнії, каже:
«Перш ніж спростовувати фейк, переконайтеся, що це має сенс. Що він справді небезпечний, на щось спрямований, а не просто тролінг або побрехенька, вкинута в інформаційний простір через те, що більше нема чого сказати. Не слід спростовувати фейки, створені щодо певної людини, якщо вона сама цього не зробила. Спростовувати чи ні — її рішення: не кидайтеся захищати того, хто сам себе не захищає».

Францішек Вячорка, представник білоруського «Радіо Свобода», каже:
«…аудиторія фейків та аудиторія фактчекінгових проектів не перетинаються, тому ці проекти не досить ефективні. Замість спростовувати фейки, потрібно зі старту робити якісні новини у привабливій обгортці. Це добре вміють американці: навіть найнуднішу історії напишуть так захопливо, як сценарій до «Гри Престолів»

Розсилка знайде вас навтіь на пляжі.

Тамара Кіптенко радить шість ресурсів, які допомагають стати кращим сторителером :)

Американський режисер Джеремі Браверман працює в Центральноєвропейському університеті в Будапешті. Вже понад півтора десятиліття він викладає кіномистецтво та знімає документальні фільми разом зі своїми студентами. На Lviv Media Forum 2019 він поділився з Катериною Москалюк думками про документалістику в сучасному світі.
🎬 Аудиторія документального кіно зростає завдяки платформам на зразок Netflix, які виробляють і поширюють фільми та серіали. Але популярність документалок дедалі більше узалежнюється від маркетингу. Аби залучити більше глядачів, автори тяжіють до коротших форм і серіалів.
🎬 Але це не значить, що повнометражне документальне кіно зникає. Ідеальне середовище для перегляду довгих документалок — кінотеатр. Хоча багато хто дивиться їх удома, щоб мати змогу відразу обговорити побачене.
🎬 Для хорошого документального фільму потрібна довіра між автором і героєм. Такі стосунки складаються часто вже під час зйомок. Навіть якщо знімаєте п’ятихвилинну розмову з людиною, потрібно зустрітись із ними заздалегідь і познайомитись. Тільки не слід ставити їм запитання, відповіді на які потрібні вам у фільмі — тоді на запису відповіді будуть несвіжими.
🎬 Документалістика не лише інформує — вона здатна впливати на аудиторію. Кіно може показати ситуацію в країні іноземцям, спонукати їх до співчуття, підтримки та допомоги. Наприклад, в Угорщині є біженці, проблеми яких більшість воліє не помічати; документальне кіно — це спосіб розповісти їхні історії.
🎬 Хороший фільм можна зняти не лише про особливих людей або особливі події. Але в наш час людей не так просто зацікавити чиїмись історіями. Глядачі прагнуть доброго бекґраунду: розповідаючи історію угорця, слід показати її на тлі проблем країни, в якій він живе.

У Грузії, Азербайджану та Вірменії є багато спільного — наприклад, річки. Але спільного медіа, яке б говорило всіма головними мовами регіону та розповідало цим народам одне про одного, донедавна не було. Поки не з’явилась Чайхана.

Американський режисер Джеремі Браверман працює в Центральноєвропейському університеті в Будапешті. Вже понад півтора десятиліття він викладає кіномистецтво. На Lviv Media Forum 2019 він розповів Катерині Москалюк про п’ять документальних фільмів, які варто побачити.
🎞 «Запитай мене про Ємен» — фільм мого студента Маада Шарафа. Він виклав у фейсбуку відео з хештеґом #Ask_me_about_Yemen. Виявилось, що дуже мало людей знають про гуманітарну кризу та війну в Ємені в 2015 році. У фільмі він поєднав опитування необізнаних людей на вулиці зі своєю історією. Маад хотів зняти своїх співвітчизників, але я наполіг, аби він говорив про себе самого.
🎞 Real Answers — фільм про незалежну журналістику в Угорщині, знятий студентами Центральноєвропейського університету. Головні оповідачки в ньому — журналістки Бланка Золді з Direkt36 та Каталін Ердеї з Átlátszó. Вони говорять про фінансові труднощі, вороже ставлення держави, брак доступу до інформації, онлайн-тролінг та інші проблеми.
🎞 Up («Вгору») — документальний серіал британського кінорежисера і сценариста Майкла Ептеда. 1964 року він записав семирічних дітей, які ділилися своїми планами на майбутнє. Кожні наступні сім років Майкл повертався до своїх героїв і записував їхні розповіді про життя. 2019 року вийшла серія, де героям уже шістдесят три роки.
🎞 Nanook of the North («Нанук з півночі») — німий документальний фільм американського режисера Роберта Джозефа Флаерті, знятий 1922 року. Я завжди рекомендую своїм студентам його переглядати.
🎞 Take Care («Бережи себе») — це фільм, який я зняв чотири роки тому. Він про добре знайому мені родину, де батько хворіє на рак. Студентка коледжу відклала своє життя та здійснення мрій на майбутнє, бо зараз потрібно допомагати татові. Така ситуація часто трапляється в Америці — не всі можуть оплачувати медичне страхування. Зрештою це кардинально змінює їхнє життя. Молоді актори в цьому фільмі — мої студенти. Робота викладача забирає багато сил, але я все ще дуже люблю знімати кіно.

За що журналісти не люблять редакторів?
За ігнор і брак фідбеку.
За недотримання дедлайнів.
За неповагу до приватного часу
За втручання у стиль.
За неграмотні виправлення…
…і ще за кілька речей, про які можна почитати в цьому тексті.

Таня звільнилася з редакції, сидить дома, спить допізна… І стала заробляти більше. Щоправда, тепер вона їздить на відпочинок не з такою легкою душею, як раніше. Ми попросили її розповісти про плюси, мінуси й підводні камені журналістського фрилансу.

Автор цього меню точно не читав наш матеріал про те, як редагувати свій текст.

Регіональні журналісти мають змогу і працювати якісно, і заробляти гроші. Але чомусь ними не користуються, пише Анна Сердюк.

Ми давно не розповідали вам про те, як працюють медіа здорової людини. Виправляємось: сьогодні в нас розмова з Володимиром Волощуком, головним редактором онлайн-видання DTF Magazine. Воно пояснює хайпбістам природу хайпу, відкриває українцям нові імена у світовій культурі й налагоджує зв’язки з Заходом без російських проксі-серверів. Читайте самі :)