Чорний ліс

Тут сосен шум та мовчазний поріг,
Туман без меж, що стелиться на віти.
Тут кожен подих зупинитись міг,
Де вічну темряву, яку зумів зустріти.

Це чорний ліс, це самий страшний гріх,
Який ти бачиш і з яким ти мусиш...
Глибокий страх... З ним дякуєш за всіх,
Хто в цьому хаосі зміг не згубити душу.

Завтра чекає нових одкровень,
Глибоко в серці, де таємниця злита.
Світ загадковий, дякую за день,
Людині тій, яка дійсно відкрита..!

© А. Ч. (06.08.2026)

Червоне проміння

Кохання - мить, триває все життя,
Від спалаху до нашого зізнання.
Мить ця коротка, не знає вороття,
Ні, це не магія, це вам не три бажання.

Кохання - шлях, який треба пройти
Та не звернути, якщо дійсно кохаєш.
Той, справжній скарб, що треба зберегти,
Коли знаходиш, коли всюди шукаєш.

Є шлях не той, є помилки в житті,
Буває так. Кохаєш - не кохаєш...
Знайшов не того чи збої в почутті,
Коли нічого в собі не відчуваєш.

Коли кохаєш - це мить на все життя,
Ти точно знаєш, що кожен день втрачаєш.
Кохання - шлях, вперед, без вороття,
Бо шлях без нього ти свій не уявляєш.

Коротка мить стає для нас уроком,
А кожен день становиться безцінним.
І так щодня, ми робим крок за кроком,
Щоби відчути від спалаху проміння..!

© А. Ч. (08.08.2026)

Просто гра

Не бійся пекла у собі самому,
Воно не ззовні, а кипить у венах,
Коли накриє все чадним покровом Твій власний мозок на нічній арені.

Зсередини, без голосу й благання,
Воно там точить сумнів звідусіль, Переплавляє пошепки й мовчання
В один нестримний і пекучий біль.

Кричиш у галас, а чути тільки луну,
Всміхаєшся, мов все це просто гра,
Але вночі, важку, отруйну струну
Торкається знов мороку рука...

І кожен раз, вона точить свідомість,
Згинає волю і думки у дугу.
Всю нашу суть і нашу підсвідомість Вичавить з нас, залишивши напругу.

Ти прагнеш тиші від усіх думок,
Бо власний мозок обернувся в ката.
Шукаєш відповідь за межі сторінок,
Де темний вихід - сторінка непочата.

© А. Ч. (12.08.2026)

Порядок абсурду

Воля без права чи право без волі,
Як нам різницю цього усвідомити?
Частка маленька, усвідомлення болю,
Того, що під тиском, головою розколете...

Право без правил - це наша ілюзія,
Там, де ми самі створюєм правила.
З болем, під струмом, проходить контузія,
Яка нам отрутою всі думки затуманила.

Далі контроль. Ми все контролюємо,
Кожен свій крок, свою кожну дію.
За межами глузду, навколо абсурд,
Без причин сподіваємось на світлу надію.

Влада нам кожному дарує байдужість,
На голодного звіра усіх перетворює.
Галапас, що руйнує, життя власне паплюжимо,
Калічимо тих, кого не підкоримо...

Воля без права чи право без волі,
Чи можем різницю ми цю усвідомити?
Це - наша пастка, наша вирва у скронях,
Та, що всім тиском, головою проломлена.

© А. Ч. (15.08.26)

Люті звірі

Чому людина просто не зникає,
Як вітер в полі, як в морі горизонт?
Його в театрі глядач не відпускає,
Хоч не артист він і немає нагород.

Але щодня, виходить сам на сцену
І до кінця він грає власну роль...
В кінці вистави гучно звучить серена,
Яка бере усе під свій контроль.

Ми чуєм оплески, тільки вони нещирі,
Це просто звичка, придумана давно.
В душі у нас не сплять ті люті звірі,
Байдужість наша - це їхнє джерело.

Нам неважливо, в якому ми театрі,
Яка вистава, хто грає яку роль.
Ми лицемірно рахуєм чого варті,
Так просто й втратити душі своїй пароль.

Чому людина просто не зникає,
Як вітер в полі, як в морі горизонт?
Коли в театрі його ніхто не знає,
Невдала сцена, секундний епізод.

© А. Ч. (18.08.2026)

Ozon

Повітря пропитане озоном,
А точніше - горілим м’ясом і брехнею.
Вони вдихають це з пієтетом і стоном,
Називаючи сморід - величчю, апогеєм.

Це не гроза освіжила простори,
Це коротке замикання в мізках епохи.
Варвари плутають блискавку з пожежею в Мордорі,
Де згорають останні палеозойські кроки.

Озон - це всього хімічна маска,
Дезодорант для гнилого сенсу.
Де кожен аплодуєте вибухам, наче це казка
І шукаєте правду в кривавому цензі.

Який же він чистий, цей запах розпаду!
Він так витончено пахне прогресом!
Орк готовий здихати заради параду,
Вважаючи власну сліпоту інтересом.

Тож дихайте глибше, ковтайте цю солодку отруту,
Насолоджуйтесь свіжістю після людожерної бійні.
Озон - це парфуми для тих, хто втратив міцну валюту,
І єдиний аргумент "патріотизму" у вашій безглуздій війні...

© А. Ч. (22.08.2026)

Совість

Вона не судить - вона свідчить,
Мов свічка посеред пітьми...
Ми вчилися її не бачить -
І самі стали всі німі...

Її нам не втопити в чарці,
Не вимиєш вином до дна...
Вона дзвенить у твоїм серці,
Немов натягнута струна...

Вона пережила віки,
І нам лишила заповіти...
Її нам зберегли батьки,
І ми - не сироти на світі!

Ви чуєте?! Поки болить,
Доти ми - люди, доти живі...
А як вона у нас мовчить -
Тоді ми - тіні на лайні...

© А. Ч. (09.09.2026)

Дисфорія

Згорнувся день у шелесті дібров,
І тихий вечір падає на плечі.
Я знов у пошуку лагідних розмов,
Шукаю схову в прохолодний вечір.

Так хочеться обіймів та тепла,
Без зайвих слів, без подиху, без сили.
І водночас - ніхто щоб не торкав
Тих таємниць, що стільки літ боліли.

Буває мить, коли пекучий біль
Повільно тліє у жовтневім світлі,
І серце втомлене без жодних, зайвих слів
Шукає спокій в динамічнім ритмі.

Осіння втома, мов прозорий дим,
Стискає душу в темряві глибокій,
І стає схожою на ключ від тих глибин,
Що повертає нам втрачений наш спокій.

© А. Ч. (09.10.2026)

Мистецтво не бачити

Найбільший злочин - ясний зір:
Назвати бійню бійнею, без гриму!
Хто на маніяка вкаже - той ламає "мир",
Тривожить рівновагу нерушиму.

Бо треба ж "зберегти лице" катам!
"Не ескалюй!" - сичать вельможні зали.
І совість людства розіп’яли там,
Де вигоду на правду розміняли.

Вважай за мед розбавлену отруту,
Кажи, що день - це найтемніша ніч.
Благословляй ярмо, життя й покуту,
Від правди відвертаючись опліч.

Мистецтво не дивитися - святе.
Усіх вчать змалку: з грамоти, з-під плахи.
Не помічати, як хаос проросте,
Втягни свій зір у панцир черепахи!

Та не врятує розчерк на столі
Тих верховодів від свого прокляття.
Усе здригнеться на цій, сліпій землі,
І спалахне прозріння, як багаття.

Нонсенс не стане правдою ніколи,
Хоч завіряй печатками трибун!
Злочинна сліпота впаде поволі,
Коли історія порве останню з струн.

© А. Ч. (10.10.2026)

Вчорашні

Хтось каже: час летить, мов птах,
А я дивлюся мовчки, тихо вгору.
У нас у кожного, у грудях - ярий страх,
Який ми маємо здолати зовсім скоро.

Воно палає, потім знов стихає,
І кожен міряє свій власний шлях.
Хто серця глибину не до кінця пізнає,
Той в забуття йде, ім'я зітреться в прах.

І от стоїш на роздоріжжі ти,
Де кожен вибір - це одне питання:
Куди тепер нам далі перейти,
Коли навколо - байдужість всіх й мовчання?

А серце б'ється, мов вода об брили,
Хоч кажуть всі, що це вже не важливо...
Ми всі вчорашні. Тільки ким ми були?
І чим цей світ здивує, і чи це ще можливо?

© А. Ч. (15.10.2026)

Апорія

Згасає день. Застиг закритий простір,
Багаття стихло, його останній дим...
Ти робиш крок, тобі ламає кості,
І світ навколо здається нам пустим.

Ахілл біжить, та відстань не зникає,
Стріла у небі затиснута в момент.
Ми вірим в рух, який повз нас минає,
Де кожен факт для нас не аргумент.

Ніч розрізає темні силуети,
Ліхтар чекає на холодний знак.
Шукаєм відповідь, але не в тих сюжетах,
Тому лишається нам без підказок тракт.

Годинник б’є, та час стоїть на місці,
Роки ідуть і знову та ж межа.
В цій порожнечі, в цьому глухому місці
Наш кожен рух - це шлях леза ножа.

© А. Ч. (28.10.2026)

Зламана реальність

Розсипався день на гострі уламки,
і простір повис на тонкій нитці зла.
У стінах тюрми - долоні та шрами,
і чорна вода на дні дзеркала...

Тут мова не слово, а спазм і судома,
тут совість пропалює груди до тла.
І тягнеться час, безпросвітний і стомлений,
серед недовіри, мовчання й ярма.

Я - тиша в тюрмі знеможених вимірів,
де вибору мало: чи крок, чи обрив.
Хрести за вікном похилились від вірувань,
яких чорний вітер не змив.

І світ розкололовся надвоє,
надламано,
і кров'ю сочиться граніт.
А ми розриваємо пута поранені
і дивимось у вирви безмежних орбіт.

Розпадається світ. Уламки летять на дно.
І ти наодинці з цим спаленим чорним днем.
Тільки іншого шляху нам не дано,
і розум мовчить, і дійсність горить вогнем.

© А. Ч. (05.11.2026)