Ніколи знову...

Коли душа звикає до покори
І страх стає законом для юрби,
Тоді "ніколи" обернеться в "скоро",
Бо кличуть ката лагідні раби.

Зло не приходить з гуркотом гарматним,
Воно росте із тихої вини:
З готовності миритися із катом,
З мовчання, що страшніше сатани.

"Ніколи знову" - як завчене прокляття,
Порожній звук на попелі епох...
Ми гріли руки на залишках багаття, де У безсиллі стояв за правду Бог.

Це не плакат. Не клятва для параду.
А чорний хрест, критичний ознак болю.
Хто забуває про вчорашню зраду -
Той сам готує завтрашню неволю.

"Ніколи знову" - це щоденний чин.
Це варта духу на краю безодні,
Щоб знов не встав із темряви руїн
Той звір, якого згодні вигодують сьогодні.

© А. Ч. (08.05.2026)

Правда "побєди"

Пам’ять не вчить. Для імперії це - інструмент.
Вона на кістках мого роду кує п'єдестали.
Не було спільного. Був тільки кривавий момент,
Коли всіх нас, як стадо, гнали у безмежну розправу.

В одних ешелонах ми їхали в пекло війни,
Та кожен із нас свою власну вимірював страту.
Стояли поруч - як бранці чужої вини,
Що змушені кров'ю імперію рятувати.

"Союзник" не волю для нас тоді здобував,
Він просто міняв свастику на серп і молот.
Він цілив у спину, та нами себе прикривав,
Несучи в наплічнику нову неволю і голод.

Сьогодні він суне відкрито - загарбник і кат,
Прикрившись історією, вкраденою в нашого народу.
Він б’є по містах із тих самих імперських гармат,
Бо генетично не вбити у кожного людську свободу.

Пам'ять не вчить. Бо у ката немає душі.
Для нього ми - власність, ресурс для нового розбою.
Та ми розірвали сталеві тенета чужі,
І платимо кров'ю, щоб стати, нарешті, собою.

© А. Ч. (09.05.2026)

Аполітичний лотос

Світ десь там розсипається, ніби старий конструктор,
Хтось кричить про права, хтось стискає ржавий рупор.
А я вивчаю дзен, тих висот яких він досягає,
Я не бачу навколо зла, отже - його немає.

Я в будиночку. В коконі. В білій стерильній ваті.
У мене в горщику кактус і спокій в моїй кімнаті.
Стрічка новин - то шум, як розлад шлунку у бога,
А в мене - йога, детокс і рівна, пряма дорога.

Я - аполітичний лотос у брудній, чужій виставі,
Я вище за всі розборки, за ліві вони чи праві.
І якщо мій дах знесе черговим "прильотом", випадково,
Я встигну подумати: "Який цей вогонь кольоровий".

Хтось там ділить кордони, хтось там рахує кулі,
А я медитую на хмари, сховавши в кишені дулі.
Я - космополіт, я вітер, я чиста енергія дзену,
Поки реальність поволі виходить на власну сцену.

© А. Ч. (15.05.2026)

Брудні пестощі

Ніч знімає з нас зайве, лишаючи тільки бажання,
Тільки запах волосся і темну, важку теплоту.
Наші брудні пестощі - це відмова від покаяння,
Це коли я губами читаю твою наготу.

Тут немає стерильності. Тільки сіль на твоїх ключицях,
Збите дихання і шкіра, що пахне дощем і тривогою.
Коли світ за вікнами сиплеться і кришиться,
Ця відверта тілесність стає нашою єдиною дорогою.

Любов не буває чистою, як лікарняна палата.
Вона ліпиться з глини, із крові, поту й темряви.
Я хочу торкатись тебе так, щоб запам'ятати
Кожен твій подих, кожен пульс, кожну гілку твого дерева.

Справжня ніжність завжди межує з відчаєм.
Ми залишаємо на тілі сліди, як докази нашого існування.
Наші брудні пестощі, не приховані, не позичені -
Це єдина молитва, що має сенс істини пізнання.

© А. Ч. (25.05.2026)

Справжні партизани

Мені подобаються люди, які лишаються людьми,
В наш час глобальної отрути, коли себе важко знайти.
Ні, це не ангели безгрішні, у них свої важкі гріхи,
Та з ними дихається легше на цій посіченій землі.

Для них немає абсолюта, казок придуманих з трибун
І бути людяним сьогодні - це безперервний, справжній бунт.
Вони приймають цю вразливість як даність і як голий факт,
Їх гуманізм - не доброчинність, а це жорсткий, свідомий акт.

Бо зберегти в собі людину, коли навколо світ в розріз,
Щоб не стріляти підло в спину і не соромитися сліз.
Це справжня сила. Це мистецтво. Сховати відчай в глибині,
І віддавати тепло серця, коли воно горить в огні.

Серед епохи сурогатів, де пластик замінив кістки,
Вони лікують важкі рани, гострі отруєні голки.
Де алгоритми виживання диктують люті перегони,
Вони, як справжні партизани, рятують зранені нейрони.

© А. Ч. (30.05.2026)

Дивовижні

У дні, коли бракує нам годин,
А світ навколо - натягнута пружина,
Так цінно те, що серед всіх новин
Знаходиться для слів ціла хвилина.

За парою простих та справжніх фраз
Ховається невидима основа:
Де віддаємо свій безцінний час,
Щоб просто обійняти теплим словом.

Слова летять крізь відстані й міста,
Пробившись крізь події та екрани.
У цьому клопоті є головна мета,
Яка так м'яко гоїть наші рани...

Ви дивовижні. В метушні турбот,
Де кожен з нас біжить своїм маршрутом,
Згадати іншого - не просто епізод,
А справжня розкіш - бути не забутим.

Бо людяність не потребує сцен,
Вона живе у серці, у дрібницях.
У тому, що крізь цей буремний день
Нам хочеться цим світлом поділитись.

Всім щира вдячність. Кожному сповна.
Коли читаєш - душі стає тепліше.
У цьому є найбільша глибина:
Знайти момент...
Ця мить - найголовніша!

© А. Ч. (03.06.2026)

Танець мавп

У блиску міст, у світлі декорацій,
Де кожен крок розписаний давно,
Триває вічний танець імітацій -
Старе, як світ, заїжджене кіно.

Це танець мавп. Під музику війни
Ми скачемо на сходи пірамід.
Ховаєм за законами гріхи,
Щоб обдурити свій тваринний світ.

Ми ділимо не гілку, а планету,
Замість каміння - ядерний кулак.
І молимось на нові амулети -
Машинам, що чавлять душі в мрак.

Оскал зубів в наш час стає усмішкою,
Биття у груди - статусом гучним.
Ми граємо на долю злою фішкою,
Вважаючи цей світ цілком своїм.

Кружляє танець. В минуле йдуть епохи.
Ми еволюціонуємо в словах...
Але щоб вічність стримати хоч трохи,
Потрібно вбити мавпу в головах.

© А. Ч. (06.06.2026)

Функції

Ми не бачимо в людях людей,
Тільки функції, сценарії, маски.
За холодним гранітом ідей
Залишаємо місця для пастки.

Ми оцінюєм статус і час,
Душі важимо вагою металу.
Кожен стрічний - ступінь для нас,
Щоб дійти до свого п'єдесталу.

А за кожним обличчям - світи,
Незбагненні, глибокі, безкраї.
Там надії будують мости,
Що із пекла ведуть шлях до раю.

Ми навчились читати з обличчя
Тільки вигоду, успіх і статки.
І черствіють серця в протиріччі
До розмірів сухої печатки...

Серед безлічі забутих речей,
Серед норм, що диктують формати,
Вчіться бачити в людях людей,
Щоб урешті себе не втрачати.

© А. Ч. (09.06.2026)

Власне видіння

Ми будуємо стіни у власній свідомості,
Де думки - наче тіні на холодних каміннях.
І шукаємо сенс у своїй невагомості,
Замінивши реальність на власне видіння.

Як оманливо просто повірити в правильність,
Коли розум малює зручний горизонт.
Ми втискаємо в рамки складну багатогранність,
Будуючи з ілюзій міцний бастіон.

Крок в роздоріжжі і вектор наш зміщено,
Один хибний висновок стає тягарем.
Те, що здалося ціллю, розтріщено,
І концепція правди стає міражем.

Це не вирок епохи, а наслідок вибору,
Де амбіції, поспіх затьмарили зір.
Ми довірились штучному, хворому виміру,
І самі ж підписали з ілюзієй мир.

І тепер, в дзеркалах холодного часу,
Аналізуємо логіку власних думок.
Скільки витрачено сил на порожню окрасу,
Щоб усвідомити врешті свій хибний стрибок.

© А. Ч. (16.06.2026)

Реноме

Де гідність топчуть чоботом гордині,
Де друга продають за п'ятаки,
Там зводять не майбутнє, а руїни,
І правлять балом сліпі поводирі...

Бажання володіти - це отрута,
Що робить із людини інструмент.
Та тільки там, де воля не закута,
Народжується істини момент.

Повага - це не збіг спільних думок,
Це вміння чути тишу між словами.
Це мудрий і виважений крок,
Щоб зберегти довіру поміж нами.

Вона не терпить зверхності сліпої,
Не вимагає відданих сатир...
Тут кожен залишається собою,
Плекаючи у душах справжній мир.

Та як повага втратить рівновагу,
Як людяність замінено на сміх,
Ми втратимо не просто перевагу -
Ми перекреслимо історію усіх.

© А. Ч. (20.06.2026)

Геронт

Вгрузає світ у вистиглий маразм,
Ми ж дихаєм отрутою сліпою.
Геронт навис над нашою добою,
І душить горло невідступний спазм.

Це не тиран, а всеосяжний прах,
Якому ми принесені в офіру.
Геронт убив саму жагу і віру,
Залишив тільки екзистенційний страх.

Нестерпний біль - свідомістю збагнуть
Оцю глуху, завмерлу атмосферу:
Він мовчки заганяє нас в печеру
І крапля в краплю заливає ртуть.

Марно чекати ясний день в пітьмі,
Це не вожді, а метастаз епохи.
Геронт висмоктує із нас потрохи
Останні соки безсилої землі.

© А. Ч. (23.06.2026)

Полохливий птах

Здається всім: вінець життя - людина,
Та в мить, коли беззахисна вона,
Вона - всього залякана рослина,
Яку гнітить параграфів стіна...

Де замість серця - номери й печатки,
І лабіринт, де виходу нема.
Ти мусиш все доводити спочатку,
Твій голос повністю поглинула пітьма.

Вразливий корінь входить у бетон,
Коли чекання випиває з тебе кров.
Об’єкт статичний, ти - проміжний фон,
Для тих, хто не шукає істини умов.

У горлі спазм - це корені незримі,
У грудях б’ється полохливий птах.
Ця межа гостра, майже нерухома,
Лишає смугу на моїх вустах...

© А. Ч. (13.07.2026)

Абсолютний нуль

Світ зник у мить і тільки дзвін в кутах,
Удар розбив усе на черепки.
Душа, немов, холодний давній страх,
Який летить у пустош крізь віки.

Немає слів, немає кольорів,
Є тільки вакуум, що тисне на чоло.
Потік життєвий раптом занімів,
Все звичне зникло, зникло все тепло.

Це точка нуль, де гасне власне "Я",
Душа завмерла в дивних міражах.
Системний злам, в ній спалена земля,
І тільки біль застиг у цих очах.

Ти став нулем у просторі буття,
Де призма часу спинилася навік.
Без напрямку, без власного ім’я,
В пустелі холоду каміння нічний блік.

Але крізь біль, крізь хитку німоту,
Збираєш світ, що вибухом розбито.
Наївна віра в свідомість, в чистоту,
Де серце завжди істині відкрито.

© А. Ч. (17.07.2026)

Спогад

Можливо ти мене згадаєш,
Можливо я прийду у сні...
Тільки мене ти не впізнаєш,
Тепло відчуєш на руці.

Моє тепло пройде крізь тебе,
А поряд буде тільки тінь.
Все буде дійсно, без дублера,
В глибинах твоїх сновидінь.

Проходить мить, мене немає,
Я в цій історії ніхто.
Мене ти навіть не згадаєш,
В житті не так все, як в кіно.

© А. Ч. (22.07.2026)

Маленький сон

Цей дивний спалах, що не знає меж,
Коли свідомість твоя раптом змінилась,
Коли не знаєш, куди і як далеко йдеш,
Бо вісь земна десь глибоко змістилась...

Чужі шляхи, коли зникає світ,
Коли реальність раптом розчинилась,
І ти все йдеш у незбагненний слід,
Де власна тінь навіки загубилась.

Не знаєш де ти, десь не в знайомій ниші,
Таємний вимір, що тебе тримає.
Душа в печері, у глибокій тиші,
Де ані сліду, ані назв немає.

Ця чорна мить - не просто невагомість,
Не тільки збій нейронної мережі.
А це - грозою сповнена свідомість,
Яка будує нові тілесні межі.

Маленький сон. Дим чорний і провал,
Де ти виходиш за обрій звичних днів.
Мандрівка розуму, немов вхід у портал
За межами планети невідомих снів.

© А. Ч. (29.07.2026)

Момент таврування

За кожним словом прихована людина,
Її життя і кожна її мить...
Насамперед знаходиться причина
В гучні моменти, коли вона мовчить.

Всі знають все, всім зручно усе знати,
Але у темряві є власний, темний світ.
Можна казати й нічого не сказати,
Коли реальність нам видає ліміт...

На кожну роль, новий вихід на сцену,
Там ми не ми, є тільки персонаж.
Ніхто не бачить глибин пітьми печери,
Погляд лукавий - підступності вітраж.

Кожен блукає в словах свого мовчання,
У той момент коли думки кричать.
Глядач чекає моменту таврування,
Коли в людині рештки душі згорять.

© А. Ч. (31.07.2026)

Зручний ошийник

Дзвінкий, пульсуючий, мов лезо, розпач -
Це не судина тисне у скронях.
Це світовий, невиплаканий плач,
Що осідає гулом на долонях...

Бо що ти зробиш, коли совість тисне,
А скроні б’ють, мов загнаний годинник?
Це ж не хвороба - це брутальна істина,
Яку не сховати під зручний ошийник.

У скронях гупає не власний страх -
То всесвіт тріскається по живому шву.
Ти шукаєш спокою в порожніх словах,
А біль питає: "Заради чого я живу?"

І таблетка тут не знайде причини,
Бо проти цинізму немає анальгіну.
Голова болить від того, що ми - люди,
І мусимо тримати цю руїну...

© А. Ч. (01.08.2026)

Чорний ліс

Тут сосен шум та мовчазний поріг,
Туман без меж, що стелиться на віти.
Тут кожен подих зупинитись міг,
Де вічну темряву, яку зумів зустріти.

Це чорний ліс, це самий страшний гріх,
Який ти бачиш і з яким ти мусиш...
Глибокий страх... З ним дякуєш за всіх,
Хто в цьому хаосі зміг не згубити душу.

Завтра чекає нових одкровень,
Глибоко в серці, де таємниця злита.
Світ загадковий, дякую за день,
Людині тій, яка дійсно відкрита..!

© А. Ч. (06.08.2026)

Червоне проміння

Кохання - мить, триває все життя,
Від спалаху до нашого зізнання.
Мить ця коротка, не знає вороття,
Ні, це не магія, це вам не три бажання.

Кохання - шлях, який треба пройти
Та не звернути, якщо дійсно кохаєш.
Той, справжній скарб, що треба зберегти,
Коли знаходиш, коли всюди шукаєш.

Є шлях не той, є помилки в житті,
Буває так. Кохаєш - не кохаєш...
Знайшов не того чи збої в почутті,
Коли нічого в собі не відчуваєш.

Коли кохаєш - це мить на все життя,
Ти точно знаєш, що кожен день втрачаєш.
Кохання - шлях, вперед, без вороття,
Бо шлях без нього ти свій не уявляєш.

Коротка мить стає для нас уроком,
А кожен день становиться безцінним.
І так щодня, ми робим крок за кроком,
Щоби відчути від спалаху проміння..!

© А. Ч. (08.08.2026)

Просто гра

Не бійся пекла у собі самому,
Воно не ззовні, а кипить у венах,
Коли накриє все чадним покровом Твій власний мозок на нічній арені.

Зсередини, без голосу й благання,
Воно там точить сумнів звідусіль, Переплавляє пошепки й мовчання
В один нестримний і пекучий біль.

Кричиш у галас, а чути тільки луну,
Всміхаєшся, мов все це просто гра,
Але вночі, важку, отруйну струну
Торкається знов мороку рука...

І кожен раз, вона точить свідомість,
Згинає волю і думки у дугу.
Всю нашу суть і нашу підсвідомість Вичавить з нас, залишивши напругу.

Ти прагнеш тиші від усіх думок,
Бо власний мозок обернувся в ката.
Шукаєш відповідь за межі сторінок,
Де темний вихід - сторінка непочата.

© А. Ч. (12.08.2026)

Порядок абсурду

Воля без права чи право без волі,
Як нам різницю цього усвідомити?
Частка маленька, усвідомлення болю,
Того, що під тиском, головою розколете...

Право без правил - це наша ілюзія,
Там, де ми самі створюєм правила.
З болем, під струмом, проходить контузія,
Яка нам отрутою всі думки затуманила.

Далі контроль. Ми все контролюємо,
Кожен свій крок, свою кожну дію.
За межами глузду, навколо абсурд,
Без причин сподіваємось на світлу надію.

Влада нам кожному дарує байдужість,
На голодного звіра усіх перетворює.
Галапас, що руйнує, життя власне паплюжимо,
Калічимо тих, кого не підкоримо...

Воля без права чи право без волі,
Чи можем різницю ми цю усвідомити?
Це - наша пастка, наша вирва у скронях,
Та, що всім тиском, головою проломлена.

© А. Ч. (15.08.26)